- Чомусь вважається, що 8 березня – свято весни. До цього свята чоловіки купують жінкам підсніжники, занесені до Червоної книги, що, втім, не заважає торговцям щороку безжалісно зривати їх, а покупцям так само безжалісно купувати. Напередодні жіночого свята в магазинах діється майже передноворічна метушня, особливо в косметичних відділах, переповнених дешевими подарунковими пакуночками з пахучого мила, шампуні та гелю для душу. Більш дбайливі кавалери купують своїм дамам парфуми або рожевих зайчиків у сувенірному відділі. Чоловіки сувенірами не переймаються, а купують своїм дружинам потрібні в господарстві речі, такі, наприклад, як міксер, пилосос чи набір каструль. Звісно, адже ці речі нікому, крім дружини, не потрібні. Ні, звичайно, знаходяться й романтики, що дарують своїм коханим розкішний набір білизни чи запрошують до театру, але таких меншість. І вже зовсім рідкість такі сміливці, що здатні в цей святий день звільнити жінку від кухні і приготувати для неї щось смачненьке. Для цього вже треба мати талант і неабияку силу волі. Та головне, що в будь-якому із зазначених випадків жінка буде радісно кліпати очима і дякувати своєму благовірному так, наче він здійснив неймовірний подвиг і неабияк ощасливив її. Втім, для сучасних чоловіків це, мабуть, і є подвиг. Де ж їм ще реалізуватися, бідненьким?
Катерина слухала цю промову своєї трохи божевільної подруги, зосереджено чистячи картоплю на суп. Вона трохи знітилася, бо в одній із категорій, названих Норою, впізнала себе. В тій, що про міксери.
- І що тут поганого? – запитала вона. – Міксер – дуже навіть потрібна річ. Ось мені немає, чим крем на торт збивати.
- А я вам ось що скажу, дівчата, - втрутилась у розмову Руслана, закручуючи флакончик з лаком для нігтів, - міксер – це ще не найгірше. Дехто взагалі своїм дружинам нічого не дарує. Вони самі купують собі що-небудь і вважають це за подарунок. Цієї категорії ти не врахувала, Норо.
- Цікаво, - зауважила Нора, поправляючи окуляри і швидко набираючи щось на клавіатурі ноутбука, - це теж треба додати до моєї статті.
- Ти пишеш статтю про 8 березня? – запитала Катерина, помішуючи суп.
- Та вона вже їх з десяток по журналам розіслала, - сказала Руслана, уважно розглядаючи свої щойно нафарбовані нігті. – Наївна, думає, жіночі журнали подібне друкуватимуть!
- А я не в жіночі журнали відсилатиму, - повільно вимовила Нора, не відриваючись від ноутбука.
- Звичайно, ти мабуть думаєш опублікуватися в Нью-Йорк Таймс, - пожартувала Руслана.
- Поки не збираюся, але якщо краще вивчу англійську мову, то все можливо, - дуже серйозно сказала Нора.
- А знаєш, я з тобою згодна. Чоловіки - всі нікчеми і нахаби. Вони те й тільки можуть, що купувати подарунки за день до свята, порадившись з першою-ліпшою продавщицею, а ще обійматись по кутках з секретаркою, - при останніх словах Руслана насупилася.
Вона нещодавно посварилася зі своїм хлопцем і тепер була зла на всіх представників чоловічої статі.
- Ні, мого чоловіка сюди не приплутуйте, він у мене дуже хороший. Зараз мені подарунок, мабуть, вибирає, - замріяно сказала Катерина.
- Знаємо, міксер! – в один голос вигукнули Нора з Русланою, і всі весло засміялися.
Взагалі Руслана жартувала дарма. Насправді Нора працювала в доволі серйозній газеті і писала цікаві політичні і економічні статті, що часом викликали неабиякий резонанс в суспільстві. Правда, іноді Норі хотілося розширити коло своєї роботи і вона намагалася «виховувати» жіночі журнали, надсилаючи туди статті, що не мають шансу бути надрукованими.
- Жінкам не потрібна та реальність, яку ти намагаєшся їм нав’язати, - не раз говорила її колега, що працювала саме в такому журналі, - реальність навколо них, а вони хочуть казки. Ну що їм до того, що їхні чоловіки не влаштовують їм вечері при свічках і не дарують діамантів, як то пишуть в журналах і показують в кіно? Вони не хочуть бачити в журналі розповідь про чоловіків-невдах, яким не вистачає фантазії для подарунку коханій, і вони «відкуповуються» грошима, та й то в кращому разі. Жінка відкриває яскравий глянцевий журнал, і перед нею постає світ, в якому вона – королева, нехай і лише в думках. Ілюзії – свята річ, моя люба.
Нора з нею не погоджувалася. Вона висувала їй логічні доводи своєї правоти, з якими та не могла сперечатися, могла хіба що зауважити, що є речі, не підвладні логіці, лише інтуїції. Нора не вірила в інтуїцію, вона взагалі слабо сприймала все те, що виходило за рамки чистого розуму і логіки. З чоловіками так само. Не те, щоб вона не любила чоловіків… Більшість її колег і партнерів по роботі були чоловіками, і вони цінували й поважали свою вродливу співробітницю, майже завжди одягнену в усе чорне, але при цьому дуже вишукану і елегантну. Вона була чи не єдиною в редакції, кому могли поручити найскладніші завдання, будучи впевненими, що вона їх виконає. Якщо Нора бралася за якусь справу, то обов’язково доводила її до кінця, часом відкриваючи таку правду, що могла неабияк зашкодити доволі відомим і значним особам. Її поважали, їй дивувалися, її боялися, але ніхто не міг розгадати її таємницю. Часом вельми шановані особи, з якими їй доводилось працювати, запрошували її на побачення, й іноді вона навіть погоджувалася. Приходила серйозна, зосереджена, обдаючи кавалера північним холодом, що так і випромінювався всім її єством, вражаючи своїм інтелектом і жорстким розумом. Вела світську бесіду так холодно і серйозно, що чоловік почував себе майже приниженим і зневаженим, а потім йшла собі з обличчям переможниці, не дозволяючи супутнику заплатити за неї чи провести додому. Після такого прийому на побачення її більше не запрошували і сприймали не інакше, як ділового партнера. Правда, одного разу в Нори все ж були серйозні стосунки з чоловіком. Вона тоді була ще зовсім юна і навіть вірила у вічну любов. То й справді була любов. Вона марила ним, думала лише про нього, хоч зовні й залишалася байдужою й холодною. Та він не вірив цьому. Він був єдиний, хто зміг проникнути в саму її душу, зрозуміти і полюбити її. Завжди коханий, завжди бажаний, справжній красень, він не задовольнявся легкими стосунками і легкими перемогами, ні. Йому треба було завоювати холодне серце цієї північної красуні, і йому це вдалося. Але для того, щоб підкорити її серце, йому довелося віддати їй своє. Віддати повністю і назавжди. Він закохався в неї більше, ніж сам того хотів, та й вона любила його попри всі свої принципи та заборони. В якусь мить вони повністю віддали себе цьому почуттю, і здавалось, що більшого щастя немає, що їх вже ніщо не розлучить, та… Не судилося…
Сьомого числа, через кілька днів після тієї розмови на Катерининій кухні, Нора сиділа в офісі за своїм комп’ютером і зосереджено щось писала. Після обіду, випивши трохи вина і подарувавши дамам квіти, майже всі порозходились, залишивши Нору саму. Їй нікуди було поспішати, до того ж вона не вважала восьме березня святом. С цим днем в неї було пов’язано дещо інше. Кожного року саме сьомого числа вони з подругами зустрічались після роботи і йшли купувати подарунки своїм рідним і собі самим. Гуляли магазинами, доки не набридне (Руслані це взагалі ніколи не набридало, на відміну від Нори, що терпіти не могла торгових центрів, але рада була провести час з подругами), потім йшли в якесь затишне кафе і розмовляли там до пізнього вечора. Ось і сьогодні Нора не йшла додому, аби виїхати на зустріч відразу з офісу.
Закінчивши статтю, Нора почала шукати якусь посудину для квітів, подарованих колегами. Не везти ж їх додому! Нічого не знайшовши, вона повідламувала ніжки і поставила їх в свою чашку для кави. Потім знову сіла за комп’ютер і перечитала статтю, зробивши кілька виправлень. Її погляд впав на візитку, передану їй через колегу якимось незнайомцем, що запрошував її на побачення. Він стверджував, що вони вже зустрічались, коли вона брала в нього інтерв’ю, та Нора була впевнена, що такого не було. В неї була гарна пам'ять на прізвища, а такого вона не пам’ятала. До того ж якесь американське. Серж Сміт. Хто він такий? Мабуть, чув десь про неї і вирішив запросити гарненьку журналістку на побачення, чи може по справі. В будь-якому разі вона не піде, адже в неї вже назначена зустріч.
Задзвонив телефон.
- Ало! – Нора взяла слухавку.
- Привіт! – почувся голос Катерини. – Як справи? Зі святом тебе! Уявляєш, в мене така новина! О Боже, я така щаслива, Норо!
- Вітаю! А що сталося?
- Я вагітна! Щойно дізналась. Мій котик на сьомому небі від щастя. Ми так давно мріяли про цю дитину, ще від першого дня нашого подружнього життя. Слухай, Норо, я мабуть не зможу піти з вами сьогодні. Мій котик запросив мене в кафе. Уявляєш? Ви не образитесь?
- Ні, що ти. Я дуже рада за тебе. Зустрінемось потім.
- Дякую. Я дуже тебе люблю. І Руслану. Передаси їй привіт? Ми обов’язково побачимось. Бувай!
- Бувай! – Нора поклала слухавку.
«Ну ось, - подумала вона, - тепер доведеться гуляти з однією Русланою. Навряд чи я почую сьогодні щось, окрім новинок косметики і моди на черевички».
Руслана й справді аж занадто переймалася подібними питаннями, але це й не дивно, адже це частина її роботи. Справа в тому, що Руслана професійна модель і турбота про зовнішність – запорука її добробуту. Вона весь час сидить на різноманітних дієтах, майже нічого не їсть, крім підозрілого листя якогось салата і натуральних соків, щодня робить зарядку, тричі на тиждень ходить в басейн, і при цьому залишається життєрадісною і завжди знаходить час на своїх подруг і хлопців, яких вона доволі часто міняє. Нора, що обожнювала солодкі тістечка і по сто разів на день пила міцну каву, що моделям вживати заборонено, адже вона псує колір обличчя, вважала Руслану ледве не героїнею, хоча в загальному й не дуже любила подібних жінок. Але з Русланою, як і з Катериною, вона була знайома з дитинства, і попри абсолютно різні інтереси вони могли втримати свою дружбу і в дорослому житті.
Знову задзвонив телефон.
- Привіт, подруго, - почувся голос Руслани. – Я в тебе справи?
- Добре. Слухай, коли ми зустрінемось? Катерина…
- Люба, пробач. Я помирилася з Олегом, він мені все пояснив. Ой, я так його люблю. Він запросив мене до себе в гості, уявляєш? Я не зможу піти з вами… Ви ж не образитесь, правда?
- Ні, звісно. Гарно тобі відпочити, я рада за вас.
- Норо, ти просто диво! Зі святом тебе. І Катерину. Цілую, бувай!
- Бувай!
«Ну що ж, принаймні я звільнилася від нудних походів по магазинам, - подумала Нора, - буде час написати ще одну статтю, і дочитати нарешті книгу».
Її погляд знову зупинився на таємничій візитці. Щось її приваблювало в ній, та вона сама не знала, що. І хто він такий? Мабуть, дуже самовпевнений, якщо запрошує жінок таким чином.
- Ти все ще тут? – до кабінету зайшов Олександр - її співробітник і друг.
- А ти чого тут? Знову з дружиною посварився? – запитала Нора.
- Ну, майже…
- Негайно купи великий букет квітів і йди додому!
- І залишити тебе тут саму? Нізащо! – Олександр вважав, що найгірше для жінки бути самотньою і завжди жалів її.
- Я теж скоро йду, - вона задумливо вертіла в руках візитку.
- Твій шанувальник? – Олександр підійшов ближче.
- Звідки ти знаєш?
- Я бачив, як він заходив до офісу, шукав тебе. Дуже гарний мужчина. Якщо він запросив тебе на побачення, то раджу піти. Все одно краще, ніж сидіти тут самій в товаристві твого кращого друга – комп’ютера.
- Ну ти просто телепат, - Нора розсміялася.
Вона подумала, що це не така вже й погана думка – піти кудись прогулятись. Зрештою, нічого страшного в цьому немає, адже чоловіки після першого побачення вже її ніколи не запрошують, тож вона нічого не втрачає.
- Гаразд, вмовив, - Нора підвелася і поцілувала друга в щічку. – Піду.
- Ти така, що вмовиш, - зітхнув Олександр, - якщо вже йдеш, то сама надумала.
- Ти мене знаєш краще від мене самої. Бувай!
- Бувай! І які ж мені квіти їй купити…
Ресторан, в який Нору було запрошено, був таким дорогим і розкішним, що вона, проходячи до столику, мимоволі підраховувала, скільки це їй в цьому місяці доведеться економити, щоб розплатитись тут за вечерю. Нора прийшла як завжди вчасно і не думала, що її незнайомець вже тут. В таких випадках дами завжди «для пристойності» запізнюються, і чоловіки, знаючи їх звичку, теж дозволяють собі не поспішати. Але Серж Сміт вже сидів за столиком. Вона бачила його зі спини: розкішний брюнет в дорогому чорному костюмі. Вона підійшла ближче і відчула, як втрачає ґрунт під ногами.
- Привіт, Норо! – сказав він, дивлячись на неї своїми ясними глибокими очима.
- Сергій! – тільки й змогла вимовити вона і сіла на стілець, аби легше було зібратися і заспокоїтись.
Сергій. Її коханий. Колись вона думала, що вони будуть разом завжди, навіть будувала плани на майбутнє. Вона кохала його так, що аж самій ставало соромно від таких сильних почуттів, адже Нора ненавиділа все чуттєве, вона не хотіла, щоб почуття керували її життям. Не хотіла…
- Ти пунктуальна як завжди, - зауважив Сергій, пригощаючи її сухим вином, її улюбленим.
- Як ти мене знайшов? – вона випила трохи вина, і їй стало краще.
- Я не шукав тебе, моє серце саме тебе знайшло.
Він вмів говорити, особливо з нею. Такий галантний, такий романтичний, і водночас серйозний, врівноважений, розумний. З ним завжди було так добре. Вона тоді була всього лиш студенткою, а він вже робив кар’єру, чудову кар’єру. Такий молодий і такий талановитий і перспективний. Спочатку вони не думали про гроші. Годинами гуляли вулицями міста, а в погану погоду забігали в найближче кафе, замовляли чай, і сиділи там, обійнявшись і цілуючись прямо на очах у відвідувачів. Він ніколи не дарував їй квітів і не водив у кіно. Він завжди ніби знав її уподобання і свято дотримувався їх. Вони обоє любили більярд, і проводили цілі вечори, зосереджено штурхаючи кульки києм. Вони ніколи не піддавалися один одному, і завжди грали на рівних, а обоє були дуже сильними гравцями. Згодом вони навіть завели собі друзів серед персоналу, і їм дозволяли грати ледве не за півціни. Розпрощавшись з коханим далеко за північ, Нора потім півночі готувалася до пар, або ще й писала статті до журналів, і при цьому вчилася майже на відмінно. Вона використовувала кожну вільну хвилину, аби побути з ним поряд, і зі страхом думала про те, що буде, якщо раптом вони не будуть разом.
- Норо, я не приніс тобі подарунка, бо знаю, що ти не святкуєш 8 березня, але дозволь пригостити тебе найкращим вином, яке ти коли-небудь пила, - звернувся до неї Сергій, покликавши офіціанта.
- Це не складно, Серж, - мовила Нора, - бо найкраще те вино, яке я п’ю поряд з тобою.
- Норо, я…
- Як твоя робота? Подобається жити в Америці?
- Так, все чудово, зовсім не так, як у нас. Інший світ, і я, здається, вже став його частиною.
- Ти приїхав сюди у справах?
- Так, у справах. Знайти тебе.
- Годі! – Нора налила собі ще вина. – Ми вже не божевільні закохані, забудь про це.
- Я не можу, Норо. У мене чудова робота, я заробляю купу грошей, але…
- В тебе є дружина?
- Ні.
- Дарма. Тоді б ти подібним не переймався. Тобі треба терміново завести дружину.
Вона завжди так говорила – «завести». Наче собаку. Втім, інакше вона до одруження і не ставилася.
Сергій відчував, як вона віддаляється від нього. І без того безмежно далека, вона тікала ще далі, заглиблювалась в себе, ховалася. А колись все було зовсім інакше. Тоді вона не тікала, та й не змогла б навіть, якби хотіла. Тоді її серце належало йому. А він відпустив її. Він не повинен був цього робити, мав утримати її будь-якою ціною. А вона, наче пташка, полетіла, заливши йому лише смуток і солодкі спогади. Він не повинен був її відпускати, але молодість сліпа.
- Норо, - він перехилився через столик так, що міг би її поцілувати, якби насмілився, - я приїхав до тебе, Норо. Скажи лише слово, і… Я люблю тебе, Норо!
Які солодкі слова! Колись вона була щаслива, почувши їх, а зараз залишився лише біль. Кажуть, що час лікує. Мабуть, так. Але як легко роз’ятрити старі рани.
- Мені зробили гарну пропозицію, - вона і зараз пам’ятає його щасливе лице, коли він говорив їй ці слова.
Це було влітку. Вона саме готувалася до захисту диплому. Сиділа на веранді дачі, яку Сергій зняв на місяць спеціально для того, аби Норі було де спокійно вчитись. Це вперше вони жили разом. Вперше і востаннє. Єдиний місяць.
- Це чудова пропозиція, Норо. Дуже вигідний контракт, поки що на три роки, але потім, я думаю, він продовжиться. Завтра підписую. Я їду до Америки. Ми їдемо до Америки, Норо, уявляєш?
- Ми?! – Нора різко піднялась, і книжки, що лежали в неї на колінах попадали.
Вона не вірила своїм вухам. Нора відчувала, як світ навколо неї, той яскравий чудовий світ, який вони побудували разом з Сергієм і своїм коханням, руйнується. Невже він ТАК не розуміє її?
- Ми?! – в неї не було сили говорити. – Ми їдемо в Америку? Що ти говориш, Сергію? Ти хочеш, щоб я з тобою поїхала? Покинула все і поїхала? Я закінчую університет. У мене вже є пропозиція від однієї доволі відомої газети. В мене маса ідей! Я хочу писати, Сергію! Це моє життя, це моя стихія! Чи ти хочеш, щоб я поїхала з тобою до Америки, жила в гарненькому будиночку, готувала яблучні пироги і радісно посміхалася, пишаючись твоїми успіхами? Ти хочеш, щоб я від усього відмовилася задля Америки?
- Але ж, - Сергій був вражений такою реакцією, - але ж не задля Америки, а задля мене, Норо. До того ж в США теж можна знайти роботу журналіста, і значно кращу, скажу тобі, ніж у нас тут. Все буде гаразд, Норо, не хвилюйся.
- Ні, Сергію, ти просиш мене відмовитися задля тебе. А чому б тобі не відмовитися від цієї роботи задля мене? Я не зможу працювати в Америці, бо не знаю англійської. Та й не хочу. Я хочу жити в своїй країні, писати рідною мовою і почувати себе на своєму місці, а не… іноземкою.
- Що ти говориш, Норо? Я не можу відмовитись від такої пропозиції. Та про це мріє кожен. Невже ти не хочеш поїхати до Америки, Норо? Кращого й бути не може!
Але Нора вже не чула його. Як вона могла так помилятись в ньому? Він зовсім не розуміє її, зовсім.
- Закінчімо цю безглузду розмову, Сергію. Щасливого тобі життя… в твоїй коханій Америці. Сподіваюся, вона зможе замінити тобі твою країну і… мене. Прощавай!
Нора прийшла до аеропорту в день його відльоту. Але вона не підійшла до Сергія. Стояла, сховавши опухлі від сліз очі за темними окулярами, і дивилася на нього з кутка. Прийшла, бо не могла не прийти, не подивитися на нього востаннє. Була мить, коли вона готова була кинутися до нього, сказати, що їде з ним, на край світу. Але вона не підійшла. А він чекав на неї. Він навіть думав, що відмовиться від цього всього, якщо вона лише підійде, якщо вона лише попросить. Адже вона жодного разу не попросила його залишитись, лише сказала, що не поїде, але не сказала, як він їй потрібен. А вона й не хотіла казати. Нора хотіла, щоб він сам зрозумів її, без її допомоги. Вона довго стояла в аеропорту після того, як його літак злетів. А потім пішла до найближчого кафе, пила каву і писала статтю.
Подруги не зрозуміли її.
- Поїхати до Америки з коханим чоловіком! Що може бути краще? – дивувалася Руслана.
- Якщо ти любиш, то маєш бути поряд з людиною, яку любиш. Всюди, - сказала Катерина.
Нора їх не слухала. Вона не могла бути повністю щасливою без нього, та бути щасливою, відмовившись від своїх мрій та амбіцій, в неї шансів було ще менше.
І ось зараз він сидить тут, перед нею, і варто лише простягнути руку, варто сказати слово – і він буде її. Вона це знала.
- Норо, я приїхав до тебе. Ми могли б почати все спочатку. Всі ці роки мені не вистачало лише тебе. Ти потрібна мені, Норо.
- Ми живемо в різних світах, - сумно сказала вона, - і нам їх ніколи не поєднати. Ти зробив свій вибір, а я – свій, і цього вже не змінити.
- Чого вартий мій світ, якщо в ньому немає тебе, Норо?
- Надто пізно, - вона підвелася і дістала гаманець. – Мені час іти, Сергію.
- Стривай, - він підійшов до неї впритул.
Хотів поцілувати, його губи навіть на мить торкнулися її, та вона відсахнулася.
- Пробач, любий, - як давно вона не зверталася так до нього, - минулого не повернеш.
- Ти кохаєш мене… - швидше стверджував, аніж запитував Сергій.
Вона промовчала, бо не вміла брехати. Він зрозумів це.
- Що тоді нам заважає, Норо? Ти звинувачуєш мене в тому, що я відмовився від нашого кохання задля кар’єри, але ж ти вчинила так само. Хто винний? Забудьмо про все, живімо теперішнім.
- Любий, - вона лагідно торкнулася рукою його обличчя, - пробач мені, - і зникла, залишивши за собою тонкий аромат парфумів.
Вже на вулиці вона притулилася обличчя до шибки і кілька хвилин дивилася на сумне обличчя чоловіка, якого вона кохала і завжди кохатиме. Він також. Але завтра він поїде до Америки, залишивши лише спогади і біль. Серж Сміт. Навіть ім’я чуже. Була мить, коли вона подумала повернутись, кинутись йому в обійми, але вона не повернулась. А він чекав. Так само, як тоді, в аеропорту. І так само, як тоді, не дочекався.
- Долі повторюються, - прошепотіла Нора сама собі, думаючи про щось далеке.
Коли вона повернулася додому, було вже за північ. Восьме березня. Нора всілася на підвіконня і довго дивилася на нічне місто, думаючи про те, як чудово було б, якби Сергій був поряд. Але він був далеко.
Потім вона дістала свій ноутбук і стала писати статтю про восьме березня, про чоловіків і про кохання. До жіночого журналу. Хтозна, може її й надрукують?
