Такого сну Господь іще не посилав Орестові. Йому розвиднілось, як у кафешці минулого вечора. Не міг збагнути де він, але місцина вражала ніжністю барв. Писав олією й не якийсь там етюд, а справжнє, велике полотно. Ніколи ще пензель так не слухався його, ніколи так дивовижно не поєднувались кольори. Йому все вдавалось: ніжність барв, стриманість, багатозначність композиції, сміливість мазка. Сміливість, який передує рівно стільки варіантів, на скільки згоджується пензель - це диво. Коли він встиг стати чарівником? Закладає в станок нове полотно. Зараз тло стає скромнішим, зате як тепер висвічується та пишна красуня, що нагадує радість плоті, як у Рубенса, але це зовсім інша плоть - пісенно-цнотлива і стримана. Двома місяченьками спалахують перса, а губи засвічуються не всією виразністю, а єдиним спалахом тепло-рожевого мазка. Ніжна зелень овалу обличчя така неочікувана, але така точна в кольоровій гамі цієї картини... Орест впізнає Надійку. Хлопець прокидається, і не розуміє, де він знаходиться і хто він такий. Чия рука спочиває на його чолі? Бог діткнув його своєю долонею?
Вікно. Він вже десь бачив його. Але чому в нього заглядає призахідне сонце? Таких теплих своєю гамою тонів йому іще не доводилось бачити...
- Вдома?.. Це ти, мамо?.. Але мав би бути ранок...
- Ти проспав увесь день синку. Я тільки-но прийшла з роботи й ти відкрив очі...
- Де починається і закінчується день? Як там, за дзеркалом, живеться, чому є "ліве" й "праве", чому не навпаки?
- Мамо, але чого ви плачете?
- Ти щось недоречне говориш, синку... - стривожено промовляє жінка.
- Але це не я мамо. Це Аліса. Аліса з країни чудес. Ти сама колись подарувала мені цю книжку...
- Щось зле з тобою, дитино... - нотки тривоги по при синове пояснення не спадають.
- Зле?! Таке скажете... Орест встав і підійшов до вікна.
- Дивіться, тополя горить! Мати зойкнувши кинулась до вікна. Тополя на їхньому подвір'ї справді ніби зайнялася із середини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.
- Намалюю таке - не повірять...
- Не гризися, що не повірять. Ти тільки малюй! Бо чогось зовсім закинув свій мольберт... А зараз ходи, я тебе погодую.
Він давно не відчував такого голоду. Змітав усе підряд, що тільки ненька не виставляла на стіл.
Може й справді, - думала мати, так зненацька захопила її сина любов? Як же воно буває - згадувала... Так, справді, тоді ні про що не здатен думати, крім особи яка якось так безневинно увійшла в твоє життя. Тоді її постійно бракує. Переживаєш неймовірне щастя. До того стану дуже пасує слово "одурманений" - заспокоювала себе жінка.
Нараз почула в коридорі важкі кроки чоловіка. Аж застигла. По ногах пробігло зрадливе тремтіння. Вони несли загрозу. Ніколи б не зуміла пояснити ні собі ні іншим "як?", але знала...
По тому як батько окинув його оком, Орест зрозумів, що про його виключення зі школи він все вже знає.
- Годуєш дитятко? - це він до мами, - ясна річ, до бійок треба сили... Ти вже мамі радісну вістку повідомив? - починав звучати інший голос батька. Багатий відтінками. Він, як актор, готував його саме для цього випадку.
- Яку вістку? - просокоріла ненька, відчуваючи не добре. Та й не просто не добре, а фатально кепське, про то промовляв тембр батькового голосу.
- Нашого Орестика зі школи вигнали.
- За що? - вхопилась за серце жінка.
- Дуже вправний забіяка. Та й в школу перестав ходити. Яка ж там школа? Любов у хлопчика... - говорив лагідно, але скільки знущання було у тій "лагідності"...
Мати знаходила якісь слова, хотіла будь-що виправдати свою дитину, захистити. Та Орест знав: Те, що намагається сказати Ма, абсолютно не має значення. Жоднісінького. Важлива та одвічна боротьба батька із сином і зупинити її не можливо.
Батько витримує паузу. Зиркає на Ореста. Погляд холодний, визивний. Він інформує, про наперед винесений вирок і про безнадійність його становища. Мати намагається умилостивити батька усе новими словами та аргументами. Орест добре знає, (не вперше ж бо!) це батьків ритуал, і він отримує від цього задоволення. Батько не відповідає. Неквапливо вивільнюється ремінь. Рука стискається довкола вигідної точки. Батько підходить до Ореста і штовхає його на ліжко. Він не поспішає, ніби смакує цю найпринизливішу для юнака сценку. Орест в таку мить завше думає про вбивство і вбивць. Можливо, вбивства доводяться до свого фатального кінця саме заради ефекту? Аби довести часами, тому єдиному глядачу, який уже ні з ким не зможе поділитись. Зможе лише усвідомити отриманий урок, який в тому, що таке можливо, що саме така кара оправдана.
Після першого чи другого спалаху болю хлопець зривається з місця тортур. Він мов заєць кидається з кута в кут кімнати намагаючись добратись до дверей, та батько перегороджує шлях. Тепер він кидає ремінь і запускає в дію свої міцні, мов в молотобійця руки. Голова Ореста безвільно летить від одного кулака до іншого. Тепер він вже нічого не бачить лише чує дзвін у вухах. Батько втискає його в стінку і знову б'є. Син осідає на землю. Тоді отримує важкі, розмірені удари ногами. Орест вже нічого не відчуває, тільки квилить; завше одне й те саме: "Я більше не буду!"
Схоже, батько готовий дійти до чого завгодно, аби викликати панічний страх. Впевнений, що саме так, через біль і страх й завойовується повага. Засвоїв це іще із армії, а може й того раніше, із дворових розбірок - Люди шанують силу!
Зараз Орест більш за все ненавидить батька, та такі уроки не проходять надаремне. З часом він сам насолоджуватиметься коли хтось потрапить в принизливе становище.
В Ореста пашить обличчя, болить, здається кожна кісточка. А іще його переповнює ненависть і злоба. Його зачинили в кімнаті. Та байдуже, це ж усього третій поверх, не один вже раз він долав цей шлях...
Треба знайти Надійку - наступна думка й він вже мчить у вчорашню дискотеку. Дівчини звісно немає - вдома відсипається, або ж у школі. Та одне знайоме обличчя усе ж надибав. Рись сидів сам. Хоча майже всі відвідувачі кафешки віталися з ним, а дехто навіть кидав йому якусь фразу чи слово. Однак до компанії не запрошували і до нього не підсідали. Причина всім відома: за своїм характером Рись нагадував вибуховий пристрій з не знати на який час заведеним годинниковим механізмом.
- Привіт! - привітався, з Рисем, протягуючи руку. Та руки той не подав, лише штрикав Ореста своїми сірими, сердитими очима.
- Ну тебе й розмалювали!.. - констатував з насолодою. Хто так приклався?
- Старий, хто ж іще? - відповів нехотя Орест.
- Галімий в тебе старикашка, баклан! За що він тебе?
- Та в школі повна лажа. Він якось довідався...
- Не міг якесь фуфло штовхнути?
- Мозги іще були не включились...
- Ясно... Ну, а як твій вчорашній пікап з Надюхою? Нализалися, чи щось більше було?
- Ти не в тему! Проїхали! - образа захлеснула хлопця. Надя - табу! він не збирався про неї ні з ким говорити.
- Тут я вирішую що в тему... - зауважив досить спокійно Рись, - виджу наша Надюха тобі Матильдою стала... Бачу - вежу зносить... Хочеш ужалити? - з провокаційною посмішкою запитав Рись.
- Питаєш?.. - аж задрижав Орест.
- А бабло в тебе є? - посміхнувся Рись.
- Орест лиш заперечливо мотнув головою.
- Думаєш я тебе на шару зіллячком кормити буду? Тоді ти взагалі шльоцик якийсь... - знущався той.
- Фігово мені, - пошепотів Орко. Бабло я дістану...
- Ясний перець, дістанеш. Куди ти дінешся? - цвяхував словами Рись.
- Гаразд, іще нині движок виставлю. Маєш на закваску, - Рись виставив перед ніс хлопця таку знайому пляшечку "Пепсі". Орест пожадливо зробив пару ковтків. Минули хвилини, й стало легше - внутрішні пружини відпустили. Рись споглядав на нього з легкою іронією:
- Що, мізки почали фоpматіpоватись? - підсміювався, - ти тепер як труси без гумки. Треба тебе кудись пристроїти. Орест смакував чудодійний трунок. Лютий й ненависний навколишній світ поступово переставав існувати.
