До ранку бродила селом, згадуючи свої прожиті в ньому роки. А як прокричали треті півні, забачила одинокий вогник, що блимав у вікні Надії Чичеватенко.
- Зайду, покаюся, - вирішила. - Я ж їй, нещасній, так сплюндрувала життя, як і собі, покаюся, хай вилає, поб’є - гляди, легше стане на душі, гляди, і розвидниться хоч на крапельку.
Підійшла до дверей, постукала.
- Хто там? - зашаруділо за дверима.
- Надю, це я, Ганна Гураш, - простогнала.
- Хто-хто? - перепитали за дверима.
- Ганна Гураш, - повторила Ганна.
- А чого тобі треба? - поцікавилися з хати.
Знітилась, замовкла Ганна - а дійсно, чого їй треба? Глянула на непотрібну торбу в руках.
- Вкрадені гроші принесла, - знайшлася, що сказати.
Брязнула клямка, відкрилися двері, з-за них виглянула така ж засмальцьована, як і завше, але постаріла, зігнута ледь не пополам Надія Чичеватенко.
- Бач, Ганю, - промовила, - людська копійка таки припікає совість.
- Надю, пробач, - тихо мовила Ганна, - якщо можеш, то за все мене пробач.
- Ти казала, гроші принесла, - неспокійні Надіїні очі обмацували Ганну з ніг до голови. - Де ж вони, де?
- Ось, - простягла Ганна торбу.
- А вони тут усі? - недовірливо перепитала Надія, хапаючись за торбу.
- Навіть з процентами, - втомлено сказала Ганна.
Надія шаснула рукою в торбу, зашаруділа у грошах-папїрцях, буркнула щось задоволено і запросила Ганну до хати.
- Заходь, - мовила, - хоч нагрієшся.
Зайшовши в хату, Надія метнулась до вікна, завісила його якоюсь рядниною і тільки тоді висипала вміст торби на стіл.
- Боже, скільки грошей! - припадала над віджилими своє карбованцями, брала їх у руки, роздивлялася, ледь не цілувала. - Це ж їх тут, мабуть, мульйони та й мульйони, - допитувалась. - І це все мені? - не вірила.
- Тобі, - відповідала Ганна. - А кому ж вони ще потрібні?
- Нічого, Ганю, нічого, - сокорила Надія, - хай лежать, вони їсти не просять. Гляди, вернеться колишня власть, то й гроші вернуться.
- А як не вернуться? - дивувалася Ганна Надіїній наївності.
- Пусте, - мліла Надія над купою папірців. - Гроші - вони завжди гроші. Хоч буде на що подивитися на старості та порадіти, скільки ж я добра за вік приробила. А це, Ганю, що, золото? - брала до рук залізяччя-прикраси.
- Іржаве, - зітхала Ганна.
- В сирості, видно, лежало, - робила Надія висновок. - Нічого, я його пересушу, витру, в сухенькому покладу - ще послужить старій бабі. Чи, може, золото не моє? - стурбувалася нараз.
- Твоє, забирай, - махнула Ганна рукою.
- А в дітей, Ганю, була? - допитувалась Надія, згрібаючи своє багатство в торбу.
- Була, - зізналася Ганна. - Вигнали мене діти.
- І добра такого не захотіли? - аж запнулася Надія, глянувши на свій скарб.
Ганна промовчала.
- І куди ж ти тепер, Ганю? - допитувалась Надія.
- Та поїду ще побачу Галинку, та й повішуся, мабуть. Досить світом нудити та в баласті числитись, - важко, безнадійно зітхнула Ганна.
- Господь з тобою, Ганю, - вжахнулася Надія. - Як не важко, а треба жити, як Господь того хоче.
- Де? - перепитала Ганна.
Надія не знайшла відповіді. Надія натомість заметушилася.
- Може, їсточки чого, Ганю? -допитувалась.
- Можна і їсточки, - байдуже відповіла Ганна.
За півгодини на столі стояла чорнюща, як чорт, з відпадаючими шматками кіптяви, сковорода, в якій шкварчали чотири засмажених яйця.
- Вибач, Ганю, - відвертала очі Надія, - засмажила б і більше, та немає чого. Знаєш же, як кури на зиму несуться.
- Досить і цього, - заспокоювала Надію Ганна. - Я тебе так скривдила на віку, що й цього не варта.
- Було, було, - погоджувалась Надія. - Але ми вже в рощоті. Ти ж повернула борг, - мружилась солодко, - з процентами. Так що їж. Ось я ще хлібця вламаю, - дістала звідкись з-під столу обскубану черству хлібину, вчепилася в неї покрученими брудними пальцями.
- Боже! - завила Ганна. - Я ж таку копійку на віку зібрала, а заслужила, виходить, лиш цей нужденний сніданок, де ні тарілки, ні ножа, ще й хліб черствий, який після подібного поводження з ним нормальний чоловік у руки не взяв би, не те, що в рот!
- Ніж, Ганю, десь у повітці, - виправдовувалася Надія, - бо я звечора ним гичку худобі кришила; а тарілки, вони, знаєш, у сільській господі ні до чого, воно зі сковороди чи з горняти смачніше, ніж з тієї тарілки. А хліб черствий, бо нащо ж я свіжий купуватиму, як цей ще не з’їла. Зараз, Ганю, такі часи, що треба економити. А взагалі-то, Ганю, мені тебе жаль, адже проциндрила ти ні за цапову душу вік і не маєш нічого, бо хоч і зібрала якусь копійку, то крадена вона, пече руки, вимагає повернення до справжнього господаря. Отак і залишилась ти, Ганю, сама-самісінька, і ні кола, ні двора у тебе, і хоч з мосту та у воду. Але ти мене не слухай, - наразі спохопилася, - це я так, до слова. Ти, Ганю, дурного в голову не бери, а живи, доки здоров’я вистачить. Раз Бог послав тебе в цей світ, то треба жити.
- Де? - знову повторила Ганна своє запитання.
Надія засовалась на стільці, пильно подивилася Ганні в очі, трохи поміркувала і мовила нарешті:
- А знаєш що, Ганю, живи в мене. Я вже стара, самій важко, рідні ніякої, іншим часом і погомоніти немає до кого. Живи в мене, бо, гляди, вмру, то й зігнию в хаті, адже ніхто не навідається. А так трохи допомагатимеш мені по господарству, та якось воно й буде.
Ганна оглянулася по вбогій, обшарпаній хаті, вжахнулася, що в таких злиднях, поряд з такою нечупарою, як психічно хвора Надія, доведеться нудити світом, та й погодилась на спільне життя, бо іншого шляху не бачила. Не було в неї іншого шляху.
- Тільки гроші, Ганю, - зав'язуючи торбу, бубоніла Надія, - в кожної з нас будуть свої. Воно, знаєш, не теє, як спільні гроші.
- Добре, - погоджувалась Ганна.
- І господарство тут моє, - натякала Надія.
- Добре, - погоджувалась Ганна. -
- Ну, допомагатимеш, звісно, по господарству, бо живемо ж разом, - пояснювала Надія.
- Добре, - погоджувалась Ганна.
Надворі народжувалося на світ.
Надія виключила світло.
- Ще ж темно, - обізвалася Ганна з сутінок.
- Якщо ти платитимеш за електрику, то я включу, - жебоніла Надія.
Ганна зітхнула:
- Платитиму, включай.
- Може, ти й хліба сьогодні купиш? - заглядала Надія Ганні в очі, так і не включивши світла.
- Сьогодні не куплю, - відрізала Ганна, - мені ще треба десь працювати хоч сторожем влаштуватися та про пенсію подбати.
- Ну, добре, Я ще з місяць тебе погодую, - жебоніла, не вгавала Надія. - А сторожем, Ганю, йди, воно, знаєш, перекуняєш на фермі в солімці, копійку якусь заробиш та й постіль не псуватимеш, надовше вистачить.
- Та не бійся, Надю, не об’їм я тебе, не перележу хати, - не втрималась Ганна.
- Що ти, що ти, Ганю, - лякалася Надія. - Чого б ти мене об’їдала? Картопельку разом виростимо, хліб, як підеш на роботу, через день по черзі куплятимемо, а більше нам нічого й не треба. Еге ж?
- Якось проживемо, не турбуйся, - мовила Ганна і включила світло.
Сутінки, що шастали по хаті в пошуках захисту від зароджуваного за вікном дня, чкурнули назад за вікно і розтанули в сірому світлі хмарного новонародженого дня.
Надворі стояла перемерзла, перемита дощами глупа осінь, йшлося до зими. Було холодно, нудно і сіро.
Отаборившись у Надіїній хаті, Ганна заходилася сяк-так облаштовувати своє нужденне життя. Незабаром влаштувалась-таки сторожувати на фермі, дали їй і невеличку пенсію. Дещо призабувши за п'ятнадцять літ Ганнин гріх перед селом, почали озиватися до неї й люди. Тож незабаром Ганна вже знала причину лютої взаємної ненависті між її Наталочкою і Петровою жінкою, яку, ненависть ту всеохоплюючу, Ганна постерегла ще при першій зустрічі.
Виявляється, Наталочка і Тая дружили ще з дитинства. Наслідком тої дружби стало Петрове кохання до Таї, котре з часом перелилось у весілля.
А тим часом, поки Тая з Петром родили дітей, у село прислали на посаду інженера такого собі Сергія. Той Сергій дуже впав до очей Наталочці, вона за ним сохла і гнулася, аж доки й не причарувала станом і вродою. Йшлося до весілля.
На ту пору Сергія обрали головою колгоспу в сусіднім селі, тож Наталочка з-під вінця малася відразу здійнятись у головихи. Та не довелося.
Ні сіло, ні впало поряд із Сергієм опинилася Тая. Покинувши дітей на Петра і його бабу, повіялася зшаленіла молодиця за новоспеченим головою і вгніздилася головихою в сусіднім селі. Вив і плакав Петро, але ще більше потерпала Наталочка. Вона ж, бідолашна, потай носила під серцем Сергієве дитя.
Але робити було нічого, Сергій категорично відмовився від колишнього кохання на користь свіжого, він волів головувати під акомпанемент Таїних співів, він палав жагою до заміжньої жінки і тою жагою рвав її заміжжя в клоччя, і тим клоччям щодня вистеляв спільне з Таєю ложе, полишивши поза ним і Петра, і Наталочку, і навіть Таїних дітей. Наталочка не знайшла іншого виходу, як позбутися зі свого лона колись жаданого, а тепер ненависного плоду (чи й не тому бездітна тепер). Тая ж була проклята в роду Гурашів, прозвана «канареєчкою» і викинута зі списку не тільки близьких, а й узагалі людей.
Утім, прокляте щастя, як і ведеться, тривало недовго. По трьох роках головування Сергієві в сусіднім селі вказали на двері, тож мусив він повертатися до звичайного, не царського, життя. У тім житті чомусь враз не сподобалось Таї. Чи то вцарювалася та не сприйняла простоти, чи, що більш вірогідно, не сприйняла Сергієвої категоричної відмови забирати в їхню сім’ю Таїних дітей. Палке кохання з’їхало в провалля, де сирість почуттів остаточно зруйнувала спільне ложе. Тая повернулася до Петра. А він (хоч і син, а Ганна інакше, як дурнем, не назве), прийняв її назад, ще й зрадів.
На диво, поверненню Таї не дуже противилась і баба-свекруха. Чи то не бажала ростити ще й правнуків, як ростила онуків, чи то інше що, але…
- Хай вертається, людина грамотна, - несла поміж людей, - три роки з чужим чоловіком терлася, а байстрюками не сповнила хати, не те що Ганна, горе-невістка моя, не встигло зі Сквирського капнути, як уже й заколосилося.
Бабиної думки не сприйняла Наталочка. Гіркою образою за Таїне повернення дихнула вона на бабу і брата, такою гіркою, що згіркла і хата, де вона жила, і рідне село, де виросла.
- Ти не брат, а пуцьвірінок голомозий, - кинула вона Петру.
Родинні почуття дали глибоку тріщину, Наталочка терміново вибралася з села і більше тут практично не з’являлася.
Дізнавшись про цей сімейний катаклізм, Ганна слідком за Наталочкою пройнялася ненавистю до її призвідця – клятої «канареєчки».
Ненависть не примусила себе довго чекати, аби перерости у привселюдну помсту.
У клубі давали концерт. На сцену, як зазвичай, випурхнула й Тайка. Співала вона байдуже, але Ганну той спів не тішив – не голос її дратував, а непоштива невісточка, котра заслуговувала кари за глум над Ганниним родом.
Тож, здійнявшись у той момент, коли Тайка тягла високу ноту, Ганна гримнула на весь зал:
- Чого ти верещиш, наче той кіт, якому яйця защемили? Співати навчись, каліко, - і демонстративно залишила сповнену реготом залу.
«Канареєчка» збилась і з такту, і зі слів, згубила текст і мелодію, але на сцені втрималась, пісню якось домучила.
Тільки потім, коли Петро якогось разу, їдучи на райцентр, мався взяти з собою й матір, рознюхала про те і ледь не за коси витягла Ганну з машини.
- А може, в неї тюремні воші, - верещала серед села до Петра, - а може, короста якась особлива, чи туберкульоз, чи венеричне щось, а ти її на сидіння, аби плодила бацилу… Геть жени, геть, кажу, бо підеш разом з нею в Надьчину нору доживати віку!
Петро ж, ганчірка ганчіркою, Таї скорився, зміняв матір на жінчин крик ще раз – відтоді, як і стріне де, сім разів оглянеться, аж потім слово мовить до неньки. Мовить – і злякано тікає.
Отак і жила Ганна: при живих дітях без дітей, вночі - біля корів, вдень - біля Надіїного господарства. Попервах старалася допомогти Надії у всьому, але дуже швидко збагнула, що дарма старається - все господарство Надія переводила в копійку, яку ховала десь на вічний сховок, не вділяючи Ганні ані крихти.
Навіть більше того, сховавши свої копійки, Надія тінню ходила за Ганною і канючила день при дні:
- Ой, Ганю, може б ти сьогодні хлібця купила, бо я геть потратилась.
Ганна купляла хлібець, купляла дещо до хлібця, але біля Надіїного господарства припадати перестала.
- Така хвора, така розбита, - стогнала, прийшовши з нічного сторожування, і ледь не на цілий день падала в ліжко.
Надія почала поглядати на Ганну скоса. І якби не економія на хлібові та платі за електроенергію, яка також лягла на Ганнині плечі, то, напевно, не жити б Ганні у Надіїній хаті.
А так жила. Чекала, аби зі скромних зарплати й пенсії, над якими вдень і вночі чигала, аби вскубнути на «хлібець і свєт», Надія, так от, чекала, аби з тих крихт, що лишалися, назбирати хоч дещицю грошенят і з’їздити в Київ, провідати Галинку.
Нарешті сподобилась на енну суму. Дісталася столиці. Знайшла потрібний будинок, потрібні двері, постукала, бо й дзвінка на них не було.
Двері відчинив п’яний молодик.
- Вам кого? - вирячив очі.
- Галю, - ледь вимовила від хвилювання Ганна.
- А хто ж ви будете? - пахкав цигаркою молодик.
- Мати, - прошепотіла Ганна.
- Яка ще мати? - знизав плечима молодик. - Носить тут усяких. Дунько, йди сюди! - гукнув кудись за двері. - Тут до тебе чиясь мати прителіпала.
- Мені Галю, а не Дуньку, - пролопотіла Ганна, жахаючись, що Скляренкові діти дали їй не Галину адресу.
Молодик засміявся і зник за дверима, а його місце зайняла невеличка, худа-худа молодичка, дитячі очі й припухлий ротик якої бурею ввірвалися в Ганнине серце, потьмарили світ і тільки й змогли, що видавити з пошерхлих вуст:
- Дочко!
- Мамо! - розітнуло тишу будинку різке, пронизливе, радісне і зболене водночас слово.
І руки дочки обвили Ганнину шию, і такий рідний припухлий ротик обцілував лице, і Ганна ловила своїми вустами той припухлий ротик, дитячі очі, і не могла спіймати, бо в її очах стояв густий-густий туман.
- Заходьте, мамо, - линуло з туману.
І м’яка рука дочки вела за собою до квартири.
А там:
- То це, Дунько, твоя тюрмачка?
- Мама моя, - відповідала Галина нахабному молодикові і тут же й представляла його матері, - Василь, чоловік мій.
Туман спадав з Ганниних очей, розвіювався в нахабних баньках Василя. Оглянулася Ганна довкола - о, леле, куди ж вона потрапила?
Закіптюжені, немов у Надіїній хаті, голі стіни кімнати, хистке ліжко під стіною, перехняблена шафа поряд та ще в кутку два дитячих ліжечка.
- А де ж ваш телевізор? - несподівано для самої себе запитала Ганна,
- Нащо він нам, мамо, - чомусь опустила очі Галина,
- Дунька не любить кіна, - п’яно і похмуро усміхався Василь.
З дверей, що вели прямо з кімнати на кухню, вибігли двійко діток.
- Внученята мої, внученята, - згиналася над дівчатками Ганна, частувала цукерками.
Потім заглянула в кухню - а то не кухня, а якась конура без вікон з електроплиткою на столику та іржавим холодильником у закутку.
- Дитино, - злякалася Ганна, - як же ти тут живеш?
- Що поробиш, мамо, - відверталася Галина, - добре, хоч таке маємо, хоч сімейний гуртожиток, хоч не на вулиці.
- Дунько, - гугнявив за спиною Василь. - Дми за пляшкою та обмиємо твою старуху.
- Та яка вона Дунька?! - не втерпіла Ганна. - Ти що, лобуре, не знаєш, як жінка зветься?
- А що це воно за командир об’явився? - набундючився Василь.
- А такий, що не дам дочку обзивати, - не злякалася Ганна витріщених очей зятя.
- Мамо, цитьте, - чомусь смикнула Ганну за рукав Галина.
- Та чого ж це я кожному грубіяну мовчатиму? - вела своєї Ганна.
І не стямилася, як горе-зять важким кулацюгою розтовк їй носа і викинув тещу геть за двері.
- Тут командував і буду командувати я, - сказав на прощання. - А ти, тьоща, як ляпаєш зайве, то щоб я тебе більше не бачив. Я тобі, сука тюремна, такого лобуря дам, що й десятому закажеш.
І закрив двері.
Ганна ще чула, як за дверима сперечалися, потім чула жіночі крики - видно, зять бив дочку; ще стукала щосили у двері, намагаючись допомогти Галі і була бита зятем повторно.
А потім Василь вигнав Галю з двома дітьми з квартири, і Галя брела вулицею поряд з матір’ю, і гірко плакала.
- То кинь його та живи сама, - благала Ганна дочку.
- Мамо, та зараз би покинула, в цю секунду! - кричала дочка. - Але куди, куди мені з ними, - вказувала на дітей, - іти? Петро з Наталкою знати мене не хочуть, Скляренки також не дуже мені раді, ніде ні одної рідної душі, лише ви, та й то в чужій хаті.
- Де ж ти вискіпала собі такого дурня, як цей Василь? - плакала разом з дочкою Ганна.
- Ой, мамо, не питайте, - проводила дочка матір до автобуса.
- А ти ж куди? - допитувалася Ганна в дочки з підніжки автобуса.
- Додому, - відповідала Галя.
- Він же тебе ще вб’є, - жахалася Ганна.
- Не вб’є, як досі не вбив, - гірко усміхалася дочка. - Він уже, мабуть, напився та спить. Їдьте, мамо, в село і не тривожтеся.
Легко сказати - не тривожтеся.. Хіба ж це для матері почуття, хіба це для матері слово? Щомісяця їздила Ганна до дочки, потай від зятя викликала з кімнати, гомоніла, гомоніла. І вирішила забирати її з тієї закопченої нори, від того нелюда-зятя в село.
- Мамо! - цілувала Галина неньку. - Мені хоч у курінь, аби тільки втекти з пекла.
Легенько натякнула Ганна Надії, що непогано було б, якби в їхній оселі з’явилася молода людина, а ще краще було б, якби хату наповнив дитячий щебет.
- Що ти, Ганю?! - злякано відповіла Надія. - Я швидше тебе вижену, ніж прийму до себе якусь саранчу, що й оцю мою куфайку з’їсть. А що ти, Ганю, маєш на увазі, що таку мову ведеш? - поцікавилася.
Ганна після такої відповіді відразу ж передумала розповідати Надії всю правду про дочку і не сказала нічого.
- Та так, думки всякі дурні про старість голову мучать, - відповіла лишень.
- Відра води не подужаю сама принести, з голоду пухнутиму, а дітей у хату не пущу, - вела своєї Надія. - Не для дітей ця хата, не для дітей, ні, ні, - бубоніла ще годину одне й те саме, мов затялася.
Ганна довго не могла второпати, чому так панічно боїться Надія дітей у своїй хаті. Але розгадка не забарилася. Забравшись якогось разу на горище, виявила Ганна під купою переточеного міллю мотлоху залізний ящичок на замку. Ключа до замка, щоб заглянути, що ж воно в тім ящичку, підібрати Ганна не змогла, бо Надія носила його поряд з хрестом на шиї, але, поповзавши гарно біля ящичка, запримітила Гурашка, що завіси біля кришки ящика нікудишні, варто лишень натиснути на кришку гарненько збоку - і чіпляй на неї хоч сто замків, а вміст ящичка таємницею не буде ніколи. Ганна так і зробила - натиснула на кришку. І що ж вона побачила в ящичку? Свою торбу з горе-золотом і силу-силенну папірців-грошей. Ще колишніх, радянських, з якими хіба в туалет сходити; і старих, українських, які були вже переточені інфляцією, мов той мотлох міллю. А вінчали всю ту купу гроші, існуючі нині, які Надія зі своїх пенсії та господарства і ховала, мов та сойка, щоб ніколи вже більше з цієї залізної могили не витягти, не дістати, не пустити гуляти по світу.
«Так от воно що, - подумала Ганна, - за гроші свої, що вже давно перетворилися в непотріб, потерпаєш, Надіє».
І зрозуміла водночас, що даремно Надію вмовляти - ніколи не пустить ця дурна скнара-нечупара чужих дітей у свою хату. Конатиме, здихатиме, гроші на горищі миші на потерть перегризуть - а не пустить. На потерть дивитиметься, вважатиме ту потерть за якесь незліченне багатство - і не пустить.
Посиділа Ганна над ящичком, а тоді переполовинила існуючі нині гроші, наділа кришку назад на завіси та й пішла в хату відпочивати.
Дочекалася ще Надіїної пенсії, бо мала намір перевірити, чи ж помітить Надія нестачу грошей.
- Полізу качанчиків курочкам дістану, - сокорила Надія, отримавши з рук листоноші пенсію.
І полізла на горище. Довго там вовтузилася, Ганна навіть вчула, як задзвеніла кришка ящичка, і нарешті злізла з десятком качанів кукурудзи в руках.
- Щось мало качанів зняла, - мовила Ганна.
- Досить, сьогодні дощик, курочки черв’ячків наклювалися, досить, - веселилася Надія.
«Не запримітила. Нічогісінько, дурепа, не запримітила,» - відмітила про себе Ганна.
Але перепитала про всяк випадок:
- То що, Надю, сьогодні пенсійний день, може, гульнемо та хоч цукерок якихось купимо?
- Ой, Ганю, мовчи, - скривилася Надія. - Де в мене та пенсія? Тут у боргах по вуха, які ще цукерки.
- Тоді я куплю сама, - зазбиралася Ганна до магазину.
І почалося в обліпленій злиднями хаті нове життя. Ганна тягала з ящичка відкладені Надією гроші, купляла на них які тільки бачила харчі, їла сама і частувала Надію, котра запихалася "дармовщинкою", як посміювалася, не гірше голодного вовка, а раз навіть не втрималась і сказала правду:
- А здогадуєшся, Ганю, чого я тебе прийняла? Бо я знала, що ти багатюща і мені, бідоласі, ще станеш у пригоді.
- Прозорлива ти, Надю, як пророк, - відповіла Ганна.
А про себе відмітила: «Ага, Надько, то ти дорожиш моєю копійкою, яка на тебе сиплеться, мов манна небесна, то ти за тую копійку може й іншого кого в хату пустиш. Може, заплатити тобі за Галинку і її дітей – то ти й розкиснеш, не встоїш перед спокусою постійного натоптування своєї залізної калитки-могили. Але чим тобі заплатити, скільки запросиш ти, одвічна мільйонерко-жебрачко, нещасна одвічна телятнице?»
Тож, мовби проміж слів, знову завела Ганна мову, що бачила одну молоду жіночку з двома дітьми, яка хоче доглянути пару старих бабів.
- Не потрібен мені догляд, - буркнула Надія. - Як занедужаю геть, то ти доглянеш.
- А як я занедужаю? - перепитала Ганна.
- То я догляну.
- А як тебе вже не буде?
- Тоді роби, що хочеш.
- А як разом занедужаємо?
- У нас стільки золота, - весело блискала очима Надія, - що не пропадемо, наймемо когось на період слабості, щоб обійшов.
«Ти швидше здохнеш, чим рваного купона комусь даси,» - гірко подумала Ганна, але продовжувала свою балачку:
- Та жіночка ладна платити за постій.
Надія помовчала, пожувала губами.
- Як дасть мені машину, тоді пущу, - мовила.
- Нащо тобі машина? - остовпіла Ганна від такої мови. - Що ти з нею робитимеш?
- Поставлю в подвір’ї, хай стоїть. Хай бачать люди, що я недарма вік проробила.
- А може, візьмеш, Надю, грошима? - допитувалась Ганна.
- Ні, обдурять, бо я неграмотна, - не погоджувалась Надія.
- Тоді золотом, - пропонувала Ганна.
- Ні, в мене вже є золото, - відповідала Надія. - Але його людям не покажеш, бо вкрадуть. А я хочу машину, аби бачили, що недарма вік проробила.
- То й машину вкрадуть.
- Еге, я не дурна, я колеса поховаю. Як машину без коліс вкрасти?
Як уже Ганна до Надії не підходила, що вже не пропонувала, надіючись на Надьчину неповноцінність та неграмотність і можливість змудрувати щось з ящичком на горищі, затялася Надія, мов з глузду з’їхала: подавай їй машину, і край.
Ганна з болем до дочки - пробач, мовляв, доню, не можу забрати тебе зараз у село. Пробач, доню!
Та не встигла те сказати.
Бо доня в лікарні. Побита, бідолашна, аж синя, зі струсом мозку.
- Ти хоч у міліцію заявила? - допитувалась Ганна.
- Ні.
- Я сама заявлю! - схопилася Ганна.
- Ні! - крикнула, як змогла тільки, дочка.
- Чому, доню? - допитувалась Ганна. - Чому ти його, недолюдка, жалієш?
- Я не його жалію, мамо, - стогнала Галина. - Дочок своїх я жалію. Уб’є, казав, як міліції хоч слово скажу.
- І ти віриш? - засміялася Ганна. - Лякає, сучий син.
- Мамо, не лякає, - вхопила дочка матір за руку. - Мамо, я вже найменшу ледь видерла з його рук, ще хвилина - і викинув би з десятого поверху.
- Та він хто, батько чи звір? - дивувалася Ганна.
Не відповіла Галина.
Металася лиш на лікарняному ліжку.
- Мені б додому пошвидше, - стогнала. - Вони ж там з ним. Боже, я збожеволію, вони ж з ним, а він вічно п’яний, а він дурний, а він їх ненавидить...
Ганна дивувалася, Ганна нічого не могла второпати зі згорьованого доччиного життя, Ганна розпитувала дочку, а та нічого не бажала говорити - лиш цілувала руки та стогнала:
- Мамо, забери мене в село! Забери мене в село, матусю!
- Заберу, - клялася Ганна, навіть не згадуючи більше, що їхала до дочки зі звісткою протилежного змісту.
Повернулася в село, метнулася до голови колгоспу, до голови сільради.
- Знайдіть хату, - благала.
- Купіть, - відбрикувались ті.
- За що?! – стогнала.
- А де ж її безплатну взяти? - розводили голови руками. - Не ті зараз часи, щоб вільні хати по селах були.
Ганна шарпнулася по довколишніх селах, але як не зарадили в рідному, то в чужих і поготів.
Ганна знову до Надії:
- То приймеш молодицю?
- Тільки за машину, - відповіла та.
- А за гроші? - бісилася Ганна.
- Ой, Ганю, та нащо мені чужі люди? - відмахувалась Надія.
І материнське серце не витерпіло.
«Уб’ю, суку, - хижим поглядом зиркала Ганна на Надію, - але дочку порятую».
«А може, сказати Надьці, що дочка моя страждає? - інше точило думку. – Може, зглянеться».
- У мене Галя так мучиться зі своїм п’яницею, - почала колись. – Чим їй допомогти? Куди її прилаштувати?
- Про дітей своїх не згадуй, - занервувала, замахала Надія руками, - тут самих злидні доточують, не до думок про когось. Як мучишся дітьми, то йди до них, мене не вплутуй у чиюсь біду, я й своєї виїсти до дна ніяк не можу. Нащо мені чужі клопоти, нащо мені чиїсь діти, я така бідна, суцільна голота, у мене копійки за душею немає – а ти, Ганю, норовиш мене зі своїми дітьми зі світу, певно, звести…
- Тіпун тобі на язик, Надько, - тяжко зітхнула Ганна, – таке городиш, що й на голову не налазить. Хіба ж моя Галя приїде в село. Я маю на увазі, щоб квартиру їй у Києві купити. Гроші є, одним тільки тривожусь – квартиру я куплю, а Галька до мене не дуже прихильна, ні грошей не матиму, ні дяки. Може, ті гроші краще у нашу хату вкласти, мені тут жити, а діти…, розчарувалась я, Надю, в дітях.
- Отож, отож, - затараторила Надія, - діти – пусте, удвох живемо, наші й гроші…
«Уб’ю, суку,» - втрачала Ганна варіанти виходу з ситуації.
Нипала між корів на сторожуванні, але думкою літала над Надіїною хатою – як, як поселити в ній Галинку з дітьми?
«Уб’ю, суку,» - стугоніло в голові одне й те ж при згадці про володарку хати.
