«Ти будеш все мовчати,
а я буду говорити,
тому, що час настав...»
(Федір Достоєвський)
Я завжди думав, що там – за межею мене чекають тільки сивочолі предки біля свого гарячого і світлого вогнища. Чекають з нетерпінням і думають: «Де він забарився? Нам потрібні його розповіді про світ людей – так легше перебувати вічність...» Але крім предків чекають біля вогню невгасимого серед нескінченної темряви мої солдати – вони загинули, а я лишився жити (поки що). Їм потрібні мої слова – там, біля полум’я. Я прийду – не сумуйте там без мене.
Дехто нині думає, що ця війна між людьми. Людьми, які в ті самі слова вкладають різний зміст і суперечку щодо змісту вирішують вбивством одне одного. Але це неправда. Це війна між машинами. Величезними металевими динозаврами. Люди лише потрапляють під їх сталеві лапи та зуби, стають на шляху залізних комах, якими вони плюються. Ці залізні монстри живуть своїм життям: люблять і ненавидять, хворіють і вмирають, воскресають з мертвих і стають прахом... Ми лише вкладаємо в них душу, заливаємо бензинову кров у їх залізні вени і вогняні сталеві серця.
У кожному з цих монстрів живе демон, якого розбудили колись перші творці колеса і якому вже не судилося заснути, допоки стоїть світ.
Ми живемо і вмираємо у світі машин. Ми воюємо на війні машин. І люди нині чітко розділилися на дві групи: одні лишилися людьми і дивляться на машини як на даність, чи як на друзів, чи як на не завжди покірних слуг, як на істот з якими вони можуть працювати і (нажаль) воювати: з одними машинами проти інших машин. Другі ж – перестали бути людьми у цьому світі заліза: вони стали рабами машин і сліпо виконують їхню волю, вони втратили душу і замінили її на ментальний механізм. А у деяких машин воля одна – знищувати людей. І саме проти таких покидьків, проти таких моральних виродків доводиться нині воювати нам. І знищувати те, що несе людям смерть.
Воюючи в світі машин мимоволі ловлю себе на думці, що я ставлюсь нині до механізмів як до живих істот. Коли бачу розбиту техніку, мимоволі закрадається в душу відчуття жалю: думається – треба поховати цих істот, віддати землі, щоб прах повернувся до праху, прочитавши над ними псалом з їхньої Біблії – Біблії Машин.
Коли стихають бої, випадає якась хвилина відпочинку, читаю «Кульбабове вино» Рея Бредбері. Як мене в ці дні зачаровує ця книга! Це сентиментальна і живописна повість про мир, про мирну оселю і спокійне життя. Про те, що нині у нас так брутально відібрали слуги божевільного карлика. Як хочеться повернутися у цей світ – світ мирного життя. Але повернення немає – для мене ця війна ніколи назавжди. Я ніколи не пробачу і не забуду нічого. Доки по землі ходить хоч один з тих покидьків, що зруйнували мій світ, сплюндрували мій рідний край, перетворили його в пекло, війна для мене не закінчиться...
Війна – це нескінченне доведення давно доведеної теореми. Точніше кількох теорем. Чи навіть багатьох. Одна з цих теорем – найважча – та, що смерті немає. Не буває. Не існує. Всі ми вічні – бо вічний дух. Насправді, це не теорема, це аксіома. Але люди вперто її сприймають як теорему і постійно пробують її довести. А на війні це особливо важко. Ілюзія смерті стає зримою. Здається, що ось – бачиш межу між мертвим і живим. І в цій гарячці подій люди забувають про вічність. Насправді, страх смерті легко здолати – потрібно лише захотіти. Але здолавши цей страх, усвідомлюєш, що попереду або нескінченна низка реінкарнацій або заспокоєння в нірвані, розумієш, що цю найголовнішу перемогу легко втратити: у людей, що поруч цей страх наявний, нездоланний, неконтрольований, іноді панічний. І вони можуть в пориві паніки будь-кого заразити цим страхом. Подолати цю епідемію страху важче, ніж сам страх у своїй душі.
На фронті трапляється іноді на диво сентиментальні випадки. Один молодий солдат-доброволець Р. з мого взводу зустрів на фронті свого дядька, якого не бачив уже багато років і нічого не чув про його життя і не знав, що він теж на війні. З розмови солдат Р. довідався, що виявляється, у нього є син – в селі, де живе його дядько і яке він відвідував кілька років тому. Через деякий час після цієї розмови я побачив на обличчі солдата відчуття панічного жаху. Він говорив (чи то мені, чи то нескінченній порожнечі Всесвіту): «Мене ж завтра вб’ють, а я навіть сина свого не побачу. Мені б тільки сина побачити, а там хай вбивають!» І це той самий солдат, який вчора в перерві між обстрілами стрибав по самоходкам з вогнегасником в руках і зі сміхом гасив неіснуючу пожежу. Всім навколишнім його поведінка теж чомусь видалась дуже смішною. Хоча фрази він кидав в простір зовсім не смішні: «Я хочу погасити пожежу війни!» І цей же солдат, якому вчора було абсолютно байдуже – померти чи жити, сьогодні заражає навколишніх панічним, нічим не вмотивованим страхом. У людини з’явилося щось, що прив’язало до життя, з’явилася якась цінність, яку потрібно конче бачити будучи живим. І саме це паралізувало на деякий час його волю, його силу духу і безстрашність.
На фронті, як і всюди, люди живуть емоціями. Я бачив старого сивого солдата, який сидів і плакав. Він довідався, що його роту накрило «Градом» під час обстрілу. З роти лишилася ледве половина солдат і машин. І про це нічого не сказали в новинах. Чомусь солдат звинувачував себе: «Якби я був тоді з ними, я би прикрив би їх мінометним вогнем...» Мені хотілося щось сказати солдату, пояснити, що мінометами не прикриєш роту від «Градів», що далеко не все повідомляють в новинах, бо йде війна. Кілька днів тому наш взвод відбивав атаку сепаратиствів: стріляли з усього, що в нас тоді було прямою наводкою. Після бою поле було просто всіяне тілами сепаратистів (поклали явно більше сотні виродків) та розбитими танками (не один і не два були перетворені на металобрухт). Ми відбили атаку, зупинили наступ на нашій ділянці оборони, але теж про це ні слова не сказали в новинах, ніхто нам навіть не потис руку і не сказав які ми молодці. Йде війна і зараз просто не до того. І нам якось було байдуже – бо воюємо ми не за нагороди. Але я нічого не сказав тому сивому солдату, навіть традиційне «на війні, як на війні» і то не сказав...
Рей Бредбері висловив колись геніальну фразу: «Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.» Я згадав цю цитату і подумалось: найбільші біди в людей від того, що вони забувають про те, що вони живі, перестають цінувати цю мить, цю радість життя. Починають вбивати себе і інших, перетворювати цю радість життя на пекло. Я стояв і дивився на половину Місяця (наче зрізану ножем), на старі дерева, на Юпітер, що яскравим холодним оком зимового нічного неба глипав на землю, і думав: цього всього я міг вже не бачити, не переживати цієї радості буття, на цій війні мене могли вже сто разів вбити. Але я досі живий, відчуваю, бачу, радію. А це не аби що...
Я малюю картину війни густими важкими фарбами – все тих же відтінків: вохри, сірого та свинцевих білил – отруйних і їдких, малюю грубими мазками Клода Моне. Тільки у нього картина виходила чарівна, чуттєва і ніжна. А в мене понура і жорстока. Бо малюю я не «Водяні лілеї», не «Копиці» і, навіть, не «Враження», а безжальні апокаліптичні картини оточуючого мене світу війни. Відчуваю, що треба змінити і пензлі, і фарби, і мольберт, і тему, і навіть палітру. Але не можу. Художники кажуть, що вони свої картини не «малюють», а «пишуть». Я теж свої словесні етюди не «пишу», а «малюю».
Побачив серед гармат і танків молоду дівчину. Обличчя і вуха всі в пірсінгах, фарбована зачіска якась модерново-божевільна. Але в камуфляжі і з автоматом. Від неї пахло не парфумами, а соляркою і димом – запахом війни. Тебе то чого занесло на цю божевільну війну? Ще й філософствує про те, що тема смерті має бути довершена в літературі і репортажах – безглуздо писати про те, чого не існує. Ще філософствує про несерйозність молодих хлопців-солдатів на війні. Тільки такого образу мені і бракувало до моїх етюдів! До моєї колекції людей та особистостей війни. Я тоді сказав їй у відповідь на абстрактні репліки: «Мадмуазель! Ви серед цих танків виглядаєте сюрреалістично. А ще одягніть шапку і каску. По перше, зима, а по друге, ми на війні.» Схоже, вона образилась. Що ти з нами усіма робиш, війна...
