"Завтра", виявилось кепським, як львівська погода - Петро Павлович сповістив, що зранку в райвідділ прибігала дружина Різуна й сповістила про його пропажу. Не прийшов, як звикло з роботи, що факт за час їхнього десятилітнього подружнього життя небувалий. У Фонді й самі знали, що Лука взірцево порядний фацет.
- Може знайшов собі азиль, і зробив тихі вакації? - мовив, аби щось сказати доктор.
- Буйда! Буйда! Той балватунцьо не інакше втрафив в якусь авантуру. Того нам тільки бракувало! - лютувала Анета, - через того гриня маємо гризоту.
Петро Павлович глипнув на них здивовано. Говірка, на яку вони, схвильовані, перейшли була чужою для нього.
Другий день гарячково трусить Фонд. Ніхто Луку більше не бачив у Фонді, ні в університеті, ані будь де. Люди пропадали завжди, в усі часи, але тільки в останні роки про це почали повідомляти. Пропадають люди літні й зовсім ще молоді, чоловіки, жінки, дівчата, дітваки. Переважно їхні сліди так чи інакше віднаходяться: хтось потрапив у пазуряки бандитів – маніяків, хтось трагічно загинув під колесами потяга, комусь раптово припала до серця чужа молодичка й він там окопався, аби його не знайшли, хтось затратив пам'ять, бо дежавю, але хтось таки вихопився з лабіринту і втік, що й сліду по ньому ніхто й ніколи не віднайде... Бо, що таки є наше життя? Єдине, що насправді маємо у своєму розпорядженні – дрібку часу, за який маємо виконати покладену на нас Всевишнім місію. Щасливі ті, котрі її розгадали... Бо, так насправді, життя, то суцільний кросворд де все залежить саме від того, як швидко зумієш заповнити порожні клітини. Але ймовірність помилки - чимала. Бува, утішишся, - знайшовши потрібне слово, бо воно, й логічне, й за числом літер якнайкраще відповідає, але уже коли заповнюватимеш горизонталі, побачиш – пшик! Не те слово... Й тоді водночас відчуєш дві речі, що взаємно себе заперечують: цупкість і негнучкість тексту, який ти уклав, й водночас його тендітну нестійкість.
У кросворді, як і в житті, - слова не існують автономно – усе прочитується лише у зв'язку між собою, як Старий Заповіт віддзеркалюється у Новому... Вправний бібліїст завше бачить той зв'язок. Для початківців – нічого схожого. Навіть близько! Це як старе місто з покрученим лабіринтом вулиць, які у заданій точці пересікають одна одну й у якусь впадають, закінчуючись. Цей принцип замкнутого кола можна спостерегти у всіх старих містах – фортецях, що були вписані у коло чи яку іншу закриту геометричну фігуру й оточені кріпосним муром. У такому лабіринті можуть “загубитись” лише надзвичайно обдаровані натури, які вписавши у кросворд свою, неправильну, версію, яка б їм пасувала, поволі перебудовують увесь кросворд на свій, новий лад, творячи таким чином свою, нову інтелектуальну власність. Не відаю, чи йдуть вони тим самим усупереч Божому плану, чи таки Всевишній дає їм такий особливий допуск до спів творення.
Лука був людиною надзвичайно широко обдарованою. У Фонді найкраще володів мовами й був не замінимий як перекладач. Як це усім давно відомо, неприбуткові організації "кормляться" переважно з виграних ними проектів чи грантів. Відтак творцем усіх проектів Фонду, був теж він. Програміст за освітою, мав комп'ютер ще й своїм хобі, так, що уся комп'ютерна мережа Фонду підопічна йому одному. Але, як встиг запримітити Місько, був він у Фонді далеко не пестунчиком, можливо, власне тому, що був розумнішим, талановитішим, гострим на язик, що у всіх дискусіях й суперечках мав свій, оригінальний погляд... Ото ж, за короткий час, що його Місько провів у Фонді, жодна пропозиція Луки не була підтримана. У всякому разі, про якесь особливе, а, зрештою, цілком належне до нього ставлення, не було й мови. Платню отримував мізерну, (про що, зрештою, можна було лише здогадуватись, бо у Фонді така інформація - "надсекретна"), але, що фінансовий стан його не найкращий, свідчив бодай той факт, що заповзятливий програміст не мав навіть власного “компа”, й свою дисертацію змушений був крапати у Фонді по-вихідних. Та навіть такі дрібниці скидали шишки на його голову: він "ламав" комп'ютери, заражав їх вірусами, зловживав Інтернетом... Натура, тонка й вразлива, він й сам - усе це найкраще відчував й розумів, а тому й не думав триматись Фонду, як воша кожуха. Спихальський чув особисто, як після закінчення семінару "Християнство на щодень", коли проректор Богословської академії, складав йому ґратуляції за прекрасний переклад, він не упустив нагоди закинути удочку, стосовно можливої для нього праці в академії. Тому саме його в аферах Фонду запідозрити можна було в останню чергу. Ото ж, його зникнення для Спихальського було не менш загадковим, аніж убивство Мадилюса.
Детективну шараду, що розігрувалась у всіх на очах, так само й розгадували усі. Кожен по-своєму. Мирослава Рибка разом із Вірою Сікорою й Татьяною Тороповою оце зараз виснували гіпотезу, що це справа рук отця Дем'яна, який, поклавши на Фонд вину у смерті свого сина (у тому, що це був власне його позашлюбний син, вони й хвилини не сумнівались!) – тепер прибравши Луку Різуна, вирівнював рахунок... Місько демонстративно став у прочілі дверей, аби задемонструвати присутнім, що усе чув. Зумисне дав сплинути добрій хвилині, аби насолодитись їхньою збентеженістю. Після чого спокійно спитав:
- Ви зі своїми "брехнями-гіпотезами" ділитиметесь також із слідчим?
Риси обличчя Мирослави Рибки, що у першій хвилині розпалися у паніці, знову почали порядкуватися:
- Які, брехні? – запитала Мирослава, кліпаючи очима. Уста її ледь тремтіли, зіниці, уникаючи Міськового погляду, помандрували в куток ока.
- Я не брехала, - гонорово закинувши голову продзвеніла жінка, оченята, що зорили на детектива, наповнились дивним блиском, а уста її набубнявіли й заразом стали малі. Розплачеться зараз, із відчаю, що її перелапали на не дуже гарному вчинку, вичув нутром Спихальський, картаючи себе за нестримність.
На загал ситуація довкола храму й Фонду була напружена й хмари над ним густявіли, темнішав шум дерев, спливав якимсь траурним крепом, в якому темрява ферментувала, а тиша псувалась якимись невідь звідки взятими звуками. Іще усі нараз запримітили, що храм, будівля Фонду і навіть прилеглий до них скверик начисто полишені барв. Немов би в тих тандитних, похапцем вирослих спорудах не можна було собі дозволити таку розкіш, як кольори. Усе там було сіре, як на однобарвних фотографіях. Уся сценерія видавалась світлиною з ілюстрованої газети. Тонка, як папір дійсність усіма шпарами зраджувала свою імітативність.
Вістка про сподіяне дуже швидко розповсюдилась по околиці. Мало хто проходив побіля будинку, аби на хвилину не припинитись, не позиркати, позондувати очима, щось нашіптуючи товаришеві, а чи товаришці. Спостерігаючи за усім цим із вікна, Анета скрушно кивала головою:
- Не знаю чим усе іще усе це закінчиться, та добре ім'я Фонду, що його зрощували й плекали стільки років, неухильно сходить на пси.
Зрештою, картина, що її спостерігав у середині мало чим відрізнялась від екстер'єру. Відчувалась напруженість пози, штучна поважність маски, іронічний патос, уся та імпровізована маскарада. Дійсність тут усе ще перебувала у своєму половинчастому, нерішучому характері. Здавалось, ніщо у тій атмосфері не годне дійти до розв'язку. Усі рухи, думки, ідеї, прагнення, розпочавшись, якби зависають у повітрі, всі жести передчасно вичерпуються й не можуть переступити певної мертвої точки. Піддаючись тому дивному чару, Спихальський вже був готовий зрезигнувати зі своєї місії, бо усі натуги розуму були лиш гарячкою й хвилевим збудженням, яке розвівалося у непотрібному зусиллі, у страченій намарне гонитві думок. Нічого тут немає окрім цілком мірного зіпсуття, заглушеного грубими верствами моральних пересудів, немає тут ні незвичайних і темних пристрастей, ні вибуялих інстинктів, не догледіти й прихованих намірів. У тій атмосфері, усе собі лиш можна уявити, як у світі віртуальному, але не більше. І тут йому прийшов на думку вислів, який приходив завше, коли усі здавались ангелятами, й зачепитись не було за що.
- “У кожного під підлогою закопаний свій покійник. Копни і розкриєш страшну таємницю...” Цим власне люди і цікаві.
***
Наступного дня Петро Павлович прибув у Фонд із слідчою екіпою, попросив, аби відкрили склад, ще й зарядив нікого туди не впускати. Коли побіля десятої до Фонду прибула Анета й побачила групу людей, що копошилася у її "святая святих", це її не на жарт занепокоїло. Спихальський дійшов до такого висновку, спостерігаючи, як замість того, аби засісти за комп'ютер, чи розібрати пошту, якої таки багато назбиралось, узялась за зовсім невластиву для себе роботу – заварювати каву й опоряджувати канапки. Мартинишин, здивовано звівши брови, запитав:
- У вас, Ането, змінився біологічний годинник, що у таку ранню пору беретесь за перекуску? Зиркнула, на нього підібгавши вустонька, хтозна, що мав би означати той жест імпульсивної Анети?
- У пивниці у нас щурики завелись. Треба покормити, - відповіла, скрививши уста, що тим разом мало б слугувати посмішкою.
- Добре, що попередили, бо і я хотів сьорбнути кави, - вицвів до Анети посмішкою шеф.
- То прошу, хіба я бороню? - відповіла Анета, але напруженість відчувалась у кожному її жесті.
- Сподіваюсь, для щуриків ви не з крисидом каву готували? Не з крисидом, не з трутизною? - зиркнула, мов блискавку випустила:
- Тобі б швидше приготувала чогось такого, аби язика прикусив.
Мартинишин легко пропустив образу мимо вух. Грайливий настрій не покидав шефа.
- Пані Анета не в гуморі, а каву таки робить. Це щось та мало би означати, - виразно покпивав зі свого заступника.
- Хочу їх по швидше з пивниці витягти. Маємо готувати лотерею. Зберуться тут дівчата, та як почнуть свої теревені плести, то вже точно нікому роботи не буде, - знайшла пояснення Анета.
Крадькома глипнула у люстро, радше навіть не перевіряючи макіяж, а щоб укласти на обличчі невблаганно спокійний вираз. Місько уже не вперше бачив, як справді по мистецьки тую маску одягала.
- Таню, йди попроси міліціянтів на каву, - розпорядилась.
За хвилю та повернулась:
- Не йдуть. Часу не мають. Просять їх не турбувати.
Анета на якусь хвилю аж присіла, одразу ж ухопилась за чашку, як утопаючий соломинки, навіть ковтнула пару разів, чого ніколи не дозволяла собі в такій ранішній годині. Опісля зібрала усе на велику тацю й рушила з б'юра.
- Люди міняються на очах, - їй услід продзвенів Мартинишин, - щось би це та й значило...
Подумки Місько швиденько перебув недалеку дорогу з офісу до пивниці, уявляючи, про що то Анета може зараз думати. Ловив себе на тому, що хотів би вберегти її від тої ролі – активної помічниці міліції. Адже вони фахівці, й догледять її зацікавлення результатами слідства.
Велика залізна брама затріснулася за Анетою, дрижачи придушеною вібрацією й, вона відразу вступила у інший клімат, у повітря, що мало зовсім іншу густину й сталість, жодної ані найменшої вібрації, навіть від її пружних й легких кроків.
- Громадянко! Ми тільки-но просили нас не турбувати! – роздратовано кинув хтось з екіпи. Та вона йшла зі своїм завішеним, незворушним виразом обличчя. Ішла повновладна господиня того обійстя, дивуючись, хто б то й що міг їй тут боронити. Зрештою, у неї не було потреби з ними балакати, вона побачила, те, що й хотіла побачити – криміналісти порпалися у поросі власне у тому фатальному місці, де стояло лищетарське спорядження. Петро Павлович ступив їй крок на зустріч, та вона й сама зупинилась, уставляючи тацю на перекинуте пудло.
- Пригощайтесь, панове, тут холодно і перчить у горлі від пороху.
Так само повернулась й поплила мов добра фея у свій відірваний і відрубаний час, у ту застояну блідість люмінесцентного свічення.
Анета повернулась з пивниці трохи не такою, як ішла туди. Вираз обличчя був надалі незрушний, але злетів із нього наліт тихої пихатості, ощадності у рухах. Борозни гіркоти вглиблювались у її риси, коли стояла задивлена у одноманітний пейзаж за вікном. У складках усе ще не скиненої маски недосяжності, прошмигнув хильцем блідий переполох. Недбало взяла в руки розкладені на великій рівнині столу папери, неохоче кинула на них оком, й байдуже випустила з поміж млявих пальців. Спихальський, що увесь цей час уважно спостерігав за нею підійшов іззаду й запропонував:
- Може вийдемо трохи на повітря? Глянула на нього зацікавлено, але без звичної своєї настороженості, й кинула зрезигновано-кокетливо:
- Хойці.
Таке звертання в Галичині можливе лиш до дітвака, та, іще до інтимно близької, або й просто близької людини, в кожному разі є у тому щось тепле, мало не родинне. Але на це не варто було купуватися, Анета могла дуже легко сфальшувати. Її фіґлярство не мало меж. Разом із ніжністю, у ній могла уживатися вибухова ненависть. Хоча по тому, як повільно ступала стежкою, що вела до парку з опущеними плечима, відчувалась певна внутрішня спустошеність. Місько мовчав, бо не міг потрафити, про що власне можна повести мову, та говорити почала Анета, причому вибрала чомусь різкий, атакуючий, тон, можливо, інтуїтивно відчувала у ньому загрозу:
- Маю дивне, до тебе відчуття: видаєшся мені дуже тонкою натурою, людиною близькою мені по духу. Одначе, щось мене у тобі насторожує: - надто часто відчуваю на собі твій вивчаючий погляд, що ловлю себе на думці, чи не приставлений той фацет аби шпигувати за мною... – уважно спостерігала за реакцією Спихальського.
- Хто ж міг би зініціювати таке шпигування? Чи ж, бува, не твій чоловік із того світу? - кепкував собі Місько.
- Хочеш віджартуватись? Але ж ти спостерігаєш за мною, чи не так? - не полишала свого Анета.
- Це уже бодай відповідніше слово, й я відповім - так. Але хіба має бути тому якась інша причина, аніж та, що ти жінка, а я чоловік?
-------------------------------
