Дерева росли навіть на дахах автобусних зупинок, коріння їхнє пронизувало бетон і тяглося вниз, до землі, звиваючись стіною, наче велетенський старий поморщений пітон. Що казати про вже пожовклу траву та бур'яни: ними були вкриті всі горизонтальні і похилі поверхні починаючи з тротуарів і закінчуючи фігурними і частково зруйнованими написами назв крмниць над дверима цих самих установ. Вигляд міста справляв надзвичайно гнітюче враження навіть на Майкла, який думав, що звик до вигляду міст-пусток. Він взагалі вважав себе аж надто досвідченим. Він знав навіть (з недавнього часу) що таке автобусна зупнка і що таке є цей автобус, що таке тротуар і крамниця... і ще багато чого, що поки йому не траплялося, а якщо і траплялося, то він його не впізнав. У будь-якому разі, все, або майже все, що він прочитав у книгах, було правдою. Він бачив лише невелику частину з того, про що читав, але і цього йому було ціком достатньо, щоб повірити у фантастичні оповідки, записані рівненькими однаковими літерами невідомим інструментом у старезних трухлявих книгах. Мало хто читав книги, тим більше, що всі вважали їх або якимось божевіллям, або відьмацькою єрессю, але Майкл користався зі свого положення, як тільки міг.
Місто тяглося на кілометри в усі боки. Майкл мимоволі заглибився у нього, йдучи за ірраціональним своїм єством першовідкривача, хоча й знав, наскільки це може бути небезпечно. Точніше, не знав, але від цього ставало ще страшніше. Ніколи не знаєш, на яке жахіття зі старих книжок наштовхнешся, і від цих думок душа його тікала у п'яти.
Вже багато днів він не натрапляв на "кургани". Перший з них він знайшов випадково: наштовхнувшись на нього у буквальному розумінні, продираючись потемки через кущі, прагнучи подолати до нічлігу ліс чагарів, у які забрів. Біля кургану він і заночував і лише зранку побачив на ньому напис синьою фарбою. Що там було написано, він не розібрав, але зрозумів, що це якісь слова, хай і незрозумілою мовою. Безперечно, це був сховок. Але для чого робити його таким помітним, для Майкла це було не ясно. Хіба що ти приготував цей сховок для когось іншого. Але чому? Видно той, хто його заклав, мав припасів у велкому надлишку, раз вирішив поділитися.
Майкл майже годину витратив, розкопуючи курган із каменюччя і шматків того, що зветься бетон, але нічого крім загорнутого у брезент зошитка не знайшов. Проклявши того, хто так надурив його, Майкл все ж перед виходом, вирішив проглянути зошиток, сподіваючись, що може хоч там написано, де ті припаси, але згадав, про напис на камені кургану, який він не зміг прочитати. Звісно, де припаси написано у зошитку тією ж самою мовою. Все ж, зітхнувши, він без усякої надії розгорнув зошита. Слова були знайомі. Сенс їхній був зрозумілим. До певної міри. Якби Майкл не читав книжок, то вкинув би цей зошиток не роздумуючи до відділення своєї торби, де належало знаходитись всілякому мотлоху для розпалювання багаття.
Розбирати незнайомий почерк лише перші кілька прочитань зошитка було важко, а потім Майкл звик до нього і був впевнений, що якби ще раз натрапив на записи цієї людини, то не тільки б розібрав написане без особливого клопоту, а й вирізнив би цей почерк поміж інших. Щопрада, раніше він зустрічав лише один подібний почерк: літери були дивними, округлими, мабуть, дуже древніми. Всі відомі йому тексти були написані або древніми людьми рівним прямим почерком, або його земляками, кривульками, слабкою подобою почерку древніх. Але з часом, із другою і третьою знахідкою курганів, подібних до першого, Майкл усвідомив, що автор цих записок, а у наступних курганах також були самі тільки записки, жодного корисного предмету чи їжі, пройшов тут не так давно. Майклові куценькі знання примушували його вважати, що подорожній-письменник пройшов цією самою дорогою не більш як два століття тому: з одного кургана, просто посередині росло дерево, що вкорінилося біля самої землі, в обхваті не менше як півтора метри. Такому дереву мусить бути років сто п'ятдесят, не менше. Але й не більше двохсот. Так вважав Майкл.
Іноді він дивувася, чому він йде точно тим самим шляхом, що і той, інший. Нехай на першу схованку він натрапив випадково. Інші ж лежали фактично на прямій від першої з них на захід. Знаходилися вони на підвищеннях, біля примітних старих дерев і будівель. Звісно, і той, інший, і Майкл, обидва обирали ці об'єкти як орієнтири.
Відкритим було питання і причини, чому мандрівець той лишав по собі записки. Невже знав, що за ним хтось йтиме слід у слід? Відповідь на це питання Майкл частково знайшов у третьому посланні.
2
Вечоріло. Майкл зупинився біля останньої у полі зору зупинки перед перехрестям стародавніх доріг, які колись, вочевидь, були дуже гарними, бо були не земляні, і навіть не вкриті бруком, а складалися із суцільної твердої пластини, яка лежала на крупних осколках граніту. З якого каменю виготовлялася сама пластина і яким чином транспортувалася - Майкл навіть боявся уявити собі. Втім, зараз у нього не було часу розгадувати ці загадки. Він мусив розташуватися на ніч під цим старим і потрісканим навісом, що, мабуть, протікав і у найменший дощик. А ще хотів перечитати третє, останнє послання.
Він зрозумів, що послання розташовані не у хронологічній послідовності, а що перші два описують життя Мандрівця, що рухався в тому ж напрямку, що і Майкл, а третє поринало у минуле. Таке давнє і дивне, що у Майкла аж дух перехоплювало, коли він думав, що цього паперу торкалися руки людини, яка жила у ті часи. Та виходило, що ті дивовижні часи минули не так вже й давно.
"Не знаю сам, для чого лишаю ці записки. Може, хтось колись натрапить на них і я лишуся в хоч чиїйсь пам'яті. А може, я йтиму якось сам назад, а ці записки слугуватимуть мені як поплавці здорового глузду. Як сховки моєї власної пам'яті.
Мабуть, я вже почав їхати дахом."
Майкл не завжди розумів, що мав на увазі Мандрівець. Іноді його тексти справді скидалися на записки божевільного. Втім, якщо він правильно розумів хоча б щось із того написаного двісті років тому, сталося щось справді тяжке. У всьому світі. А він великий. Майже неосяжний. Людство пережило щось дуже страшне, що наклало свій відбиток на їхні душі і зруйнувало весь їхній світ, що звався цивілізацією. Майкл знову занурився в читання біля багаття, чекаючи, поки закипить суп із фазана у казанку.
Коли очі втомилися, він скалав зошиток до інших двох у наплічнику а також до купки крадених книжок. Майкл знову, як це бувало, подумав, що злочин - тримати книжки у коморі, ховаючи від людей. Звісно, не всі здатні прочитати їх і річ не в тім, що читати не вміють. У його рідному місті були люди, які вміють читати, але книжки ненавидять. А є й такі, що прагнуть пізнати щось не відоме їм досі, але книги ніколи і в очі не бачили.
Шкода, що Каміла не така. І не вміє читати, хоча книги фатично під рукою, і не хоче нічого нового знати. Коли він їй переказував щось із вичитаних текстів, лежачи з нею в ліжку після сексу, вона або змінювала тему, або намагалася заткнути його іншим, хоча й більш приємним способом. Зрештою, він залишався з нею вже лише через те, що вона дочка Хранителя, який, як зрозумів з часом Майкл, сам ледь-ледь грамотний.
Так він і опинився тут. Схожість їхня з Мандрівцем була разючою, якщо Майкл правильно все розумів. Цікаво, як його звали? А що як теж Майклом?
3
Каміла йому завжди подобалася. Ще коли вони були зовсім дітьми. А потім вона якось несподівано стала дівчиною з усіма належними атрибутами (щоправда Майкл ніколи вголос би не назвав таким словом її принади) і всі хлопці почали добиватися її уваги.
Звісно, Майклові вона дісталася вже злегка потягана, та хто на таке дивиться? Татко її, хоч який не був строгий, а все ж нічого не міг вдіяти з дружками Каміли. А вона сама, ніби награвшись, порозганяла своїх кавалерів, наче розлючена лисиця. Втім, до Майкла, Хранитель ставився ще гірше, ніж до всіх попередніх. А може ті були просто меткіші і не попадалися так часто на очі злючому старигану. Майкл довго ламав голову, чому Хранитель так не любить його, а тоді вирішив, що, певно, він і не зобов'язаний нікого любити, особливо якогось шмаркача. Але якось він помітив, що у звичайній ситуації Хранитель просто не переносить Майкла, а коли той у гарному гуморі і починає багато базікати, старий просто скаженіє. Каміла ж реагувала торхи інакше.
Якось вони лежали вдвох на ліжку після цього самого (так, як називали секс всі оточуючі, Майкл вже не міг казати, відчуваючи якийсь незрозумілий тягар над собою, і походив цей тягар зі сталевих шаф, де зберігалися книги. Деякі з цих шаф Майклові вдалося відімкнути, зробивши собі навіть запасного ключа не без невеличкої допомоги Каміли, а деякі ніяк не піддавалися), пеніс його знесилено спочивав на стегні; трохи нижче, на коліні, примостилася долоня дівчини. Сама каміла лежала, розкинувши кінцівки, даючи прочахнути впрілому тілу. Майкл лише заклав руки за голову і трохи зігнув ноги, зменшуючи площу контакту тіла із шорсткою ковдрою.
Він і не мав на думці чогось говорити. Та й не вважав, що сказане ним в подальшому, мало якусь надзвичайну важливість, а тим більше, шкідливість. Але раптом Каміла щось пробубоніла на одному віддиху про те, як їй було добре, а він недбало відповів, що це те ж саме, що і шоколаду наїстися - викид окситоцину в мозку. Насправді він знав, що це не одне й те ж, але чорт штовхнув у цю дурну задерикувату псевдоскромність.
Камілу ніби хто підмінив. Вона навіть не стала питати його звідки взнав такі слова, або, як вперше, що воно хоч таке, не стала відволікати його від крамольних думок пестощами. Дівчина скочила, при цьому груди її підсмикнулися, опали, погойдуючись, що не могло не привернути уваги Майкла і не спровокувати жвавий рух по правому стегну, почала лаяти за те, що він нібито підводить її під монастир, читаючи заборонену літературу, ніби не сама поцупила ключа від одного із сейфів у батька. Тоді, коли Майкл не відреагував на ці слова, скинула його із ліжка, голого і трохи переляканого, бо галас вона здійняла все ж чималий, почала поспішно вдягатися.
Наступного дня Каміла вже не так подобалася йому. Якщо відверто, то взагалі не подобалася.
4
Попереду виднілося глибоке ложе ріки, яка текла, якщо текла, бо видно її не було, як і чутно, по самому дні того ложа. Майкл замислився про те, скільки тисячоліть необхідно було воді, щоб промити у скелі такий канал і не знайшов відповіді. Праворуч темніло кіптявими стінами велетенське, розкидане на пагорбах місто. На протилежному березі, точно навпроти того місця, де стояв хлопець, пролягав глбокий тунель крутосхилої балки. Майкл взяв праворуч, ближче до осколків труб, що височіли з цього боку над руїнами якоїсь грандіозної споруди. Труб було чотири, може більше, бо збереглися лише чотири, та й ті дуже побиті, пообламувані. Уявити собі, якої ж вони були висоти, Майкл боявся.
Останніми днями він багато петляв, втративши напрямок. День все коротшав і сонце сідало надто південно, Майкл брав поправку "на око" і гадав, що взяв її невірно. Так воно й було. Хоча наближалася зима, а вона у степах одинакові рівнозначна смертному вироку, душа його рвалася на південь, де, як казали, теплі краї, але завдяки доступу до сейфів з книгами він знав, що до того півдня він все одно не дочвалає. Тож і вирішив іти, поки йдеться. Сподіватися на гостиннісь якогось іншого міста не доводилося, та й спробуй на нього натрапити всліпу: місця, які Майклові були знайомі хоча б із оповідок, хай навіть не надто достовірних, закінчилися вже давно.
Майкл замислився про те, чому лише один із вигнанців, із десятка йому відомих (не завжди особисто, бо більшість жила і, либонь, померла ще до його народження) повернувся назад через кільканадцять років. Може вони доживали отак до зими і гинули? Але ж не всіх виганяли у осінню пору? Дехто, може, й вижив. Осів десь над цією великою річкою...
Майкл побрів чагарями, спускаючись до води, яку вже стало видко у просвітах очеретових заростей.
