Заплющую очі. Мружуся. Щосили кліпаю, намагаючись відігнати страшні речі, які стоять перед очима. У дитинстві, коли мені снилися жахіття, мати радила покліпати. І все зникне, забудеться, розтане у повітрі. Що той злий Бабай проти шовковистих дитячих війок? От тільки, ставши дорослим, вже не можеш вірити у чарівні казки. Життя занадто реальне.
Ти можеш кліпати до безкінечності. Мара нікуди не зникне. Телевізор тепер чи не найлютіший ворог. Залякує, шматує душу. Відмовляється показувати гарні новини. Лише вибухи, кров і відчай. Ці звуки зливаються в один – розпачливий зойк, стогін матінки-землі.
Не можу сидіти, склавши руки. Безсиле чекання – найгірше, що може бути. Малюю із дітлахами в дитсадочку малюнки для наших захисників, стою разом із волонтерами під супермаркетом, збираю по родичах теплі речі для військових. Але цього занадто мало. А молитися вже не можу. Важко раз по раз озиватися до того, хто чомусь не чує.
Знаходжу пульт. Натискаю рятівну червону кнопку. Мозок вже перевантажений, не здатний сприймати негативну інформацію. Війна стає звичним явищем, загиблі – лише статистикою, почуття – замороженими.
Повільно йду на роботу, намагаючись не вдивлятися в обличчя перехожих. На кожному з них закарбувався не виказаний біль, неозвучені погана новини.
Моросить. Сніг, який ще кілька днів тому тішив око, поволі перетворюється на брудні калюжі. Маневруєш між ними, намагаючись зберегти своїм чобіткам пристойний вигляд.
Несподівано назустріч вибігає маленький хлопчик у яскравій червоній курточці. В руці у нього – іграшковий кулемет. Наставляючи на мене іграшку, дитя радісно белькоче: «та-та-та», імітуючи постріли.
В душі щось обривається. Дивлячись на нього, я бачу очі тих, інших хлопчаків, які їдуть на Схід, усвідомлюючи, що вже можуть не повернутись.
Із широко відчинених воріт виходить молодий чоловік. Окликає малого:
- Андрійко, що ти робиш? Не можна наставляти зброю на людей. Запам’ятай!
Забирає сина, який голосно пручається, у двір. Дивлячись, що я не зрушу з місця, запитує, чи в мене все гаразд. Кволо киваю, ковтаючи сльози. Раніше я б просто посміялася з цієї дитячої забавки. Раніше…
Посилюється дощ. А, може, це сльози. Земля ж теж мати…
Знаю, що ніколи не куплю своїм дітям таких іграшок. Не зможу спокійно дивитися на зброю. Навіть пластмасову.
І ще знаю, про що буде моя наступна молитва. На щастя, до початку робочого дня ще півгодини. Встигну забігти до церкви, поставити свічку. Це наш бій. Перетерпимо, переможемо. Аби ж тільки нашим дітям не довелося брати до рук зброю.
