Цього разу перед тим, як іти святкувати до лазні, товариш Брежнєв вирішив завітати на хвильку до свого улюбленця. Я мав супроводжувати дорого гостя, показувати й розказувати йому в яких умовах утримувався Хрущов.
Разом з Леонідом Іллічем навідатися до чудо-кабанця пішов товариш Андропов Юрій Володимирович, наш комендант генерал-лейтенант Грищенко і ще якийсь підполковник з кремлівської охорони, ані прізвища ані імені якого я не запам'ятав. Напевно дуже блатний, бо виглядав занадто молодим для полковника KДБ. Атлетичної постави, русявий, зі швидким і зухвалим поглядом. Нагадував мені якогось відомого кіноактора, ані прізвища ані імені якого я на разі не міг пригадати.
Приміщення, в яких відгодовувалися кабанці – це для мене предмет особливих гордощів. Кожного разу, коли товариш Брежнєв з кремлівським почтом навідувався сюди, я страшенно пишався зразково-показовим станом своєї вотчини.
Коротше, це виглядало не те, що як найпередовіший свинарник Країни Рад, а радше як цілий свинарний палац. Чи навіть як ціла цеківська поліклініка! Білі кахлі на підлозі й стінах натиралися солдатами KДБ зубними щітками і зубним порошком «Особый» виробництва гомельскої фабрики «Червоний хімік» (10 коп. за пакунок). Блищало все довкола – аж очам було боляче!
Пахло свіжими трояндами, оберемки яких стояли у величезних фарфоро-фаянсових вазах з Корейської Народно-Демократичної Республіки. На цих керамічних виробах красувалися миловидні й радісні зображення – картинки безмежно щасливого, насиченого багатющими статками та щирим святом життя братнього корейського народу.
Усі ці мальовничі вази вздовж стін мого дослідно-експериментального свинарника були подарунком дорогому товаришу Брежнєву особисто від Голови Народного Комітету КНДР, Генерального Секретаря ЦК Трудової партії Кореї, Великого Вождя й Улюбленого Керівника товариша Кім Ір Сена.
Доріжки на підлозі – пухкі узбецькі килими ручної роботи. На стінах – поважні портрети членів Політбюро ЦК КПРС у масивних позолочених рамах.
Усюди в будинку муркотіло й попискувало, мерехтіло й поблискувало найновіше електронне обладнання для стеження за станом здоров’я кабанців і їхнього наукоємного відгодовування. Кожен апарат, кожен гвинтик і дротинка – усе імпортне, виробництва зі світу загнилого капіталізму й нещадної експлуатації трудящих.
Ми підішли до стійла з високою огорожою з лискучої хромованої сталі, за якою вдоволено рохкав Хрущов. Трохи збоку стійла на підвищенні здіймалася платформа, куди вели сходи й товсті кабелі. Там розташовувався вимірювальний комплекс, основна апаратура й монітори. Звідти здійснювався нагляд і контроль за Хрущовим. Гості частенько зауважували, що це все нагадувало їм інформаційно-обчислюваний центр для контроля й управления польотами ракет-носіїв та обробоки телеметричної інформації на космодромі «Байконур».
Піднялися на платформу. Звідси можна було краще бачити гарнюка Хрущова у всій його красі. Андропов і Грищенко турботливо підтримували Леоніда Ілліча під руки, а він щось вдоволено мурмотів.
Нарешті я відкрив свою червоношкіру течку з позолоченим Гербом СРСР і почав зачитувати показники Хрущова. Давав поточну статистику в порівнянні з минулим разом, коли сюди навідувався товариш Брежнєв.
Молодий підполковник тримав у руці відерце з чорною ікрою й великою ложкою. Простягнув їх Леонідові Іллічу. Брежнєв щедро зачерпнув і заходився кликати Хрущова:
– Паць-паць-паць!
Мені подумалося, що я й сам зараз залюбки поласував би цією осетриновою ікоркою. Звичайно, мені для Хрущова не шкода нічогісінько, бо це насправді майже як для мене самого. Утім, я мимохідь згадав про свою сім’ю – кохану дружину Галю, дорогих діточок Богданчика й Оксаночку. Як вони там, бідолашні, без мене самі? Чи дають собі раду? От їм би зараз такий гостинець від мене – відерце делікатесної паюсової ікорочки з каспійського спецрибзаводу – як чудово було б!
Зненацька молодий підполковник повернувся до мене. Ніби прочитав мої думки. Однак, побачити такого розлюченого виразу обличчя я геть не очікував!
Здалося, ніби я ось-ось був би згадав прізвище кіноактора. Перед очима майнули кадри з фільму «Щит і меч», але відразу все зникло. Бо кадебіст рвучко кинувся до мене і щодуху зацідив кулаком у живіт.
Майстерний тичок у піддих, неначе удар багнетом – і я враз утратив здатність вдихнути чи видихнути. Безпорадно роззявив рота – у марному намаганні ковтнути повітря. Немов риба на суші. Від різкого болю зігнувся навпіл.
За інерцією я помалу хилився вперед, аж допоки не напоровся обличчям на зустрічний вибух. Ізсередини мозку гримнули Кремлівські куранти. В очах спалахнули блискавки. Замерехтіли барвисті зорі. Буцімто на святковому салюті з нагоди чергової річниці Великої Жовтневої революції 7-го листопада.
Молодий атлетичий кадебіст уперіщив потужним аперкотом у підборіддя.
Біль був настільки гострим і дошкульним, що мій глузд почав огортатися ковдрою млявого й теплого туману. Я полинув у затишну й солодку імлу. Почав помалу втрачати свідомість.
Аж ось новий вибух, струс і пронизливий спалах болю! Раз і раз! Удар коліном у пахвину. Ліктем – у горло.
Рвучкий кадебіст ухопив мене за комір. Буцнув моєю ж головою в залізобетонну бантину. Притиснув до неї потилицею і почав душити.
Згадав! Це ж один з моїх улюблених акторів! Фільм «Щит і меч» і молодий тоді ще, десь у році 1967, Олег Янковський у ролі гестапівця!
Усе довкола набувало криваво-бурякуватого забарвлення. Ніби я потрапив зараз у фотомайстерню Вахи Суліквелідзе, де ми частенько випивали разом у тьмавому світлі червоних ламп.
Звідкілясь до моєї кволої свідомості долинали неприємні, неспокійні звуки. Я поступово збагнув, що це гестапівець-Янковський ревів на все горло. Очевидно, його слова стосувалися безпосередньо мене:
– Уб’ю! Уб’ю тебе, сволото! Гидь! Мерзота!
Він гаркотав і бризкав слиною просто в обличчя. Залізною хваткою дедалі міцніше стискав мені горло. Я геть нічого не розумів з того, що зі мною відбувалося.
– Погань! І твою Гальку порву! Сцуко!
У нього з роту пахло ризькими шпротами, фаршированими яйцями зі шкварками і смаженою цибулею під майонезом.
– Уб’ю, сволото! І щенят твоїх уб’ю! Покидь! Босото!
Гестапівець-Янковський продовжував наполегливо задушувати мене й при цьому несамовито лаявся. А я надалі не міг збагнути – навіщо мене було так боляче бити? Чому взагалі треба бити, душити, лаяти? За що так жахливо погрожувати?
– Наволоч! Мерзота! Уб’ю! Усю твою сім’ю!
Водночас я відсторонено, краєм ока помічав, а мій мозок підсвідомо занотовував дивну картину. Леонід Ілліч нахилився до Хрущова й жбурляв йому в пельку щедрі кім’яхи чорної ікри. Аж раптом… ніби у сповільненій кінострічці, звідкілясь вистромилася чиясь нога у лискучому черевику й щодуху вгатила підсрачника Брежнєву!
Умить я відчув пронизливий біль. Ніби вшкварило батогом. Кадебіст ухопив мене своєю сталевою лабетою за матню!
– Уб’ю! Гадюко! Тільки рипнись...
…Черевик цей міг належати лише нашому комендантові або самому товаришеві Андропову. Нікого більше біля Брежнєва не було …
Цієї ж миті кагебіст-гестапівець рвучко сіпнувся. З мертвою хваткою на моєму горлі й матні, він прихилився трохи вниз і ліворуч. Щодуху смикнув мене вперед, на себе, і підставив свій бік. Я полетів шкереберть.
Усе це сталося блискавично. Єдиним плинним рухом. Це, напевне, був один з тих таємних спецназівських прийомчиків дзюдо, дзю-дзюцу чи вітчизняного самбо, якими легендарні СМЕРШівці вколошкували підступних ворожих шпигунів.
Поки я летів й прощався з життям, мозок знай собі фіксував перебіг подій у навколишньому середовищі. Окремими кадрами вкарбовувався у мою свідомість, підсвідомість чи паки напівсвідомість, майже синхронний політ Леоніда Ілліча.
Утім, на відміну від мого видовищного й центробіжного кружляння сторчголів через тазостегновий суглоб кадебістського майстра дзюдоїста-самбіста, товариш Брежнєв падав униз прямо і просто, як він усе завжди любив у своєму житті. Либонь по-спартанськи. Каменем у криницю! А там уже на нього чекав його улюбленець Хрущов.
Урешті-решт я впав на сходи. І поки я продовжував рухатися вниз і послідовно бився маківкою в кожну наступну сходинку, ніби крізь сон до мене долинало, з-за иншого боку хромованої сталевої огорожі, радісне кувікання й рохкання, хряскіт і хрускіт, чавкання й плямкання. А потім усе відразу припинилося, ніби хтось вимнкув світло в моїй голові.
