—Привіт, друже!
—О, проходь-проходь. Оце так несподіванка. Кого-кого, а Вас не чекали.
—Та ми й самі не планували, але ж як не зайти до добрих людей?
—Ну розповідай, як життя?
—Працюю все там же. Проте тепер я головний менеджер. Заробляти став більше, але ж і витрачати...Жінці купи те, купи се, дочці...ех. та то все приємні клопоти, вони ж у мене найдорожчі. А донечка, молодець, на чемпіонаті з плавання ось перемогла—потішила старого.ти ж бо як тут? Чим зараз займаєшся?
—Викладаю. Так, так. У місцевому університеті—інформатику. Треба ж знаннями ділитись. Покоління зараз гарне, охоче вчиться, допитливе. Із такими приємно мати справу. Бач, повернення до нормального життя вилилось у жагуче бажання жити повноцінно, по-справжньому, надолужувати час. Молодь може й особливо не втрачала того часу, проте від батьків, певно, передалось. Так, жити стало набагато краще, особливо в порівнянні з ТИМИ часами.
—Вірю. Хвала Господу, що все те скінчилось. Століття! Без малого століття тривала та безглузда ворожнеча.
—Не знаю чи безглузда...
—А куди ми просунулись? Куди ви просунулись? Хіба не те ж саме пропонувалось кілька десітків років тому?
—Воно-то правда. Та, певно, люди були не ті. Мойсей ваш теж сорок років ходив по пустелі—чекав відповідного часу, коли будуть нові люди. Хто його знає? Може нашим країнам теж потрібно було пройти той шлях до розуміння, до готовності.
—Ех... Прикро ж, прикро! Стільки ненависті породили ці роки, стільки злості. Чи могло бути все інакше?
—Могло. Якби Ізраїль влаштували б в Кенії. От тоді було б все по-іншому. Геть зовсім по-іншому.
—Не знаю, чи б євреї туди потягнулись. Все-таки тут історична батьківщина.
—Можна посперичатись.
—Не будемо. Ні, Ізраїль в Кенії—це дикість. Як комусь могло таке спасти на думку?!
—Ідея не позбавлена здорового глузду. Проте добре, що того не сталося. Інакше ми б з тобою не зустрілись.
—І то правда. Слухай, не пам’ятаю я в тебе цього килима. Давно купив?
—Торік. Гарний, е? Жінка обирала. І вміє ж знайти, щоб і якість, і ціна.
—Вони уміють. То особливий дар. А що твій хлопчина? Виріс вже?
—Здоровий дядько, красень. Працювати рветься. Я йому: „Повчися, синку, поки час”, а він спішить. Куди спішить? Навіщо?
—Молодь—що ти зробиш? Все їм треба негайно, одразу й повністю. А ще ж ціле життя попереду. Життя, маю надію, спокійне, тихе, мирне.
—Так, вони—щасливе покоління. Стоять на початку нової ери. Це ж ціла ера в історії Близького Сходу відійшла в минуле.
—Не тільки Близького Сходу—всього світу. Для нас то дійсно важлива ця частинка. Проте, поглянь, в цілому світі панує мир. Ірак зажив спокійно, Афганістан—тихенько там. Південна Азія, Індонезія, Балкани. Нарешті мир. Нарешті тихе життя.
—Слухай, адже ж дійсно. Якось, Палестина моя мені так боліла, що я того всього не помічав. А то виявляється—глобальний процес.
—Глобальне потепління—так я б сказав. Потепління міжнародних стосунків. Ось і у мене на душі потеплішало, як про вес це подумав. Як добре, що я до тебе зайшов.
