Свідомість поверталась до нього тягучим гірким трунком, налитого із келиха потойбіччя. Чутливість відновилась у пальцях, які ще залишилась, а потім галопом розлетілась по скаліченому тілі. Атей поволі відкрив очі. Горло скажено боліло. Кволі спазми дратували живіт. По жаб’ячи зачавкав обпаленими вустами. Кистю снував по обличчю. Від них практично нічого не залишилось. Суцільна рана. Фаланги потрапили у рот. Язика не відчув. Тільки безкрайній степ всіяного квітами пухирців та голої плоті. Паніка загасила багаття спокою й примусила Атея смикатись немов карась на пательні, якого доїдають живцем й викидають в помийну яму. З горла вилетіли незрозумілі звуки. Якби хтось проходив неподалік то сказав би – голос з могили.
Тіло нарешті розцвітало від заціпеніння. До цього чоловік роздивлявся тільки пошарпану стелю. Вивчив напам’ять кожний рубець бетону. Навіть познайомився з павуками, що засіяли кутки зеленою павутиною. Морок не встав на заваді. Ось тепер інженер відчув на чому він лежить.
Вогко. Щось впирається у спину.
До очей підняв руки. Здогади виправдались. Правої кісті не було, лише потворний обрубок.
Нічого, виправимо.
Лівицею сперся на об підлогу та в ту ж мить рука сприснула й Атей занурився по голову й теплу масу. Примарне тепло вдарило в обличчя й громом докотилось до ніг.
Облитий слизом, немов зародок, чоловік піднявся на ноги. Важко дихав, намагався знайти рубильник. Темрява набридла. Холодною вона смакувала як резина. Світло з’явились ніби на замовлення. Червоне, соком гранати зайняла увесь простір.
Я не помітив як рука лягла на вузький продовгуватий стіл. Металева поверхня під світлом показувала іржаві зуби й мене. Круційні нитки навряд допоможуть.
Залишки душ заважали рухатись по кімнаті. Зрозумів. Його мабуть знайшов гомункул й відправив до приміщення переробки. Сюди потрапляли найгірші зразки. Вони відправлялись назад до фабрики, або в лікарню на деталі. Інколи рятували навіть душі від забуття. Давали шанс відправитись в останню путь крізь Зелену Браму.
Підійшов до дверей, тягнучи за собою покалічену ногу.
Затягнутись би ЖЄ.
Руків’я не було. Пучкою потер гніздо, де мала кріпитись. Стружка омелою приклеїлась до брудних пальців. Крізь замкову щілину доносились голоси, зовсім близько. Рухались в сторону Атея. Світло, що ниткою проникло крізь секрет обірвалось, коли шум набрав апогею. Чоловік притиснувся до дверей, намагаючись розгледіти бодай щось. Та зіниця впіймали лише пустий коридор та крихти слів.
Як весело все починається…
Раптова втома змусила сповзти по стіні. Холод кусав голу спину, танцював кригою на відкритих ранах. Груди хапали затхле повітря. Біль повертався. Шок минав, забирав ілюзію щодо всесильності майстра душ. Атей закрив очі. Марево клало його на ліжко зітканого із жаху та химер. То виштовхувало знову в обійми болю. Втратив лік часу. Скільки він тут? Годину? День? Чи місяць?
Лише б тіло Святослава не відправили до Брами. Тоді кінець. Калі не пробачить мій промах.
Протер стомлені очі. Намагався відігнати нову атаку сонливості. Бруд сповзла бо шкірі звільнила місце тому, про що забув.
Не варто було.
Телепень. Старієш Атею, старієш.
Чорна цятка вкривала пучку вказівного пальця. Майстер скривив подобу усмішки. Вийшла гримаса п’яного клоуна. Впевненості прибавилось, ціль знову здавалась реальною.
Став навколішки до замкової щілини й доторкнувся до неї пальцем з міткою.
Не підведи мене.
Атей відчув, як крихітний механізм всередині пальця зарухався. Мітка збільшилась до розмірів копійки, змінила колір на червоний й миттю розтанула в повітрі. Натомість з’явився ледь помітна комаха з прозорим тілом, всередині наповнена червоним димом. Істота шмигнула в замок. Через мить почулось лускіт, потім шипіння.
Двері піддались й Атей вивалився в коридор, не очікуючи таких швидких результатів. Комаха більше не з’являлась, але мітка оновилась.
Гур не підкачав.
Одягу так і не вдалося роздобути. Він тільки й робив, що перебував у тіні ховаючись від стражів.
Тут має десь бути настінна карта. Запаси ЖЄ також…
Тупа біль гризла гомілку, потрохи кришила кістку, висмоктувала мозок й закидали попіл агонії у рану. Атей дякував слизу, що вкривав тіло. Молочна рідина зупинила кров й трохи полегшувала страждання.
Вузькі коридори змінювались один за одним. Будівля із середини видалась набагато об’ємнішою ніж могло здатись на перший погляд.
На меблі поскупились.
Пустота вражала. Жодних меблів. Навіть квітів на підвіконнях не було. Лише мертве електричне світло випалювало бетону пустелю сизим промінням. Цікавість убив зразу, тому в кабінети не заходив. Лише далі продовжував йти вперед покладаючись на долю. Якраз здолав наступний відрізок й дійшов наступного рогу, як раптом почулись голоси. Атей усім єством втиснувся у стіну. Краєм ока визирнув з банальної схованки. Зелень очей ковтала постаті.
- Продовжуйте допит. Нехай ця сука заплатить за свій вчинок. – Промовив незнайомець.
- Зроблю все можливе. – Відповів другий.
- Тільки стежте, щоб вона не відправилась наступною після Святослава до Брами. Контролюйте Хабровського, бо він любить погратись з тварюками як вона.
- Я б і сам не проти відрізати їй один з гарненьких пальчиків й трахнити ж її ними. – Гидкий сміх отрутою заляпав по стінах відділку.
- Залиште свої поривання для іншої. Скоро і до неї прийде час. – Перший поплескав іншого по плечу.
- Знову ви кормите мене обіцянками?
Атей не вірив своїм вухам. В голосі відчувалась грайливість.
Що за….
- Цього разу, я офіційно дам наказ на катування звинувачуваної. Ви гратиме першу роль в спектаклі. – Рука першого спустилась нижче, а потім лягла на сідниці іншого.
- Капітане, ви порушуєте субординацію. – Знову почулась грайливість.
- Хто нам завадить о такі годині? – Збудження капітана говорило саме за себе.
- У відділку є достатньо очей. – руки іншого вже нишпорили в штанях офіцера.
- Я виколю їх, якщо буде потрібно. – не прибирав руки із сідниць, голос надламався від пришвидшеного дихання.
- Тоді я вам допоможу. – Руки збільшували тем.
- Через десять хвилин чекаю в своєму кабінеті.
- Слухаюсь капітане.
- Не забутьте ваші інструменти. Вони творять феєрію у ваших руках.
- Як же без них. – Штучна серйозність так і плюндрувала слух.
Розплідник збочення… Мені це подобається. Ідеально біла репутація відділку завжди викликала в мене нудоту.
Атей якраз встиг шмигнути за двері, як тінь незнайомця промчала коло нього. Крізь щілину бачив постать й розчарування познущалось над ним.
Мабуть вони не такі вже й збоченці. Але все таки я отримав маленьку перемогу.
Незнайомцем виявилась жінка. Негарна. З масним волоссям, що стрічками спадала на широкий лоб. Грудьми на грубуватому тілі й не пахло.
Карта висіла поруч з місцем де говорили незнайомці.
Ось де ти. Набігався через тебе…
Целюлозна дала слід.
Ось де ти, Святославе. Зовсім близько. Лише треба спуститись в цокольні приміщення. Тільки спочатку треба знайти щось з одягу. Й бинти не завадять.
Необхідне Атей знайшов у медприміщенні. Йому поталанило. Амбулаторія знаходились на одному поверсі з моргом, де мав лежати Святослав.
ЖЄ. Як доречно ти потрапив під руку.
І знову життєдайна отрута струїлась венами, намагалась пробитись крізь браму бинтів. Біла тканина подекуди набрала брунатного кольору, але кровотеча не відкривалась. ЖЄ загасив останню агонію болю. Кусючий халата прикривав його лише до половини стегна.
Мабуть жіночий. Вітаю, Атею, тепер ти місіс Зло.
Взуття не знайшлося. Начхав. Й так згаяв багато часу. Механік вийшов з амбулаторії з відчуттям ейфорії, як та дитинка з льодяником. Або маніяк, що відчув запах крові від жертви. Довгоочікувана табличка «Морг» закликала до себе з другого кінця коридору. Атей ловив себе на химерній думці.
Ніби в лабіринті під склом.
В потилицю гупнув різкий вітер. Чоловік повернувся й пітьма забрала його. Та лише на мить.
Вони ж мали бути зовні.
Механік сперся на коліна стиснувши зуби. Та знову полетів на підлогу. Потужний удар в живіт відібрав бажання піднятись. Проте усвідомлення навіщо він тут, гнало вперед.
Зараз побачимо хто з нас крутіший.
Різко піднявся на коліно тримаючись за живіть. На уклін від удару мав наносекунди. Він не прагнув цього. Тіло випнулось стрілою якраз, коли удар прийшовся у груди. Атей не зволікав. Здоровою рукою обхватив сову й різким рухом повалив на землю. Птаха забила крилами. Гостре пір’я шматувало обличчя. Дзьобом намагалась дістати очей. Чоловік відкинув назад голову, ховаючись від ударів дзьоба. Та це не рятувало від кігтів. Срібні пазурі до крові роздерли груди. Потоки гарячого вологи стікали на біоробота, розбризкувались уламками сапфіра. Німі стіни стримували крики птаха.
Скоро тут буде повно стражів.
Інженер був не із слабаків. Під тиском лівиці, хребці машини тріснули сухим гіллям. Тіло обм’якло й грудою штучного м’яса розпласталось на підлозі. Атей витер краплі поту з чола. Дихання було важким й переривчастим. Крізь бинти проступила кров.
Спи. Тільки не хропи.
Він стояв біля дверей у морг й не наважувався відкрити їх. Позаду долинали кроки. Чоловік не зважав. Застиг над руків’ям мов зачарований. Голова розпиналась від думок.
Його там не має.
Він там лежить. А очі чекають на тебе. Тільки простягни руку, і вони твої.
Не обманюй себе. Ти загнав себе в глухий кут. Скоро тебе відправлять на запчастини для покидьків таких як ти.
Зникни з моєю голови! Розвійся прахом, чуєш мене?!
Атей натиснув на руків’я й увійшов.
Двері квартири з гуркотом замкнулись за спиною Атея. Сніг із штукатурки метеоритами впав на попелясту голову чоловіка. Той притулився на портал й не зважав на зовнішні подразники. Карман халата звисав мішечком донизу. Щось доволі важке колихалось в його нутрощах. Червона пляма розцвітала на ньому дедалі сильніше. Скалічені вуста знову видали подобу усмішки. Хижої. Зуби прорізались крізь дірки рожевого м’яса. Погляд механіка любистком обвив лівицю. Долоня стискалась у кулак. Атей обережно розтиснув її.
Очі…
