- Маємо волею Божою іще одне випробування. За час перевірок ми вже звикли, що нас підозрюють у контрабанді й злодійстві. Від нині, ще й в убивстві, - констатував мило посміхаючись Мартинишин.
- Наш прокуратор - "страшний звєрь"! – верескнула Анета. Той її жарт присутні добре знали - так вона наслідувала свою бабусю; коли у воєнні роки покійна родичка Анети, перевозила залізницею у муфті маленького котика, й російський конвоїр грізно запитав: "А тут у тебя чево?" Вона видряпіжнилась на нього й грізним голосом вигукнула оте сакраментальне: "страшний зверь!". Анета чудово розповідала геци й усі, хоча чули оповідку не один раз, щиро розсміялись.
Стояли, споглядаючи у вікно. На подвір'ї екіпу підчікував парох. Одразу ж між ними зав'язалась жвава розмова, яка, тривала недовго. Усі порозсідались у автомобілі. Парох рушив першим. Звернули у бік, протилежний від центру.
- До себе повіз, - констатував Різун.
- На що він сподівається, той півголовок, що убивців шукатимуть серед нас? – пирснула пані Рибка.
- А ти без іронії, наш парох ще та штучка, - обрізала Анета, - ми ж нічого не знаємо. Де він узяв того Мадилюса? І з якою метою притягнув сюди. Можливо власне з цією...
- Ането, невже по-вечорах ти ще маєш час читати Агату Крісті? – сміявся до неї очима Мартинишин, - я можу підозрювати отця Дем'яна у багатьох гріхах, але не у такому.
- Не, у якому такому? А, може, для нього, для стану його свідомості, Мадилюс зовсім й не був людиною. А завада, що мозолила очі, хопта, бур'ян, який треба вичистити з поля. А тут ще й нас з лайном змішати так, аби не відмилися. Най ряса й колорадка, не засліплює тобі очі. Це лише атрибути кліру. Слуги диявола часто в ці одежі облачаються. Думаю, не варто багателізувати собі тієї справи, а почати діяти.
- Який йому із того зиск? Керуватиме Фондом? - підсміхався шеф.
- Навіщо це йому здалось? Відкриє готель, для священнослужителів, як це зробив єпископ в Стрию, чи якийсь санаторій, як у Трускавці...
Мартинишин на мить задумався:
- Що, конкретно, ти пропонуєш, Ането?
- Зателефонувати до єпархії, й представити їм справу так, як ми її бачимо. Нехай врешті зрозуміють, що поведінка пароха кидає тінь на Церкву. Най зі свого боку пригальмують заповзятливого шукача "істини". Теж незайвим буде потурбувати мерію. Мають же вони вплив на тих вилупків із прокуратури.
- Як це виглядатиме - скарга? Прохання про захист? Чи як, – запитав Мартинишин.
- Остапе, набагато гірше виглядатиме, коли нас потягнуть у буцегарню. Уявляєш, який авторитет заробить Фонд? А ще як залучать до того пресу... Ми нічого не маємо, окрім доброго імені? І його треба відстояти будь-якою ціною!
- А я знаю, що правду доводити не треба. Вона завжди вилізе й буде горою! - мала свою думку Мирослава Рибка.
- Хепі енд обов'язковий лише у американських фільмах. А ти наш, рідний кінематограф подивись. Який там хепі енд? А вони ж беруть сюжети з життя, - зіронізувала Анета.
- Пані Анета, здається, має рацію, - зауважив Різун, - виходить, ми турбуємось лишень за себе, за свій імідж, і зовсім не дбаємо за загублену душу чоловіка. Адже ж того Мадилюса усе ж таки хтось убив. І мав у тому якусь незнану нам потребу, - на диво без посмішки, цілком серйозно, промовив Мартинишин.
- Не сміши мене! Яка й кому потреба вбивати Мадилюса? Нема й сумніву, що, він якимось чином сам віднайшов собі смерть, можливо, якийсь п'яний бомж позбиткувався над нещасним, а вже опісля підкинули труп нам. Одне із двох: або ж сталося це випадково, або, навпаки, зробила це – ворожа рука, - переконливо проголосила Анета.
Якийсь час у б'юрі панувала мовчанка. Усі ще так й стояли біля вікна, за яким уже нічого не відбувалось. Спихальський мовчав, зрештою, як й Аполлінарій Венедиктович. Було очевидно, що в даній справі їхня позиція у абсолютно нейтральна. Їх ніхто й не заохочував: ні словом, ані навіть поглядом. Їх, це теж найбільше влаштовувало.
- Пораджуся з правниками, - врешті почав збиратися Мартинишин.
- Треба стукати у всі двері одночасно, - категорично мовила Анета. Час бо грає проти нас.
- Тоді поїхали разом. Удвох ми швидше впораємо справу, - запропонував шеф.
- Ні, таку серйозну річ, моєю гадкою, повинна представляти перша особа.
***
Того ранку Місько приїхав у Фонд раніше, коли там іще нікого не було. Присів у затінку дерев й глибоко замислився: реально не бачив осіб, які б пасували до того вчинку. Можливо, всі вони зграя ошустів, що зібрались, аби звершити свою чорну справу? Неможливо це, - не може група людей граючи експромт жодного разу, не зірватись, бодай на мить відхилити маску. Не мали ж ті люди спеціальної підготовки у ФБР, КДБ, чи бодай у СБ, ба, навіть не група якогось погорілого аматорського театру...
Ось поволеньки в'їжджає на подвір'я старенький фольксваген-пікап, із якого виходить Остап. Як завше стрункий, підтягнутий старанно виголений у своєму незмінному костюмі й сорочці у клітку ще й невиразної барви краваткою – щоденний стрій. Чи має з десяток таких однакових сорочок, чи пере одну і ту ж? Анета в захоплені твердить, що він – найкращий... Завидна відданість, й це попри те, що саме їй найбільше й дістається від шефа на горіхи. Для неї ж він найкращий дипломат, й найгеніальніший стратег. Її не ганить, не паплюжить, а лишень скеровує у потрібному напрямку... І це говорить та Анета, яка, не потерпить від інших щонайменшого непослуху, яка не відступиться поки не знищить не спопелить людину, використавши для того усі можливі й неможливі зв'язки, на яких завгодно рівнях. Тут же дозволяє витирати о себе ноги,й ані мур-мур, ще й прихвалює, які досконалі ці мешти, і яка ідеально рифлена у них підошва... Перша й головна не складачка. Мусить бути щось дуже й дуже важливе, що примушує її скласти лапки. Невже так боїться втратити свою пивницю? Невже - усе це лише заради неї? Адже Чипельська церковна діячка чи не з найвідомішим у Галичині іменем. Організатор світських рухів у Церкві, замалим не усіх її структур. Близькі контакти з єпископатом, верхівкою Церкви, хіба найближчі й найтісніші контакти з діаспорою, до того ж, відома художниця. Нараз погоджується бути другою особою, ще й тримати себе на коротенькому налигачу. Якщо вже усунулась в тінь, на те мусить бути якась над вагома причин. Яка?
Таємна пристрасть до Остапа? Цього не можна виключати. А може, що більш вірогідно, - позиція "у тіні", їй нині вигідніша? Роблячи потаємно свій бізнес, немов щитом прикривається Остапом, підтримуючи його в ілюзії, що геть усе тримається виключно на ньому, й усі, в тому числі й вона сама, маріонетки, рухаються лишень у напрямку, вказаному його всевладною правицею. Цілком незла гіпотеза. Правда вона б засвідчувала, що усі злодіяння справа лише її рук. Її однієї ... Чи ж можливо таке?..
Кожна людина живе у світі своєї власної ілюзії, яку сама собі й розбудовує. Тим самим відсторонюючись від реальності, збагачує "той" свій світ.
Про Міська в юності укоренилась думка, що він – пристрасний грибник, бо кожну вільну хвилинку перебував у лісі щось, там збираючи. Та ніхто й не підозрював, що насправді означав для нього час проведений у лісі. Не грибник, лютий опришок никав по лісу вишукуючи панів і паненят, (боровиків і підберезників), що завдали йому прикрощів. Полонив жандармів, розшукував графа, що був його ймовірним батьком. Закохувався, зраджував і був зрадженим. Словом, подумки писався захоплюючий роман. Захоплюючий у першу чергу, для нього самого. А ліс, долання перешкод, віднаходження лисичок, сироїжок, білих, моховиків лиш додавало у цьому романі героїв і підказувало усе нові сюжетні лінії. Це було, як би нині повіли, - віртуальний світ. Світ у який нікого не впускав, таємнича Сфера, яка його певним чином формувала...
Опісля не було меж здивуванню: як Місько закоханий у медицину, який з дитинства було в нерозлучний з фонендоскопом, й ніхто не міг уявити кимсь іншим як лікарем, нараз подав документи на юридичний. Таке "раптове" рішення шокувало усіх. Яке, насправді не було ані раптовим, ані несподіваним. Хотів професійно займатись тим, чим дозволяв собі робити лише подумки.
Що мислить, що уявляє собі Анета у своїй пивниці, яку чомусь одразу назвав печерою Синдбада? Можливо це її віртуальний світ? Можливо й вона, боронячись стороннього ока, вболіває цілком не за збереження лахів, можливо, болісним для неї є те, що хтось ввіходить у її сферу, сферу найпотаємнішу, яка існує лише для однієї людини на світі, - для неї самої. Світ, повен дивацтв і найцікавіших диваків. Розпізнавши їх дивацтва, починаєш краще розуміти ті чи інші їхні вчинки.
Скажімо, коли б йому замовили її портрет, кого б малював? цесарівну, що винагороджує вірних із поблажливою посмішкою, із якою вислуховує подяки? Чи Марк Твенівського принца, із якого потішаються волоцюги на Смітному дворі?
***
Два наступних дні, нас чекала принизлива операція зняття у кожного відбитків пальців і... як окреслила Анета Чепельська – "генеральної сповіді", що тривала по декілька годин. Митники працювали у сусідстві із слідчими прокуратури. Вірніше, наступного дня вони здійняли з підвальних складів пломби й пересвідчились, що нога зловмисника складу не переступила. За рішенням прокурора слідчі стовбичили й днів зо три під час розмитнення, заважаючи митниками, дратуючи працівників Фонду. Бурхлива діяльність, яку з перших днів, було розгорнув прокурор і його запопадливий слідчий Петро Бакуменко, трохи пригасла. Чи зрозуміли, що нічого із працівників Фонду не "витягнуть", чи все таки дістали "установку" від керівництва не "шити" і не "роздувати" справу, та прокурор на терені Фонду більше не з'являвся. Бакуменко теж волів вести кабінетне слідство. Коли потихеньку змушені були визнати, що справу розкрутити не удасться, Клєбанов викликав у кабінет Бакуменка й розпорядився:
- Ти, Пєтя, верни справу того “космічного ідіота” із храму тому дебілу, що я йому виговор упаяв. Сам накрутив, хай сам і розкручує. А я, щоб не обидить Дем'янушку, отця нашого, залишу її у себе на контролі. Скажи тому вилупку, хай доповідає про хід слідства кожного тижня.
Так голосно розпочата справа знову була передана у районний відділок і у Фонді знову появився Петро Павлович, якого зустріли з полегкістю й можна б сказати з радістю, бо був він особою делікатнішою, толерантнішою, й не таким хамом, як його зверхники. На радощах, що смерч, покрутивши й позбиткувавшись усе таки, проминув, працівники Фонду влаштували з паном Петром довге чаювання. Пліткували про його начальство, про холеричний хід слідства. Усе це уявлялось їм жахливим сном, про який треба якнайшвидше забути. Петро Павлович підтакував, усіх уважно вислуховував, а у кінці поцікавився, чи йому, грішному, не дозволять оглянути пивницю.
- Але ж просимо, з великим задоволенням. Ми накажемо прибиральниці навіть окропити проходи, аби ви не потонули у пилюці, - сміючись запропонував Мартинишин. Петро Павлович, просив особливо його персоною не турбуватись, бо така вже його робота - бабратись у нечистотах...
Коли пізно увечері уже збирались закривати приміщення, похопились, що слідчий усе ще на складі. Тетяна пішла його "визволяти" й надибала серед лижних палиць, які він усі розібрав й нескінченою вервечкою виставив уздовж стіни:
- Ой я й не зчувся, пізня година вже...ви уже напевне додому зібрались, і я вас затримую? – знітився слідчий.
- Так. Власне ми хотіли закривати, додому зібрались...
- То й дуже добре, я теж на сьогодні закінчив. Мені б лишень оформити вилучення цієї ось палиці, із вашого дозволу...
- Та навіщо вам оформляти? Беріть так, коли сподобалась, але ж підшукайте для неї пару, - мовила щиросердна Тетяна.
- Та от другої, якраз і немає. Така не складачка... Запросіть, хто ще там є з ваших й оформимо вилучення.
Коли вилучення було запротокольоване, Мартинишин поцікавився:
- Чим власне привабила вас та палиця?
- Вам скажу, - по опису експертизи чимось подібним було нанесено смертельну рану нещасному Мадилюсу.
- Лижною палицею?
- Ця думка прийшла мені, - постукав себе пальцем по чолі, - коли побачив, що усе у вас в ідеальному порядку, а ось палиці чомусь у безладі. Та й пари до неї, хоча усе передивився – не знайшов. Віддам на експертизу, а вони нехай уже там вирішують.
- Звичайно, - погодився, посміхаючись Мартинишин. До зустрічі пане слідчий.
