Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43524
Рецензій: 84807

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка для дорослих

Різдвяна фантасмагорія в Антонінах

© Шеремета Олександр, 30-01-2015
Ще з дитинства я відчував, що Антоніни – цілком незвичне село. Щось у ньому таємниче витає, щось зі світу дитячих мрій. Навіть через десятки літ потрапляєш глибоко в затінки свого дитинства.
Цього разу, на Різдво до Антонін, я вирішив дістатися автостопом. Невдала затія, позаяк прийшлось добру годину чекати чуйного попутчика на виїзді з Хмельницького. Коли пальці задерев’яніли, старенький «Запорожець-пиріжок» спинився коло сторчма піднятого великого пальця. Мене треба було заносити в салон, як льодову скульптуру, але всміхнене обличчя водія щось таки відігріло в грудях. Це був Вітька. По-перше, я був радий, що поїду без пересадок, бо Вітька - то сусіда, що живе в Антонінах, у хаті навпроти, по-друге, це чорт забирай, Вітька. Ще той пройдисвіт, з яким минали усі мої канікули. Він завше вигадував якісь фантастичні історії про село, щоб наші дитячі пригоди проходили цікавіше будь-якої відомої людству мандрівки. Ох, скільки ми тоді облазили в пошуках закопаних скарбів, зниклих цивілізацій і містичних істот. І все це в межах любого серцю села.
- Оце-то зустріч. З празничками тебе!  А-ну цибай у машину, підкину. – радісно загорланив Вітька.
- І тебе з Новим роком. Дякую, що підібрав.
Минуло щонайменше двадцять років з тих пір, як ми, мов оглашенні, льотали по селу, «рятуючи прекрасних принцес з полону перелесників», а Вітька не змінився. Здавалося, що він і зараз впевнений в тім, що їде не на «Запорі», а на міжгалактичному крейсері. На запитання «як мої справи», я коротко і стисло доповів про останні новини зі свого буденного життя. Та попри лаконічність, мрійник вирішив перебити мене, доповідаючи про нову чудасію в селі. Запитав, чи знаю я звідки приходить різдвяний вертеп у село? Я похитав головою, усвідомлюючи, що Вітька не погодиться з побутовою думкою, що вертеп – то всього лиш переодягнені сільські діти. Своєю відповіддю я спровокував цілу історію, яка розповідалась аж до Антонінського ставу.
На мій показний подив виявилось, що вертеп збирається глибоко в лісі, за гаткою, ближче до невеличкого селища Юзіно. Там є місцина, де на Святвечір усіх фігурантів дійства збирає молодий козак. Старий циган, подоляночка, литвин, москаль, кінь, пес, цап та племінник сатани готують показову інтерлюдію для селян. Вітя, який розміняв вже четвертий десяток літ, вперто стверджував, що всі ті типи не з нашого світу. Що вони гості, котрі навідуються лиш на Різдво.
Як минули Чернелівку, я почув від співбесідника про старого лісника, котрий єдиний знає де тих містерій шукати. Лісник справді був у селі легендарною особистістю, на ряду із старим рибалкою Чомбою, Чайкою з покуття, та дідом Соловейчиком – майстром на всі руки.
Садиба лісника теж є не абиякою – то була колись псарня графа Юзефа Потоцького, нащадка Антоніни Потоцької, в честь якої колись село Голодьки було перейменоване на нинішню назву. За часи панування знатних родів: Острозьких, Сангушків, і врешті Потоцьких, село розвивалося. На початку ХХ століття в Антонінах була розкішна магнатська садиба, яка складалася з офіцини, манежу, стаєнь, гаражу із десятком найсучасніших на той час авто, парку «Кайзер», який увібрав у себе масу екзотичних рослин та тварин, ну і звісно ж палацу, який проектувався великим Ферденандом Фелнером, за проектом якого збудована Одеська національна опера. На жаль, Україна мала і має біду прямісінько під боком. У 1919 році юродиві більшовики спалили палац, який своєю красою та убранством міг би сперечатися з Воронцовським палацом у Алупці. Спалили родинну бібліотеку та приватні колекції пана Потоцького, знищили винні погреба, які наразі, поховані глибоко під землею. Годі й уявляти скільки скарбів було знищено, розкрадено, і скільки ще таїть земля, якщо зі слів внучки садівника графської оранжереї, Тятяни Коломієць, стіни кабінету Юзефа Потоцького були обкладені золотими монетами і не лицевою стороною, а стопками. Вітька завжди хвалився, що знайшов одну таку монетку, але нікому не показує. Ще казав (та й не тільки Вітька, а й інші селяни), що коли червоні дикуни палили палац, Юзеф разом із двома синами рятувалися через систему підземних коридорів, і вийшли аж біля села Юзіно. Вітька ж казав, що знайшов колись один такий хід, мовляв він замаскований під обшарпаний склеп на польському цвинтарі. Якраз саме коли він розказував про той склеп, ми в’їжджали в Антоніни, де за знаком із назвою села ховалися між дерев похилені хрести та склепи того самого польського кладовища. Потім проїхали величезний Антонінський став, на березі якого зручно влаштувалася садиба квартирмейстера графського двору. І ось ми вже в центрі, поряд із Золотими воротами, за якими від колись розкішного палацового ансамблю лишились лишень стайні, офіцина, та манеж. А за ними широко простягається уздовж річки Ікопоть парк «Кайзер». Гуляючи парком, ще досі можна вгледіти витівкуваті екзотичні дерева, серед яких одне з двох в Україні, Коркове дерево, та ряд рослин з Червоної книги. Годі й казати, що все те убранство в занехаяному стані, а парк більше схожий на казковий ліс Пазлвуд. І це влучне порівняння, позаяк деякі дерева «Кайзера» лишились з часів закладення парку Єстафієм Сангушко, на початку XVII ст. Акурат однолітки дерев вищезгаданого, англійського Пазлвуду.
Коли сонечко сховалося за обрієм і засвітила перша зірка, ми ступили на поріг Вітькиної хати, де нас бабуся Ганя зустрічала з кутею. Її стареча посмішка, здається, й до скону не втратить своєї загадковості. «Христос ся рождає» - примовляла вона, запрошуючи до різдвяної вечері. Дванадцять смачнючих страв пашіли на столі. Всі по черзі спробували куті і прийнялись за інші страви. Тільки-но я встиг вхопити ложку, як у двері хтось добряче погрюкав. Бабця Ганя підірвалася відчинити, припускаючи, що то колядники, але за мить двері зачинила і сказала, що то вітер гуляє. Вітька схопився з-за столу, взяв мене за руку, і повів в сіни. Я обернувся і на останок вгледів як бабуся Ганя кладе гілочку ліщини на піч, де золотавим блиском майнув якийсь предмет. І в думках моїх ковзнула думка, що то ніщо інше, як та сама монета з кабінету графа Потоцького. Щось таки Вітька знає…
- Хутчіш взувайся, то лісник навідувався. – захекавшись, затараторив Вітька.
- Друже, тей що з того? Хай йде собі з Богом.
- Ти не поняв. Цей лісник проведе нас до місцини, де вертеп збирається.
- Вітя… - приречено видихнув я. – Давай я прибавлю нотку реалізму у твоє життя…
- Моєму життю і так вистачає реалізму. – Цілком серйозно відповів Вітя. Здається, таким приземленим я його ніколи не бачив. – Я одинокий, у мене немає дітей. Роботи в селі не знайдеш, катаю на шабашки в Хмельницький. Ото тільки й порайся біля сухореброї корови та кількох поросят. Мені вашого реалізму вдосталь вистача.
І все що я мався сказати, запнулося у мене поперек горла. Я побачив іншого Вітю. Я побачив справді нещасну людину, яких в кожному українському селі вдосталь. Людину, яка принаймні цінить те, що має. Людину, яка, певно, єдина в Світі, так щиро вірить в диво. Нехай містичне, але ті вигадки, гляди – відображення того, що він в житті не досяг: не підкорив цивілізацію столичного життя, не врятував принцесу з чіпких лап одинокості, не віднайшов захованого скарбу сімейного щастя. Мені стало соромно за те, що я закинув руку над чиїмось мріями.
- А й справді. Ходімо наздоганяти лісника.
- Так би й зразу. Ходи. Нас чекає незабутня подорож. – всміхнувся Вітя.
Сніжинки поволі десантувалися нам під ноги. Ми хрумали заметеною стежиною до двору діда Соловейчика, який відійшов у кращий світ, кілька літ тому, полишивши по собі хатину, яка зіяла пустими, чорними віконницями. Темно-сині відтінки надвір’я таїли в собі пам’ять дитячих років, коли ми отак само, минаючи хлів, попід стріхою виходили на задній тік, і простували через городи до лугу понад ставом. Признаюсь, дещо моторошно було наближатися до хати. Тиша в селі завжди настерігає і навіює усілякі страхітливі думки. От тоді й знайшли свій початок дива. Біля розчахнутої хвіртки стояв дід Соловейчик із гасовою лямпою в руці. Ось тільки світилася вона синім. Я було подумав, що то мені привиділося, але коли дід підняв світило над головою, а іншою рукою вказав у бік гатки, дрижаки пройняли мене аж до нігтів. Ми пройшли повз нього, вдаючи, що не помічаємо його, але щось таки сіпнуло мене зазирнути в вічі небіжчика. І побачив я у них тепло. У вицвілих, старечих очах сяяла радість, яка безмовно вітала мене, мовляв оте забуте з дитинства: «Доброго здоров’я, козаче. Як життя молодеє?»
А у лузі хтось насвистував. І не вітер то зовсім був, бо цю пісеньку я сотні разів чув від нині вже покійного діда Чайки.
- Вітя, ти теж це чуєш?
- Вітру в лузі?
- Так… Тобто ні. Пісеньку, яку дід Чайка насвистував.
- А-а, - здогадався Вітька, - то он же він сидить.
Я поглянув під стару вербу, коси якої закувала крига, і побачив як навколо згорбленого силуету витанцьовують діти. Вони були зодягнені в самі лишень сорочки. І дзвінкий сміх побіг луною понад замерзлим ставом, через Глібоку долину, і аж до гатки. Йшли ми через поле. Вітер нещадно розбивався об наші обличчя. Ноги грузли по кісточки в сніг, але ми продовжували наш шлях. Узрівши такі чудасії, я все менше сумнівався, що побачу справдішній вертеп у лісі. Чекав лишень зустрічі зі старим рибалкою Чомбою, який, до слова, не забарився. Згорбившись над лункою на Глібокій долині, де ми вирішили зрізати шлях, дід вичікував кльову.
- Чомба теж мені не ввижається? – перебиваючи гул вітру крикнув я у спину Віті.
- Ні, ніяк ні. – підтвердив він. – Старенький ще й досі рибку виловлює. Скільки йому років ніхто в селі не знає, але повір, він живіше всіх живих.
- Тобі не здається, що ми вже мали б нагнати лісника?
- Ні, не здається.
По тому мої питання вичерпалися. Коли ми підходили до хати лісника, я був настільки втомлений постійним вийманням чобіт зі снігу, щокроку встрягаючи по коліна, що шкодував, що не відхрестився від пригоди і не почовгав до рідних бабусь. Старенькі сестри разом з усією родиною чекають мене на Святвечір, а я міряю рівень снігу по околицях. Але після зустрічі з Соловейчиком, Чайкою та живішим всіх живих Чомбою, інтерес таки розпинав мене і дарував наснаги йти за невтомним Вітею.
Ми постукали у величезні дерев’яні двері, і ті одразу ж відчинилися. Зо середини віяло теплом та запахом горілого хмизу. Біля коминку сидів старий лісник у хутряній камізельці. Його сива борода спадала на живіт і тяглася підлогою до чоловіка середнього віку, що сидів напроти.
- Вітаю вас мої сини. Чи не померзли ви, йдучи? Я чаю з глоду вам заварю, чи може хочете узвару? Вітайте гостя мого, пана. Як віддихнете – сядем в сани. І вмить чкурнемо в ту місцину, де вас очікують гостинно. Не забарились ви ні трішки. Старий циган лиш виліз з діжки. Козак скликає інших типів. А ви сядайте, тілько тихо. Бо вечір тишу любить, спокій. І так було, і буде доки, свята зоря не засіяє. Допоки ся Ісус рождає.
- Вітаємо тебе, лісничий, і гостя твого. Христос ся рождає! – Піднесено зачав Вітя.
- Славімо його! – Відповіли усі хором.
- Як не втомились, мої милі, то гайда в ліс на ту місцину. Вертеп поможемо зібрати, і свято нести в кожну хату. А вас, мій пане, ясноокий, залишу тут, хранити спокій. – Чоловік у чорному фракові поважно кивнув. Він усім своїм видом показував знатне походження.
Як запрягали сани, Вітя запитав у лісника:
- Це за чим пан Потоцький завітав?
- Навідатись до псів своїх. Чи всі на місці. Всі живі.
- І як?
- Всі на місці.
- А де?
- Позаду.
І коли я обернувся то побачив щонайменше сотню мисливських псів. Усі вони сіяли блакитним маревом. Стояли в шеренгах, гордо задерши морди до зірок, що виглядали поміж хмар. І тоді лісник всівся за віжки, і засвистів, наче у мисливський ріжок подув. Враз дюжина псів вишикувались перед санями. І тільки-но ми повсідалися, як ватага смикнула за поводи і сани здійнялися понад верхівками дерев. Під нами синіли поля, став, ліс. Ми мчали на висоті пташиного польоту, а я й досі не міг повірити, що все те коїться зо мною. Вітька всміхався мені, мовляв, дива таки існують, варто в них лиш повірити. А значить я повірив, коли лечу на санях, запряжених дванадцятьма фантомними псами.
Дуже скоро ми приземлилися на галявині в тій стороні лісу, де вже Юзівські землі починаються. Серед засніженої місцини червоніла ватра, навколо якої стояли: Старий циган, литвин, кінь, цап та племінник сатани. Вони знали, що ми навідаємось, вони чекали нас. Коло ватри стояв накритий усілякими стравами стіл, на краю якого височів книш трирядний. Внизу перша житня хлібина «Хазяїн», на нім «Василь» пшеничний, і на вершечку «Йордан» з пісного тіста. Неподалік від столу височів дідух. Галявина вигравала неймовірною кількістю кольорів. Наче художник вронив сюди свою палітру. Сяйво багаття перепліталося із блакитним відблиском місяця в снігу, а сині вогники гасових лямп кружляли навколо, здійняті невидимою силою. Племінник сатани, густо-оброслий рудою шерстю, мружив свого поросячого п’ятака до срібного коня. Цап байдужо жував жуйку, подриґуючи довгою борідкою. Коло нього, на пеньку, вмостився блакитноокий литвин. А в голові столу сидів старезний циган. Його довге волосся, кольору вороного крила, ховало побите зморшками, смагляве обличчя. З гущавини лісу витягав хмиз жилавий козак із довгим чубом, котрий закрутився навколо вуха. Вкинув гіляки у вогонь і почав співати:
«Десь тут була подоляночка.
Десь тут була молодесенька.
Тут вона сіла,
Тут вона впала,
До землі припала.
Сім літ не вмивалась,
Бо води не мала.»
- Не правда! – Виходячи з хащів, озвалася повногруда дівчина. – І воду я мала, і личко вмивала. Москалеві віру дала, от і задержалась. Гарно каже, гарно тьохка, та усе не правда, соловейко з нього добрий, та не чолов’яга. Як брехав під соснами, зразу все прочула, учепилась в коси я, і тягла за чуба. Тягла, тягла, притягла. Знайте люде, вірте милі, задурила москаля. – Волочила чорнобрива за три волосини худого, миршавого москалика, який не сильно й то пручався.
- А што, Катєріна, ти мнє вправду нравішся.
По галявині розсіявся дзвінкий сміх. І я гигикнув, коли Вітька штурхнув мене в бік. З-за столу встав циган і промовив.
- Всі у купі. Нині свято у людей, то ж баритися нам не на часі. Тримай свою плату, лісниче. – дав він діду три лісових горішки на гілочці. Лісовик подякував, закинув бороду на плече, вмостився за віжки і погнав фантомних псів понад дерева.
- А ти, парубче, будеш звіздарем. – Молодий козак підійшов до мене впритул і вручив жердину з зіркою, що символізує народження Христа.
- Заждіть! – Скрикнув я. – Лісовик казав, що пес має бути у ватазі.
- То ось він. – Вказав старий циган на те місце, де Вітька стояв. І побачив я, що замість Віті на мене зиркає статний сіроманець. Очі його блищали радістю, вуха сторчма стояли, а пухнастий хвіст виляв туди-сюди.
І пішли ми через діброву, через гатку, через поле, наспівуючи різдвяних пісень. Зо ставу нас вітав Чомба, той, що живіше всіх живих. В селі, біля верби насвистував дід Чайка, забавляючи потерчат, а на оддалі махав блакитним світилом дід Соловейчик. А як ввійшли у вуличку, з хатів почали виходити люди. Всі вони раділи Різдву Христовому, святковому вертепу, новому звіздареві, і підспівували нам усім знайому колядку:
Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 01-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 30-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36278009414673 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …