Не по-осінньому морозне Місто гріло мене сотнями своїх вогнів. Завелике для мене Місто. Здавалось, повз мене мчать, їдуть, проходять сотні його жителів й туристів. Місто дозволяло їм їхати по його асфальту, йти по його бруківці. Місто дозволяло.
Мама турботливо рекомендувала мені щовечора повертатись в хостел на таксі, та я, в перший же вечір, по нез’ясованим досі причинам, виявила непослух. Це при тому, що я не була впевненою чи пам’ятаю дорогу. Мене манило чуже повітря, яке на кілька вечорів стало й моїм і страх тоді здавався зовсім далеким і небаченим. Я помітила, що багаточисельні враження змушують мій мозок вмикати режим «автопілот», і я не зовсім точно рефлексую події навколо себе. Для приходу в звичний стан, я потребую ліжко і ніч. Та парк, повз який я проходила, змусив мене пришвидшити темп цього процесу та моєї ходи. І тоді в поле мого зору врізалось знайоме пальто. В будівлі, в якій проходили заняття, було холоднувато, і багато з нас не знімали верхній одяг, а пам’ять на гарні пальто в мене відмінна. Здається, її звати Іннеса, на початку ми трішки розповідали про себе, і мені сподобалось її есе. Як правило, мені не притаманно починати розмову з малознайомою людиною, та лячний парк і Місто вирішили приборкати мої сумнівні принципи, тому мені швидко вдалось наздогнати свою малознайому з моїм і так неповільним темпом.
– Ще раз привіт, вибач, що турбую, та ти випадково не на вул. Симоненка прямуєш? А то мені щось страшнувато стало самій йти.
– Привіт, ой ні. Я зараз повертатиму. Та я нікуди не кваплюся, давай я тебе проведу хоча б до переходу? Ти ж не місцева, я розумію.
– Якщо ти нікуди не спішиш, було б чудово, звісно.
– О, до речі, візьми яблуко, найшла я куди їх подіти, а то знаєш, стільки яблук з собою взяла, думала, весь час їсти заняттях буду. Ще й йогурт прихватила, та не питний, а такий, з баночки, а ложечку забула взяти, от візьми!
І моя мила провідниця миттю вийняла з свого рюкзака велике супермаркетівське яблуко. Їсти я не хотіла зовсім, позаяк приїзд на вокзал, метро, поселення в хостел, восьмигодинні заняття та й загалом стресові ситуації не вельми позитивно впливають на мій апетит, але Іннеса була такою люб’язною до мене( причому, щиро люб’язною, ні капельки не лицемірною, що вкрай рідке явище) і, до того ж, вже вийняла мені яблуко, тримаючи тим часом своє яблуко в зубах. Склалася така ситуація, що відмовити стало набагато не зручніше, ніж прийняти. Тому я простерла руку до цього модифікованого дива.
– А як ти, до речі, з навчанням розібралися? Не матимеш проблем з прогулами?
– Думаю, що не матиму. Я написала заяву на ім’я декана на рахунок моєї відсутності. Чесно кажучи, я б не мала ніяких проблем, якби і без заяви дні чотири пропустила. Я не занадто серйозно ставлюся до своєї університетської освіти загалом. Не буду заперечувати, є лекції, які варто послухати і є лектори, в яких варто повчитись і я задоволена цим, та їх є одиниці в кожному семестрі. Тому я охоче займаюся всім, що я можу віднести до «самоосвіти». А так виходить, що й зовсім непогано мати час на ось такі заходи, де я можу зустрітися з письменниками, якими я захоплююся – вимушено вже вдруге відкушуючи від яблука я раптом збагнула – ой, вибач, я ж тобі не подякувала за яблуко. Дякую, я сьогодні ще дивніша, ніж завжди.
– Та нічого, будь ласка, я навіть не помітила – і моя співрозмовниця кутиками вуст посміхнулася, чи то від того, що все-таки помітила, чи від моєї останньої репліки.
– А в тебе як з навчанням?
– Я вже два роки, як закінчила, я вже працюю. Мені часто говорять, що я ще змахую на студентку. А от від роботи відпроситись вже так то й легко. Ти на філологічному навчаєшся, так?
– Так.
– От, і завжди марила українською філологією чи літературною творчістю. Я так сумувала за українською, коли певний час в Ангії проживала.
– Ого, ти мала можливість в Англії пожити, круто!
– Ну так, мала. Так от, а батьки мене завжди бачили економістом. Ця справа в нас майже сімейна. А я не могла наполягти на своєму, чи то навіть і не пробувала. Тепер я ще один економіст, який не любить свою роботу і свариться на ній з пристарілими дядечками, за такими ж престарілими поглядами. Часом, бувають якісь цікаві відрядження, та в цілому рутина рутиною. Тому я дуже радію , що змогла відпроситись на кілька днів. А раптом я знову писати почну.
– От бачиш. Ніколи не знаєш, як воно все складеться. Немає якогось конкретного плану для успіху. Те, що я навчаюсь на факультеті пов’язаним з письменством, чи те, що я маю час і змогу відвідувати різні заходи, також пов’язані з ним, нічого мені в майбутньому не гарантує.
– Безперечно. Але ти тут і зараз можеш займатися тим, що тобі подобається. Ти маєш сміливість займатися тим, що тобі подобається. Далеко не всі мають в своєму житті такі сторінки. Далеко не всі можуть це собі дозволити. Щастя – в миті.
Як тільки Іннеса довела мене до потрібного переходу, і ми попрощалися з нею – я викинула тричі надкушене яблуко.
Наступного дня я не побачила Іннесу на заняттях, як і в подальші дні.
