Ця мініатюра буде посланням до моєї душі. Принаймні, я так це уявляю. Ідея прокльовувалась зовсім недавно. Останнім часом, мені сняться дедалі химерніші й незрозумілі сни. Для когось, вони можуть здатися абсурдними до німоти. Та для мене - це водограй прозріння або катарсису. Ось і цього разу душа вела монолог зі мною. Я інколи потурав їй, кидав сухі як поліетилен слівця, котрі нічого не варті.
Гойдалка скрипіла моєю совістю. А засмальцьовані мотузки кусали мертве дерево. Воно мовчки ковтало піщану бурю. Піщаний сон.
Дивився в небо. На сонце. Та його не було. Лише безкінечний пісок і пустеля, котра пускала іржаві хвилі на берега мого неслухняного тіла. Ви знаєте, як це у сні намагатись бігти, рухатись, та лише потопаєш в загуслій атмосфері.
Вузька тінь гойдалки різала очі. Рух. Коливання. Обпікаючий подих рудоволосої. Гойдалка забрала марево у лоно. Дівчинка? Хлопчик? Бог? Все прозаїчно. Маленький я. Проте із зеленими очима. Блакитно-сірий райдужки, галопом утік до хазяїна.
Пісок ковтав мене. Монолог розпочався. Зелені очі стежили за мною.
Ну ось і все. Ти сам бачиш цей світ, який збудував для себе у пошуках щастя. Задоволений? О, ще й як задоволений. Ти ж любиш самобичування й постійно нити про недосконалість й жорстокість людей. А сам купаєшся в бруді та обману, підставляєш голову під солодкий хтивий водоспад. А в результаті на шкірі сохне плівка облуди та гріху. Не дивись на мене з очима повних жалю. Мені смішно від твого пластмасового болю.
Тінь гойдалки вороном нападала на мене. Сонячний білок вдарив у зіниці. Пісок танцював стриптиз. Душа продовжила.
Прощення недосяжне для тебе. Гадаєш є що продати? Твоє слово? Обіцянки? Кинь їх до псів, а мені треба ромашки. Засохнуть в антропогенній пустелі?
Гойдалка зупинилась.
Лише, якщо даси крові із власного серця. Там, де моя домівка. Поставиш квіти в брунатний нектар. Можливо є надія й квітки розпустяться.
Не скалься бездушний.
Гойдалка продовжила рух
Я бачила як ти потопав у власній слині, коли зривався на крик, чекаючи її крило.
Кричи зараз. Можливо встигнеш забрати пір’я на смітнику.
Так і не дослухав. Пустеля нахабно вкрила мене розпеченою ковдрою, а Морфей витягнув із царства ілюзій. Тільки чомусь пісок й досі скрегоче на зубах.
