Мерехтливе сяйво поволі блякло, розсіювалось, тануло у спокійній воді. Коли Яків нарешті зміг, не мружачись, дивитися перед собою, скрикнув, упізнавши знайомі місця. Ставок у Вишняках, похила верба, стовбур якої нагадував обличчя суворого дідугана. Кошлаті чагарники, напівзруйнований млин. Водне плесо виблискує на сонці, забавляючись із сонячними зайчиками. Над водою здіймається великий сірий камінь. Скільки колін тут було розбито місцевими дітлахами, скільки зловлено раків…
На камені, підігнувши під себе ноги, сидить Женя. Махає йому рукою, шепоче щось нерозбірливе.
«Що за дивина? Вона ж завжди боялася води», - дивується Яків, посміхаючись. М’язи обличчя приємно судомить. Він так давно не посміхався…
Вперше Яків побачив її як відображення у дзеркалі. На студентській вечірці в одногрупників, котрі вже встигли побратися і мали власну квартиру. Він щойно перевівся сюди з іншого університету і ще майже нікого не знав. Потрапив на ту вечірку зовсім випадково. Отримавши запрошення, ще й не хотів іти. «Ну що я там робитиму?»
Вийшовши до коридору по цигарки, хлопець вкляк на місці. Із дзеркала на нього дивилися великі очі, які примостилися на кругленькому білому личку дівчинки-підлітка. Вона водила гребінцем по короткому неслухняному волоссю і муркотіла щось собі під ніс. Помітивши в люстерку сторонню тінь, зойкнула. Із руки випав гребінець, поціливши в рожеву кривобоку вазу. Вона похитнулася, ніби шукаючи рятівної опори. Не знайшовши, полетіла вниз.
Загіпнотизовані дійством, вони не одразу кинулись збирати скалки.
- Вибачте! – першим отямився Яків. – Я вас налякав.
- Нічого, - дівчина заперечно похитала головою. – Я просто задумалась, - з жалем подивилася на розколоту навпіл вазу. – Доведеться зізнаватися.
- Не обов’язково, - Яків швиденько зібрав скло, загорнув його в газету. – Винесу у сміття. Ніхто не помітить.
З острахом підняв очі на дівчину. Що він робить? За кого його матимуть? Зараз вона заперечить, образиться, прочитає йому нотацію, але та лише схвально посміхнулася.
- Вона сюди не пасувала.
- Так. Мабуть…
Дівчина вийняла із кишені м’ятні пастилки. Запропонувала Якову. Він заперечно похитав головою.
- Бувають же такі збіги, - кладучи на язик зелений кружечок, дівчина засміялася. Голосно, дзвінко. – Ми з подругами сьогодні подарували Валі ще одну вазу. Гарненьку таку, з ромашками, - майже прогаркавила.
- Що? – перепитав він.
- З ромашками.
Не знаючи, що казати далі, Яків просто знизав плечима.
- Хто ми тепер? – лукаво підморгнувши, запитала вона. - Злочинці?
- Спільники.
- Ті, хто одне одного прикриває?
- Ті, хто все робить разом, - відказав він, відчуваючи, як на щоках займається рум’янець. Чи не вперше у житті.
- Добре. Будемо спільниками, - бадьоро відказала дівчина. – Я Женя.
Юнак не вважав себе занадто романтичною особою. Та й побоювався дівчат. Як усього незвіданого. Але ця дівчинка була з тих, перед якими скидають капелюхи. Не більше й не менше.
- Яків. Яша, - відказав, ковтаючи слова.
- Приємно познайомитись, - прощебетала Женя, подаючи йому свою крихітну долоньку.
Яків не знав, як назвати те, що з ним коїлося тієї миті, але вирішив, що нізащо не випустить цієї долоньки зі своїх дужих рук.
Чомусь кохання звикли вважати продуктом, який швидко псується. А їхнє виявилось тривалим. Тридцять три роки душа в душу, серце до серця. Обоє шанували спорт, разом навчалися на факультеті фізичної культури. Любили коней, старі комедії і прогулянки нічним містом.
Разом на заняттях, разом йдуть до гуртожитку. На вихідних – басейн і пробіжки покинутим стадіоном. Яків міг годинами розмовляти з Женею, але іноді боявся її погляду. А раптом помітить в ньому розчарування? Він похмурий тишко, вона – весела щебетуха, окраса будь-якої компанії. Що він може дати такій дівчині окрім зайвого клопоту?
Хлопець місяцями носив в кишені золоту обручку, на яку заробив, розвантажуючи вночі вагони, але ніяк не міг наважитись подарувати. Доки Женя, під час чергових обіймів, несподівано не запустила руку до кишені його піджака. Дістала каблучку, надягла.
- Мій розмір. Чи ти маєш іншу кандидатуру?
- Це…, - Яків спітнів. Сорочку на спині хоч викручуй. Не очікував, що так розгубиться.
- Хочеш, я покладу її назад? – грайливо поцікавилась дівчина.
Обійняв її, притис до себе.
- Тільки спробуй.
Яків займався вільною боротьбою, Женя – легкою атлетикою. Обоє мріяли про спортивну кар’єру. Травма, яку Яків здобув на змаганнях, якщо не перекреслила мрію, то поставила її під загрозу.
- Звичайно, ти можеш спробувати стати майстром спорту, - розводили руками лікарі. – Але ми не гарантуємо, що до тридцяти ти не станеш інвалідом.
«Піду до школи фізруком. Не найгірший хліб», - напівлежачи на вузькому студентському ліжку, награно посміхався хлопець. «І правильно», - погоджувалась Женя. Як він не вмовляв наречену схаменутись, полишила власні заняття спортом. «Вчителюватимемо разом».
Після закінчення інституту побралися. До РАГСу пішли у кросівках і новеньких спортивних костюмах. «Біла сукня і фата – надто нудно», - вирішила Женя. А він не міг з нею не погодитись.
Знайшли роботу у школах. От тільки ті знаходились у протилежних частинах міста. Вдень перетиналися хіба що на загальношкільних змаганнях. З часом отримали двокімнатну квартиру. У старій панельці. На сьомому поверсі. «Житимемо на сьомому небі», - заповнюючи порожній простір речами, жартувала Женя.
Яків ніколи не забуде, як перед Новим роком збився з ніг, шукаючи для дружини заборонену тоді книгу «Майстер і Маргарита». Але вона все одно перевершила його сюрприз. Подарувала сина Віктора.
Холодною лютневою дниною з розмахом проводжали на заслужений відпочинок вчителя фізичної культури, 65-літнього Семена Даниловича. З-за переповненого вишуканими наїдками столу так просто не вирвешся. Вислизнувши нібито на перекур, Яків без капелюха і куртки побіг в міськвно і ледь не навколішки благав: «Переведіть мою Женю на роботу до 3 школи. Кращого вчителя вам не знайти». Ну як тут відмовиш?
Тепер вони завжди разом. На роботу, на роботі, з роботи. На перервах п’ють чай з варенням у маленькій комірчині, яка слугувала їм за роздягальню. Після уроків грають у порожньому спортивному залі у волейбол. Іноді на гру улюблених вчителів прибігають подивитися учні, аплодують.
Підростав Вітько, пішов батьківською стежкою. Переїхав жити у велике місто, одружився. З’явилися онуки. Коли щастя щире, воно множиться, притягує вдачу.
Те літо зарано поступилося осені. Ніч дихала прохолодою, горобина налилася червоним, каштани поспішали скидати брунатне листя. Громом серед ясного неба стало бажання Жені піти на пенсію.
- Але ж що буде? Як же я без тебе? – перелякався Яків.
- Я втомилася, Яша. Скаче тиск. І сили вже не ті. Краще мені вдома.
Він більше не відмовляв. Хіба смів? Ніколи не сперечався зі своєю Женею. Просто їй довіряв.
Щоранку прокидаючись, отримував гарячий сніданок. І філіжанку його улюбленої турецької кави. Цілував дружину і змушував себе виходити з дому. Без Жені дорога на роботу вдвічі довша.
В школі Яків не знаходив собі місця. Не звик ставитись до уроків байдуже. Вів три спортивні секції. Розробив гімнастичні вправи для попередження сколіозу. Ніколи не стояв перед директором з протягнутою рукою. Більшість інвентарю для спортивної зали вони з Женею обновлювали власним коштом. А тепер все не те і не так.
Женя стала ходити до лікарні. На запитання чоловіка легковажно відмахувалась: «Коле в боку» або «Ниє поясниця».
Довгий час берегла його, приховувала справжній діагноз. А одного разу він повернувся з роботи раніше, вийшов їй назустріч. Бачив, як дружина спускається лікарняними сходами, зціпивши зуби. Робить зупинки, довго зважуючись на наступний крок.
Годинник на міській ратуші відправив у небуття чергові шістдесят хвилин. Під дією вітру тротуаром, одна за одною, ганялися дві целофанові торбинки. На небі спалахували перші зірки. Чому ж вони стали такими тьмяними?
Яків допоміг Жені зійти. Розвернув її обличчям до себе.
- Я хочу знати правду.
- Ну що тобі сказати? – вона кволо посміхнулася. Звичним рухом порівняла комір його сорочки. – Лікарі кажуть – ще трохи поживу.
Вони знову були разом. Рука в руці. Ось тільки маршрут тепер інший. До поліклініки. Яків звільнився з роботи і не відходив від своєї Жені. Вірив, що вона одужає. Підбадьорював. Ледь не з-під землі діставав потрібні ліки.
- Ну як тобі, краще? – шепотів, боячись підвищити голос. Ніби це може розбудити приспану черговим знеболювальним хворобу.
Очі жінки сльозилися, а вона посміхалася.
- Вже краще.
Заледве пересувалася, а все ще займалася хатніми справами. Готувала, прибирала, закидала до пральної машинки одяг.
- Мушу рухатись, Яша, - випереджала енергійні протести чоловіка. - Дозволю собі лягти в ліжко, розслаблюся і вже не встану.
З останніх сил бадьорилася, заспокоюючи по телефону сина.
- Тримаємось. Ні, любий, все гаразд. Спокійно працюй. Тобі не обов’язково приїздити.
Вони повільно танули. Женя і надія. Яків не міг бачити на її обличчі біль. Відвертався, стискав кулаки. Йому теж боліло. Іноді навіть сильніше.
- Скоро твій день народження. Дочекайся свята. Добре? – цілуючи її вологу долоню, шепотів він.
Не дочекалася. Відійшла увісні. Із посмішкою полегшення на вустах.
- Чому не збудила? – припадаючи до холодного чола, вперше у дорослому житті плакав Яків. – Обіцяла ж попрощатися.
На день народження Жені в квартирі зібралося багато людей. От тільки замість квітів для іменинниці – траурні вінки . Яків приніс велику білу орхідею. У горщику. «Так не прийнято», - здивовано на нього дивлячись, перешіптувались люди. А він просто не встиг… Готував дружині сюрприз на свято.
Вітько пропонував батьку переїхати до них, у столицю. Але не сильно наполягав. Яків знав, що невістка від такої ідеї не у захваті. «Малі діти, та й квартира невеличка. Твоєму батьку у нас буде не дуже зручно». Не пощастило сину з дружиною. Не живуть вони так, як вони з Женею. Щось в їхніх душах не співпадає.
Яків відмовився. Як він покине квартиру, могилу дружини? От тільки коли за сином зачинилися двері, хотілося завити.
Він не вірив, що житиме без своєї Жені. Довелося. В будинку, де кожен крок – болючий спогад. Де стіни шепотіли її голосом, де стояла її улюблена кружка, вподобане місце за столом, одяг, знімки.
Душевний біль чи не найпідступніший. Його не тамують жодні ліки. Напиваючись, Яків шукав у своєму мобільному номер Жені. Навіть пригадував кілька цифр. Окрім останніх.
Відшукав потертий зошит із записаними рукою дружини рецептами. Вчився готувати її улюблені страви. Іноді радився з Женею. Подумки. Коли в квартирі дзвонив телефон, рідко знімав слухавку. Женя вже не зателефонує, а інші дзвінки нехай зникають у порожнечі.
Після смерті Жені із дому пішла душа. Якову було нестерпно знаходитись у просторі, обмеженому чотирма стінами. Виходив на прогулянки, сидів на лавці біля під’їзду, спостерігав за перехожими, годуючи голубів. Іноді звертався в думках до дружини, вірячи, що його слова доходять до адресата.
З наближенням новорічних свят стало ще гірше. Свідомість фонтанувала спогадами, він вже не міг їх зупинити. Ось маленький Вітько біля ялинки, а ось він, ще молодий і підтягнутий. Повертається додому з великим букетом мімози. Женя плаче на кухні. Справжня трагедія – перетримала в духовці паску і та вийшла кособока.
Ось вона тримає на руках маленьку онучку, а він накидає їй на плечі шерстяну хустину…
Не роздягаючись, Яків лягає в ліжко, обличчям до стіни. Жені немає вже півроку, а він не може змусити себе лягти на її половину ліжка. Та видається незвично холодною.
Останні дні терпне ліва рука, хапає серце. Він радіє. Вже скоро…
Визирнувши з-за пурпурових хмар, сонце освітило обличчя Жені. Махнувши рукою, вона піднесла до губ праву долоню. Потім поклала долоню на груди. Ліворуч, в області серця. Направила на нього вказівний палець. Рухи, які на мові жестів означають: «Я тебе люблю». Колись вивчили їх у літньому таборі. Від глухонімої дівчинки.
Руки Жені знову залітали. Інші жести, що супроводжувались шепотінням губ, мали означати: «Я тебе чекаю.»
Хіба потрібно повторювати двічі? Він скинув взуття, ступив у холодну і незвично прозору воду. «Вже йду». Заплющив очі і поплив.
