Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44503
Рецензій: 87033

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Матерня копійка ч.7

© Михайло Нечитайло, 07-02-2015
З того й зродився план -  видерти в Надії заповіт на хату і вбити ту нещасну горопаху, що все життя вклала в залізний ящик на горищі. Найважчим у цьому плані було видерти в Надії, що сама собі шматок хліба жаліє, заповіт на хату.
«Вмовляти марно, - міркувала Ганна, - треба клин вибивати клином, жадібність долати через жадібність, потрібно створити Надьці жаль, який би пересилив жаль за хатою. От тільки як?»
«Буду брати з наскоку, - вирішила врешті. – Нахраписто, нахабно, по лезу бритви йдучи, наче по широкім шляху – впевнено, безстрашно, з розумом не прощаючись,  знаючи, що впасти не маю права, бо поза лезом, поза бритвою немає для мене шляху, навіть якщо він мощений там валунами-горами і шириною в півсвіту. Бо що мені півсвіту, що мені мощені шляхи, як поза ними в’ється тонюсінька стежина моєї дитини, по якій комаха не протиснеться, а доня мусить іти, збиваючи ніженьки, обдираючи душу, молодість, саме життя».
Хвіртку, за якою виднілося  лезо бритви, Ганна вирішила відкрити тим, що одного дня зазбиралася в дорогу.
- Куди? - стурбувалася Надія,
- Покидатиму тебе, Надю, - зітхнула Ганна. - Спасибі тобі за все, подруго, але ж посуди сама - гляди, ти першою перекинешся, мені куди тоді діватися? На вулицю йти? Доки ще маю дещицю грошенят, то куплю собі якусь халупу, щоб на старості потім не хвилюватися.
- Хіба ж я тебе виганяю? - здивувалася Надія. - Як помру, то живи в моїй хаті далі, мені тоді вже однаково буде.
- А хто ж мене в цю хату пустить, Надю? - аж скрикнула Ганна. - У мене ж на неї ніякого документа нема.
- А якого ж тобі треба документа? - запитала Надія.
Ганна мовчки познімала з вікон власноруч куплені фіранки, зібгала в чемодан щойно придбану постіль, підчистила з шафи куплені за потаємно конфісковані з ящичка гроші хусточки і сувій полотна. Спакувала щойно принесені з базару продукти.
Надія розгублено, жадібно, безтямно спостерігала за спаковуванням багатства і не втрималась, перепитала:
- То якого ж тобі документа треба, Ганю?
- Заповіт пиши, - випалила Ганна і пильно подивилася на Надію. - Заповіт на хату. На моє ім’я.
- Ой, Ганю, - аж сльози витерла Надія, - та як же ж так можна?! Я жива ще, а ти хочеш мою хату загарбати.
Ганна направилась до виходу.
- Зачекай, - хапалася Надія за Ганнин чемодан, - як же ж так можна все забирати?
- А воно що, твоє? - перепитувала Ганна.
- Та ні, Ганю, - плакала Надія, - але ж це... як же ж добро з хати... Ганю, залиш хоч що-небудь.
- Ні, - виривала Ганна чемодан з Надіїних рук.
- То залишся сама, - благала Надія. – Я ж бідна, мені ж без тебе важко. Я з голоду помру! - кричала. - Мені ж електрику відріжуть, бо не розплачусь!
- Пиши заповіт, - зупинилася Ганна на порозі.
- Ой, Ганю, хата ж моя, що ж ти таке говориш? - зовсім розгубилася Надія.
Ганна, так і не переступивши порога, ще довго розтлумачувала Надії, що її хата буде її аж до смерті, бо заповіт вступає в силу тільки після смерті того, хто заповідав. Ганна ще з десяток разів направлялася до порога і поверталася до хати. Ганна ще водила Надію до сільради, де розжували і допомогли ковтнути все те, що написано в законах держави про процедуру заповіту. Але Надія вагалася.
- Я весь вік копієчку до копієчки складала, а тут візьми та й перепиши на когось хату, - бідкалася поміж людей.
А одного ранку сказала:
- Знаєш що, Ганю, не буду я робити заповіту. Багата ти жінка, але хата - це найбільше багатство. Не віддам я хати.
Ганна, котра  на дні думки надіялась уже, що з Надіїних сумнівів перед спакованим чемоданом зродиться-таки жаданий заповіт, якось аж розгубилася враз.
- Що ж це ти, Надю, чудиш? – скрикнула.
І, бита розпачем,  почала раптом  пропонувати Надії все добро з чемодана, аби та лише зробила заповіт. Надія лапала хустки,  фіранки, вмивалася сльозами від жалю за ними, але від заповіту відмовлялася. Ганна розписувала, як тільки могла, яке райське життя чекало на Надію в тому випадку, коли Ганна залишиться при ній, а Ганна залишитися мала тільки при умові наявності заповіту на хату. Не допомагало. І тоді Ганна, забравши чемодан, пішла з хати.
- Хоч хусточку дай за те, що жила стільки, - скиглила Надія. - Хоч хусточку.
Ганна здерла з голови хустку, кинула Надії.
- На, подавися! - крикнула.
- Ой, спасибі, Ганю, - ховала Надія хустку в пазуху, мов з кожного кутка хати виглядало по злодію. - Ой, спасибі,
Ганна вийшла на дорогу.
- Що далі, куди далі? – ледь не плакала.
Хвилин десять оговтувалась.
«Вернутися, чи що?» - оглядалася на щойно полишену хату.
«А толку з того повернення,» - скрипіла зубами.
«Але ж іншого шляху немає,» - кусала губи.
«Ну, Надько, ну, суко, ну, каліко на голову, та хіба у твоїй дурній макітрі більше лою, ніж у моїй?! Та брехня!» - вирішила.
З тим перейшла село, заховала чемодан у скирті, потім поїхала в місто, поміняла на базарі половину грошей, які мала,  найдрібнішими купюрами, котрі тільки були, аби лишень побільше папірців, повернулася в село, вислідила, коли Надія подалася з дому, відімкнула заздалегідь прихопленим ключем хату, вилізла на горище, нагребла з ящичка колишніх радянських грошей, а також сучасних чималим номіналом, насипавши натомість для кількості дрібновартісних купонів-папірців, прихопила з торби пару жмень іржавого "золота”, і надвечір, забравши зі скирти чемодана, знову заявилася до Надії в хату.
- Що, Ганю, передумала-таки? – запитала переможно Надія.
- Та не зовсім, - гасила переможний тон Надії Ганна, - просто подумала, що маю чимало добра і грошей на купівлю хати, то зайшла запитати, бо ми ж подруги як-не-як, чи не погодишся ти зробити все-таки заповіт за ті гроші, які люди беруть за всеньку хату. Подумай лишень, люди хату продають за такі гроші, а ти якогось папірця тільки підписуєш. Чи й не вигідно, га, подруго?
- Може, й вигідно, - напружувала Надія мізки, - але чого ти, Ганю, не купляєш все-таки хати, а бродиш довкола мене з тим заповітом? Або ти хитра, або я дурна, що нічого не втямлю.
- Ох, подруго, - витерла Ганна ріжком хустки очі, - не можу я тебе покинути, здружилася, прикипіла до тебе. Що мені та персональна хата-самотина, як ти загинатимешся тут без мене в одинокості старечій немічній.
-  Ще ж не загинаюся, - стенула плечима Надія.
- Мовчи, - ридма ридала Ганна. – Сьогодні – так, а завтра зовсім інакше. Надю, давай ліпше вдвох, бо в самоті гірко і важко старим бабам.
- Хіба ж я проти, - не заперечувала Надія. – Ти ж тікаєш, не я.
- Та не тікаю я! - скрикнула Ганна. - Просто й ти зрозумій, куди мені потім дітися, як ти, не дай Бог, раніше цей світ покинеш. Куди?! – в істерику падала. - Куди?! – заламувала перед Надією руки. – Я ж сама на землі, одна-однісінька, зрозумій же ти…
- Та я розумію, - на сльозу пробивав Надію Ганнин крик, - але ж хата моя, Ганю, ще вкрадеш, як колись гроші з книжки. А мені тоді куди, я ж теж одна на землі, одна, ще й бідна, як старець, бо пограбована тобою.
- Я ж повернула вкрадене, - заперечила Ганна, - вдесятеро більше повернула.
- Ой,  немає вже тих грошей, трохи боргів пороздавала, - взялася Надія за звичне, - а інше проїли ми з тобою. Зараз, знаєш, на все такі ціни, а ми з тобою геть не економимо, жеремо, як не в себе…
- Ну, знаєш, - не втерпіла Ганна, - харчі я купляла, не бреши, Надько, побійся Бога, май совість, не бреши так нахабно.
- Та    це… - запнулася Надія. – Бідна я, бідна,  не брешу, бідна. Бідна. Бідна, - бубоніла й бубоніла, мов заїло щось у голові.
- Та ось же, ось, - кинула Ганна з розпачем на стіл клунок з горе-золотом і грішми, - те, що маю потратити на купівлю хати. Віддаю за заповіт. Усе віддаю. До крихти. І чемодана забирай. Назовсім. Господи, Надько, я б тебе оце вбила, але бачить Бог,  доведеться повіситись самій… А щоб ти подавилася, скнара проклята, тобі закарлючку на папірці поставити важко, а мені як жити… Як мені жити, падлюко жадібна, як?! Кажи – як мені жити?!
Палали очі в Ганни, наче з пекла вирвалась і світ збиралася спопелити.
Але Надія того не постерегла. У Надії світилися очі іншим. Вона тягнулася до горе-золота, до грошей, вона замалим не пускала слини.
- Ти, Ганю, така щедра, - лепетала.
- То як із заповітом, подруго? – втомлено, знесилено питала Ганна.
Надія не відповіла, вона пригорнула до грудей Ганниного клунка та так з ним і заснула на задрипаній постелі.
З важкою душею посунула Ганна на своє сторожування.
- Господи, допоможи, - молилася всеньку ніч. – Господи!... – плакала.  – Хоча яка твоя влада, Боже, над божевільними, - втрачала віру.
Вранці, звільнившись зі сторожування, бита гіркотою й безвихіддю, не пішла до Надіїної хати, а сіла на греблі та й сиділа, ковтаючи розпач і розпуку, наче розхристана душа холодний осінній вітер.
Не знала, що на ранок Надія все-таки пішла в сільраду, довго там щось випитувала й аж під обід з’явилася додому з папірцем у руках.
Тож, коли Ганна все-таки промерзла на греблі до кісток і прийшла до хати погрітися бодай…
- Ось твій заповіт, - мовила Надія. - Але знай, що доки я жива, то ти тут просто живеш. Без всяких прав на що б то не було з мого.
І, поховавши в шафу хустки, постіль, фіранки, згребла в торбу гроші та горе-золото і полізла на горище.
- Боже, невже?... – тримаючи в руках заповіт на хату, ледь вірила в його реальність розтривожена Ганна.
А Надія, повернувшись з горища, запитала:
- Ти, Ганю, на горище не лазила?
- По качани хіба, - насторожилася Ганна – і то з місяць тому. А що таке?
- Та нічого, але наче щось не так, - бубоніла більше сама до себе, ніж до Ганни, Надія. - Наче все й так, а наче й не так. Погано все-таки, що я  зовсім неграмотна.
- Ти про що? - допитувалася Ганна.
- Качанів мало лишилося, - стрепенулася Надія. - Ніби й потроху курочкам сиплю, а не дотягнемо до Різдва.
- Ти хоч фіранки повісь на вікна, нащо в шафу поховала, - перевела Ганна розмову на інше.
- Нащо ті фіранки? - глянула на голі вікна Надія. - Тільки в хаті темно.
- То, може, я нові куплю? - перепитала Ганна.
- Купи, Ганю, купи, - знову засокорила Надія. - Бо ті , що в шафі - то вже не фіранки, а ганчірки. Аж соромно вішати таке, щоб люди сміялися.
Ганна на радощах наступного ж дня почіпляла на вікна нові фіранки. Ганна знала, чому вона раділа.  Ганна знала, одна тільки Ганна знала…
Господи, ось він, заповіт, нарешті в руках! Тепер, щоб ні в кого не було ніяких підозр, необхідні місяць-півтора спільного з Надією життя.  А щоб за ці місяць-півтора жадібна Надія не передумала і не відкликала свій заповіт, не розгинає Ганна спини в її господарстві. Надія мов та панянка стала, не встигає за Ганною ні попоратись, ні сніг вранці відкидати - одно спить на натопленій лежанці.
Аж сама дивувалася:
- Ти, Ганю, як метеор. Чого це так берешся?
- Знаєш, літо перехворіла, - відповідала Ганна. - А совість мучить, мушу надолужувати тепер.
Так і місяць пролетів. Прийшов Надіїн час покидати цей світ. Але як, як їй допомогти його покинути, щоб ні в кого ні найменшої підозри не виникло, інакше можуть відмінити заповіт. Зарізати-зарубати - не те, отруїти - не те. Що, що придумати? Сивіє Ганна, чамріє Ганна, думає Ганна - як, як убити Надію, як визволити дочку з полону чоловіка-недолюдка?
Лізе вечірком по драбині на горище на повітку по полову свиням. Надворі вітер, мов скажений собака, шаленіє (як тої полови набрати, щоб не розвіяло половину?), металева драбина під ногами вібрує (хоч би не звалитися з неї), стара хвіртка на горище скрипить, мов по душі дере (і є ж такий противний скрип), "гусак" з оголеними електродротами над головою хилитається і гуде, що аж ляк бере - ось-ось дроти обірвуться і на голову впадуть. Матінко рідна, а як не на голову, а на драбину вони впадуть? А Надія по полову полізе?...
Наготувала Ганна за дня гумові рукавиці, довгу дерев’яну палицю із залізним гаком на кінці, стала чекати вечора.
А тільки-но смеркло і вітер, слава Богу, не вщух ні на йоту, зодягла Ганна ті рукавиці, взяла до рук палицю, довгенько совала гаком між двома проводами, визначаючи, який нульовий, а який під напругою, по маленькій іскорці на правому проводі знайшла потрібне і, накинувши на провід з фазою гака, заходилася щосили шарпати. З півгодини шарпала, вже й надію на успіх втратила, але тут угорі щось зблиснуло, а в Ганнині взуті в благеньке взуття ноги тисячею голок  зашпигало в ступні.
Перелякана Ганна відскочила вбік, зняла з палиці і заховала подалі гака, потім запалила жмут соломи і перевірила, куди ж упав провід. Провід, як по замовленню, упав на самий нижній щабель залізної драбини.
- Красота, - потирала Ганна руки.
Віднесла на гній і акуратно загребла обсмалений жмут соломи та й побігла до  хати. В сінях на хвильку зупинилася, скривилася й аж потім ступила в хату.
- Надю, - застогнала, - біжи зніми полови, а я потім допораюся. Бо так чогось голова крутиться, ще й світло десь ділося, що ще впаду з драбини.
Надія злізла з лежанки, накинула на плечі свою рвану фуфайку, встромила ноги в латані-перелатані валянки без калош і почовгала надвір. Ганна рушила слідом.
Надія клацнула вимикачем.
- От горе, - забубоніла, - знову забула, що світла немає. Це б полікуватися трохи від шклярозу, та немає за що ліків купити.
- Я куплю, - заспокоїла Надію Ганна.
Надія взяла ряднину і пошкарбала в темряві до повітки.
- Диви, а в людей світиться, - показувала на сусідське залите світлом обійстя.
Нараз, не дійшовши до драбини пару кроків, відскочила назад.
- Ой, так щось щипає в ноги! - заверещала. - Чи не обірвався часом провід? - задерла голову догори, до чорного-чорного неба.
- Надю, та ти що, та не може бути, - захвилювалася Ганна, підійшла впритул до Надії.
- Точно, обірвався, - вгледіла Надія на фоні неба "гусака"  і лише один провід, що підходив до нього. - Треба йти по електрика.
- Ні, Надю, не треба! - скрикнула Ганна і щосили штовхнула Надію на драбину.
Біля драбини зойкнуло, застогнало та за якусь хвилину й затихло.
Ганна тремтячими руками один за одним запалювала сірники, що миттєво тухли на пронизливому вітрі. Довелося знову запалити жмут соломи.
Надія, зачепившись у процесі падіння рукою за щабель, враз якось посинівши, безпомічно напіввисіла, напівлежала на драбині.
Ганну охопив панічний страх. Вона швиденько затушила солому і хотіла мчати по людей, але якась внутрішня сила переборола страх і загнала Ганну до хати.
"Треба пересидіти з годину, - шумувало в розгубленому мозку, - треба пересидіти."
Вкинула обсмалену солому, з якою якогось дідька вперлася до хати, в піч, заходилася чекати.
Година розтяглася до розмірів вічності. Але вічність, попри нескінченність, дарує ще й спокій.
І ось Ганна, вгамувавши дрож у тілі, йде надвір, палить, підійшовши до небезпечного місця біля повітки, знову солому, спокійно оглядає з безпечної відстані Надію (чи дійсно відійшла вже до Господа), і, тільки впевнившись, що з тих доріг, якою пішла Надія, назад не повертаються, набирає повні груди повітря та й:
- Людоньки! - летить до сусідів. - Людоньки, Надю струмом убило!
Через день Надію хоронили.
- Ой, Боже, що ж це воно сталося? - голосила Ганна над могилою подруги. - Нащо ж ти, Надю, робила той заповіт, мов відчувала щось? Тепер же люди бозна-що на тюрмачку подумають.
І хитро оглядалася довкола.
Але люди не подумали нічого: з ким не буває – вітер, ніч, струм, драбина, неждана дурна смерть, яка взагалі ніколи ні з ким не звикла радитись.
Через десять днів по Надіїній смерті до Ганни переїхала Галина з дітьми.
А ще через п’ять днів заявився й горе-зять.
- Де моя Дунька? - верещав у хвіртці.
- Ось, - махала Ганна перед Василевим носом гострою сокирою. – Оце заявися сюди ще хоч раз - оце тобі буде і Дунька, і все на світі.
Зять хотів було видерти у Ганни сокиру, навести і в селі свої порядки, але отримав обухом по плечу, скривився, зігнувся і зник десь навіки - переказували, що повісився.
А Ганна ожила. Розцвіла, мов та півонія серед літа. Надбала повну повітку господарства, довела до пуття хату, город, повикидала к бісу з ящичка надбаний Надією непотріб і, відкинувши кришку, приладнала той ящичок під корито для свиней - кожна річ повинна приносити користь у господарстві, особливо коли стараєшся для дитини й онуків. Онуки, відвиклі в затхлій, прокуреній кімнаті міського гуртожитку від цілющого свіжого повітря, тепер пили його вволю, розквітали, мов і їхня бабуся, щогодини, щосекунди.

                                                             (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-02-2015

Господи, допоможи, - молилася всеньку ніч.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 08-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Пидюра Олександр, 07-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 07-02-2015

Ще один гріх на душу...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 07-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38848900794983 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …