Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43513
Рецензій: 84785

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Матерня копійка ч.9

© Михайло Нечитайло, 15-02-2015
Євген частенько навідувався до Галини, неначе до законної дружини: спав з нею, грався з дітьми, допомагав, як мав час, по господарству. І Галинка була щасливою: вона жила, цвіла, кохала.
Але в потаємне щастя не вірила Ганна. Вона вважала, що щастя повинне сходити над світом, як сонце - у всіх на виду. За нього не треба боятися, що хтось спристрітить, вкраде, зганьбить. Воно твоє віднині й довіку, воно сяє, світить, його показуєш кожному стрічному, як найбільшу гордість, яку будь-хто будь-коли мав  на цій землі. Адже  щастям є те, що несе тебе на крилах над життям, дарує тобі всесвіт, як квітку до дня народження, бо ти, маючи справжнє щастя, переростаєш всесвіт, і він весь уміщується на твоїй долоні, мов звичайнісіньке яблуко. А коли ти зі своїм щастям ховаєшся, коли прикриваєш його долонями від стороннього ока, щоб, гляди, не вкрали, не спристрітили, не зганьбили, коли хочеш стати з ним меншим за макове зернятко, аби лишень ніхто не звернув на тебе уваги, значить,  не щастя ти маєш, а так, крупинку радості, яка може кудись  закотитися, краплю, яка може легко випаруватись, промінчик надії на краще, який може просто згаснути. Ти маєш привид щастя, ти можеш ним тішитися, скільки завгодно, але якщо ти не наллєш той привид тілом, не даси йому сили, не вдихнеш у нього життя, то він розтане, мов біле марево снігів навесні, стече бурхливими потоками в безвість, зникне назавжди, лишивши тобі лише солодкі згадки, які можна смоктати щоднини, але які ніколи не дадуть ні долі, ні достатку, ні сили на життєвім шляху. Щастя, що той корабель у порту, потребує якоря. Міцного, литого, важкого, що дістав би найдальших глибин твого життя і пришвартував до нього щастя так, що жодній бурі не під силу було б зрушити той корабель-щастя з місця бодай на метр, не говорячи вже про винос у відкрите море на поталу стихії.
Ганна знала, що доки Євген буде розриватися надвоє між Галинкою і тією незнаною Неонілою, доти й не бачити Галинці якоря свого щастя.
Тож і натякнула була на правах матері:
- Щось воно у вас, діти, не так. Побралися б, чи що?
- Мамо! - злякано, осуджуючи, скрикнула Галинка.
- Галю, не кричи до матері, - зупинив Галину Євген. - Вона має рацію, але, на жаль, від цього нічого не зміниться. Долі не перестрибнеш, як не плигай.
Ганна не говорила більше нічого, але з Євгеном не погодилась. Долі не перестрибнеш, це так, вона ж не жердина, долю треба ліпити, як добрий скульптор статую. І якщо скульптор, виліпивши з горем пополам щось ще аж у юності, так і сидить потім біля того свого творіння, хоча воно давним давно вже розкисло, розпливлося під життєвими дощами, перетворившись на купу непотрібної глини, на яку навіть самому скульптору дивитися гидко, але на місці якої він так і не наважується звершити нове творіння, бо ліньки знову глину місити, то йому треба допомогти. Треба замісити йому глини, дати до рук, а він уже проснеться потім, відчує себе творцем і витворить, витворить те, що давно визріло в душі та ескізах, давно вже просить зродити його на світ, але на заваді народження якого лежить невимішена, грудкувата глина тієї, першої статуї.
Галинці треба дати якір її щастя. Але той якір прикуто до Неоніли - першої статуї, іржавого баркаса, котрому вже давним-давно пора на дно, до медуз та кальмарів, але він теліпається на хвилях, мов ганьба всього моря, ще й тримає біля себе якоря, без якого б’ються об скелі нові, блискучі океанські лайнери.
Що ж, скульпторе Євгене Дунь, якорю ти наш дорогий, коли не маєш змоги позбутися своїх недолугих юнацьких статуй сам, тобі допоможе Ганна Гураш. Глина вже замішена - ти зійшовся з Галинкою, лишається вимести місце від Неоніли. А оскільки в тої Неоніли в руках багатство, без якого ти нуль і від якого тобі не відірватися, та й зле було б відриватися і позбавляти Галинку і дочок своїх розкоші та пристойного життя, то Неонілу, як не рахуй, а потрібно вбити. Ганні вже втрачати нічого, однак грішна і до раю не попаде - а одне чи два вбивства на совісті, не так І важливо - але Галинка повинна-таки спізнати вимріяного Ганною в юності рокфеллерського життя. Хай матері довічне пекло судилося, але дочка, дитинка рідна, кровиночка, має скупатися в материнській мрії і через материнські руки повернути собі ту матерню копійку, яку збирала ненька і яку так безглуздо втратила. Дочка повинна зійти на трон життя, якщо в неї є мати. Справжня мати. Дбайлива мати. Мати Ганна Гураш.
Тож, ніби ненароком, Ганна й натякнула Галинці, що непогано було б, аби Неоніла Дунь полишила цей світ.
- Мамо, та довіку за це Богу дякувала б, - гаряче мовила Галинка.
І Ганна відкрилася дочці. Довго й детально обговорювали вони потім, як здійснити свій план, і вирішили, що вбивати поїде Ганна особисто, бо на найм немає грошей.
- Тільки ж Євгену - ні слова, - попереджувала дочка.
- Та хіба ж я дурна? - усміхалася мати. - Знаю я, що він чистун і боягуз.
Знаряддям убивства Ганна вибрала сокиру. Спакувала її в сумку, вислухала всі Галинчині описи Неонілиного портрета, дочекалася, коли Євген повідомив, що летить в Англію, і зібралася на Львів.
Галинка провела на поїзд.
- Ну, мамо, - перехрестила матір наостанку, - будьте обережні, і хай будуть з вами Бог і тверда рука.
У Львові Ганна досить швидко відслідкувала Неонілу, але вбити її ніяк не могла, бо за Неонілою завжди шастав якийсь лобуряка.
"Охоронець," - здогадалася Ганна.
Завдання ускладнювалося до неможливого. Тиждень ходила Ганна слідком за Неонілою, але ніде не могла зі своєю жертвою усамітнитись. Ось-ось мався повернутися з Англії Євген, тож подальше Ганнине перебування побіля його дому могло скінчитися недобрим. План провалювався, Галинчина доля ніяк не хотіла усміхнутися.
Але на те вона й доля, щоб усміхнутися в останню мить. Євгенова Неоніла крім будинку, де проживала, мала ще й квартиру своїх покійних батьків на п’ятому поверсі одного з будинків майже в центрі Львова.
От Ганна, висиджуючи в кущах бузку та терну неподалік Євгенового дому, і вчула, як мовила Неоніла до охоронця:
- А зараз змотаємось на мою квартиру.
Сіли Неоніла з охоронцем у машину, подалися на квартиру. А Ганна й собі, грошей не пожалівши, найняла таксі і помчала слідом.
Коли під’їхала до потрібного будинку, то побачила, що охоронець, розвалившись на лавочці біля входу до під’їзду, спокійно смалив цигарку, а Неоніла, певно, подалася до квартири сама.  Ганна направилась до будинку. Охоронець байдуже ковзнув поглядом по згорбленій бабусі, яку вдала з себе Ганна, і не проявив ані найменшої ознаки цікавості. Ганна піднялася на п’ятий поверх, відшукала потрібну квартиру і примостилася поряд на східцях, що вели на шостий поверх, чекати Неонілу.
Пройшло хвилин зо п’ять, і в потрібній квартирі скрипнули двері. Ганна напружилася, як струна, оглянулася довкола, чи немає непотрібних свідків, і, не побачивши нікого, прикипіла поглядом до дверей.
Неоніла, вийшовши з квартири, глянула на Ганну.
- Ви до мене? - перепитала здивовано.
- Ні, дочко, - відповіла Ганна, - мені вище, але притомилася, відпочиваю.
- Є ж ліфт, бабо, - зверхньо порадила Неоніла і повернулася до Ганни спиною, заходилася замикати двері.
Ганна в одну мить змокріла з ніг до голови, але нелюдське хвилювання не завадило їй вправно, ніби весь вік вона тільки цим і займалася, вихопити з сумки сокиру, двома стрибками підскочити до Неоніли і з розмаху всадити лезо сокири тій у голову.
Чи то знервована, схвильована Ганна не відчувала в  руках сили, чи то сокира виявилась дуже замашною, але Неонілина голова репнула, мов перестиглий кавун, і сірі згустки мозку та плями червоної крові полетіли Ганні в лице та на двері квартири.
Ганна швиденько витерла ріжком хустки лице, вкинула закривавлену сокиру в сумку і чимдуж помчала сходами донизу. Летіла, мов на пожежу. Не відкрила, розчахнула двері під’їзду, кинулась до свіжого вуличного повітря, але перелякані, нажахані щойно скоєним очі не запримітили, не розгледіли простягнутих через доріжку ніг вайлуватого охоронця. Ганна перечепилася через ті трикляті ноги, простяглася, випустивши з рук сумку, на асфальті. А розстебнута сумка, зробивши віртуозне сальто в повітрі, важко гепнулася додолу і зродила на світ божий зі своєї утроби закривавлену сокиру, чим дуже здивувала охоронця.
Повернутися в рідне Долине Ганні більше не судилося. Львівська в’язниця міцно взяла її в свої обойми.
Слідчий, молоденький лейтенантик, хлоп’я хлоп’ям, все допитувався-дивувався:
- Ганно Сидорівно, невже у вас, простої сільської жінки, навіть не здригнулася рука, що ви бідолашній Неонілі Дунь голову так розсадили, мов справдешній кавалерист-рубака?
- Синку, - журила Ганна слідчого, - що ти можеш розуміти в материнських почуттях? Та задля того, аби моя дочка жила щасливо, я не те що голову здатна розсадити, я четвертувати будь-кого готова.
- Не розумію, - розводив лейтенантик руками, - що це за щастя ви дочці готували, що вона від нього аж на той світ подалася.
- Як? - похолола Ганна.
Виявилося - лейтенантик не збрехав. Ганні офіційно провідомили, що її дочка Галина Гураш покінчила життя самогубством.
- Галю, - билася Ганна в камері головою об стіну, - навіщо? Ти ж ні при чім була. Я вбивця, я одна! Що ж з тобою сталося, доню? Що?!
Не знаходила Ганна відповіді. Не розуміла, чому, злетівши над щастям, дочка раптом обрізала свої крила і каменем шугнула мимо всього, заради чого старалася мати, у прірву вічної ночі. Сором допік? Але ж знала, знала, куди поїхала мати, знала, що повинно статися. Євген, дізнавшись, хто вбивця, відмовився від кохання? Гірко, звичайно, але ж у тебе, Галю, діти. На кого їх покинула? Чи ж мати ти, доню, як від дітей утекла? Я свого часу гніздо  покидала, бо вас, діточки мої, нагодувати, мов та ластівка, на все життя хотіла. А ти, доню? Яка ж ти ластівка, коли до гнізда не вернешся ніколи, і пташенята твої писклявими, нікому не потрібними голопуцьками скнітимуть в осиротілому гніздечку, доки й не потраплять, якщо не захолонуть перш, до лап волоцюзі-котярі для його потреб. Ти навіть не зозуля, дочко, бо та своє пташа хоч до кого-небудь прилаштує, а ти серед битої дороги покинула. Для кого ж я старалася, дочко, навіщо вбила нещасну Неонілу, як з її багатства не моїм дітям, не моїм онукам вершки знімати? О, Боже, Ганно, Ганно, все життя ти мріяла матерню копійку для дітей зібрати, щоб рокфеллерами світ перейшли, ходила за тою копійкою шляхами-дорогами, шукала її, визбирувала, своїм потом і чужою кров’ю поливала, щоби блищала ліпше копійка, щоби лисніла, але засліпив тебе блиск, тож не запримітила ти, як розгубила своїх дітей. Звернули вони, так і не дочекавшись матерньої копійки, на власні манівці-доріжки, пішли ними не вимріяними Рокфеллерами, а звичайним Петром, шикарною Наталкою, нещасною Галинкою. То навіщо ж з-за копійки вік марнувала, Ганно? Хіба копійка дорожча дітей? Чом не взяла їх, кровиночок своїх, за руки і, плюнувши на рокфеллерів, не повела тими дорогами, які їм судилися? Не повела, як мати. Хай без копійки, без багатства, без нічого хай. З однією любов’ю лиш. Не тією далекою, самозреченою, марною з-за поволзьких і львівських ґрат, а близькою, гарячою, тією, яку кожен день можна пити і до кінця не вип’єш ніколи. Чом дітей на спрагу прирекла, Ганно? Може ж вони ласки твоєї напитись хотіли, а ти їм сухаря, матерню копійку свою між зуби пхала, аж доки не обламала в тім пханні собі крила, доки не висушила дитячі долі і серця, мов мумії, що тепер ні пожаліти тебе нікому, ні похоронити, а трухлявий хрест під кущем біля твоєї могили за щастя мала б, але хто тобі те щастя подарує. То чи мати ти, Ганно, чи тільки матерня копійка, яку, як і кожен гріш, рано чи пізно доїдає, доточує інфляція? Ось і тебе з’їла, сточила. Що далі? Для кого жити? Для кого? Для себе - пізно. Для дітей - не встигла. Для Бога - Надія з Неонілою не пустять. Знецінилася ти в цьому світі, Ганно, пора вже списуватися в архів. До Галини, до Надії, до Неоніли.  До чорта в зуби, може, хоч він, узявши на пробу матерню копійку, знайде в ній щось путнє. Може, хоч у пеклі в ходу така валюта.
- Ганна Гураш, на побачення, - гуркотять замки у дверях камери.
- Дітки, не забули, згадали, - летить Ганна коридором, - Петрусь, Наталочка...
Похмура кімната для побачень: наглядач у кутку, зачовганий стіл, рипучі стільці.
І Євген Дунь на одному з тих стільців.
-  Добридень, - вітається Ганна.
- Я до вас у такій справі, - відразу починає Євген, - оскільки Галя мертва, я б хотів забрати до себе дочок. Але мені потрібна гарантія, що ви, як їхня баба, ніколи не з’явитесь у їхньому житті, ніколи не заявите на них ніяких претензій, навіки забудете, що у вас є внучки.
- Забираєш Галиних діток? - бомба радості вибухнула у грудях Ганни.
- Так.
- Євгенчику, - впала Ганна на коліна, заходилася ловити, цілувати Євгенові руки, - рідний, святий. Відрікаюся від дітей, від усього, забирай, забирай, аби лишень не стикалися сиротами, а жили, як люди. А з твоїм багатством, Євгенчику... - і плакала, ридала, раділа, - та це ж рокфеллери...  не діти, так онуки. І це я... завдяки мені... Добилася свого, до-би-ла-ся! Боже, є ж таки щастя на світі! Є!
- Мені потрібно, щоб ви підписали деякі папери, - намагався відірвати руки від Ганниних губ Євген.
- Давай, давай, - нашвидкуруч читала Ганна папери, ставила підписи. - Я на вбивство за це пішла, а тут ручкою поводити... Та я ж мати, баба...
- Ні, ви не мати, не баба, ви - вбивця, - холодно мовив Євген.
- Ой, синку, чого ти за тією Нілкою скиглиш?! Загріб багатство до рук, то дбай про дочок. Вони ж твої, вони ж потребують копійки й розкоші. Це ж дочки!... А ти з-за ялової Нілки скиглиш?! Хех, убивця, - кинула зневажливо, - та як розібратися, то я визволитель твій, а не вбивця.
- При чім тут Неоніла? - зло глянув Євген Ганні в очі і гарячий кип’яток хлюпнув з тих очей на Ганну. - Ви вбивця своєї дочки, ось де трагедія, Ганно Сидорівно. Невже ви цього не розумієте?
- Що ти мелеш? - обурилася Ганна.
- Це ж ви, ви, - метав Євген блискавки, - втовкмачили їй у голову, що гроші для дітей важливіші, ніж мати. Ви! Ви зі своїми схибленими думками дали їй у руку бритву і підвели ту руку до горла. А вона б ще жила та й жила. Та ви не мати, Ганно Сидорівно, ви…
Не дала доказати, крикнула, аж наглядач у кутку зморщився:
- Як, як загинула Галинка?! Скажи! Христом-Богом прошу, скажи! Лай, кляни мене, проклинай, але скажи! Ти не маєш права не розказати матері про смерть дитини, не маєш, якщо у твоїй душі живе син і батько.
Євген подумав.
- Гаразд, - мовив, - коротко скажу, але на всілякі розпитування відповідати не збираюся. Так от, після похорону Неоніли я поїхав у Долине. Галина сама мені зізналася, що брала участь у підготовці вбивства. Я такого простити їй не міг і ніколи не простив би. Ми малися розлучитися назавжди. Галина почала благати, аби я як завгодно, на свій розсуд, поступав з нею, але щоб забрав із собою дочок. Я здивувався - чому це мати хоче позбутися дітей, - захотів це з’ясувати. Галина почала городити чортійщо: буцімто її мати, себто ви, постраждала не для того, аби внучки і далі крутили поросятам хвости, а з-за того, щоби внучки стали законними спадкоємицями батькового добра. Я сказав Галині те, що й вам - що думка, нібито гроші для дітей важливіші, ніж мати, є хибною думкою. Але Галина не хотіла слухати, вона силою виряджала зі мною дочок. Я почав їй доводити, що не можу забрати дочок, батьком яких офіційно не визнаний, при живій матері - адже мені ніхто не дозволить їх удочерити. Галина важко глянула на мене і перепитала: "То не забереш дітей при живій матері?”  “Ні” - відповів я, бо по всіх законах не міг цього зробити. "Що ж, - мовила Галина, - як мати стоїть на дитячій дорозі, вона повинна зійти.”  І невідь-звідки взятою бритвою щосили різнула себе по горлу. Врятувати вашу дочку не вдалося. От і все. А розказав я вам, Ганно Сидорівно, це для того, щоб ви зрозуміли, якою ж лиходійкою були для своїх дітей. Бувайте. Дай Бог більше ніколи з вами не зустрітися.
Та й пішов, важко хряпнувши дверима.
"Трохи дурний, непрактичний батько буде в моїх внучок, - думала Ганна, сидячи в камері. - Але грошовитий. А копійка, вона все перекриє. "
Задумалася над Галинчиним поступком. Ні, дочко, міркувала, не зозуля ти, не мачуха своїм дітям, не ластівка навіть, як я, а щось значно більше, сильніше, вище. Зродити матерню копійку, рокфеллерський життєвий шлях для дітей  з власної крові - на це здатна тільки справжня мати, мати з великої літери.
І якщо ти, Ганно, зродила на світ таку дочку, таку матір, то не дарма прожила життя. І мусиш жити далі. Рано тобі ще думати про хрести на могилах, про шану й повагу дитячу, бо не все ще віддала ти своїм дітям, не зродила справжньої матерньої копійки, як Галинка твоя, тож борг маєш перед дітьми. І повинна його сплатити. Вистачить життя - тоді й претендуй на хрест на могилі. А не вистачить – значить, нічого дітям і втрачатися на могили боржників. Бо якщо ти мати, то мусиш зродити матерню копійку. Як, коли - це не дитячі клопоти. Дитячі клопоти - не протринькати матерню копійку без толку, слави й пам’яті, а рокфеллерами світ з нею перейти, на трон всістися, та так, щоб і правнуків звідти ніхто не зіштовхнув. Отже, Ганно Гураш, нічого вішати носа та про могили розмірковувати, треба жити для дітей, свої мрії в їх долях втілювати і живитися тими мріями, мов цілющою водою. На те ти, Ганно Гураш, і мати.

За вбивство Ганні знову присудили п'ятнадцять років позбавлення волі.
"Чи ж діждуся кінця строку?"- тільки й подумала Ганна після оголошення вироку.
І потяглися довгі, сірі, нескінченні будні ув’язненої, далеко не молодої жінки. Єдина розрада - старий, пошарпаний атлас світу, якого хотіли викинути з бібліотеки колонії на смітник, але якого Ганна зуміла випросити для себе.
Отак сяде Ганна біля того атласу вечірком чи в іншу яку вільну хвилину, гортає вже до найменшої цяточки знайомі його сторінки і подорожує, подорожує, мов у далекому дитинстві своєму. Єдина різниця - тоді сама подорожувала, а нині з дочкою Наталочкою. Уявляє, як заходить її Наталочка в паризькі салони, як милується єгипетськими пірамідами й американськими каньйонами та водопадами, як ніжно гладять її шовкове тіло лагідні хвилі Атлантики на найкращих пляжах світу - і радіє Ганнина душа, і цвіте, і буяє, бо її донька все-таки надивиться, набачиться світу. А що є більшим за щастя матері, коли бодай одна її дитина пливе в човні її мрій? Гай-гай, не знайти більшого щастя. А ще як згадає Ганна, що й Галиних діточок чекає  така ж доля, як і Наталочку, то й розплачеться від радості, і сльози посивілої матері-бабусі падають на пожовклі сторінки атласу, спливають небаченими ріками в незвідані моря, омивають незнані землі, досхочу купаються в тому світі, який Ганна так мріяла побачити, але на який так і не встигла роздивитися. Ой, доле, доле, чому ж закриваєш від наших очей світ, чому пускаєш подорожувати по ньому лише солоні запізнілі сльози, які ніколи не повертаються назад сонячними згадками про далекі землі, а тонуть, гинуть у нескінченних, одноманітних океанах. А ми ще дивуємось, чому солоні океани.
Водили Ганну на пару днів працювати на швейну фабрику. І, як не дивно, заплатили за роботу гроші - аж на цілих чотири буханки хліба. Хотіла Ганна купити собі за ті копійки коржиків у магазині (такі смачні коржики, так манили до себе), але згадала, що вона, Ганна Гураш, на казенних харчах, їй пропасти від голоду не дадуть, а десь там, у далекому Долиному, пригноблений колишньою Ганниною свекрухою і злою "канареєчкою" Таєю, мається у світі синок Петрусь - найнещасніша Ганнина дитина. Бо й Наталочка має свою копійку і свій трон; і Галинка, хоч і зійшла в могилу, але дітям трон викувала; а Петрусь довіку приречений довбатися у гноях. Ось перед ким Ганна в боргу, ось для кого повинна вічно дбати матерню копійку.
Тож спакувала Ганна акуратно в конверт зароблені на чотири буханці хліба гроші і відправила сину.
Бо знала: матерня копійка дитині завжди в поміч, завжди в радість.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 21-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-02-2015

А копійка, вона все перекриє.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 16-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 15-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 15-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.30732321739197 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …