Раптом я усвідомив, що не пам'ятаю навіть, про що була мова, не знав, про що я казав і коли мене заклинило. Тоді я розвернувся і пішов геть. Ні, це не провали в пам'яті, це якийсь брак місця на жорсткому диску.
Часто мені хотілося щоб можна було вичистити з мозку ту інформацію, яка не потрібна мені, закачану у мене насильно, або добровільно, але яка лише займає вільне місце: пісні, рекламні ролики, номер рекламної служби якогось там радіо, фрагментарні знання в області вищої математики і квантової фізики, сотні фільмів, деякі з них, здавалося, я знав напам'ять. Кажуть, пам'ять наша безмежна, але мені чомусь так не здається.
Я вийшов на ґанок і закурив. Ззаду почулося рипіння дверей і легкі кроки.
Був час коли я пишався своєю пам'яттю. Тоді мої знання, як і тепер, нічого не значили, але дехто їх таки цінував. Я пишався тим, що мені доктори і професори пророкували велике майбутнє, казали, що розумніших за мене людей (мого віку принаймні) не зустрічали ніколи. А тепер мені соромно за ті слова, сказані мені колись, у часи, в які я сам вважав себе таким.
Пам'ятаю, як діставав своїх батьків, точніше одного з них, видаючи гори енциклопедичної інформації про існуючих нині і вимерлих тварин. Я хотів стати палеонтологом. Лише у старших класах зрозумів, що цей напрямок, м'яко кажучи, не є надто перспективним. Хоча, може, я помиляюся. Та з тих пір я про палеонтологію забув. Нащо вона мені. Дещо з прочитаного я пам'ятаю. Особливо деякі окремі фрази із книжок, дитячих енциклопедій. "...при желании мог укусить даже стену...", "...но лягушка нам роднее"... "капролиты - окаменевшие экскременты динозавров"...
Знання мої в цій області були глибокими, наскільки дозволяли межі дитячої науково-популярної літератури. Лише в деяких складних словах я плутав літери, тому у мене міг вийти, наприклад, "триболіт" замість "трилобіта". Зате слова типу "паразуорлоф" чи "кветцалькоатль" давались мені легко.
Скоро я зрозумів, що жодні знання не зможу втілити, як у своїх фантазіях, а чекає на мене шумний цех, пролетарський колектив і, як дізнався ще пізніше, тягання ящиків чи мішків, що взагалі-то не входить у обов'язки біотехнолога. Та до того часу ще лишалося півдесятка років, коли я зрозумів, що тупішаю.
Але, на ваш подив, я нічого не робив у зв'язку з цим. Просто констатував. Певно хотів стати мучеником. Мучеником системи.
2
Сонце було безжальним. Воно не смажило, просто спалювало мене. Губи мої посохли і велика лусочка з верхньої відірвалася. Від її вигляду (і її розміру) у мене почалася паніка. Та я напружив останні сили і перевалив нарешті через пагорб. Бачачи машину, легше навіть було волочити гарячу, наче з домни щойно (чи з пекла) каністру.
Незабаром я зрозумів, що бачити авто і дійти до нього - не одне й те ж.
Скільки ж оце я кружляю світом? Вже місяців сім... чи вісім...
Час змазався з того моменту, як не стало до зустрічі з ким його виміряти, як припинилися звичайні щоденні дії, які раніше навіть викликали у мене антипатію типу поїздок у маршрутці. Тепер я мав типу власну машину, до того ж не найгіршу у світі: Mazda CX-5 червоного кольору. Це вам не GMC... але все ж дещо. Щоправда нікому було оцінити ані факт володіння мною цією машиною, ані факт незаконного заволодіння нею. Хоча, який там закон..?
Іноді я проклинаю пасажирські сидіння. Бо на них ніхто не сидітиме. Ніколи. Не думав, що це зі мною так швидко станеться.
Моє життя порожнє. Воно не має сенсу. Воно не має жодного фіналу, крім як божевілля і самогубство.
3
Якась образа поселилася в мені, хоча я ніби сам винний, що сказав тихо, а Влад почув і скористався такою підказкою. Але на перерві сталося щось дивовижне. Він похизувався перед Володькою і Стасом, що сам допер до відповіді. Я навіть не заперечував, збираючи речі до торби за кілька метрів від них. Коли вже вийшли навіть хлопці, лишилися тільки ми з Владом, він і мені похвалився.
- Як я сказав: льодяна оцтова кислота так називається, бо добувається виморожуванням.
Я вирячив очі і нагадав йому:
- Це я сказав.
Влад виглядав справді ображеним:
- Ти шо, дебіл? Це я сказав.
- Почекай, - заперечив я, - тут нікого більше немає, а я не стану повторювати це при інших. Хоча, мені здається, Стас теж ще тоді, на уроці чув.
Коротше, Влад тоді мене ледь не побив. Я не міг зрозуміти, чому він навіть мені не зізнався... Я ж знав, бо сам казава ті слова. Він міг брехати кому завгодно, але ж не мені... Та він був невблаганним і розгніваним. Пізніше я змусив себе повірити, що іноді люди самі вірять у те, що кажуть, навіть якщо це завідома брехня, якщо це йде їм на користь.
А ще навчився прощати людей за це. Я ж мученик врешті-решт.
Тоді я ще не курив, хоча якось на медогляді у кабінеті флюорографії товста медсестра сказала мені, що у мене легені затятого курця. Я і вирішив: що ж, раз так, то чого церемонитися і за півроку довів кількість викурених цигарок до п'ятдесяти на день. Я підрахував, що це в середньому одна цигарка на кожні п'ятнадцять хвилин. Через кожні п'ятнадцять хвилин по цигарці. Чотири штуки на годину. І я не відчував тоді жодних наслідків такої поведінки. Лише набагато пізніше я дійшов висновку, що та фраза медсестри у кабінеті флюорографії була нічим не більшим за недолугий жарт.
Я затягся, затріскотіли дрова у цигарці. Хтось наблизився ззаду майже впритул, скрипнув поручень, за мною сперлися на нього. Ніч була тепла, навіть душна. Сюркотіли цвіркуни. Чорнів попереду ліс. Час від часу з того боку докочувало вітерцем хвилю вологого повітря, від якого ставало зовсім неможливо дихати.
- Знаєш, - я вперто не обертався та знав на всі сто, хто там за спиною. - Колись я міг би багато розповісти тобі про зоряне небо, про он тих співунів, що у траві пищать... Але якось зрозумів, що воно не варте того. Лише у середні віки, як кажуть, кавалери торочили своїм дамам романтичні історії, легенди про назви сузір'їв та зірок. Та й то, я сумніваюся. Колись я б підтримав ту розмову, мені було якось цікаво зрозуміти сенс життя, поторочити про людські взаємини, про загрози сучасного світу для планети, про роль кожного у системі, політичній та соціальній, але нещодавно я усвідомив, що... мені ці розмови більше не цікаві. Так само, як і цвіркуни і динозаври. Я навіть не знаю, що хочу від життя.
- Невже у тебе немає ніякої мети? Не повірю.
Ох уже цей голос, ох уже цей ідеалізм...
- Я не така вже загадково-глибока і досконала особистість, як декому здається, - зауважив я.
- Ти досконала особистість!? Не сміши!
Дивно, але така її реакція, готовність визнати мою недосконалість, мене вразила і засмутила. Я ж сам стільки разів називав себе нікчемою і проклнав людство і себе... Мабуть, я не маю права і дихати спільним із цими людьми повітрям.
Я озирнувся, але побачив у темряві лише примарний силует. А ще був запах. Її запах. Точніше, запах її парфумів. Трохи пряний такий аромат. Наче булочка з корицею.
- Ну, дякую...
- Ти сам сказав.
Це було, звісно, правдою. Але і правда те, що я кидав ці порожні фрази лише для того, щоб відтягнути час і дочекатися якогось фантастичного моменту, як у кіно... Я відчував як спливає час. Відчував, що навпаки, втрачаю момент, чув, як крапає вода із крану історії, чув шурхіт піску, що падає із колби пісочного годинника. І колись цей шурхіт ущухне. Пісок закінчиться. А двері закриються просто переді мною.
4
День мій сьогодні був точно таким, як і вчора. Спочатку я прокинувся із сонцем, потім виліз зі спальника (на відміну від денних спекотних годин, вночі лютувава холод, часто із невеликими морозами), розколупав попелище, роздмухав вогники, що ще жевріли в ньому, підклав залишений на ніч під брезентом хмиз і, коли той розгорівся, вкинув полінце. Закип'ятив воду на чай з глиці та вишневих гілочок, захрумтів пожадливо шматочком засушеного м'яса, вийняв з авто ще консервовану квасолю, закусив і нею.
По тому речі було зібрано, багаття заспано важким степовим пилом і я сів за кермо. Вкотре промайнула в голові думка: "На біса я сюди повернувся?"
Шлях мій лежав, як і місяців чотири тому, на захід. У місцевості, які не були ще настільки повсюдно випалені сонцем та радіацією, де ще був ліс, де на багаття дрова не треба збирати дорогою, відходячи від траси на кілька кілометрів і волочачи їх знов до машини; туди, де ще багато було всілякої дичини і чистої джерельної води.
Щоночі мені снилися люди, яких я знав раніше. Щоночі у моїх снах відбувалися між нами конфлікти, суті яких я не пам'ятав на ранок, але відчуття втрати переслідувало мене після пробудження добрячих півдня.
Машина, яка давно вже астматично задихалася у цих пісках, востаннє чхнула і поволі зупинилася. Вочевидь, потрібно було чистити двигун, але я цього зробити не міг, не знав як. Та й інструменти якісь потрібні, а у мене їх не було. Лише запаска, пилка, сокира, довгий тесак, плоскогубці, молоток, кілька різного розміру цвяхів і, може, ще якийсь непридатний мотлох. Більший сховок інструментів для роботи з деревом, металом та для слюсарної справи знаходився аж на чесько-австрійському кордоні. Точніше, на колишньому кордоні. Бо ці межі були потрібні, коли ще існувало людство, а тепер вони вже не мають сенсу.
5
Ліс над Оріллю ще де-не-де зберігся. Просуватися можна було лише над водою, хоч вона і була смердюча і, присягаюся, радіоактивна далі нікуди. Крім того, комарі заїдали немилосердно. Але альтернатива цьому шляху - дорога через поля, порослі бур'яном, а частково перетворені на пилища. І ні тобі затінку, ні води, ні дров на ніч.
Чомусь не одразу я зрозумів, що можна не йти пішки, а набагато швидше, либонь за день, дістатися Дніпра чи хоча б Самари, якщо знайти човен, яких колись тут було повно. Я почав спуск до води, прориваючись крізь лободу, а згодом і очерета. Шлях мій тепер пролягав то через порожні піщані пляжі, то крізь чагарі та ліс порожнистих і крупних, як бамбук, стебел очерету та рогозу. Праворуч, на іншому березі, серед сосон заманячили будиночки якоїсь турбази. При пірсі гойдалися на легеньких хвильках два човни: один - ніби шлюпка з корабля, випукла, інша - плоскодонка. Я склав речі на своєму березі біля переправи, а сам, роздягшись до трусів, стрибнув у воду і почав гребти на схід, знаючи, що течія може бути доволі сильною у таких вузеньких річках. Але, на подив мій, зробив я це даремно: течії не було як такої.
Підпливши до човнів, я вхопився за борт кожного рукою, підтягся вгору і зазирнув по черзі всередину обох. обидва човни були добряче налиті дощовою водою, тому, коли я на них таким чином завис, ледь не зачерпнули ще й з річки. Я видряпався на пірс і потрусив, лишаючи мокрі сліди на дошках, до адміністративної будівлі, як я вирішив, зважаючи на розміри і великі скляні двері та вікна ледь не до фундаменту. Звісно, скло у багатьох шибах було вибите, а у верхнє вікно встромила гілку сосна, повалена на стіну будівлі нещодавно грозою.
Необхідно було знайти весла, але я і гадки не мав, де їх зберігали і чи не забрав їх із собою човняр, коли евакуювався звідси. Зараз це все приватне, а весла - особисті. Я йшов, до входу, голосно розмовляючи сам із собою.
- Ну, і де ж вони тут, якщо взагалі тут? Не вистачало ще порізати ногу об скло... Де тут двері відчиняються? Через вікно я не полізу... зачепитися об уламок скла... стирчить, наче ікла...
Я кинув погляд по фасаду і одразу ж побачив відчинену кватирку в ще старому дерев'яному вікні на другому поверсі. Наче драбина до неї тягся стовбур поваленої сосни. Лишалося лише видряпатися на неї і дотягтися до вікна. Якихось півтора метри. І висота не більше шести.
- Ненавиджу я лазити по деревах. Ніколи не вмів. Ще й босяка...
Та це раніше я не лазив по деревах. Як і не відзначався особливою балакучістю. А тепер, коли немає вже перспективи, просто можливості (не обов'язково я нею, може б і скористався) поговорити із живою людиною, рот мій не закривається.
Секунда - і я в приміщенні. Це була кімната, пожилець якої забув про вікно, драпаючи на захід. Чи на схід. А, все одно у пекло!
Всюди по корпусу валялися різні дрібниці: ручки, журнали, монети, пластиковий посуд, одноразові бритви, навіть гаманець знайшов. Весел не було.
6
Дамба перегороджувала Оріль. Дамба із всілякого сміття типу автомобілів, вантажних і легкових, вивалений із перекинутих вантажівок щебінь, одна самохідна артилерійська установка і лафет, з якого вона вилетіла.
Я відштовхнувся від мілкого і грузького дна сосновою ломакою (весел я так і не знайшов) і пристав до лівого берега. Плоскодонка легко ковзнула по траві, коли я смикнув її за кільце приварене до носа. Витягши наплічника і нап'явши на себе, я зітхнув і продовжив шлях знову пішки. Видряпавшись на дамбу, що раніше була простим мостом, поки ріку не загатило все те, що з того мосту попадало, я побачив причину цього падіння: з іншого боку у насипу зяяла величезна воронка, з і стінок якої стирчали гнуті сталеві пластинки розміром від листа А4 до двох з половиною метрів у довжину. Ясно було, що це не "Град", "Ураган" чи ще якась хуртовина. Надто велике.
Згадалося, як в університеті математичка розказувала нам, що якось вона з профільними студентами розраховувала, чи можна збити "Сатану" на старті. Сказала: можна.
Я дмухнув носом у бік воронки, плюнув, плювок із пересушеного рота не вилетів, повис на підборідді.
Попри все, підбадьорював я себе, мені вдалося човном хоч не до Дніпра дістатися, але все ж подолати за кілька годин відстань, яку б я пішки йшов півтора дні. Шкода, що ця дамба вбила течію в річці, а то б летів по воді, як на крилах.
- Как напрасно думала я, что получу я все то, что хочу...
7
- Как напрасно думала я, что получу я все, что хочу...
Чоловік, що виходив з під'їзду із маленькою патлатою собачкою на повідцеві, зиркнув на мене підозрідтво, та я вже пройшов-пролетів повз.
- А що ж я хотів? Щоб все в моєму житті влаштували за мене? Ні. Всього-навсього, щоб все було так, як декларується. Дають освіту - дають роботу. Не на папері, а по справжньому. А то: диплом вони мій знищать, якщо не принесу їм довідку про працевлаштування. А вони запишуть, що влаштували мене.
Вони, тобто університет.
- Немає довідки - зроблять "іграшкове" працевлаштування. "По нарошку". Головне, що у них там записано... Ха-ха. Добре. Знайшов ти роботу. Технологом. Але фірма платить тобі, як вантажнику, а ти і технолог, і вантажник, і фасувальник, і пакувальник. Все встигни, все зроби. Ненормований робочий день... пересадки... Вантажник півдня лежить на тахті, шмурдяк смокче. Роздягальня твоя не фахівців, а з робітниками, серед тарганів там лишай свої речі, а відповідальності ніхто не несе, бачте... Не знаю, може хтось і згоден так працювати... Може я і нитик, але мені не те казали в дитинстві. Мені казали, що є якісь правила, закони... людські, юридичні... та, як виявилося, ніхріна тут не діє. Чого мене весь час намагаються наїбати? У мене що, на лобі написано, що я лох? Навіть в чергах мене не помічають: стою з усіма (спитавши чергу у переднього і відповівши задньому) хто й зна скільки годин, тут на тобі: якесь сум'яття, чомусь переломний момент зсувається у мій бік і мене вже ніхто не пам'ятає, я наглий, яка вже молодьож пішла, ставай у хвіст. І так вчиняти із десятиріним хлопчиком? Зараз я хоч можу якось відгавкатись... Хоча куди там...
Тепер я часто думаю, що даремно так викаблучуюсь: який з мене там спеціаліст. Та ще й з відзнакою. Все мені незаслужено дісталося. Я ж тупий, як пробка. Слова елементарні забуваю, речення не можу закінчити. Рік тому отримані знання вже вивтрилися з голови, ніби й не було їх ніколи. Увага не... не що робить там? Матюк який, це я згадаю... а от увага, шо? Акцентується? Зберігається? Раніше міг би пояснити значення слова не гірше за будь-який тлумачний словник, а зараз?.. Не зосереджується увага у мене. Згадав, чи що? Буває, що й не згадую тепер. Тупішаю, значить...
Та все одно, несправедливо все це. І не лише щодо мене. Щодо всіх. Люди інших людей їдять за гроші. Експлуатація, корупція, загарбницькі війни, забруднення довкілля, люди серуть собі ж і іншим під носа. ЧЧВ. Чєлавєк чєлавєку волк.
8
Просто переді мною розкинулася долина Дніпра у всій своїй первозданній красі й величі: круті високі береги, пороги ревуть, глибочезні балки сповзають донизу, оголюючи, мов ікла, скельні виступи. Праворуч височать потрощені труби Придніпровської ТЕС. На правому березі темніють погорілі хати, а далі на північ - бетонні сітки залишків стін, похилені і понадкусані. Місто знищено вщент.
Яким треба бути дебілом, спитав я у Дніпра, щоб через амбіції, порожні самим собі надані титули і "чесноти", знищити весь світ? Щоб довести, що ти сильніший за інших, щоб усі тебе боялися і дихали, як ти скажеш, убити цих всіх? Так чинить дебілкувата дитина-переросток, коли їй чомусь здається, що її не люблять, або когось люблять більше за неї. Вона і хату своїм батькам спалить аби помститися за цю кривду. А за що ж її любити: постійно всім погрожує, обзиває то піндосами тупими, то бульбашами, то фломастерами, то сявками, то ще якимись чурками, при найбільшій кількості неонацистських організацій у світі позиціонує себе як борця з "фашизмом" (фашизму, щоправда вже сімдесят років як немає)... Ніхто нікого не зобов'язаний любити. Особливо того, хто приходить до тебе убивати з наколкою "Adolf Hitler", орлом і свастикою на спині чи лобі і криком про те, що він прийшов захистити світ від фашизму.
Перейти на той бік не складало жодних труднощів, хоча пороги і уламки труб, що долетіли аж до води, омивалися бурхливими потоками. Тут течія була. І набагато сильніша, ніж колись, може, ще й до будівництва каскаду водосховищ. Місцями буруни і хвилі досягали висоти двоповерхового будинку, але шлях мій був відносно безпечним.
Лише трохи замочивши взуття у бурхливих хвилях, я перебрався на правий берег. Деручись крутим обривчастим схилом угору, я все думав про той вечір та ще про безліч вечорів та ночей, проведених у цьому місті. Я його і любив, і ненавидів водночас. Не пройшла ця ненависть і після подій позаминулого лютого, коли, як здавалося, у світогладі місцевих жителів стався різкий поворот.
Як тепер мені хотілося повернути ті часи!
9
- Знаєш, колись я також цікавився прогнозуванням подій на міжнародній арені. А ще, як можна використовувати рослини у житті людей, тобто, і як їжу, і як добриво, джерело палива, кисню, про унікальність хлорофільних форм життя, якщо можна так висловитися, про... багато чого...
- Хіба це тратило сенс? Люди, звісно, гади ще ті...
- Але я вже давно передумав ці теми і вирішив, що немає сенсу про них думати. Для чого я і звідки, в чому сенс життя, яка роль людини в суспільстві і навпаки, конспірологічні теорії... Кумарить мене й коли хтось розводиться про космос, зірки й Творця цього всього... гірше ще, коли про освоєння цього самого космосу, совляв, скільки там ресурсу... який нам насправді не потрібен. А закони астрофізики вкупі з Айнштайном та Хокінгом взагалі можна запхати туди, де сонце не світить... Масштаби космосу такі, що жодна подія в ньому неспіврозмірна з людським життям. За все існування людства там не сталося жодної помітної події. Історія Homo sapiens - це лише мить на годиннику Всесвіту. Не те що для наших дітей і внуків нічого так і не зміниться, а й для сотень поколінь... До найближчої зірки - світлові роки... їх ніколи не подолати...
Вона мовчала, очі її були опущені долі, ніби вона задумливо розглядала щось на квітнику під будинком. Знову пискнули двері і до нас приєдналася Маша, яка п'яно похитувалася, водячи шаленим поглядом навкруж себе. Маша притулилася до мене, сонно протягши моє ім'я і цьомкнула в щоку. В ніс мені вдарив різкий запах чоловічих виділень. Видно після сого виходу вечірка прийнялатрохи більш правктичний оборот.
- Зуби піди почисть. Чи хоч водки випий. Для дезінфекції, - грубо сказав я. Маша дивно якось усміхнулася, спробувала мене іще цьомнути, я її відштовхнув і вона зайшла до будинку. Ми знову залишились удвох.
- Фу, ти такий грубий!
- Вона звикла. Сама себе зробила місцевою хвойдою. У графі "Чи згодні Ви з авторською угодою" позначила "I Agree". Вона не образилась. Але ж не терпіти, коли мені в обличчя спермою дихають. Ще й цілуватися лізуть!
Я знову закурив. Стояв так, щоб дим ішов не у її бік, але вона раптом підступила на крок ближче і сказала:
- Дай і мені.
Я примружив очі і усміхнувся:
- Ти ж не куриш!
Окрім отрути в голосі, я відчув іще всередині себе егоїстичне бажання щоб вона закурила. По-справжньому. Можна буде іноді побалакати з нею ще й на перекурі. От і компанія наша курецька збільшиться!
Я простягнув їй пачку.
- Дістань мені, - сказала вона, ніби гидуючи торкатися зайве отрути, загорнутої у папір.
Я вийняв цигарку і подав їй. Цвіркнуло коліщатко запальнички, вогник безрезультатно полизав кінчик цигарки.
- Прикури.
Я прикурив і простягнув їй тліючу білу паличку.
10
Злітна смуга була порожньою, зате просто перед нею, на "рульожкі" розпласталися два скелети "Сушок". Штурмовики так і не злетіли більше в повітря на тій війні. Вони просто зогнили тут. Тобто, частково їх розтягли на метал: обшивку з крил і фюзеляжу, стійки шасі з колесами, кабіни також були розкурочені, ліхтарі зняті. Все інше зробив час, який, все ж, якщо бути відвертим, не так їх спотворив, як люди.
Я пройшов смугою, добре хоч хмари з'явилися, інакше б засмажився на бетоні, переступив жмуток рваного дроту, що колись висів натягнутий між бетонними стовпчиками, і опинився знову за містом і знову на відкритій місцевості.
Під ногою скрипнуло скло і я підняв зелену пивну пляшку. Яке то було пиво, зараз годі було розібрати, але пляшка була чистенькою і могла б знадобитися у майбутньому. Таких тепер не випускають.
Повернутися додому (фактично, дому у мене тепер не було, як і рідні, всі загинули у ту ніч) я не міг, як і бачити тих небагатьох знайомих обличч, здичавілі очі, правила, зверхність їхніх лідерів, яких я не поважав ані на йоту ні тоді, ні тепер, рівень моралі, все це відвертало мене. Крім того, гордість: я сказав їм все, що думаю і мене ледь не побили камінням, тому тепер, повертатися із підібганим хвостом я не мав наміру. Залишалося тільки одне.
11
Навіть вигляд рідного міста не зворушив мене так, як чуже, але де я втратив нечужих мені людей. Я швидко пройшов його, вигрібся на трасу, маючи намір рухатися до Румуньського кордону, потім оминути Карпати і вичистити мій сховок на Чеському кордоні. А там вже - як карта ляже. Всюди тепер мені було все чуже, всюди було самотньо. Люди, якщо і заговорювали зі мною, то або хотіли обчистити мене, або вбити, або думали, що я їх хочу або обчистити, або вбити. Здавалося, вижили лише найтупіші й найогидніші представники Homo sapiens, або стали такими після Апокаліпсису.
До речі, от ще слово. Кращого й коротшого означення для кінця світу не придумано, але ж Бог жодного стосунку не мав до цього "судного дня"! Я пройшов ще кілометрів зо три, говорячи сам із собою на релігійну тему, єдину, до якої я ще був не байдужим, а ревно хулив ці всі казочки про вищу силу. Врешті-решт я дійшов висновку, що це пов'язано з тим, що, як не парадоксально, я намагаюся вірити в Бога, намагаюся побачити світло у кінці тунелю. Але виходило, що я так набалакався, що світло мені, вибачте, не світить, а світить тільки полум'я пекельне.
- Цікаво, на страшному суді мене довго пектимуть?
Далі я рушив залізницею, оскільки майже завжди побіля полотна були якісь лісосмуги, де можна було сховатися у полуденну спеку, прохід не був захаращений тисячами автомобілів, лише іноді траплявся горілий чи просто покинутий потяг, часто також добряче подзьобаний мародерами.
Здавалося, причин полюбити людство у мене було ще менше, ніж до війни, але чомусь все було навпаки. Я все мріяв, що зустріну справжніх своїх побратимів, однодумців, друзів...
Все зламалося остаточно того ранку, коли я, лишивши за собою черговий "курган" пам'яті із написом "Hiding place", весь обкручений сумними думками про свою самотність і про глузд, що потроху від мене втікає, зрізав від станції Брусівка до станції Бобринець, Кіровоградська область і вже підходв до пункту призначення.
Насправді я зрізав ще й далі, бо за станцією на околиці райцентру ще був вигин залізниці, тому я рушив вздовж невеличкої річечки з каменистими берегами, намірившись перейти її через дамбу, вище за течією. Ліворуч виднівся сам Бобринець, залізничний міст через річку. Траса, вочевидь, на Одесу, перетинала польову дорогу навскоси, та так, що обходити до дамби іншою було далеко, а здичавілим полем важко, тому я рушив до мосту, сподіваючись, що хоча б у цю пору року в річечці відносно сухо і можна буде видертися на той бік, пройти вздовж залізниці на захід і рушити по шпалам, де полотно лежатиме не так високо. До річечки йшла уже не польова, а асфальтована дорога і проходила вона через сільце десь на сорок дворів, більшість із яких було зруйновано, а покинутих було всі сто відсотків. Зате під мостом курився легенький димочок.
Я розпакував із рибальського чохла карабін, зараядив і повісив на шию. Лише після цього я вийшов із села. Перейти річку можна було б і просто тут, але я не хотів замочитися, особливо, примітивши праворуч, вище за течією, брід через поріг. Не так вже далеко була і дамба. Пройди я по ній і не доведеться стикатися із тим димком і хто біля нього. Але щось тягло мене до того мосту, ніби я конче мусив взнати, хто там ночував.
Карабін я взяв до рук і примірився до димка, поглядаючи також і навкруги. Сходило сонце, сховавшись за ранковим туманом. Я мав намір пройти якомога далі до того, як воно опиниться в зеніті, проспати кілька найспекотніших годин десь в холодку й рушити далі аж до темряви. На краю свідомості промайнула думка, що я зараз марную час, краще б я йшов далі на захід, але інша частина мого єства нашіптувала, що тут можуть ночувати не вельми гарні люди, присутність яких у моєму тилу небажана. Тож краще все з'ясувати просто зараз.
З вершечку насипу, де до нижньої частини мосту висота складала якраз у мій зріст, гукнули щоб я зупинився, на що я зреагував миттєво: кинувся праворуч, ближче до колії, під насип, так, щоб потрапити у сліпу зону вартового, заліг і прицілився. Кілька десятків шротин впали там, де я щойно стояв, долинув глухий "бух" пострілу. Я відповів майже не цілячись, але одна з куль добре чутно зрикошетила з коротким звуком "дз-з", отже влучила в бетон чи метал, а значить - в міст. Щоб уникнути можливих подальших непорозумінь, я крикнув, що виходу, при цьому про всяк випадок пвидряпавшись ще трохи вище насипом. Позиція була поганою, але іншого вибору у мене не було.
- Ти хто такий? Виходь, бо не помиримось! - гукав чоловічий голос з-під мосту.
- Давай на три, зброя опущена! - запропонував я. - Зрозумій і ти мене...
- Рахувати буду я.
На рахунок "Три" я подумав, що їх там хтозна й скільки, а я один, але вийшов, тримаючи карабін біля стегна стволом до мосту. Чоловік, ще зовсім молодий, років на десять, може менше, старший за мене, вийліз боком на насип, ковзаючись на сухих стеблах трави. Обома руками він тримав перед обою рушницю горизонталку.
- Що хотів? Ти один? - спитав він.
- А вас скільки?
- Тобі скажи... Чого хотів? Якщо йдеш повз - йди собі через насип, не сюди. І ще: в Бобринці зараз бандити.
Я поміркував трохи, блукаючи поглядом понад вибалком, над яким простягався міст, шукаючи ще постатей:
- Тому ви тут засіли? - Чоловік не відповів. Та й не було потреби. Це прості селяни. - Часто у вас буває таке? І що вони шукають?
- Часто. Але вони у нас тільки так, через нужду бавляться. Насправді їх цікавлять каравани із Європи. Ну, які паливо, продукти, шмотки возять... ну, знаєш...
Чути про каравани мені доводилося, але жодного я не зустрічав. Далі на захід війна не просунулась, тому там було багато чого корисного. Не дивно, що всі, хто відчував у собі сили, йшов на захід. Там і їжу заводську ще можна було знайти, але лише сухпаї, бо майже всі консерви вже зіпсувалися, навіть там, хоч і клімат там м'якший, в чому я встиг особисто пересвідчитися; там можна було знайти не розібрану техніку і зточити солярки чи бензину із машин десь в заторі на автостраді. Більше там було й вцілілих після Апокаліпсису, також частіше відбувалися сутички між ними.
- Ні, друже, я просто йду на захід. Ти ж за мною не підеш? Просто зайшов подивитися хто тут, чи не причепиться і не всадить хто мені ножа в спину, а ти одразу ж стріляєш. Наступного разу не промаж. Я ніколи вас не бачив, якщо ти переживаєш про це. Щасти...
Я не встиг закінчити, коли почувся жіночий істеричний крик; мій співрозмовник поглянув праворуч-назад-вниз, за кілька секунд знову повернув обличчя до мене. Воно враз змінилося: очі скляні, верхня губа піднялася, дві зморшки пролягли від носа до кутиків губ. Рушниця почала повертати ствол у мій бік. Я не став витрачати час на прицілювання а просто тричі натиснув на гачок і стрибнув геть від схилу. Пострілу у відповідь не було, натомість почувся новий жіночий крик, що переходив у гарчання, зриваючись насамкінець на вереск. Розпатлана жінка у комбінації з'явилася над пагорбом насипу, нахилилася над своїм чоловіком, різко звелася.
Стріляла вона, чесно кажучи, набагато гірше свого чоловіка, але тоді я про це не думав. Зараз я б просто втік від неї. Або й не ходив туди взагалі. Якби можна було. Але я відповів їй останніми патронами у магазині. Цього разу я встиг прицілитись: вона шарпала рушницю, силкуючись переломити її.
Загнавши у черево карабіна свіжу обойму, я почав потихеньку просуватися під міст. Порівнявшись із тілами на насипі я побачив, що й патронів у неї в руках не було: всі вони перебували у гніздах патронташу на поясі у чоловіка. Жінка ще дихала. Я відбив ногою подалі рушницю, оглянув чоловіка на предмет іншої вогнепальної зброї і рушив далі. Біля маленького погаслого багаття, обнесеного фанерними щитами не більше півметра у висоту, на купі брудного одягу, якихось ватянок, лежало немовля, загорнуте у тряпчину з розідраної зеленої куртки, вочевидь працівника заправки. Ліва щока дитини зяяла видовженою дірою, шкіра біля неї тріснула і звисала клаптем донизу. Куртка під голівкою була добряче забризкана кров'ю і рожевими грудочками.
12
Матюкаючись під носа, я пробивався крізь натовп. Лавіювати між цих самозакоханих і пихатих телепнів було просто нестерпно. Раз ледь не нарвавшись на удар у вухо і двічі сходячи з доріжки у багно, я нарешті перетнув вузький відрізок тротуару, який чомусь був надзвичайно залюдненим. Весь день, як це часто бувало, мені здавалося, що мене оточують самі дебіли або божевільні: люди ходили по тротуарам, ніби існували лише вони, вони горлали у маршрутках всю дорогу по телефону, розбризкуючи при цьому пиво з пляшки, що когось десь круто замісили, пропонували своїм блядям поїбтися сьогодні ввечері після того як бухнуть і дунуть за батьківські гроші, бо за віком ще молодші за мене, та й по всьому видно, що не трудівники. Люди сьогодні були особливо тупими, весь час не розуміючи того, що їм кажеш, перепитували, ставили дурні питання, по-дурному жартували, вдягалися у дурнуваті прикиди. Особливо мене кумарили штани, про які одна моя знайома казала: "Троє срали - один носить"; а ще реперські кепки з широким прямим козирком, штани і олімпійки з лампасами...
Коротше, бісило все. Лише одного я прагнув, лише одна людина могла зараз мене втішити. Але до неї ще треба було дійти і не втратити самовладання. Я заскочив нарешті до гуртожитку і почав підійматися сходами на свій восьмий поверх, намагаючись не бачити людей, що спускалися назустріч чи яких доводилося обганяти.
Я відімкнув двері своєї кімнати і вкотре закипів усередині. Клянуся, якби сусіди були зараз тут - повбивав би. Натурально повбивав. Та припхаються після гульок аж, ввечері, коли гнів мій вщухне. Налаю тільки, а може зараз піду, куплю вина, нализаюся, стану добрим і просто прочитаю їм повчальну лекцію.
Свинарник. Іншим словом не опишеш: недоїдені сніданки позасихали в мисках на столі (а вночі доводиться затикати ватою вуха щоб не позалазили таргани), папірці від сухариків та чіпсів повивалювалися з відра в куточку, кислий сморід збивав з ніг. І на завершення: хтось сидів на моєму ліжку за моєї відсутності. А я стільки разів казвав..!
Провітривши приміщення і з огидою поївши трохи на ліжку (за стіл я сісти не міг), я вирушив на перекур. Проходячи повз її двері, я лише ковзнув по ним поглядом; знав-бо, що вона ще не прийшла. А що, як вона кудись піде після занять? Доведеться самому в своїй кімнатці надудлитися з горя, від нерозуміння людей і людьми, вколоти собі В1 і конати від медикаментозного витверезіння...
Вже стемніло. Я сидів у кімнаті. Поки що сам. Світла не вмикав. За вікном гуркотіло, сипались іскри: їхав трамвай. Верещали серпокрильці, пролітаючи востаннє повз моє вікно. Десь здалеку, з іншого боку будівлі, долинав шум вулиці: гуділи машини, ревли клаксони.
Я не перевіряв чи вона повернулася вже. Я не знав навіщо йтиму до неї. Що я їй скажу? Просто прийти посидіти? Скільки можна? Може, вона щось скаже... я послухаю. Все одно щось путнє скаже. Вона мене не дратує, як інші. Майже ніколи. Навіть якщо скаже щось, із чим я не згоден. Буває і таке. Але вона мені подобається. Іноді вона схожа на мене. Якась педантично-авторитарно-мізантропічна. Це мені й подобається. Якби всі люди були такими! Хоча тоді, швидше за все, я стану жертвою їхньої мізантропічності, відчую себе знову-таки ображеним і покинутим. Та нехай і так!
13
- Ніколи не пробачу тобі, що ти дозволив мені це зробити.
Я, мабуть якось по-дебільному, усміхався, не знаючи, що й відповісти. Залишалося лише докурити повернуту мені цигарку.
Вона почала повертатися до дверей, аж враз обличчя її, вже трохи обернене від мене, освітилося, ніби театральними прожекторами: зникла кудись текстура шкіри, тіні від носа й брів над очницями. У мене складалося враження, що джерело світла позаду мене, але моєї тіні не було на її постаті, як і наших обох на стіні чи дверях позад неї. Лише очі її спалахнули страшним білим вогнем. Вона схожа була на воскову ляльку. А може й пластмасову. Жодного подмуху життя на обличчі. Я відірвав погляд від цього лячного видовища і озирнувся.
Очі різало яскраве світло, яке, одначе, гасло. Вздовж горизонту над лісом сяяли, ледь не зливаючись у одну, величезні вогненні плями. Знизу, від ріки, йшло трохи тьмяніше сяйво, забарвлюючи небо над нами у криваві відтінки. Очі засльозилися. Ногами я відчув слабку вібрацію і, присягаюся, почув стогін землі. І це була не метафора. Мені здавалося, що сама планета заплакала страшним плачем, вмираючи. Це було її останнім подихом. Сире повітря із запахом землі накотилося на мене і я відчув страшенний холод на спині: вся шкіра на моєму тілі була вкрита потом, але все ж мені було дуже морозно.
Я відірвав погляд від вогненних куль на півночі і спробував сказати їй щоб заплющила очі, але губи мої з рипом розліпилися й прошамкали щось нечутно. В горлі було сухо, шкіра на обличчі почала пекти, ніби облита кислотою. Я зробив відчайдушне зусилля щоб остаточно відірвати погляд від стіни вогню на півнеба і побачив її обличчя, залите слізьми. Вона досі дивилася на північ. Я вхопив її вище ліктя й поволік у дім.
