Десь після полудня Майкл піднявся на лисий пагорб, з якого йому відкрилася панорама міста, що простягалося від краю й до краю, тулячись до хребта териконів з плоским верхом. Попід містом тяглася широка смуга жовтавого кольору, вочевидь, дерева й очерета над водою. Праворуч виднівся закритий майданчик із бетонним покриттям, далі - металевий міст. Понад густою рослинністю на цому боці рядками розташувалися невеличкі діляночки зі скелетами крихітних хаток, втім, деякі, схоже, колись були двоповерховими. На іншому березі будиночки були ціліші, можна було певно сказати, що в деяких жили люди.
Лівіше від пагорба тяглася лісосмуга, добряче пропиляна на дільньому кінці. Там і зараз чулося цюкання сокири, виднівся синій причеп, попереду якого стояла автомашина. Майкл не втримався від цікавості й почав наближатися до неї вздовж лісосмуги.
Працювало не більше трьох людей, всі вони час від часу з'являлися в полі зору хлопця, часто зникали за деревами або під тентом причепа, навантажуючи його дровами.
Майкл підійшов ще ближче, ступаючи обережно, щоб не шелеснути й листочком. Втім, це було не надто потрібно: сокири гепали, лунав сміх. Працювали в основному двоє, третьою була молода дівчина з темно нафарбованими очима чи із синцями від недосипання, або ж від пиятики. Вона майже постійно сором'яздиво сміялася на репліки чоловіків, теж доволі молодих, які вони кидали між серіями ударів. Про що вони їй казали, Майкл не чув, але сміх їхній не здався йому приємним. Нарешті було оголошено перекур (у буквальному розумінні слова) і хлопці, покидавши сокири, перемістилися до причепа, де дівчина закидала по одному-два останні полінця. Тут вони знову щось говорили веселе, потім один підмтупив зовсім близько і, запхавши долоню між її ніг, стиснув матерію джинсів і підважив дівчину, аж ноги її ледь не відірвалися від золотавого листя на землі. Все це, здавалося, не те щоб дуже, але веселило її.
Майкл спочатку хотів був просто піти назад, залишивши трійцю на самоті, але щось не давало йому це зробити. Може, це була просто юнацька хіть, хоча б подивитися, що ж буде далі, якщо буде. Але раціональна та моральна частина його суті теж не мовчали. Перша торочила, що їхати все ж легше, ніж йти, до того ж і зима зовсім скоро, не зчуєшся, як ці терикони вкриютьсяч білими смугами першого снігу. Друга благала одночасно і про недопустимість крадіжки (Майкл не знав, що таке збройне пограбування) чужого майна, і про припинення цієї тваринної поведінки. А ще торочила про те, що доведеться покинути шлях Мандрівця, отже Майкл не взнає чим закінчилася його історія. Куди він прийшов? Що з ним сталося там? Все це ставало схожим не більш ніж на сон.
Як там не йшли його роздуми, але все ж раціональна частина його єства взяла гору над емоціями і всілякими почуттями провини перед людиною, померлою двісті років тому. Взявши до рук свого роздутого наплічника, Майкл повільно, не спускаючи очей із трійці (хлопці давали рукам все більше волі, регіт їхній став нервовішим), відкрив його і дістав свого іменного автомата, який йому подарував на повноліття дідусь, якраз перед тим як вмерти. У його місті було багато вогнепальної зброї, хоча більша частина й була зіпсованою або небезпечною в експлуатації. З набоями також бували проблеми, тож загалом члени їхньої комуни не надто часто користувалися нею. Але дехто із старих мешканців, особливо якщо він хоча б колись мав певну вагу в суспільсттві, міг тримати вдома стародавні рушниці й автомати, передавати їх у спадок дітям чи онукам як родинні символи.
Майкл Другий мав калібр 7,62 і стріляв без затримок. Татко навчив Першого Майкла стріляти за містом і все пояснив про зброю. Тому Майкл І, не маючи наміру ні в кого стріляти, поставив автомат на запобіжник. А оскільки так само не хотів стати жертвою надмірної доброзичливості, то попередньо вставив магазин, споряджений тут же під зав'язку і пересмикнув затвор. Цей звук і насторожив одного з хлопців, тож Майкл І мусив вибігати до них:
- Всім не рухатися, - прохекав він, трохи повертівши автомат у руках, даючи всім охочим добряче його роздивитися, особливо хлопцю, що кинувся було до машини, та таки зупинився на півдорозі. Майкл подумки подякував йому за те, що вистачило клепки не провокувати далі конфлікт і за те, що Майклові ІІ не довелося нікого вбивати. - Ви двоє - відійдіть он під те дерево. І не думайте хапатися за сокири. А ти, - кивнув Майкл І хлопцеві, що збирався щось робити в машині, видовженій, колись синій, з чотирма дверцятими, одні з яких були не до кінця зачинені. - Ти відійди не обертаючись назад на п'ять кроків і швидко поясни мені, як цю штуку примусити їхати. І не верти мені, бо прострелю твою голову.
Хлопець почав було звичайні погрози, які б подіяли на пацана з їхнього села, а не на номада, та все ж розтлумачив Майклові яка педаль за що відповідає, куди крутити важіль перемикання передач тощо. Пообіцявши пристрелити його, якщо щось піде не так, Майкл завів автомобіль, не прибираючи пальця із запобіжника, увімкнув з четвертої спроби роздовбану першу предачу, смикнув машину вперед і зачинив дверцята.
Тільки зараз, озирнувшись назад, Майкл зрозумів, що забув наказати відчепити причеп. Та вже було трохи запізно. Він окреслив прямокутника навколо поля, виїхав на роздовбану асфальтовану дорогу (він вже знав, що таке асфальт, дякуючи дитячій енциклопедії в багажі) і гайнув у південно-західному напрямку. За кільканадцять кілометрів, зупинившись на узбіччі, затиканому пеньками від вирубаних лісосмуг, він якось зумів від'єднати причеп.
2
Авто було таким же огидним, як і його колишні експлуататори. Брудний салон, пропахлий потом і якимось перегаром, кислим запахом немитого тіла, блювотинням, був обвішаний стародавніми запилюженими іконками, які чудово і гармонійно уживалися із фотографіями голих жінок з повідкриваними жирно нафарбованими ротами і велетенськими обвислими цицьками. На "торпеді" красувалася наліпка: "Экипаж ищет стюардессу"; фоторобот останньої, повернутої задом, у коротенькій спідничці, що ледь прикривала копчик, був розміщений збоку від напису.
Майкл перемкнув передачу, відчувши певність у керуванні і бажаючи додати швидкості. Як виявилося, ці передачі були на практиці простіші, ніж йому спочатку здалося. Він так заспокоївся, що навіть відірвав праву руку від засобів керування й поліз нею до бардачка. Серед ганчірок, кількох косяків та баночки вазеліну, Майкл намацав те, що і сподівався там знайти. За секунду, вивертаючи в салон весь той непотріб заодно, він видобув великий витертий до сірого пошкрябаного металу пістолет. Жодних запасних обойм, жодних засобів обслуговування. Не дивно, що пістолет виглядав так, ніби його жбурляли об асфальт разів тисячу, а потім ще довго об нього ж і терли.
Магазин був споряджений сімома патронами, такими ж пошарпаними й вкритими подряпинами, як і пістолет. Казенник виявився, на диво, порожнім.
Майкл запхнув пістолета ззаду за пояс і знову перемкнув передачу. Точніше спробував. Раптове голосне рипіння примусило його смикнутися, автомобіль ледь не злетів у кювет. Майкл судомно смикав кермо, намагаючись випрямити машину, але виходило ще гірше. Авто почало сильно гойдатися з боку в бік, хлопця кидало по салону. Врешті-решт він пустив машину у вільний заїзд, відпустивши всі педалі й ледь стримуючи кермо, що грало в руках.
Двигун заглух у полі, десь за шістдесят-сімдесят метрів від дороги.
Перевівши подих і ще раз оглянувши авто, Майкл вкотре зрадів від того, що тій трійці доведеться чургикати додому пішки. Він лише побоювався, що двигун буде не вдячним за таку гонитву і не заведеться. Чи ще щось зламається. В уяві його досі тріщало щось страшно під ногами. Але двигун нормально завівся, Майкл знайшов нейтраль, намацав першу і потихеньку-помаленьку почав розворот. Дерся на дорогу він довго і ледь не перекинув машину. Навіть майже зневірився у своїх водійських здібностях.
3
Туга не покидала його ані секунди. Про що б він не намагався думати, все звертало на Мандрівця. Два номади, розділені століттям чи двома, вони, як це відчував Майкл, йшли ніби пліч-о-пліч. Все, що траплялося Майклові на шляху, здавалося, просякнуте було його попередником. Ніби несло на собі слід невідомого брата. Майклові часом здавалося, що він колись наздожене Мандрівця. Або той сам дожидається Майкла десь в тихому й багатому на харчі місці.
Авто на диво плавно й легко рухалося запилюженим шляхом, трохи погойдуючись на горбочках та ямках, що ніби застиглі хвилі вкривали асфальт. Час, вітер і вода згладили ці перепади, колеса лиш м'яко ходили вгору-вниз.
На другий день, ближче до обіду, машина вмерла. Майкл знайшов якийсь смердючий шмурдяк у багажнику і залив його в бак. Двигун закашляв, але тяг залізо і хлопця з його скромними пожитками всередині ще кілька годин.
"Все ж, - думав Майкл, топчучи мерзлий ґрунт, - я доволі багато проїхав, сидячи на сраці. Можна вже і розім'ятися. Нічого стогнати."
Місцевість вже деякий час то підіймалася вгору пагорбами, то спускалася улоговинами. Дорога перед Майклом якраз вкотре пішла униз, вузькою вуличкою маленького містечка, дрібні одно- і двоповерхові світлі будиночки тут потопали у зелені, повітря почало прогріватися сонечком, що випірнуло з ранкового туману. Майкл не помітив на листі живоплотів жодних ознак примерзання.
Звернувши слідом за центральною дорогою ліворуч, хлопець побачив дещо, що його дещо спантеличило, а ще більше здивувало: попереду був міст через річу, якої не було видно з його позиції, а за ним проступав у імлі інший берег. Він піднімався кам'яними стінами високо вгору, де-не-де порізаний розколинами. Майкл здригнувся, уявивши собі як у сутінках чи в тумані натрапляє на таке от урвище.
Місто спало, чи може тільки-тільки пробуджувалося, хоча сонце вже доволі високо підбилося. Так чи інакше, але Макл почувався якось химерно, перебуваючи сам на вулиці. Тривога гризла його, хапала за щось жие в області шлунку і тягла донизу. Ноги ледь переносили його через міст. Ще більше вони ослабли, коли Майкл побачив, що під ним молочна білизна. Стіни берега йшли вертикально вниз і губилися, омиті цією білою річкою. Вона помітно клубочилася там і Майклові здавалося, що В ній щось ховається. Він доклав максимальних зусиль і швидко подолав міст.
Річка тяглася, постійно вихиялючись у своєму тісному ложі. Майкл поглянув на захід: береги там ставали дедалі нижчими, видко вже було, як спускаються до води пологими схилами. На південний схід монументальність і величність пейзажу тільки посилювалася: Береги ще крутіші, ще обривчастіші, на дні каньйону й досі клубочився туман, але видно було, на щире зачудування Майкла, що там, біля води, стоять хати. Незрозуміла сила потягла хлопця саме в той бік.
Через деякий час він вирішив, що надивився на це диво природи і що вже час повертати у обраному ним від початку напрямку. Вітер посилився, став холодним, а сонце вже не рятувало. На високому цьому березі панувала вже зима. Зовсім вже зібравшись повертатися, він оглянув наостанок всю цю дивовижну красу, підступивши трохи ближче до краю. На протилежному березі, просто в середині стіни темніли плями, ніби отвори. Це нагадувало вікна у багатоквартирному будинку. Для нірок бджолоїдки отвори були завеликі. Хоча з такої відстані важко було сказати. Майкл взагалі боявся оцінити розмір каньйону. Виглядало приблизно так, що у глибину, до самої поверхні води від найвищої точки високого правого берега було метрів сорок чи й більше. Може й шістдесят. Відстань між вершинами берегів також була немалою: Майкл оцінював її у сто-сто двадцять метрів. Він придивився до нірок-"віконець" ще уважніше, намагаючись розгадати, що ж воно таке, несвідомо підступаючи ще трохи до краю.
Земля з гуркотом зникла з-під ніг, Майкл шугонув кудись униз, перед очима миттєво наступила темрява. Він спробував устигнути попрощатися із життям, коли світло знову вдарило йому в очі, як і тисячі дрібних камінців. Схил під ногами був надзвичайно крутий, тому втриматися на них було неможливо, натомість хлопця підкинуло, перевернуло в повітрі і зачало бити об камінь, наче м'ячик. Зрештою, обламавши собі нігті і обдерши коліна, він завис, наче комашка, на середині висоти каньйона, де майже прямовисна стіна переходила у похилий спуск, утворений камінцями і землею, намитою сюди опадами і зсипаною внаслідок обвалів.
Скільки він провисів так, напружуючи останні сили, він не зміг би сказати. Лізти вгору було неможливо. Вниз - будь ласка. Цей шлях був простіший, хоч котися, та й оптимістичніший: десь же мусить цей каньйон розширитися й стати простою долиною. Майкл поволі відпустив руками землю, перевернувся на спину і сів. Наплічник, на свій подив, він побачив біля самої води внизу. Щоб пересвідчитись у цьому, хлопець навіть помацав себе за спину: був щойно, а тепер немає.
Річку перегороджував підводний "поріг": шмат вапняку, що, вочевидь, відколовся від протилежної стіни, оголивши печери. Це таки були печери, тепер Майкл міг їх трохи роздивитися. "Поріг" збурював воду в річці й залягав так, що верхній його край ледь не виступав над поверхнею. У ньому виднілися мілкі заглибини, що відповідали тим, які були на стіні лівого берега.
Майкл почав спуск по наплічник, перебираючи ногами і розставивши руки, щоб хапатися за виступи і суху траву. Коли всі його речі знову опинилися при ньому, Майкл піднявся знову трохи вгору щоб оцінити свій маршрут і знову на нього чекало випробування: підніжжя правого берега спадало похило фактично до самої води, тоді як лівий мав камінні тераси і, як здавалося Майклові, помережаний "стежками" - місцями, де можна було перейти з тераси одного рівня на терасу іншого, принаймні звідси хлопцеві здавалося, що це буде можливо зробити. Більше того: ще далі на південь, куди повертала річка, берег зовсім знижувався, що означало вихід із пастки.
Лівий берег навпроти "порогу" піднімався від води прямовисно, але його прорізала стежка, справжня стежка, витоптана чи вирізана в камені. Вона звивалася на десяток метрів до печер, тоді зникала в цих стільниках, але праворуч, з останньої печери знову вибігала така ж стежечка і губилася за першим переходом між терасами. Самі тераси були порослими тополями й якимись невідомими Майклові великими деревами, кущами.
Хлопець закріпив як слід на собі наплічника, зітхнув і закотив штанини аж до стегон, розшнурував і зняв чоботи, підняв їх у руці якомога вище і рушив "порогом". Вода сягала колін і збивала з ніг, між якими промайнула якась рибина, мало не викликавши у Майкла своєю появою інфаркт. Втім, ширини "порогу" було достатньо, щоб не боятися зробити неправильний крок і опинитися у воді з головою. Нарешті, все ж на полегшення хлопця, він добрів до іншого берега й підскочив, вхопившись руками за скелю, викинув ногу на камінь і витягнув за нею все тіло. Шкіра на гомілках горіла від холоду, а стопи ламало болем. Майкл сів на зад, швидко розтер замерзлі кінцівки, намотав онучі, нап'яв чоботи й подерся судомно стежкою вгору. Стежка була колись все ж прорубана, але час не пошкодував її, згладивши контури сходинок, тому треба було йти обережно, щоб не послизнутися. Добрівши до найближчої з печер, Майкл хотів було лише кинути там наплічник і йти за хмизом, та з подивом відзначив, що посеред "приміщення" чорніє вогнище, а в дальньому кутку, куди ледь сягало світло, лежать акуратно складені рівно напиляні дрова.
4
Вигрівшись і пообідавши, жодної секунди не послабляючи пильності, Майкл загасив полум'я, підтяг ремінь автомата аж до горла, щоб не вдарити де чи не зачепитися об гілля, і рушив проходами між печерами до стежки, що виходила на першу терасу. За кілька годин він вигрібся нарешті на рівний берег, який плавно спускався до води. Стежка справді існувала колись, але зараз від неї лишався ледь вгадуваний примарний слід.
Далі обидва береги то ставали більш пологими, то знов здіймалися вгору крутими скелями. А ріка все далі й далі звертала на південь. Та все ж Майкл не вертався вгору за течією, а причиною всьому було дещо, що він помітив на правому березі, на самому вершечку пагорба над урвищем. Це була пірамда. Чи конус. Не надто правильна форма дозволяла припустити, що складений він з підручних каменів. Вгадувався у всьому цьому знайомий почерк, хоча Майкл не міг примусити себе повірити, що їхні з Мандрівцем дороги знову перетнулися. Він вирішив спуститися нижче течією у пошуках нового броду. Йшов він до самого вечора, втомився страшезно, змерз на вітрі, втратив спокій, постійно озираючись у пошуках можливого переслідувача, що живе у тій скельній печері, але коли вже зовсім втратив надію щось сьогодні знайти і мучився питанням, де ж його ночувати, то у западаючих сутінках ніби щось забачив таке, від чого серце його стрепенулося і аж сили додалося. Він мав намір за сьогодні хоча б дійти до неї. Краще б і перейти, та робити такого затемна, не розвідавши дороги, було безрозсудством.
Дамба шуміла собі водоспадом, що спадав у кілька потоків крізь отвори в бетоні. Видно було навіть у надвечірньому світлі й з відстані, що це діряве сито виглядає не так, як мусило колись. Чогось в ній не вистчало, бо і рівень води перед і за нею був майже однаковим, і потоки не виконували жодної видимої роботи. До того ж, наскільки знав Майкл, такі дамби слугували для виробництва електроенергії, а якби ця для такої цілі й використовувалася б, то десь би світилося, ходили б люди чи щось подібне.
Майкл заліг на холодну землю серед поляглої сухої трави на пагрбі просто навпроти дамби. Здавалося, прохід вільний, але хлопець не надто довіряв такому стану речей. Він ставив собі за мету спостерігати в надії щось помітити, якщо, звісно, буде що помічати. Але морозний вітер змінив його плани: на березі абсолютно не було де ховатися від нього. Єдина можливість не замерзнути була на самій дамбі. Вона мала свої входи чи подібні на них отвори, вочевидь, для персоналу, який обслуговував турбіни.
Майкл останнім часом став ще більш ерудованим і впізнавав все, про що читав, схоплюючи знання на льоту. Втім, ці знання були не надто практичними: наприклад, ця гребля мусила виробляти енергію, але не виробляла. Чому ніхто не використовує таку колосальної потужності машину, Майкл не міг зрозуміти. Тобто, він знав: бо книжок ніхто вже не читає. Навіть у тих общинах, де їх не спалили сто років тому. Тепер палива мало стало. Кажуть, раніше було нафти стільки, що можна було все їхнє місто залити по крокви. Тепер же бензин коштує стільки, що мало хто може дозволити собі генератор. Втім, певний прогрес намічався: якщо раніше навіть існуючі генератори люди намагалися переробляти для споживання сирої нафти, то зараз все більше виробляють бензину і соляри. Десь під Кременчуком, як кажуть.
Але це віднедавна не давало спокою Майклові. Бо ось ще місяць назад він і не знав, що таке буває (поправка: бувало), а зараз він знає, що енергію можна виробляти із такого нескінченного і безкоштовного ресурсу як повітря. А ще сонце і річка. Звісно, річка може пересохнути, а перші два джерела енергії - нескінченні. Нафту треба копати й качати, переганяти... а сонця й вітру завжди скільки завгодно і навіть більше. Звісно, тепер не знають як це робили древні люди. Але вміли. І залишилися ще де-не-де їхні машини, які могли з вітру чи води добувати енергію. От, наприклад... Велика... Мабуть, давала достобіса енергії. Їхнє місто, либонь, могло б світити світло цілодобово...
Міркуючи про все це, хлопець прокрадався, трясучись, до дамби, забувши вже про самотність і страх невизначеності. Головне для нього було те, що він знову вийшов на слід Мандрівця.
