- Облиш, Місько!.. Я дуже добре знаю ціну своїй жіночості. Я старіюча цьоця-дрипця.
- Не криви аж так, душею, Ането! Ми обоє вже добре знаємо, що почуття з віком не старіють, не притуплюються.
- І все ж, облиш... Хоча я й удова, але це не означає, що серце моє вільне...
- А хто казав тобі, що я можу бути лишень пасажиром вільних місць?
- Я не сліпа й не глуха, бачу з ким водишся – усі твої “пасії”, чи, скажімо, так, “симпатії”, молодші за моїх доньок.
- Гм... - хмикнув собі під ніс Спихалький, хто за ким слідкує, цікаво? - хотів закинути Анеті питаннячко, та стримався. Натомість скерував човен розмови у цілком інше русло.
- Є різні види любові, люба Ането. Я не говорю про любов – пристрасть, любов – прив'язаність, узагалі, про будь-яке почуття, що повністю полонить, чи чого більше - узалежнює. Але хіба у п'ятдесят ми не спраглі любові? Гадаю, навіть більше, як у вісімнадцять...
- Ти усе ще говориш, та й прагнеш любові “до себе”, так би мовити, “до центричної”, я переросла тебе - для мене набагато більше щастя - обдаровувати когось любов'ю. Видно, тобі це іще не знайоме?
Був певен, що Анета, як особа раціональна, захоче покинути цю тиху заводь, вона ж он з якого боку заїхала... Мовчав, кожне невдало зронене слово могло зупинити цей потічок щирості, що самоплинно вирвався із джерела. Накреслив на чолі глибоку задуму, і мовчав, вираховуючи про себе, кого ж обдаровує своєю “від центричною” любов’ю пані Анета Чипельська-Копнякевич? Відтак, Анета продовжувала:
- Ця, любов славить того, кого любить. – "Я не можу без тебе жити". "Який ти надзвичайний і прекрасний!" У цьому, випадку люблячий нічого не хоче, він попросту дивується чуду, навіть, якщо воно й не для нього призначене. Й радше готовий втратити коханого, аніж погодитись на те, аби він взагалі щез із його життя...
Варта, аби ти пустила трохи більше кольору, - вичікував Місько, бодай трохи засвітила свого потаємного любчика:
- Ти Ането, говориш про прекрасне почуття, яке не уярмлює, не узалежнює. Бач, я знову сідаю на свого коника – “узалежнення”. Узалежнена людина – скажімо, так: "алкоголік у любові", ковтнувши щонайкращого твого вина, буде тобі вдячний за хвилеву полегшу у своєму нестерпному стані, але він ніколи не скаже тобі: "Як гарно!", "Який нектар!" Він не поціновувач трунку, не дегустатор. У нього спрага і йому байдуже, чим її задовольнити.
- Ну, що я казала, посміхнулась поблажливо Анета, - вилазить твоє его - ти усе проектуєш на себе.
- Неможливо встановити водорозділ між матеріальним і духовним, - Місько був категоричним, - дегустатор, смакуючи вино, зосередиться, і багато чого розповість про трунок; музикант, слухаючи музику, отримує й фізичну насолоду. Задоволення отримуємо від запаху й вишуканого пейзажу, та навіть від його опису. В найпримітивнішому задоволенні присутнє неегоїстичне начало – тому радіємо, коли квітує сад...
- І ліси, бодай у чужих краях не вирубані... - докинула посміхаючись жінка. Ми попросту любимо усе це; й на якусь секунду, як Бог скажемо: "...і є воно добре!" Любов – дар дає від повноти своєї.
- Так само, як любов – нужда волає із глибин нашої немочі... Ми вже почали говорити в унісон, - констатував Місько.
- Який унісон, брате? Твої “шпротки”, ковтнувши старого, витриманого вина, не скажуть, що вони на вершині блаженства, - їм було погано, й ти на якусь хвилину трохи покращив їх стан. Їх любов – нужда, - триває не довше, аніж сама нужда. Це найелементарніше перевіряється - залиши “любов – нужду” без підтримки, не зверни на неї уваги, й вона щезне, у ту ж хвилину, коли перестане бути потрібною. Пристрасть палка, гаряча вигасає враз, й ні жару, ні попелища по собі не залишає, якби й не було ніколи й нічого. - Тисячі покинутих закоханих ніяк не можуть повірити, що "це могло статися".
Коли водишся з молоденькими хвойдочками – нічого іншого й не запізнаєш, - закінчила свій спіч Анета.
Не перестану дивуватись цій жінці, - тихо захоплювався Місько, - як вміло перевела стрілки на нього! Гарячково вишукував слово - стрілку, яке б повернуло розмову на стару колію.
- Тобі й справді, так залежить на мені? На тому, із ким воджусь, що більшого, підозрюєш у гріхах, які, можливо, ніколи й не чинив? Маєш задоволення від того, аби вколоти? Трохи садистських схильностей? Що? – Місько грав вар’ята, що сказане жінкою його зачепило, а навіть дещо образило...
- Ні, любчику, то хіба тому, що мала впродовж життя, дещо інертних, флегматичних чоловіків, яких бодай у такий спосіб допінгувала, - засміялась. Але облишмо. Сиріч марнота се...
- Ді-ду-си-ку, - виспівала,- нам пасувало б поговорити про онуків, поскаржитись на невдячних дітей, які нас забули, а самі теревенимо про вічну тему...
- Чого тільки ти затягнув мене на ту розмову? Надужив моєю шляхетною некритичністю... (зробила манірне “па”).
Спихальський хотів відповісти, але на нього уже зорили очі повні недовіри й сарказму, а душа її входила у темний апогелій у безсонячну сторону життя, обрисів якої не дано догледіти нікому. Відчував, що випадає з ролі, яку сам для себе узурпував. Думав, щось відгадати з її почуттів краще за неї саму. Розкрити її найглибші інтенції, думав, що читатиме у її душі, що антиципує те, чого вона, збаламучена своєю неохопністю, не вміє висловити. І вона таки повелась, повелась на це, бо не перестала бути жінкою. Але й він допустився помилки – десь зігнорував її дику й невгамовну незалежність, наважився втрутитись у справи найвищих потуг духу, куди вона таки ніколи й нікого... але даймо спокій з тими словами, що не дуже вписуються в людський лексикон. Не міг же він, справді, сподіватись, що розчулить її як дівча, яке нагло перед ним висповідається.
До Фонду вони поверталися мовчки й уже перед самою брамою Анета раптово кліщаво обхопила його руку:
- Дякую тобі, Місю, за розмову. Й вибач, я незносна бестія. Стара дивотка. Так, так, Місю, сама себе за те не люблю, але що із собою вдію?..
Слідча бригада уже закінчила свою працю у пивниці. Та лише на нині. Хоча, ключі повернули, та двері пивниці знову опломбовані, тепер уже слідчим міліції. Анету аж перекосило:
- Остапе, ти шеф, скажи скільки маємо ще терпіти це знущання над собою миршавих поліцистів. Невже на них не годен знайти управи?
- Не нервуй, Ането, у справу втрутилась адміністрація, туди з управи єпархії був дзвінок, просили, аби дали спокій. "Пожежі", якої ми боялися, таки вдалось уникнути – накивали Клєбанову й він відступився. Справу знову повернули слідчому нашого району, то ж мусить він довести її до кінця й закрити. З нього ж спитають... - тлумачився шеф.
- У нас, що, розмова глухого з німим? Та хай собі хоч кожен день свої справи відкривають, провадять й закривають, але при чому тут Фонд? До чого наші склади, де вони собі порядкують , бавлячись у господарів? - обурювалась Анета. Один раз пішов й гадаєш велику справу зробив? Та їм треба не давати продиху. Шарпати, як кліща, поки не вилізе!
- Може ти хочеш, аби вони й нашого Луку не шукали? - повернув на обличчя посмішку шеф.
- А ти певен, що він запорпався у нашу пивницю й там улаштував собі схрон? Та й лише скінченому вар'ятові могло прийти в голову – пов'язати смерть Мадилюса з пропажею Луки. Скажи на здоровий глузд, який тут може бути зв'язок? - не відступала розлючена Анета.
- Гадаєш, я мав би давати їм поради в той час, коли сам нічого не тямлю?.. Остап підійшов й спробував пригорнути Анету. Але то було розсування палицею жару - Анета спалахнула іще буйніше, вирвалась з його обіймів, невпокореним полум'ям:
- Добре моя бабуня казала, що на хлопів у складних ситуаціях покладатись не можна.
- Та не мусиш ти на мене покладатися. Іди й сама залагоджуй справу, згідно свого розуміння.
Остання фраза кинена Мартинишиним вплинула на Анету немов свист батога. Анета почала гарячково збирати у торбинку свої речі розкидані по усьому параметру столу. Мартинишин демонстративно заглибився у папери. Мирослава Рибка заповзятливо викручувала диск телефону, демонструючи, що справа її абсолютно не стосується.
***
У просторій, багато і густовно прибраній вітальні мера, яка разюче відрізнялась від урядових покоїв Ратуші, уже було декілька осіб, які чекали на аудієнцію. Секретар звів очі на шиковну пані у крислатому чорному капелюсі й довго не міг відвести очей. У приймальній стояла “пані”, справжня пані, не імітація, не фальшивка, яких зараз розвелось без ліку, які “косять” під пань, але від яких за милю доносить совдепівське охвістя. Жінка протягла йому скромну візитівку, де було лишень прізвище й телефони. Пробіг очицями по реєстраційному журналу. Ця особа на нинішню зустріч не фігурувала.
- Пробачте, але вас немає у списку... Можливо, у вас із мером була усна домовленість? – скинув очима на Анету. Вона мовчала. Та мовчанка була така напружена, що у покої зависла негнучка тиша. Незрушно крижані Анетині очі, якби вкрились катарактою, а вся постава катувала його своєю погордою. Врешті помітив, як із руки сповзла тонка рукавичка і два пальчики вказали йому на кабінет мера. Той жест примусив його стати й таки попрямувати у вказаному напрямку. Так само беззвучно поклав на стіл мера візитівку. Бийбіда лиш кинув оком, одразу ж підхопився:
- Що? Вона тут? Проси!
Йшов услід за секретарем аж до дверей, й тільки заввидівши сильветку Анети залопотів:
- Ваш візит для мене велика честь. Чому не попередили, завчасу ласкава пані? Побачивши, що та прямує в бік його великого столу з гербом Львова на стіні, легенько взяв Анету за лікоть, - ні-ні, прошу сюди, припровадив Анету за окремішній столик побіля вікна, де Бийбіда приймав найвищих, найповажніших своїх гостей. Невідь звідкіль появилась гарненька секретарка з двома вазочками фруктів і цукерок.
- Що собі зичите, соку, чаю, кави, чи чогось міцнішого? – намагався прислужитись мер.
- Можна й міцнішого краплиночку, бо надто вже розходились мої нерви... До того Анета грала впевненість. Тепер же, упевнившись, що Бийбіда її не забув, що радий бачити, вела себе розкуто. З певністю захоче віддячить за “саміт”...
Практичної вигоди з усіх тих знайомств мер не мав, але людина з такими зв'язками вже сама по собі є чималою цінністю. По випитій чарчині лікеру й доброму ликові кави Анета перейшла до справи:
- Пане Василю, як ви хіба знаєте, наш благодійницький Фонд – структура громадська. Й так уже повелось, що такі структури, як горох при дорозі, хто йде, той ущипне.
- Хто посмів вас скривдити? Хто посмів зачепити наш Фонд? Тільки скажіть... Василь зумисне зробив акцент на слові “наш”, тим самим повністю солідаризуючись з Анетою.
- Нині конкретно міський прокурор, - Анета не випускала погляду Бийбіди зі своїх гіпнотизуючих очиць.
- І з чим конкретно на вас наїхали? - розпитував обережно.
- Та соромно й сказати, - убивство нам вішають.
- Ви хіба жартуєте? Й кого ж ви там замордували? - з жартівливою веселістю допитувався мер, хоча справа йому одразу ж перестала подобатись.
- Нещасливця неповносправного, аутиста. Хтось його кропнув, тепер таких, знаєте багато що на усіляких нещасливцях випробовують, хто свою зброю, хто відпрацьовує смертоносні удари... Так безумовно, було і в нашому випадку. Чиясь недобра рука того небіжчика на нашу територію підкинула.
Мер примовк. Не мав акторських здібностей Анети, й не витримував ефектної паузи, попросту зважував подумки - аби утримати побіля себе потрібну людину, Василь міг стелитися й бути надзвичайно ґречним, але знову ж, полагоджувати якусь сумнівну справу з органами, брати на себе зобов’язання, перед прокурором з яким й без того не найкращі стосунки, то вже дзуськи! Що вона собі мислить? Потелефоную Клебанову і фертик! – справа закрита. Та той гунцвот й на нього, на Василя, компромат збирає. Звичайно, “сигнал” він в жодному разі не залишить. Після закінчення слідства розпорядиться проконтролювати справу, якщо це все шито білими нитками, уже він, Василь, матиме компру на Клебанова.
- Дуже добре, що ви мені про усе це розповіли. Я обов’язково у всьому розберусь. Не переживайте, пані Ането. За пару днів мені зателефонуйте, і я скажу вам результат. Гадаю, справа виїденого яйця не вартує, але добре б відслідкувати, хто за тим усім стоїть, не думаю, що Клебанов є тією особою...
Анета дивилась крізь Василя, вона його не бачила, тим більше – не чула. За кого він її приймає? За дурепу? "Зателефонуйте мені за пару днів..." Аякже... Такі справи вирішують “від руки”. Мав би одразу зателефонувати Клебанову й висловити свою думку чи попросити... Я для нього не “фігура”! Надаремно ноги трудила. Підвелась:
- Дякую пане Василю за гостину. Приємно й корисно було мені з вами поспілкуватись. Не смію більше забирати вашого дорогоцінного часу.
- Але ж, дорога пані Ането, будь-коли, при найменшій потребі... Мої двері для вас завжди відкриті. Шкода, що поспішаєте, так хотілось з вами ще поговорити, про вашу роботу, про плани. До Австрії, до речі, їхати не вибираєтесь?
- Я “невиїзна”, пане Василю, - не пошкодувала закинути крижин у голос Анета.
- Не розумію. Що б, то мало у наш демократичний час означати?
- Дала слідчому підписку про невиїзд.
- Е, найсолодша пані, то багателя, то дрібниці, із цим ми собі нараз порадимо. Ви тільки зателефонуйте...
Анета йшла своїм пружним кроком до виходу, уже не слухаючи мера.
На вулиці уповільнила крок. Відчувала, що дуже ослабло її “шакті”- як називають індуси життєву енергію. Ще мала в плані обійти декількох депутатів мерії й обласної Ради, але, який у тому всьому зміст? Вона у поспіху зайшла із козирної, із “аса” а їй на те скинули “дев’ятку”- себто, вона залишилась при своїх інтересах. Такі от реалії...
Завше незалежні гунцвоти-вітри нині мов податком були обкладені плоттю зів’ялого листя й пилу, й від того бешкетували – розкидаючи своє добро людям у вічі навіть тут, на ринку, у центральній частині міста. Зрештою, вартувало ступити декілька кроків у будь-яку бокову від центра вулицю, й вилазила уся наша нендза, уся бідося. Правда, уже канули у небуття обісцяні пункти прийому склотари, не видно під “бакалеєю” зчорнілих ящиків із під склотари й алюмінієвих бідонів, уже вимираючим видом є й самі бакалєї. Що не день, немов оази серед старих облуплених львівських родур відкриваються нові магазини з багатими й густовними інтер’єрами, в які посполитий городянин й заглянути не наважується, бо увічлива обслуга одразу: “чим цікавитесь?”, “чим можемо допомогти?”, “що вам показати?” Більшість із них може “купувати тільки очима”.
Збільшилось понівеченого браття, що проводять життя по окресленому маршруту – від одного сміттєзбірника до іншого. Їх уважають за непотріб, за рам’я й дрантя. Хтось, але не вони самі. Навіть коли просять, вираз їх очей вимогливий, бунтарський, якби говорять: «чому ти ситий, а я голодний?». Життя вони сприймають простіше, живуть природніше - немає розпачу, що хтось випив «розливної горілки» й не прокинувся. Їм у голову не прийде на когось скаржитись, подати заяву до міліції чи у суд. Вони поза законом, але не поза суспільством. Колись в Анети була мрія: вибити гроші і побудувати для тих бездомних маргіналів будинок, займатись соціальною реабілітацією... Мрії, мрії... А брат Альберт у Кракові так і зробив. Тепер його канонізували. Святий. Його на ту стезю покликав Бог, а вона її сама обирала, можливо, у тому вся різниця... Але що виграла? От зараз, уже нині їй не хочеться йти у свій офіс, у Фонд, в який вклала стільки сили, стільки крові. Чому усе пішло не так? Не туди?
