Маючи намір якнайшвидше перетнути кордон України, ніби це мало якесь значення, я взяв напрямок південніше, очікуючи вийти до Дністровської ГЕС. Кілька разів мені на дорозі траплялися люди, скажу я вам, цілком приємної зовнішності й адекватного вигляду, але я або ховався від них, або, якщо бачив, що мене помічено - йшов у відрив. Мені здавалося, розкрию вам мою маленьку таємницю, все ж кінець світу, тож я залишаю такий собі заповіт не найгіршої частини людства, мені здавалося, що всі вони якщо не знають ще, то скоро дізнаються, що я накоїв.
А найгірше було те, що непоправне сталося абсолютно випадково. А може те, що, здавалося б, після такого я мусив би найменше хапатися за зброю, та коли я у однієї групки біженців помітив автомат, то заліг на узбіччі й взяв їх на мушку. І ще одне. Той, хто ніколи не вбивав, той не зможе мене зрозуміти. Але є різниця між тим, як ти лежиш і готуєш себе з мокрими від страху штаньми, що можливо доведеться стріляти, і тим, як ти розраховуєш (не так холоднокровно, як здається, скажу на випрадання) можливі напрямки і швидкість переміщення інших членів групи після того, як ти вразиш першу ціль.
Виглядало так, ніби я перетнув якусь межу, обірвав ниточку, на якій висіла моя цнота, ніби запущено якийсь невблаганний механізм.
Рівнина поволі підіймалася переді мною, дибилася пагорбами, що (звісно, ще й дані карти) вказувало на наближення Дністра. Врешті-решт, якось уночі, коли місяць був таким яскравим, що можна було читати книгу (я вирішив йти до самого заходу цього світила), я раптом відчув якусь тривогу, тюпаючи ракушняково-кремнієвими пагорбами. Тоді я ще не усвідомлював, що чергова тінь від гребеня попереду, між мною і місяцем, тінь, яка простяглась вже майже від моїх ніг вдалину аж на кілометр чи й більше, не зовсім тінь. Я якраз міркував над тим, як виглядає місцевість з висоти пташиного польоту чи з космосу, як цікаво простяглися тіні, який візерунок утворили на землі, як праворуч щось яскраво блиснуло десь внизу і перед очі мені відкрилася цікава картина: майже видимим оку стовпом світла, як від прожектора, світив десь з-під землі місяць. Я вповільнив крок, затнувшись носаком черевика об камінь, поглянув перед себе й так різко відхитнувся назад, що наплічник переважив мене. Я опинився на землі.
Лежав я на краю берега. До обриву лишалося метрів десять, не більше. Берег вже почав плавний спуск, а далі - лише сотня метрів до води. А може й до камінного дня каньйона.
Тепер я лежав у тіні і, звісно, не міг звіритися з мапою, та й не мав потреби. Я був північніше дамби, бо брав розрахунок пройтися над Дністром, зійшовши з дороги. Може хотів скоротити шлях, а може... Часу я не виграв точно, топчучи поля й степи, обходячи лісосмуги між тими полями. Тож виходило, що я тікав від людей. А варто було б тікати від себе.
Ясно стало, що йти вже досить. Місяць майже сів, сховався за високим лівим берегом, я вже й так ледь не зірвався. Треба було знайти місце для того, щоб виспатися. І, бажано, трохи далі від небезпечної зони понад берегом. Я озирнувся, піднявся на ноги і вичвалав назд на вершечок останнього схилу. Шлях мій далі лежав точно на південь, простягшись понад смугою, що розділяла світло й тінь. Попереду щось ніби зблиснуло тьмяно, я пришвидшив ходу. Я знав, що це - дамба. Не знав я тільки як далеко до неї. Чи встигну я дійти до настання темряви?
2
Я боляче вдарився коліном, зойкнув і упав вперед, перевалившись через якусь невисоку перешкоду. Виставлені руки наштовхнулися на поверхню дуже швидко, майже одразу, до того ж ця поверхня виявилася м'якою і, здається, матерчатою. За мить я вже сидів на невеличкому дивані, який невідь звідки взявся тут, на березі Дністра, де до найближчого житла кілометрів сім чи й усі десять. Оглянувши місцевість навкруги, наскільки дозволяло освітлення (а воно майже не дозволяло), я швидко розпакував карабін і влігся з ним на диван. Вирішив прислухатися до кожного шурхоту, використовуючи чудесну нагоду полежати з комфортом. Не дивлячись на можливу небезпеку, я майже миттю заснув, що було дуже передбачувано попри мої спроби самообману, мовляв, я не засну, я на варті.
Розбудив мене чи то промінь сонця, чи то якийсь звук і, раптом опинившись на землі, я зрозумів, що і те, й інше. Ще не прийшовши до тями остаточно, я скотився з дивану й заліг із карабіном, наставленим на джерело звуку, десь у той бік, з явідки я вчора сюди прийшов, тобто з півночі, з вищої течії Дністра.
Поки у мене навівся фокус після сну, я встиг подумати про те, щоб зробити пару пострілів всліпу, тобто не зовсім всліпу, а по розмитих зображеннях двох людських фігур. Добре, що я цього не зробив. Не тому, що вони були озброєними. Ні. Вони якраз були з голими руками проти мене. А тому, що це були чоловік і жінка, доволі молоді, ще й дуже схожі на тих, що я їх зустрів під залізничним мостом. Тож другою моєю думкою було, що вони прийшли-таки по мене.
Мої візаві, що стояли із ошелешеними обличчями враз попригиналися, забачивши в моїх руках зброю, а тоді чоловік, якось кіношно, по-моєму, закрив собою жінку. Я спробував прикрикнути на них, щоб тримали руки на видноті, та горлянка, пересохла уві сні, лише прорипіла щось нерозбірливе.
Обидвоє гостей вже сховалися в мертвій зоні за диваном, а я лище вставав із землі, відчуваючи, як позатікали кінцівки. Обвівши місцевість поглядом крізь приціл, я виявив, що крім нас трьох ніде нікого більше не було. Трохи опустивши зброю, я підійшов ближче до двох людей, які щулилися докупи під вранішнім сонцем, кидаючи на мене перелякані погляди.
- Я мав би вже бути далеко, - пробурмотів я, позираючи на сонце. Звісно, вчора надто довго йшов уночі. - А вас якого сюди занесло?
Чоловік, видно почувши моє нарікання, щось і собі промовив тихо, я не розібрав, що саме.
- Давайте, - гарчав я, прочищаючи горло, - руки показуйте. І розійдіться, я не стрілятиму. Поки немає необхідності...
Вони неохоче розвернулися до мене, не надто, втім, розділяючись. Я опустив карабін до стегна і похитнувся: в очах у мене потемніло, голова загула, земля захиталася під ногами. Це тривало якусь коротку мить, та я встиг подумати, що цим моментом слабкості скористаються мої нові незнайомці, але коли я знову зміг контролювати свій зір, слух та міцно відчув ґрунт під ногами, вони все ще стояли на своєму місці, а я - на своєму.
- Ну що, можете йти собі, - сказав я, враз відчувши якусь байдужість до всього і розвернувся від них, рушивши на південь. Пройшовши сотню метрів я озирнувся: вони так само стояли біля дивану. Я зрозумів, що вони хочуть його забрати собі. Але звідки він там взявся і куди вони зібралися його забирати? Ані транспорту у них не було, ані житла навкруги, до якого можна було б дотягти цей диван на спині.
Двоє про щось сперечалися, потім чоловік сів на диван, вхопивши голову в руки, жінка тримала руку біля рота, можливо, гризла нігті, а може й ні. Вочевидь, вони боялися мене. І не просто тому, що я наставляв на них зброю. Вони боялися показати мені, що забирають цей диван. Принаймні так видавалося. Подумавши трохи, я зрозумів, що це легко пояснити, оскільки якщо вони забирали диван, вони тягли його до себе в криївку, а знання мною її місцезнаходження не входило в їхні плани.
Дійшовши до дороги і не побачивши нікого на дамбі, я почав перехід по ній ріки. Вода текла крізь отвори у бетоні вільно, ніби ГЕС експлуатувалася на всі сто. Але жодної живої душі ніде не було видно. Лише на правому березі досі манячили дві постаті.
Дамба не була ушкодженою, рівень води перед нею був і не зависоким, і не занизьким. Втім, генератори не гули, чутно було лише шум води. Хтось зумів пустити воду вільно стікати із водосховища, але саму електростанцію не використовував. Це видалось мені доволі дивним, адже в наш час гріх було б не використати таке джерело електроенергії. Швидше за все, думав я, скоро дамба все ж почне працювати, можливо у півсили, чи й ще менше, але мусить знайтися хтось, хто спробує взяти під контроль цей енергоресурс.
Правий берег був вищим за лівий, тож я добряче упрів, видираючись на нього. Зникнувши з поля зору двох біля дивану, я звернув праворуч, пройшов з півкілометра вздовж берега і заліг, виповзши на гребінь. Першу думку - скористатися оптикою - я віждкинув: сонце світило в обличчя, а відблиски на лінзах мені були не потрібні, їх одразу ж помітили б з того берега. Тому я скористався лише власними неозброєними очима.
Вони вже обоє сиділи на дивані, жінка схилила голову на плече чоловікові. Сонце почало припікати, але вони і не думали нікуди від нього ховатися. У безцільному їхньому сидінні (а моєму лежанні) минуло більше як півгодини. Нарешті вони заворушилися, вирішивши мабуть, що я все ж пішов і вже далеко, посхоплювалися, чоловік дістав звідкілясь бінокль і оглянув місцевість з мого боку Дністра, потім вони вдвох вхопили диван за бильця і поволочили на північ. Я зрозумів, що меблі вони тягали із вантажної машини біля дамби. Вона стояла зі спущеними колесами і піднятим капотом - красномовне ствердження її непрацездатності. Можливо, на цій машині ті двоє сюди й доїхали, зламалися й змушені були осісти поки десь поблизу. Але чому так далеко від дороги? Не збиралися ж вони прожити тут весь вік?
Відповідь на це питання я отримав дуже скоро. Ніби викликана моїми думками, на горизонті з'явилася хмара пилу. За хвилину дорогою до дамби затрясся "Урал", а за ним ще два джипа. Коли колона порівнялась із носіями дивану, вони нарешті почули ревіння двигунів і залягли просто на землю. Вони боялися інших людей. Не тільки мене. Вони ховалися від людства. Чому? Відповіді я не знав. Але мені стало чомусь соромно, що я підглядаю за ними.
Колона зупинилася біля дамби, поблизу входу в якісь технічні приміщення. З машин висипало кільканадцять людей і зникли всередині бетонної споруди, лишивши на поверхні тільки двох озброєних чоловіків у зелених камуфляжних штанях і тельняшках.
Події ставали цікавими. Отже знайшлась якась сила, яка вирішила прибрати до рук цей стратегічний об'єкт. Та дуже скоро всі прибулі знову завантажилися по машинах і від'їхали у тому ж напрямку, звідки й приїхали. Я знову перевів погляд на диван: він швидко рухався на північ, обоє його носіїв майже бігли, похиливши голови. Я дочекався поки вони зникнуть у заростях молодих тополь і якихось густих кущів над самим берегом, а тоді почав збирати навколо себе каміння.
3
Дамба знову біла безлюдною. Жодних сумнівів. Я, звісно, не заходив у приміщення, але там тепер висів навісний замок, що підтверджувало першу мою думку: всі прибулі виїхали назад. Помилувавшись на свій витвір - курганчик на правому березі - я знову поспішив був через дамбу, та, кинувши прощальний погляд через плече на те місце, де я переночував на тому дивані, я помітив знову дві фігури, але це були вже зовсім інші люди. Ці фігури були також різного зросту, але різниця була більшою; один із спостерігачів (а щодо того, що вони спостерігають, я не мав сумнівів - бінокль зблиснув у одного з них) був доволі крупний чолов'яга, хоч і невисокого зросту. Інший більше нагадував статурою мене - худий та високий.
Я затримався на дамбі, а тоді повернув назад. Дивна думка прохромила мозок: хай подивляться добряче, хто б вони не були; нехай не думають, що вони такі розумні, можуть роздивлятися мене, а я й не побачу, супермени, блін...
Я видерся на узбіччя й почовгав просто на них, запхавши руки до кишень штанів. Вони ж присіли і продовжували роздивлятися мене в оптику. Коли між нами лишилося не більше двохсот метрів, вони прибрали бінокль, зате я роздивився в руках у обох мисливські рушниці. Свій карабін я лишив теліпатися на грудях, але руками його не торкався. Нарешті, коли нас розділяли останні десять метрів, з їхнього боку пролунала команда:
- Стой, стрєлять буду.
Вже не раз задумувавшись протягом тих кількох сотень метрі від дамби до цих двох про те, навіщо я все ж туди пхаюся, я востаннє й найсильніше пошкодував про цей свій вчинок. Що я хотів цим довести - сам не знаю. Але тепер треба було про щось із цими домовитися й тюпати назад. Часу і сил за сьогодні й так було витрачено понаднормово.
- Хто такий?
- Те ж саме можна у вас спитати. Але, - додав я поспішно, - я не хочу питати вас про це. Краще скажіть мені, хто ті, що приїжджали. І чому ваші від них так ховаються? - Дядьки мовчали, тому я додав перше, що попало на язика: - Здається, скоро тут буде електрика.
Один із дядьків мав коротку акуратну борідку, зріст його сягав мені по груди. Інший був коротко стрижений і голений, та й взагалі мав доволі підозрілий вигляд. Він крекнув і сплюнув вбік. Коротун же нарешті озвався вперше, не враховуючи команди стояти:
- Які такі наші? Наших тут нема. А от хто ти такий ми б хотіли взнати.
Я звів брову і покорився бороданю:
- Я просто мандрівник. Іду в ЄС. Там все ціліше, більше їжі, води, менше фонить...
Бородань не надто, здавалося, повірив мені. Худий, схожий на багторічного в'язня виправних установ, його напарник чи то коротко розсміявся, чи то кашлянув. Бородань несподівано грубо сказав:
- Ну то йди собі далі. Якого біса ти до нас пхався?
- Сам не знаю. Мабуть неприємно, коли у спину тобі оптика виблискує. Ви, хлопці, не надто вправні партизани.
- З чого ти взяв, що ми партизани?
Здавалося, худий був наляканий цим припущенням.
- Це я до слова, - відповів я, подумавши, що партизани з них справді поганенькі і не протягнули б і тижня у ворожому стані. - Щось розмова у нас не в'яжеться. Піду я, мабуть.
- Стій, - миттю відгукнувся бородань, чухаючи собі груди під плямистою камуфляжною майкою, наближаючись при цьому пальцями до ложа рушниці, що теліпалася в нього на пузі. - Знімай автомат і рюкзак, став перед собою і щоб я не нервував. А тоді - топай.
- Ага, хріна лисого. Знаєш, до речі, звідки цей карабін? Я розкажу тобі де я його взяв, а ти йтимеш за мною так, щоб я тебе через плече не бачив і розійдемось із миром.
Обидва моїх співрозмовники засміялися, але сміх їхній був нервовим.
- Давай, знімай свою пукалку. І обережно...
Обидва (точніше, всі три) стволи повернулися в мій бік і я плавно спустив карабін собі під ноги.
- То ви звичайні гопніки... - протягнув я. Бородань заіржав.
- Ти чув? - спитав він у худого. - Ми - гопніки!
- Ну, а хто ж ви? - спитав я, кладучи поряд із карабіном ще й наплічника.
Бородань повернувся до худого, видно бажаючи перекинутися з ним парою реплік стосвно гопніків, як я це зрозумів, та в цю мить я вже змінив їхні плани, перекотившись правіше, вихоплюючи правою з-за поясу ззаду пістолет, а лівою хапаючи карабін, точніше намагаючись його вхопити. Це мені не вдалося, зате поки вони розвертали стволи в мій бік, я суттєво скоротив дистанцію між нами. Втім, цього було недостатньо. Бачачи, що перевага не на моєму боці, що навіть почни я зараз стріляти, все одно мені гаплик, я зупинився на півдорозі, підвів руки угору й відпустив пістолет. Він повис на одному моєму великому пальці.
- Що це, бляха, було? - спитав бородань. Худий же підскочив до мене, тицьнувши стволом мені в живіт, відібрав пістолета. Я мовчки проклинав себе за дурість. Нащо було сюди йти? Вирішив уже, що крутий настільки, що здатен налякати двох озброєних дядьків.
- Бляха, - сказав я, перевівши подих, - Хлопці, я не хотів у вас стріляти, а то б ви вже лежали тут рядочком.
Обидва дядька засміялися.
- Давай, малий, дуй звідси, - сказав бородань, а тоді додав: - чекай, зараз... - Він почав ритися в моєму наплічнику, видобув звідти пляшку води, пару консерв, пачку печива, тобто половину моїх найцінніших запасів і відсунув це все по траві у мій бік: - Візьми. І греби.
Худий зашепотів голосно на вухо бородантому: "Ти що, обійдеться! А нам?"
- Дякую, - відповів на все це я, намагаючись вкласти у це слово всю свою отруту й злобу на себе ж за свій дурний вчинок.
Враз дядьки позадкували, пригинаючись, я озирнувся: біля дамби гальмували "Урали", кілька фур, ті самі чи схожі два позашляховики. Я чомусь вирішив, що краще мені так само, як і раніше, не перевіряти хто це такі. Краще вже мати справу з двома дядьками, а не з цілою ротою. До того ж я здогадувався, хто ці люди біля дамби. Не довго вагаючись, я поспішив за своїми двома розбійниками. Худий спробував мене прогнати, погрожуючи стволами своєї горизонталки, та бородань взяв мене під конвой, пояснивши худому, що я можу бути їхнім полоненим, на що стрижений "зек" похмуро зазначив, що "їх" це не зупинить. Я погодився з ним вголос та все ж погодився бути полоненим. Навіть наполіг на цьому.
Спроба переконати бороданя віддати мені мої речі не увінчалася успіхом, але на щастя тут нагодилася звідкілясь жінка, та сама, що підходила до мене зрання із чоловіком. Вона трохи заспокоїла моїх конвоїрів, але зброї я все одно не отримав.
- Дивно, чому людям завжди так важко порозумітися? - спитав я, коли ми залягли у кущах на кам'янистій терасі десь за півтора кілометра від місця, де ми всі зустрілися. Звідси було видно вершечок дамби і кілька одиниць транспорту.
Поки я розглядав новоприбулих на предмет їх ідентифікації, жінка заспокоювала моїх конвоїрів, чого я від неї не очікував, зважаючи на те, що я годину тому тицяв у неї стволом. Борода явно був головний серед цих трьох, але він мовчав, видно зважуючи своє рішення, зате худий був проти моєї присутності у їхніх лавах, висловлював підозру мені у шпигунстві. Жінка запевняла, що це малоймовірно, адже я спав на дивані ще коли ніхто сюди не їхав. Навряд мене, казала вона, закинули сюди. До того ж, знай "вони", де "ми", то не стали б тягти, а прийшли б усім скопом і з усіма стволами, а не терлися б біля дамби.
Здавалося, бороданя вона переконала. Я поспішив запевнити його, що це все так, як каже жінка, якщо я її правильно зрозумів, що завжди кажу правду і що я був би корисніший зі своєю зброєю в руках, хоча і не рекомендував би вступати у сварки із тими хлопцями на ГЕС.
Ми спустилися кам'янистою стежкою на терасу нижчу, від тої, де ми перебували, там зайняли невеличкий курінь. Бородань відправив худого на спостережний пост на попередню позицію, а ми втрьох присіли навпочіпки у затінку куреня. Миттю до нас приєднався і чоловік тої жінки, з якими я стикався біля дивану. Сам же цей предмет умеблювання стояв тут же, біля куреня.
- Ну що, посидиш поки з нами. Все одно відпускати тебе не можна, - сказав бородань. - Йди повідом всіх наших, - звернувся він до жінки, - щоб вони не здумали розпалювати вогонь, бігати по берегу, шуміти і взагалі щоб їх не було видно й чутно допоки я не скажу... хоча ні, треба самому йти...
Бородань залишив мене із парою, з якої, точніше із зустрічі з якою все сьогодні й почалося, а перед відходом, дядько передав мій карабін чоловікові. Сам він швидко розчинився серед чагарів, гайнувши на північ стежечкою, що пролягла кількома терасами між скелею і урвищем.
Мій вартовий деякий час оглядав карабін. Всі ми мовчали, потупивши очі. Нарешті він сказав:
- Прикольна штука. Ніколи такого не бачив. Він хоч справжній?
Я гмикнув. Недбало хитнувши головою, відповів:
- А Ви як думаєте. Beretta, п'ять-п'ятдесят шість Ремінгтон. Двадцять патронів у магазині, напівавтомат. Приціл - коліматор. Американець.
- Він на запобіжнику?
- Звісно. Хоча... дай, подивлюся...
Чоловік навіть трохи відсахнувся. Я засміявся, він цитькнув на мене.
Жінка навпаки, здавалося, була цілком на моєму боці, махнула рукою.
- Ви все одно не знаєте, чи він на запобіжнику, чи ні; чи патрон у стволі, чи ні... - казав я. - Та і всім буде спокійніше, якщо моя зброя буде у мене. У випадку чого я дам із нею гарний відпір будь-якому ворогу.
Я простягнув руку до нього, але він поклав карабін позад себе.
- Почекаємо поки Морж щось скаже... - пробубнів він.
- Це його так звуть? Підходяще ім'я. До речі, може познайомимося? Я Євген.
Поки чоловік жував губами, його супутниця представила їх обох:
- Я - Тамара, а це - Паша. Дуже приємно...
- Сумніваюся, - мовив я. - До речі, що саме вас усіх так насторожує в мені? Може одразу це з'ясуємо?
І знову чоловік не встиг розтулити рота:
- Ми вважаємо, що ти можеш бути із них.
Я покивав, саркастично зображуючи на обличчі розуміння:
- І хто ці такі "вони"?
Цього разу відповів чоловік:
- Фашист. Я особисто так не вважаю, але Моржа обрано "вождем"... А я за дисципліну і субординацію. Якщо кожен дозволятиме собі все, що хоче, довго ми не протягнемо.
- Добре. Тож я навіть не хочу знати скільки вас і де ви базуєтеся, скільки жінок і чоловіків, чи багато зброї тощо. Але як мені вас перконати, що я не з "цих", з фашистів? І кого ви називаєте фашистами?
- О, це цікаве питання, - знову втрутилася жінка, Тамара. - По першому пункту я нічого не можу сказати, а ось по другому... Фашисти для нас це ті, що хочуть побільше впливу і ні перед чим не зупиняються.
- Дуже цілеспрямовані люди, - зазначив я.
- Фашисти берть все, що їм потрібно, торгують людьми, для них немає нічого святого, - пояснив чоловік. - Вони намагаються... та ти звідки взагалі взявся? Не знаєш хто такі фашисти? Ти або з них, або ні.
- Не знаю про кого ви, - відповів я, - але для мене фашисти - це ті, хто зробив зі світом те, що з ним сталося; хто заради порожніх амбіцій, наче мавпа з гранатою, готовий не лише погрожувати, а й підірвати весь світ і себе з ним... Коротше, який я вбіса фашист? Ви що, за русскій мір?
Паша зітхнув шумно, а Тамара сказала:
- Не все так однозначно.
- Однозначно, - заперечив я. - Навіть той, хто хоч раз сказав хоча б сусіду про те, що Росія там якась цяця чи що в Савєцкам Саюзє била калбаса па два-дваццать - фашист. Бо він уже винний у тому, що сталося. Він міг посіяти зерно наосліп, а воно візьми та й прорости! Такі люди також винні особисто у мільйонних жертвах!
- Добре, не буду із тобою сперечатися, - проговорив Паша і знову взяв до рук карабін. - Це, - повідомив він мені, - я тобі віддам лише після повернення Моржа.
Останній не забарився повернутися, проте повертати мені мої речі не поспішав. Розмови не в'язалися, час тягся повільно, наче мед, що крапає із ложки, витікав у небуття. Повернувся худий, імені якого я досі не знав, повідомив про те, що прибулі до дамби не переміщаються в наш бік, взагалі нікуди не переміщаються, збившись у табір на лівому березі і самій ГЕС. Частина зайшла всередину. Морж поставив худого далі на варту, пообіцявши прислати за "півгодини-годину" підміну, потім скомандував Паші й Тамарі йти "в табір" і покликати сюди Павла.
4
Вже третій день я жив під наглядом у курені; хоча свободи у мене побільшало (можливо через те, що я хоч трохи увійшов у довіру до Моржа, втім, з'являвся він тут рідко), зброї моєї мені не повернули, зате іншими речами користуватися дозволили. Коли харчі мої почали підходити до нуля, мене почали годувати мої полонителі. Раціон був бідним, включав багато концентратів типу "Мівіни" та всіляких "швидко-супів".
Не дивлячись на денну спеку, вночі я потерпав від холоду (виходячи з постійних нічних тихих розмов, що у нас відбувлися із деякими змінними, що мусили бути на підхваті у спостерігача для посилення вогневої міці у випадку наступу з боку ГЕС, не лише я один мерз до неможливості заснути), тяжко було переносити сухе холодне і одноманітне харчування.
Павло, той самий, якого було прислано на підмогу худому в перший день (худого звали Костиком, він був добровольцем-фронтовиком, та про це мені не радила затинатися Оксана, мати ще невідомої мені дівчини на ім'я Стефа, а зараз Костик хворів на якусь невиліковну хворобу. Принаймні мені так здавалося) виявився найбільш прихильним до мене парубком. Ще зовсім молодий, він з радістю йшов на контакт, втім, як на мене, був надто балакучим. Сьогодні він так само, як і минулого разу, коли був на стійці, взяв мене із собою.
На дамбі кипіла робота: люди метушилися, машини під'їжджали і від'їжджали протягом цих днів, вантажили щось велике і важке. Я роздивився предмети, пофарбовані в сині та жовті кольори. Вочевидь, вивозилося обладнання, причому у якості мсеталобрухту. У мене очі на лоба лізли. Я не міг повірити у те, що можна так по-варварськи поставитися до технологічного дива. Адже можна було стільки мегават-годин витиснути з цієї дамби! А вони, хто б це не були, просто порізали турбіни на метал.
- У мене, - повідомив я Павлу, посмоктуючи цигарку, якою він мене пригостив. Дим я тут же розвіював помахами руки. Сонце світило із південного заходу, а ми були у глухих чагарях, тож малоймовірно було, що наш димок засяє у променях призахідного сонця: він губився на тлі тополь, якими був порослий берег. - У мене ця тема завжди впиралась у питання: хто в цьому винний?
- Тема альтернативних джерел енергії?
- Ага. Адже можна було б кожному, повторюю: кожному мати власне господарство із власним забезпеченням. Але ж скільки перешкод ставилося перед нами! Щоб поставити якусь сонячну батарею чи вітряк треба отримати купу дозволів, ніби ти хімзавод будуєш, заплатити скажений податок, в той час, як все це мусить підтримуватися...
- А потім ще хтось поламає тобі цей вітряк чи панель. Типу - хуліганство.
- Так. Бо це невигідно якимось Ахмєтовим, Фірташам, Путіним, Абрамовічам, Коломойським... зверни увагу: всі фактично євреї. І як тут не станеш антисемітом? Як не повіриш у теорію світової змови?
- По-моєму, вони просто бикота. Не обов'язково всі вони євреї.
- Я ж і кажу... але для чого тоді кричати так багато про Голокост, про антисемітизм... чому ООН визнала в п'ятдесят якомусь семітизм різновидом расизму, а за пару днів відмінила це рішення?
Павло нічого не відповів, зате ззаду почувся шурхіт. Ми синхронно озирнулися: над нами стояв Морж.
- Ну що, балакуни, - мовив він. - Давайте у табір. - І, дивлячись на мене, додав: - Обидва.
- Яка честь, - промимрив я саркастично.
- Добалакаєшся, що я тебе тут до їх відходу залишу.
Але, звісно, мене ніхто не залишав, а провів стежкою по кількох терасах аж до доволі цікавого місця: черговий горизонтальний майданчик розміщувався під стіною, повною, наче вікон у багатоповерхівці, отворів. З дамби це місце видно не було, а якби було, то табір вже б помітили. Судячи із розповідей тих людей, з якими я вже встиг познайомитись, нічого хорошого від зустрічі одних з іншими чекати було не слід.
Десь із півтора десятки людей розміщалися у кількох суміжних печерах-келіях, видовбаних у вапняку. Серед них вже знайомі мені Морж, Паша і Тамара, Павло, Костик, Світлана (рід занять до війни мені був невідомий, зате Тамара, здається не надто її любила), Андрій (якийсь робітник, де і ким працював - не знаю, але заслужений ветеран трудового фронту), Оксана (своя у будь-якій компанії, приходила до нас на пост біля куреня кілька разів, жінка до сорока, фарбована брюнетка, була, здається, русявою), а також Аня і її брат, Славко, обидва молодші за мене на рік чи два, двійнята, Роман - передпенсійного віку лікар, спеціалізація його залишилась для мене таємницею.
З цими останніми я познайомився доволі швидко і пізнав їхні небезпечні сторони, благо екстремальні ситуації розкривають людей з найгіршої сторони. Все почалося із того, що я заговорив зі Стефою, точніше, вона зі мною, розпитуючи звідки я, де був, що там відбувається і чому у них в таборі надзвичайний стан. За півгодини розмов я настільки природньо з нею почувався, що коли мені здалося, що у неї надто розчервонілися вуха, а постійні потирання скроні рукою почали насторожувати, я просто сказав їй: "Іди сюди" і, до прихиленого її чола приклав губи. Вона майже миттю зрозуміла, що це означало:
- Та я знаю. Пройде.
Я не погодився і спустився із підвищення збоку табору, де ми сиділи, торкнувся плеча першого, хто мені трапився, а це була Аня, і спитав її про медикаменти. Собі ж я вирішив віддати малій свого спальника, а сам цілком здатен був би спати під плащ-наметом, скрутившись клубочком. Бушлат мій, був би він тут! Та я вирушав на Схід лише на літо і він лежав у сховку за чотириста чи й п'ятсот з лишнім кілометрів звідси.
Аня повідомила мені, що вона дасть парацетамол, у неї є (порадила не бавитись ним, я погодився), клятий Роман, у нього нічого не допросишся. Тоді я й дізнався, що він лікар, що у нього повно препаратів, але він дуже неохоче ділиться ними, а про надання не те що допомоги, навіть консультації, мови можна не заводити. Здавлося, що лікар сотає із себе надміру сил при цьому, забуваши про клятву Гіпократу.
- Може він чекає на винагороду? - Спитав я. - Сила звички.
Аня провела мене до своєї "келії" і попросила почекати зовні. Поки вона рилася у своїй чималій торбі, я все ж пару разів поглядав у її бік. Виявилося, недаремно: у неї була пара пакетів із чимось, схожим на різні медичні засоби, починаючи від пластинок з пігулками і закінчуючи упаковками з чи то шприцами, чи то з катетерами. Глянувши востаннє, я помітив, що Аня не дасть ради з торбою, зайнята черговим конкретним пакетом, а сама торба тим часом вже хилилася, грозячи збиранням всіх цих засобів з підлоги. Я підскочив і вхопив наплічника, за що був грубо відсторонений вбік.
Потім Аня вибачилась, попрохала не патякати про її припаси, які, мовляв, збереже на найскрутніші часи, видала мені жовто-червону пігулку і відпустила з миром.
Заради експерименту я підійшов до Романа з аналогічним проханням - виділити дитині таблетку парацетамолу, на що отримав довгу бурчливу промову, поки я ходив за ним табором, але лікар, здавалося, просто блукав територією, ніби сподіваючись, що я від нього відчеплюся. Так я і вчинив.
5
- Я думаю, що нам треба іти на полювання. Інакше ми не протягнемо. - Всі дивилися з благоговінням то на мене, то на Моржа. - Можемо приготувати дичину далеко за табором, щоб не привертати увагу димом, принести її вже готову. Ще нам треба городина. На "Мівіні" ми скоро здохнемо. Особливо діти...
Морж, імені якого я досі не назвивав, а звали його Анатолій, якийсь бізнесмен з Умані, покивав головою. За кілька хвилин, вирішивши у який бік йти, де ще може бути і дичина і сад чи поле з овочами, які вже дозрівали на цей час, ми почали збори, визначивши насамперед тих, хто йде у рейд. Серед них був Морж, лишивши за старшого у таборі Костика, я і Павло. Я запропонував взяти із собою про всяк випадок лікаря, але навіть сам Морж не бажав вступати у такі діалоги із Романом. Тоді я запропонував взяти або у нього, або у Ані хоч трохи медикаментів, але тут таки Аня, власною персоною, люто на мене поглядаючи, повідомила вельми жваво, що у неї лише парацетамол, цитрамон і анальгін, нічого корисного. Я припинив натиск і паузою скористалася Оксана, заявивши, що ми, чоловіки, попсуємо тільки м'ясо і наберемо не того із городини, що треба. Морж трохи поміркував і погодився взяти її із нами.
Та питання відсутності медикаментів та перев'язувального матеріалу все ж турбувало мене. Я просто не звик виходити кудись без певного мінімуму. Кожен вихід, вивчив я, - небезпечний, тож треба бути готовим до будь-якої ситуації. Попросивши Моржа повернути мені нарешті мої карабін і пістолета і отримавши їх, я вирушив до нашого горе-лікаря, перевіряючи дорогою чи споряджений магазин і чи порожній патронник у "Беретті". Так я і підійшов до нього: магазин в руці, карабін на пасу, права рука на руків'ї.
- Лікарю, прошу Вас видати нам необхідний похідний мінімум медикаментів: нашатир, спирт чи перекис, бинти, йод чи зеленка, знеболювальне якесь, щось від срачки, бо ми можемо піти таки надовго, ну, розумієте, що там ще треба...
- Скільки ж можна, я не можу роздавати кому попало свої медикаменти. Це, врешті-решт, мої особисті медикаменти, кожен мусив сам собі зібрати все необхідне...
Я вставив магазин у черево карабіна і персмикнув затвор:
- Тоді, - прогарчав я якомога тихіше: - Пішов до біса звідси і сам собі діставай хавчик. Андестейдебл? Ферштейн? Пішов!
Лікар злякано пропищав, що це "бєспрєдєл", що я -ніхто і все таке інше, але побіг точнісінько до своєї комори і набрав куценьку порцію якихось флакончків та пару бинтів. Подумавши, додав півпластинки лопераміду, попередньо провозюкавшись із тим, щоб відрізати її пару хвилин, втомивши мен чеканням. Я поставив зброю на запобіжник, клацнувши ним. Лікар запрацював кишеньковим ножичком швидше.
Нарешті ми вийшли. Ішли іншою стежкою, що вела на північ, такими ж терасами і чагарями. Враз горизонтальний майданчик увірвався і ми подерлися вгору майже вертикальною стіною. Нарешті ми вилізли на верх каньону. Звідси було видно дамбу: там досі возилися фігурки, стояли вантажівки, тяглися дими різного забарвлення: від ледь помітного димку, до чорного масного. Нас навряд хтось помітив би тут, але ми не стали надовго затримуватися: по одному, пригнувшись, перебігли у вибалок і рушили до ліску, що виднівся праворуч на горизонті. Там, за ним, починалися сливові й яблуневі сади, а ще далі - поля сої, кукурудзи, томатів та іншої корисної гордини, яка вже майже досягла своєї найкращої кондиції. Більшість із тих полів проросла цьогоріч із незібраного урожаю, деякі, ближче до сіл, були під охороною і їх ми не мали наміру чіпати.
Не стану розповідати подробиць, але ми здобули все, що хотіли і пізно вночі, навіть ближче до ранку, повернулися у табір, обійшовши його з боку дамби. В темряві безмісячної ночі нас ніхто б не помітив, та й на ГЕС, здавлося, всі спали - жодного вогнику і ані звуку, але ми прокралися з усіма пересторогами, привітали вартового, пройшли до печер і влаштували трохи дикувату трапезу серед місцевих мешканців. Єдине варте уваги у цьому поході - я набув певного авторитету серед своїх товаришів-мисливців.
І ще одне. Зранку, промерзлі й мокрі від передсвітанкового туману, ми виявили, що дамба абсолютно безлюдна. Вартовий зазначав, що коли вже темніло, він чув сильний шум двигунів, але таке бувало кожного разу, як вантажівки вивозили метал, а їм на зміну приходили інші. Він не звернув особливої уваги на ці звуки, проте це був від'їзд наших потенційних поневолювачів.
6
- Доволі технологічно вони роз'їбали ГЕС, - зазначив я, походжаючи над нижнім краєм дамби і роздивляючись отвори, крізь які текла вода, відтепер - безперешкодно. Морж і Костик якраз вийшли із дверей генераторної. - Повністю знищили таку річ...
- Нарешті можна трохи нормально пожити, - наш вождь присів на парапет біля заїзду, примружив очі й запалив самокрутку з якимись степовими травами. - Тим не менше треба виявляти певну обережність, бо те, що ці поїхали - ще не показник. Інші можуть шастати околицями. Особливо ті, через яких ми тут змушені були осісти.
- Може бути таке, що ці, що були тут, відлякували тих, що на нас полюють, - висловив свою думку Костик. - Тож зараз може бути найкращий час щоб дати драла.
- Згоден, але нам потрібен транспорт, - сказав Морж.
- Звісно, - погодився я. - Зимувати у печерах - не варіант. А транспорт... Може розповісте про ваших цих переслідувачів? Скільки їх, що вони хочуть, чи є у них транспорт?
- Думаєш дати їм... бій? - не повірив власним вухам Морж.
- Може просто вкрасти у них якийсь... якийсь би автобус. Нас тринадцятеро. Згодиться якийсь "Спринтер" чи "ПАЗ-ик". Краще мати запасний транспорт. На чому ви сюди добиралися?
Костик сплюнув.
- У нас було чотири машини, іще двоє, Тамара і Паша, приїхали на "ГАЗелькі", що отут стояла. Транспорт ми втратили фактично у зіткненні з цією пиздотою. Це якісь козачки. Думаю, у них не надто гарні відносини з кацапами. І з місцевими князьками. Коли вони можуть залякати опонента, то нав'язують йому якісь типу торговельні відносини, а коли їхня перевага очевидна - грабують і вбивають, ґвалтують все, що рухається, як вони це робили і на Донбасі.
- То у них є машини?
Морж відповів замість товариша:
- Можуть бути, якщо вони їх десь не проїбали. Але їх за шість десятків чоловік. Принаймні було стільки, коли ми з ними зіштовхнулися.
- Що вони від вас хотіли?
- Не поділили автозапчастини. Тоді ми і покинули одну із наших машин. А вони вирішили, що ще й з нас можна щось труснути.
У табір ми повернулися усі в задумі. Не знаю хто як, а я справді хотів рухатись далі. І не сам. А хоча б із цими ось людьми. Як швидко можна оцінити переваги групи перед одинаком! Є, звісно, й мінуси. Та й взагалі, не можна сказати, що всі тут жили душа в душу. І не лише лікар Роман був фактором нестабільності. По-перше, як я й підозрював, Славко, брат Ані, був залежний від якогось препарату, а оскільки дівчина дуже переймалася збереженням цього у таємниці, у мене виникала підозра, що це якийсь наркотик. Втім, замкнутість ще нічого не означала, тож я мав у розпорядженні лише здогадки. По-друге, дехто потроху злився на групу, не зумівши, на їх думку, притертися до, знову ж таки на їхню думку, надто гордих табірчан. Прикладом слугував випадок зранку, коли Тамара, дуже приязна жіночка, жалілася поряд табору Ані на Оксану, яка, бачте, не привіталася до неї у відповідь на її "Доброго ранку", вважаючи, що та зазналася. Я чув цю розмову випадково, але не став пояснювати, що сам міг би вчинити так само, і не тому, що зазнався чи мені так справді важко поворишити язиком. Річ у тім, що іноді такі думки в голові, що не бажаєш навіть рота розкрити, бо навіть інтонація твоя не показуватиме справжнього ставлення до людини. А іноді мені, не заню як Оксані, просто огидно стає від цієї дурної традиції щоранку обов'язково привітатися, сказати після того, як хтось чхнув, "На здоров'я" або щось подібне. Я, коли чхав, наприклад, або мовчав, або вибачався за цей недоречний рефлекс. До того ж негігієнічний. Чхнути - це не сакральна якась подія ("Правда!"), а, на мою думку, те ж саме, що, вибачте, кінчити, натерши свою цюцюрку об тісні труси.
Присутні були навіть одного цього ранку й інші спалахи неприязні та недовіри, але майже все можна було пояснити хвилюванням від посталої проблеми: великого переселення народів. Йти пішки ніхто не хотів, лише я проголосував за те, щоб вирушити якомога скоріше, випустивши вперед розвідгрупу, яка б знайшла транспорт. Врешті, так ні до чого й не дійшовши, всі розповзлися по своїх норах, відходячи потроху від напруги, що їх полонила.
7
Сонце щойно освітило вершечок правого берега, а самотня фігура вже тихо ковзала між двома суміжними "келіями", збираючи найменш необхідні речі і пакуючи їх до двох наплічників. Крім ковдр, пляшки з водою та пари мисок і кружок поза багажем лишалися ще кілька книжок, покладених на імпровізований стіл із колодок.
Мені теж не спалося, але вствав я ще перед світанком. Прогулявшись до вартового і стрільнувши у нього цигарку з мелісою і цикорієм, я повернувся, вмостився на розлогу гілку з північного боку табора й там вже закурив. Холод пронизував до кісток, але ковдра в печері не рятувала від нього, тож про сон і мови бути не могло. Поки те сонце пригріє нарешті, здавалося, можна було не дочекатися й замерзнути насмерть.
Із зусиллям докуривши, руки тремтіли, живіт хапали спазми, з носа текло, я спустився одним легким рухом на каменисту землю і попрямував до фігури, що вже скінчила пакуватися й тепер сама присіла, закурюючи. Не вітаючись, я чиркнув запальничкою, бо у Оксанина не запалювалася. Присівши поряд неї навпочіпки, поцікавився:
- Кудись збираєтеся?
Оксана затяглась, усміхнулась сумно:
- Так, щоб бути готовою...
- Все одно чекати потім. Люди так повільно збираються. Ще хтось щось забуде і повертатимемося...
- Та й поки ніхто нічого не вирішив. Але я думаю, що сьогодні-завтра ми все ж вийдемо.
- Інтуїція чи заморозок буде?
Оксана похитала головою, кинула побіжний погляд довкола:
- Морж вчора провів військову нараду із Костиком і, слава яйцям, добалакався до того, що вони вдвох підуть по околицях на розвідку, а за кілька днів, коли все розпланують і коли всі зберуться, підемо.
- Мудро, - пробубнів я. - Шкода, що вони не повідомляють важливих новин людям. Краще й мені піти. Там від мене користі більше буде. Дрова рубати можуть і Павло із Пашею. Лікаря б напрягти...
- Ага, краще вже хай сидить собі в своїй печері, ніж слухати його ниття.
- Як же мені так непомітно причепитися до цього розвідувального загону? І чому вони досі сплять? Я б уже вийшов. Хвилин сорок тому.
- Може вони вже й пішли...
Я озирнувся й стримав сміх:
- Я вже хвилин двадцять на ногах і нікого не чув, не бачив. Вони ще сплять. Вони ж не у курені?
Я скочив на рівні й побіг, не турбуючись за сон інших жителів табору, до посту вартового.
- Пашо, де Морж? - гукнув я, підбігаючи до нього. Очі його були округлені, трохи злякані. Відповідати він не надто поспішав, видно мав якісь інструкції від Моржа чи навпаки, був не в курсі справ. - Ну?
- Пішов...
- Давно? Тільки з Костею?
- З півгодини тому... Так, вдвох...
Та я вже не слухав. Йти вони могли в будь-якому напрямку, але позаду вони могли боятися напоротися на тих "фашистів", про яких тільки й мова, до того ж, у тій стороні ми вже були на полюванні і не бачили нічого привабливого. Я просто гукнув Паші: "Туди?", вказуючи на інший берег, ледь помітив його кивок і урвав до дамби.
За півтори години, вже не сподіваючись, я наздогнав їх. Між довгими цегляними кишками гаражів службового транспорту "Укрзалізниці" та різних фірм із надання послуг автокранів, землерийної техніки, між складів будматеріалів, віконних та дверних компаній, виднілися дві фігури.
