Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2682
Творів: 50901
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 402, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.235.145.108')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Тарзанаріум Архімеда. Епізод 6 (08.10.2002)

© Олексій Спейсер Кацай, 18-10-2005
8 жовтня 2002 року,
Море Ясності (Місяць)  

Як це не було дивно, але спаундер вони все ж таки підвели. Якщо, звісно, так можна було сказати, про скособочену споруду, що лежала на купі каміння під кутом градусів в сорок до опуклого обрію. Над ним у чорному небі розкинулось розлютоване Сонце. До його заходу залишалося ще декілька діб. Тягучих земних діб, покритих, як і простір великої рівнини, шорстким наждачним пилом. Дно кратера, переоране підошвами черевиків скафандрів, нагадувало заїжджене гусеницями тракторів прибране картопляне поле, освітлене яскравими прожекторами. Втім, це стосувалось, більш пологої, північної сторони утвору. Сторона південна, зі своїми терасами, що здіймалися до самого гребеня, за яким завмерли загадкові обеліски, залишалася невинно чистою. Якщо, звісно, не враховувати декількох ланцюжків слідів, залишених ними ще в перший день їхньої аварійної місячної посадки.
Ніяких експериментів зі шпилями, що світяться, вони більше не здійснювали. Наруддінов з орбіти провів серію зйомок цього району. Але чутливість комп'ютерної камери не дозволяла впевнено розглянути всі деталі. І лише довгі тіні, які чорними клинками розтинали місячну поверхню, подовжувалися від кадру до кадру, неначе живі істоти, що поволі виповзали зі своїх нір.
Справжніх нір, до речі, в околицях більше не з'являлося. Навколо панувала повна, "класична" за виразом Руслани, безживність і те, що трапилось з модулем на відстані кілометрів у тридцять від місця їхньої вимушеної посадки, здавалося вже цілковитим маренням. Втім, упредметнений доказ цього марення був ретельно законсервований Олегом. "На Землі розберуться", - буркнув він, акуратно упаковувавши в пластик мертвого "щура". Це повзбіжне зауваження знов наповнило Руслану, зниклою було, надією. Апатія минула і вона розлючено вивертала з тіла Місяця каміння й булижники, для того, щоб навантаживши їх на електровізок, з труднощами витягнутий з модуля, підвозити цю потрощену породу до перевернутого спаундера. Олег домкратом підводив його і вони удвох, сопучи на всі чотириста тисяч кілометрів безповітряного простору, підсовували її під погнуту обшивку. Спаундер кректав всіма своїми з'єднаннями, згинався, але приймав все більш і більш вертикальний стан. Потім все розпочиналося спочатку. А учора ввечері, умовного земного вечора, "кам'яні" рейди довелося припинити: у пошуках матеріалу вони вийшли з тіні гребеня кратера. Коли це трапилося, обеліски відразу ж почали виявляти свій мерехтливий неспокій. П'єзоефект, треба зазначити, виходив якийсь, на превелике диво, стійкий. І надія знов почала просочуватися назовні крізь щільну тканину скафандра, зникаючи серед не осідаючого пилу, піднятого їхньою метушнею. Її, тобто надії, ставало все менше і менше. Так само, як і повітря.
Руслана на мить призупинила дихання. Економити. Треба економити. Але, як на зло, дуже хотілося дихати. Повними грудьми. Захлинаючись. До болю в легенях. Відчуваючи в роті не стерильність регенерованої повітряної суміші, а аромат квітучої вишні біля їхнього гременецького будинку. Або ж гіркуваті кримські запахи в степу за Коктебелем. Або ж терпкий смолянистий присмак сибірської тайги. Руслана якось миттєво пригадала всі місця, де їй доводилося бувати за її коротке життя. На очах виступили сльози. Як же далеко її занесло від України, Росії, від теплої, пропахлої життям, планети, укутаної біло-блакитним небом! Так далеко, що не лише її життя, але й життів всіх її предків та нащадків нізащо не вистачить на повернення!..
- Русьо, ти спиш? - пролунало в навушниках.
- Не знаю. Але, якщо це так, то мені здається, що я вже ніколи не прокинуся, - важко глитнула слину Руслана.
- Що за занепадницький настрій? - голос Олега був на превеликий подив бадьорим. - Зараз Серьога з'явиться, останні вісті послухаємо, перекусимо і - за роботу.
Взагалі, в останні дні Руслана з деяким здивуванням впізнавала в командирі колишнього Трєсилова: розумного, іронічного і незмінно привітного до співробітників директора по зовнішніх зв'язках туристичної фірми "Дальтур". Її дбайливого, милого Олега. Земного-земного. Те, що трапилося в падаючому модулі, напевно, теж було маренням.
- Олеже, - слабко прошепотіла Руслана, - ми не злетимо. Ми просто не встигнемо злетіти.
- Нісенітниця! Даю тобі чесне селенитське слово, що ще сьогодні ми покинемо цю неввічливу планету. У нас просто немає іншого виходу... Я тут вночі поміркував, поміркував і зрозумів, що години за дві, при добре поставленому виробничому процесі, спаундер буде стояти вертикально. Я верхівку трохи підійму, а ти закотиш пару десятків камінців під низ. Нам усього декілька градусів залишилося. Похитнемо - сам на лапи встане. Пан Місяць лише крякне, а пан Хейєрдал у труні перекинеться. Загалом, як міг би сказати Архімед, дайте мені точку опори і я переверну Місяць разом зі спаундером!
- А потім...
- Вареник у роті, - увірвався до ефіру Наруддінов. - Не боїсь, Руська, я вас виловлю. Ви тільки злетіть, люди!..
- Ось і наш ангел-охоронець прилетів. Що там у світі відбувається? А ну, Серього, давай новини, поки я кофею зроблю нашвидкуруч. А ви, Руслано Андріївно, за цей час уранішній марафєт наведіть. Недобре перед двома красенями-чоловіками  не причепуреною з'являтися.
Руслана слабко посміхнулася. Хлопці заспокоювали її. Зараз вона залізе до модулю, вони з Олегом зарядять скафандри, вичавлять до роту з тюбиків, жахливо концентровану на смак, суміш і... О, Боже! А може й дійсно вже за декілька годин вони втрьох будуть дивитися на Місяць, що віддаляється, і в усі горлянки, перебиваючи друг друга, стануть матюкати в мікрофони дальтурівський польотний центр так, що небу, чорному небу космосу, спекотне стане. Ах, хлопці!.. Ні, щось вона розклеїлася. Погано це. Потрібно зібратися. Сили ще ставатимуть в нагоді. Ох, як ставатимуть в нагоді!
Барбікен трусонула головою, ледь не вдарившись лобом об лицьову пластину гермошолому, і, відштовхнувшись від борту модуля, біля якого продрімала останні пару годин, з трудом встала на рівні і полізла досередини скособоченого спаундера. В навушниках веселився голос Трєсилова:
- А ну, Серього, знімай дзеркало зі свого колодязя!
- Який такий колодязь? - не зрозумів Наруддінов.
- Ех, ти, темрява орбітальна! Ще Лукіан Самосатській - був такий римлянин свого часу - писав, що на Місяці є колодязь, прикритий дзеркалом. Якщо в колодязь той спуститися, то можна почути все, що на Землі гомонять. А якщо в дзеркало зазирнути, то й побачити, що воно там відбувається. Це мені Руська розповіла.
- Ерудити, - з повагою відгукнулася орбіта, - усе-то ви знаєте. Ну, з дзеркалами в нас напряг. Що ж до другого... "Дальтур" все в жилетку плаче. Нічого тямущого запропонувати не може. Широкосмугове ж інформаційне агентство "Голос колодязя" повідомляє, що у Ємені терористи танкер французький в повітря висадили, а в Штатах демонстрації йдуть проти війни в Іраку. Не дивлячись на те, що Бен Ладен знов американців по телевізору лякав. Нашим, природно, все по барабану і вони включили молдавський варіант.
- Як це? - не зрозумів Олег.
- Самміт есендівський у Кишиневі зібрали, - пояснив Наруддінов. - Повний прикіл! Наш Путин українському Кучмі запропонував в СНД поголовувати.
- З чого б це?!
- В обмін на газовий консорціум. Баш, так би мовити, на баш.
- Не іронізуйте, Сергію Михайловичу, - посміхнулася Руслана, влаштовуючись в ложементі поряд із Олегом, - торгівля є торгівля. А в цій царині, даруйте, у українців присутній певний нерозкритий талант.
- У євреїв теж. Розкритий.
- У російських або українських євреїв?
- Ох, ви у нас доїздитесь! Ох, ви там доторгуєтесь! - проспівав Олег голосом Висоцького, передаючи Руслані тюбик з курячою пастою.
- Доподаруєтесь, - поправив його Наруддінов. - Це я до того, що на самміті Кучма Путину годинник подарував. Сонячний. Тут він перевершив старого Архімеда, який, кажуть, був великим докою по сонячних годинниках. Багатозначний, до речі, подарунок, якщо зауважити на таку інформацію: група вчених виказала припущення, що Сонце може вибухнути в дві тисячі восьмому році.
- Теж мені, вчені!.. Мракобіси!.. Втім, не знаю, як Сонце, але наша куля... - пробурмотів Трєсилов, включаючи скафандри на заряджання. Він кинув погляд на індикатор наявності повітря і обличчя його на мить посуворішало.
- Повертаючись до космічних новин, - торохтів Наруддінов, - потрібно зауважити, що у нас з'явився конкурент. У нас, це значить - у "Дальтура".
- Ну! - здивувався командир "тайговиків".
- Ось тобі й "ну"! Штати видали дозвіл на першу в світі комерційну посадку на Місяць. Є в них така компанія "Пан-Орбітал"...
Трєсилов напружився. Руслана усміхнулася в мікрофон:
- Відчуваєш, Сергію Михайловичу, назва-то  майже українська. Ну і що цей пан Орбітал бажає?
- А бажають вони в червні наступного року запустити з Байконуру свій човник. До Місяця, природно. Так що, Олеже Анатолійовичу, готуйтеся. На Землі вам теж спокійного життя не буде. Конкуренція, брате, це - рушійна сила космічного туризму.
- Перша комерційна посадка на Місяць, хай і не дуже вдала, вже відбулася. Тут пан Орбітал хай викусить, - напруженим голосом зауважив Трєсилов. Руслана здивовано подивилась на нього. - Перший комерційний місячний зліт ми сьогодні обов'язково зробимо. Тут у нього теж...
Він замовк. Кахикнув. А потім дещо нервово кинув у мікрофон:
- Жарти жартами, але... Уявимо ситуацію. Не піднімаємо ми спаундера. Шансів - нуль. А в цей час з'являється який-небудь "орбітал" і пропонує допомогу. Як ми поводимося?
- Це ж елементарно, Ватсоне! Полегшено зітхаємо, щиро дякуємо за дружню підтримку і...
- А якщо цей пан поставить таку умову: для забезпечення комерційної таємниці своєї діяльності ми не повинні повертатися ані до "Дальтуру", ані до Владивостоку, ані, взагалі, до Росії? Тобто з'явитися на Землі ми повинні лише як співробітники його фірми. І в місці, яке він сам укаже.
- Якась холодна війна в тебе у голові, командире.
- Будь-яка комерційна діяльність - це війна.
- Без правил?
- Правила - це програми для комп'ютерів. А ми люди. Ми кожну секунду себе перепрограмовуємо.
- Ти знаєш, у мене вдома зараз Фатіма сидить з Едькою. І обидва чекають мого повернення з відрядження. Вони мого "перепрограмування", ну ніяк, не урозуміють... Оскільки, слава богу - не комп'ютери. Подумай, командире. На наступному витку свої міркування викажеш. Бувай.
- Так і родину вони теж до себе заберуть! - вигукнув Трєсилов в порожній ефір, не знаючи, почув його Наруддінов чи ні.
Руслана стурбовано спостерігала за ним.
- Що за психологічні екскурси, Олеже? Чому тебе так стривожила поява на ринку конкурентів?
- Руслано, ти ж заввідділом зовнішнього маркетингу! Повинна розуміти, що до чого.
- Але ж не в такому ракурсі.
- А що ракурс? Що - ракурс? Я - командир. Мені потрібно всі можливості передбачити. От - ти, як би ти вчинила в такій ситуації?
- Н-ну, не знаю, - зам'ялася Барбікен. - Якщо фірма серйозна, то чому б не поспівробітничати? Щоправда, потрібно умови знати. Адже все можна легально зробити.
- Легально, легально... Мінус на мінус дає плюс. Розкриття для широкої громадськості двох комерційних таємниць в сумі дає вибух. А в наших умовах не тільки економічний, але, як розумієш, і політичний.
- Ось цього не треба. Я в політику не граю. У нас в сім'ї знають, що воно таке.
- Та я теж не граю, - поморщився Трєсилов, - але умови можуть скластися так, що...
- Знаєш, Олеже, це в мене складається враження, що ти знаєш про ці самі умови щось більше, ніж знаю я.
В навушниках пролунало щось тягуче. Чи то стогін, чи то схлип. Командир "Тайги" опустив світлофільтр, немов забрало перед початком лицарського турніру.
- Гаразд, філософствувати потім будемо. На орбіті. Але ти, все ж таки, поміркуй, як з найбільшою користю для себе вийти з описаною мною ситуації. Вважай, що це тест такий. А зараз пішли нашу хатинку до добрих молодців передом повертати. Досить їй Землі-матінці  тили показувати, - нервово реготнув Трєсилов, вибираючись зі спаундера.
Перед тим, як рушити за ним услід, Руслана провела його задумливим поглядом. Дивно. Таке відчуття, що в командирі раптово щось ізнов зламалося. А вона сама тільки-но склеюватися розпочала. Нерви, це все нерви кляті! Їм усім себе в руках тримати треба. Дуже треба. Бо ще трохи. Ще трохи. Руслана дуже вірила в те, що особисто в неї це вийде. Що вона обов'язково зможе протриматися.
Але коли за півтори години спаундер на декілька хвилин випрямився, а потім, погойдавшись, почав просідати в іншу сторону на неприродно вивернутій лапі... Коли в навушники виплеснувся триповерховий мат Олега... Коли морозною хмаркою здійнялося вгору повітря з продавленого резервуара... Коли вона остаточно зрозуміла, що це - кінець... Ні, вона не стала кричати й битися головою об внутрішності гермошолому. Не стала галасувати тонким баб'ячим голосом, наповнюючи їм увесь, розчахнутий до ядра Галактики, простір. Не стала припадочно качатися по переораному місячному ґрунту, б'ючи по ньому рукавичками скафандра. Ні. Руслана просто скам'яніла. Її тіло наповнилось таким тягарем, якого ніколи раніше не знав цей, стародавній до пилюги, планетоїд. І цей грузький тягар, по вінця переповнивши кожну клітинку жіночого, ще теплого, тіла, поволі потягнув Руслану до центру Місяця. Углиб. На саме дно. Примушуючи її згинати, такий, що відразу став дуже жорстким, скафандр і падати, падати на випалену сонцем поверхню, повертаючи світлофільтр до його корони, яка своїм краєм провалювалась за опуклий обрій.
От і все. Закінчення першої комерційної експедиції. Досить невдале, треба зауважити, закінчення. Хай хоч Сергію Михайловичу пощастить. Руслана перевела погляд до протилежного краю обрію і розрізнила жовту плямочку місячного модуля, що виповзала з-за нього. Назустріч йому, трохи збоку від Сонця, до нього наближалося інше. Точнісінько таке ж. Руслана поривчасто, наскільки це було можна, сіла. Олег, що завмер на купі нанесеного ними каміння, також дивився в тому ж напрямі. В навушниках, що ще вібрували від його лайки, чулося важке дихання. Немов прибій на беріг накочувався. На беріг місячного моря, що ніколи не знало плескоту прозорих хвиль.
-  "Тайга-Місяць", "Тайга-Місяць", - розрізав важкі схлипи напружений голос Наруддінова, - я - "Тайга-Орбіта". Командире, ти не повіриш, але до нас  гості їдуть.
- Бачимо, - хрипко прозвучало в навушниках. - Ну, що я тобі говорив? Конкуренти не дрімають.
Руслані чомусь здалося, що обличчя в гермошоломі скафандра Трєсилова спотворилося кривою усмішкою.
- Та закінчуй ти жартувати, Олеже! Які конкуренти! Тут дива дивні творяться!
Дві плямки на чорному небі зближувалися та й зближувалися. І ось друга раптово зупинилася, трохи зачекала і конкретно попливла по чорному небозводу у напрямку до першої. Руслана відчула, як по її шкірі поповзли мурашки. Ніякої радості вона не відчувала. Можливо "поки що" не відчувала?.. Через силу, не відриваючи очей від орбітальних світляків, Барбікен примусила себе прийняти горизонтальну позу.
- Командире, - доносилося з орбіти, - ти пам'ятаєш, як Ричардс з "Дискавері" доповів, що бачить якийсь об'єкт? Над цим потім усе НАСА голови сушило. Так от, зараз - щось схоже. Правда, тоді це відбулося поряд із човником. І розміри об'єкта були, якщо я не помиляюся, фута два. А зараз... Відстань до об'єкта - кілометрів тридцять. Дуже добре світиться. І, головне, маневрує! Маневрує, Олеже!
- Що маневрує, ми також вже помітили. Штучне воно, чи що? - спитав Трєсилов рівним спокійним голосом. Але цей спокій чомусь наповнив Руслану холодним липким жахом.
- Воно наближається, Олеже! Наближається!
- Спокійніше, Серього... Спокійніше. Опиши його.
- Зараз, зараз... Уяви собі величезне металеве яйце, - відчувалося, що спокій Наруддінову коштував чималих зусиль. - Метрів з двадцять, я гадаю, у меншому діаметрі. На гострому кінці, передньому, наліпка якась чорна. Напевно, з іншого матеріалу. На задньому кінці - опуклості незрозумілі. В кількості, якщо не помиляюся, чотирьох штук. Сопла, чи що?.. Форма об'єкта дуже функціональна. На земні апарати ані з якого боку не схоже.
- Багато ти знаєш про земні апарати, - почула Руслана мимрення Трєсилова. Чи їй здалося, що вона почула?
- Олеже, - голос Наруддінова став тонким, як лезо бритви, - воно скидає швидкість. Повільніше. Ще повільніше. Чорт, чим же воно маневрує?.. Мерехтіння якесь позаду... Лягає на паралельний курс. До нього не більше кілометра. Ми рухаємося поряд. Поряд!
Світляки пересувалися по чорній дузі місячного неба, немов прив'язані одне до одного.
- Ніяких деталей на поверхні "яйця" не видно?
- Ряд кіл по периметру трохи нижче за наліпку і... Напис, чи що?.. Слухай, Олеже, я терміново викликаю "Дальтур". Треба їм повідомити. Такого ще світ не бачив! Та й "Роскосмосу"...
- Відставити!!! - ледве не луснули навушники скафандра Руслани від розлютованого крику Трєсилова. - Відставити! Про що ти їх повідомляти будеш? Хочеш, щоб усіх нас тут за ідіотів сприйняли? Чим вони нам допоможуть? Чим вони нам допомогли? Поради тільки давали та шмарки витирали...
- Цілком вірно, - пролунав раптово в ефірі, добре поставлений, незнайомий чоловічий голос.
Руслана раптом відчула такий жар, немов з неї здерли скафандр і кинули, голу, під розжарене місячне сонце. Це відчуття раптової голизни посилилося й тим, що в неї перехопило подих. Неначе в безповітряному просторі. Голос був твердим, упевненим і кожна інтонація в ньому - математично вивіреною. Так міг говорити лише Бог. Або Сатана.
- Цілком вірно, - повторив голос. - Зробити відповідні роз'яснення і надати вам допомогу в даній ситуації зможу тільки я.- І, оскільки ефір уражено мовчав, додав: - Якщо, звісно, побажаєте. - Ефір знову змовчав. Тому голос був змушений холодно вимовити: - Дозвольте представитися. Ден Маккольн, борт "Місячної Республіки".
- Добридень, - пискнула Руслана. Хлопців чутно не було.
- НАСА, чи що? - врешті-решт, видихнув Наруддінов.
- Ніяким чином.
- Європейці?
- Не потрібно гадати. Я - "Місячна Республіка". І цим сказано все.
Наруддінову знадобилася близько хвилини, аби перетравити отриману інформацію. Після цього він кахикнув у простір:
- Та ні, сказано ще не все. І пояснено. Командире, - звернувся він до Олега, - я просто зобов'язаний зв'язатися з "Дальтуром" і обмальовувати ситуацію. - В його голосі ковзнули глузливі нотки. - Так, говориш, конкуренти прибути можуть? Ну-ну...
- Я мав на увазі "Пан-Орбітал", - метушливо кинув Трєсилов, але його перебила "Місячна Республіка".
- Нікому нічого повідомляти не треба. - Голос Маккольна залишався спокійним, але став таким холодним, що Руслана зіщулилася в скафандрі. - Звісно, я тут з'явився не випадково. Але менше потрібно було на весь всесвіт кричати про аварію. Навіть на закритих частотах. Проте, мій рейс експериментальний і оповитий легким серпанком таємничості. Не хотілося б порушувати цього приємного стану.
- Я вимушений принести свої вибачення за певне порушення вашого комфорту, - не менш вишукано озвався Наруддінов, - але, згідно інструкцій, я зобов'язаний зв'язуватися з польотним центром при щонайменшому відхиленні від штатної ситуації.
- По-моєму, ви відхилилися від неї настільки далеко, що ще один крок у бік нічого вже не змінить.
Трєсилов мовчав. Руслана не витримала:
- Та киньте ви!.. Пане Маккольне, а ви можете зняти нас з поверхні?
-Ось, - озвалася "Місячна Республіка", - я завжди казав, що дійсний стан справ ясно, хоча й інтуїтивно, відчувають лише жінки та діти. Звісно, можу... Пані Барбікен, якщо не помиляюся? Можете називати мене просто Ден. Це стосується й інших членів екіпажу "Тайги".
- У вас досить багато інформації, - похмуро зазначив Наруддінов. - На відміну від нас.
Жовті плямочки орбітальних апаратів почали підповзати до сліпучого простору сонячної корони.
- Досить баламутити, Сергію! - несподівано задзвенів голос Трєсилова. - Тобі добре міркувати там, вгорі. А в нас, між іншим, модуль знов завалився. В інший бік. Гірше того, повітряні баки розчавило. Якщо впродовж декількох годин ми не покинемо Місяця, то... Загалом, я наказую тобі ані з ким не зв'язуватися. Це, поміть, питання життя й смерті двох людей.
Руслана спіймала себе на тому, що при кожному слові Олега вона згідливе метеляє головою.
- Цілком вірно, - почувся спокійний голос Дена. І тон цих слів настільки був схожий на тон найперших слів, почутих екіпажем "Тайги" з борту "Місячної Республіки", що викликав враження магнітофонного запису.
- Ну, якщо ви ставите мене в такі умови... - невпевнено розпочав Наруддінов. - Гаразд. Забирайте людей, пане Маккольне. Я - мовчок...
Руслані здалося, що в останній короткій фразі Сергієм Михайловичем було недоказане якесь слово. І вона мала велику підозру, що цим словом було слово "поки". Вочевидь, таке відчуття виникло не лише в неї, тому що в шереху радіоперешкод, який поступово підсилювався, вона розрізнила, як "Місячна Республіка" відповіла орбітальному модулю "Тайги":
- Пане Наруддінов, я б не радив вам порушувати ті умови, в які ви поставлені. Якщо ж ви байдужі до долі ваших товаришів, то в мене є інші засоби отримання вашої згоди. Дуже радикальні, повинен я вам сказати, засоби...
Голос остаточно розчинився в шереху радіохвиль. І майже невиразні жовті плямочки скотилися за похилий горизонт, обпалений сяючою сонячною короною. Барбікен і Трєсилов мовчали, проводжаючи їх поглядами. На якусь мить Руслані здалося, що корона затремтіла і по ній пробігли швидкі колові хвилі. Здалося, напевно.
Вона опустила голову, втиснуту в чорно-білий горіх гермошолому, і довгим поглядом обвела, прилизані часом, місячні пагорби. Чомусь згадалося визначення сусіда Землі, надане йому напівдиким африканським плем'ям догонів: "Місяць сухий і безжиттєвий, подібний висохлій крові". Руслана опустила очі на свої руки, обтягнуті незграбними рукавичками. Чиєї крові? Людською? На це запитання догони не відповідали. Вони берегли свої таємниці, здобуті невідомими способами, точнісінько так само, як зберігав свої Олег, що притихнув, спускаючись з купи, нанесених ними, каменів. Хоча, як здавалося Руслані, раніше у нього від неї аж ніяких секретів не було.
Барбікен кашлянула в мікрофон. І враз напружена тиша розірвалася з сухим тріском, немов надмірно натягнутий шматок парусини. А поверхня Місяця раптово сколихнулася, наче від вибуху, і повітря в середині скафандра відповіло їй якимсь, таким, що відчувалося не вухами, а всім тілом, різким вигуком.
- Ц-це що таке? - видихнула Барбікен.
Трєсилов, не реагуючи, пішов в обхід модуля, оглядаючи його. Мовчання затягувалося.
- Олеже, ти щось знаєш? - напівствердно спитала Руслана, спостерігаючи за командиром. Навіть крізь скафандр вона відчувала його внутрішню напругу, яка потім явно відобразилася і в його голосі.
- Я знаю одне, - відповів за хвилину Трєсилов, повертаючи до Барбікен чорний провал світлофільтру, - що ми врятовані. Врятовані, дідько його візьми! Але ти, здається, не рада цьому?
Руслана прислухалася до себе. Дивно... Вона дійсно так і не відчула аж ніякого радісного підйому. А місцями навіть навпаки. Порожнеча, порожнеча просотувалась до скафандру. І лише тривога, що пузирилась, іноді боляче колола мозок, шипучою рідиною перетікаючи в тіло. Нерви! Кляті нерви! Ні, не можна, ніяк не можна зірватися в останню мить! Тепер все буде добре. Дуже добре. Але... Олег явно щось знає. Руслана в найдрібніших деталях пригадала сьогоднішню розмову за сніданком. Ні, на тест це зовсім не було схоже. Гаразд, потім розберемося. Зараз набагато головніше інше...
- Олеже, - тужливо спитала Руслана, -  а вони встигнуть? Поки виток зроблять, поки те та се. Поки призем... Примісячаться. І, можливе, десь на віддалік, а не тут. Поки доберемося... Час-то  йде. І повітря...
- Не вчи - вчений, - похмуро озвався Трєсилов. - Вгору, краще, подивися.
Руслана відкинулася всім тілом, відчуваючи, як ранець системи життєзабезпечення небезпечно порушує її рівновагу, і пошарила очима по небозводу. А потім вражено чортихнулася, хоча, за ідеєю, їй потрібно було розпочати танцювати від радощів. А ще ляскати в долоні, підплигувати, несамовито топтатися в первісному ритуальному танці дикого африканського племені. Тих же догонів. Але вражений мозок відмовлявся робити це. Він вкляк від подиву.
Жовта плямочка випірнула з проміння сонячної корони і пішла по крутій дузі, явно прямуючи до місця невдалої посадки місячного модуля "Тайги". Поволі, дуже поволі, але вона збільшувалася й зростала. Бубнявіла. Точнісінько так саме, як, при прискореній кінозйомці, набухає прозорою й теплою водою, кинуте в неї, сухе бурштинове зернятко. Правда, вода на цей раз була хоча й прозорою, але непроникно-чорною.
- Чорт візьми! - ще раз чортихнулась Руслана. - Як же це? Як він це робить?
- Серьога ж казав, що апарат - невідомої конструкції, - кинув Трєсилов якимсь потойбічним голосом. І Барбікен краєм ураженої свідомості відзначила, що особливої радощі він, здається, теж не відчуває. - Бачиш, як легко маневрує. І палива не економить.  Ні-і-і, - протягнув Олег Анатолійович, - його бажання враховувати секретність я розумію.
Руслана розвернула до нього свій скафандр.
- А де ж Сергій Михайлович?
- Не чудіть, Руслано Андріївно. Що він його за собою на налигачу тягати буде? Серьога на наступний виток пішов. Через певний час з'явиться.
Як і раніше користуючись самим краєчком свідомості, Руслана відзначила нотки невпевненості, що прослизнули в голосі командира.
А жовта плямочка вже приймала форму, металево поблискуючого, сфероїда - Руслана, чомусь пригадала місячних "щурів" - і продовжувала збільшуватися. От вона майже завмерла, розвернулася, через що на певний час стала нагадувати кульку, яка випала з шарикопідшипника, і розпочала поволі наближатися до місця аварії, водночас знижуючись над місячною поверхнею. Навколо неї розливалося якесь жовто-зелене, з червонястими проблисками, мерехтіння. На посадки звичайних місячних модулів, які раніше бачила Руслана, це було зовсім не схоже. Не було ані вогню дюз, ані струменів пилу, що розтікалися б по дну кратера, ані поштовхів об шорстку поверхню, що відлунювали б у скафандрі приглушеними, розтягнутими у часі, ударами. Величезне металеве яйце на півхвилини зависло над, переораним "тайговиками", шаром пилу і м'яко опустилося  на неї, підтримуване чотирма опуклостями, що нагадували собою деформовані ракетні сопла. Мерехтіння тупого кінця "яйця" на мить забарвилося переливами оранжевого кольору і зникло. Ніби його й не було. Залишився лише нескінченний простір тиші, порушуваний нерівними ударами двох людських сердець. Билися вони, до речі, у різному темпі.
- Олеже, - прошепотіла Руслана, - ти пам'ятаєш, як ми познайомилися?
- Що? - не зрозумів Трєсилов.
- Дев'яносто восьмий рік, - нервово і чомусь пошепки видихнула Барбікен. - Борт літака "Орієнт Авіа". Непізнаний літаючий об'єкт, сфотографований Астановим... Він був дуже схожий ось на це... - вона не змогла добрати слово для визначення космічного апарату, що опустився на непривітну місячну поверхню. - Тільки той менше був, а за інше...
Трєсилов нічого не відповів, і вони продовжували мовчки дивитися на поблискуюче тридцятиметрове "яйце", яке дивним чином навіть дуже пасувало оточуючому краєвиду. Гладка поверхня відображала світло Сонця таким чином, що здавалося, ніби апарат пихато струшує з себе потік проміння. Немов попіл дешевої сигарети, випадково зронений співбесідником на дорогий костюм. Втім "яйце" займалося не лише цим. Зненацька в його нижній частині відпав шматочок шкаралупи, утворивши собою похилий трап, що упирався в місячну поверхню. "Зараз з'явиться Оаннес", - подумала Руслана і спробувала схопитися за цю думку, аби змусити свідомість знову запрацювати чітко й логічно. "Чому - Оанесс?" - спитала себе Барбікен, вже знаючи відповідь на це запитання. Тому, що цей  герой шумерської міфології, вийшов з яйця. "Він був дійсно людиною, але тільки здавався рибою, оскільки він був одягнений в шкіру морської тварини", - згадалися Руслані рядки візантійця Фотія. І тому коли в проході, що відкрився, виникла людська постать, затягнута в яскраво-зелене... трико, Барбікен зовсім не здивувалася цьому. Втім, трико здавалося таким лише здалека.
Коли людина, перед тим на хвилинку  завмерши на трапі, врешті-решт, гнучко ворухнулася, ступила на Місяць і пружною спортивною ходою розпочала наближатися до екіпажу "Тайги", Руслана зрозуміла, що вона затягнута в дуже тонкий, такий, що щільно облягав постать, скафандр. Його зеленкувата поверхня мерехтіла якимись маленькими правильними багатокутниками, здалеку й дійсно нагадуючи риб'ячу луску. Барбікен раптово відчула всю громіздкість та незграбність власного скафандру. Власну технічну відсталість та історичну недолугість. Таке саме почуття, напевно, переживав неандерталець при зустрічі кроманьйонцем.
Голову "кроманьйонця" захищала ідеальна за формою і непроникна для погляду через дзеркальний блиск, куля гермошолому. Втім, чи знаходилася в ньому дійсно людська голова, було незрозуміле. "Ми чули голос, але не бачили обличчя", - знову згадала Руслана, спостерігаючи за тим, як наближувався до них... Астронавт? Прибулець? Гість з майбутнього?.. І легке відчуття заздрості до невимушеної ходи цього самого гостя, в порівнянні з мавпоподібним пересуванням "тайговиків", знов кольнуло груди. І дійсно, Захід явно обігнав Росію в сенсі техніки.
Мовчання в ефірі ставало вже непристойним. Лише Трєсилов надсадно пихтів, поспішаючи назустріч астронавту. Але той звернувся до Руслани.
- Ну, добридень вам ближче, Руслано Андріївно! Так і будемо мовчати? Чому не бачу квітів і не чую бравурних звуків маршу?
Дзеркальна куля гойднулася і нахилилася до незграбної рукавички Русланчиного скафандра. Руку, тобто, поцілувати. Виховання, блін!.. Цілком, до речі, людське. Проте Барбікен відзначила, що, не дивлячись на жартівливі слова, голос Дена Маккольна залишався спокійним та холодним. Й-ех, обличчя його побачити б!
- Доброго дня... Дене. Вітаю вас від імені першої туристичної місячної експедиції російського "Дальтура".
Уїла, тобто. Командиру повинне сподобатися.
-Взаємно. Від імені міжнародної організації "Місячна Республіка". Від екіпажу однойменного корабля вітати вас не можу, оскільки весь його склад знаходиться перед вами.
От воно в чому річ!.. Ну, звісно! Руслана ж не лише чула про Місячну Республіку, не лише бачила її сайти в Інтернеті, але й обговорювала з Олегом можливість співпраці з цими хлопцями! Втім, далі за розмов справа не пішла. Чи пішла?.. Але, дідько його візьми, наскільки ж потрібно довіряти своїй техніці, щоб відправити астронавта в одиночний політ до іншої планети! Ні, ці "республіканці", виявляється, не тільки сумнівною комерцією переймаються, продаючи простакам ділянки місячної поверхні. По дев'яносто дев'ять баксів за штуку. Вони переймаються куди більш серйозними речами, ніж вона гадала. Принаймні, і вивірена конструкція космічного апарату, і незрозумілий принцип його руху, і зручний скафандр Дена, свідчать про це. Що ж, якщо гроші простаків йдуть на таку справу, то...
- Привіт, Дене, - видихнув в навушниках Трєсилов, дострибавши, врешті-решт, до Руслани з Маккольном. - З посадкою тебе.
- Дякую.
Хоча й Барбікен помітила, що Трєсилов відразу ж звернувся до представника Місячної Республіки не тільки на ім'я, але й на "ти", проте уваги на це не звернула. Оскільки Олег задав дуже животрепетне запитання:
- Для старту скільки часу знадобиться? А то нам деякі матеріали забрати треба, а повітря...
- Не переймайся, дихати будете повітрям "Місячної Республіки". Що ж стосується усього іншого... Збирайтеся не поспішаючи, проте покваптеся. Бажано злетіти не пізніше, ніж за півгодини.
Руслані здалося, що чорне провалля світлофільтру Трєсилова і дзеркальна куля гермошолому Маккольна на мить завмерли, немов власники їхні до чогось прислухалися.
- А Сергій Михайлович? - спитала вона, прикинувши, що за півгодини орбітальний модуль не встигне з'явитися з-за обрію.
Маккольн коротко реготнув стерильним сміхом:
- Пан Наруддінов вже по дорозі додому. Ми вирішили, що він не буде нас чекати. Навіщо дарма час втрачати?
Щось не сходилося. То пілот "Місячної Республіки" досить різко вимагає від свого колеги з орбітального модуля "Тайги" цілковитої секретності, а то, цілком спокійно відноситься до можливого порушення цієї самої секретності впертим татарином. Та й не було схоже це на Сергія Михайловича. Він би обов'язково попрощався. Руслана було задумалася, але Олег розпочав голосно квапити її і це заважало зосередитися. Тим паче, що покидати цю негостинну планету, дійсно, треба було, якомога, швидше. І так занадто затрималися.
Олег з Маккольном підійшли до переверненого спаундера. Руслана рушила слідом за ними. Вже біля самого модуля вона почула, як Ден цокнув язиком:
- Одначе! Ви й дійсно ґрунтовно влипнули.
- А ти гадав! - озвався Трєсилов і зупинився біля самого люка, оберненого тепер в іншу сторону.
- А ну, йдемо з того боку подивимось...
- Йдемо, йдемо. А ви, Руслано Андріївно, зберіться за  цей час.
І дві постаті рушили в обхід модуля. Руслана полізла до люку. Бортовий журнал треба забрати. "Щура" мертвого не забути. Ще деякі дрібниці прихопити. По-доброму, так багато чого зняти потрібно, але хто його знає, яка вона - вантажопідйомність дивного апарату Маккольна. Та чи й схоче сам господар якийсь багаж перевозити?
Вона вже впакувала найнеобхідніший космічний дріб'язок у велику прямокутну сумку-пакет  і видерлася назовні, коли раптово звернула увагу на мовчання, що запанувало в ефірі. Барбікен вже хотіла було покликати командира і отримати чіткі вказівки, стосовно забраних матеріалів, але щось зупинило її. Може, якась нерівна пульсація, що відчувалась усім тілом? Вона завмерла і прислухалася.  
"Шу-шу-шу... шу-шу... шу-шу-шу..." - шурхотіло в скафандрі. Руслана обережно поставила сумку прямо на ребристий слід від чийогось черевика і притулилася гермошоломом до обшивки спаундера.
- Ось такі справи, Дене. Що за створіння, не зрозуміло. Що за шпилі, тим паче, - розрізнила вона глухий голос Трєсилова.
Голос Маккольна чувся ще гірше. На межі сприйняття.
- Я згори нічого не помітив. Ніякого світіння... Отже, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Гаразд, потім розберемося.
Руслана обережно визирнула з-за накрененого борту. Пілот "Місячної Республіки" і командир "Тайги" стояли, притулившись гермошоломами один до одного. Немов цілувалися. Барбікен зрозуміла, що радіозв'язок ними відключений і вони розмовляють в "живу". Не враховуючи, щоправда того, що акустичні вібрації дуже добре передаються від них до місячного ґрунту, а від нього - до модулю. Стала зрозуміла й нерозбірливість голосу Маккольна: його скафандр був більш м'яким і гасив коливання. Одначе, що за секретність? Втім, з уривків подальших фраз Руслана зрозуміла все. Для свого жаху зрозуміла.
- ...дуже потрібна?
- ...одного Наруддінова вистачить... до дідька безглузде становище... втрапив... не треба було...
- ...за півгодини... знали б усі... уявляєш?..
- ...переговорити...
- ...ти де... три дні... чому.... не розмовляв?..
- ...Руслану... не дам...
- ...з собою... не дінеться... ані куди... головне... у "Республіку"...
Руслана знов притулилася гермошоломом до обшивки орбітального модуля. Але вже від розгубленості, яка переходила у відчай.
- Я дуже прошу тебе бути дуже дбайливим з Русланою, - почувся шепіт Трєсилова. І він втретє шурхотнув: - Дуже... Чим же ти Наруддінова?
- "Республіка" дуже добре озброєна. Плазмові в неї не лише двигуни.
Руслана відірвалася від модуля, відразу занурившись в тужливу тишу, що ледь шаруділа сама собою, і подивилася в порожнє чорне небо. В якому вже ніколи не з'явиться летюча  жовта плямочка і з якого вже ніколи не виплеснеться до навушників хрипкий голос Сергія Михайловича. А Фатіма з Едькою все будуть-будуть чекати закінчення його відрядження. І очікування це стане нескінченним. От так. Тест, кажете, Олеже Анатолійовичу? Тест на смерть, це точно. Але, що, що тепер робити!?
Руслані стало важко дихати. Вона інстинктивно поглянула на індикатор повітря. Той коливався біля нульової відмітки. От і слава Богу!.. От і добре. Не може вона повертатися на Землю з цими людьми. Не може. Ніколи більше не зможе спокійно дивитися навіть в зовсім незнайомі очі. Не зможе забути й пробачити цього... Цієї... Місячної зради. Втім, зрада не буває ані місячна, ані земна. Вона завжди суто людська. Звісно, якщо людина залишається людиною після цього. Вона - порушення центру тяжіння душі. Точнісінько таке саме, яким визначив колись його для фізичних тіл великий старець Архімед. Від цього порушення все валиться до пекла - і фізичне, і метафізичне. Але ж Олег, Олег!.. Руслана уявила його з порушеними центрами тяжінь кожної клітинки красивого тренованого тіла і відчула, що її вичавили остаточно. Навіть сліз не було.
Відштовхнувшись ранцем від модуля, Барбікен почвалала до кромки кратера. Про те, щоб спробувати прослизнути на борт "Місячної Республіки", їй навіть на гадку не спало. Це апарат був страшний. Тому що він був по нелюдські відбалансований по своїй суті. І Руслана все більше й більше віддалялася від нього, апатично спостерігаючи за тим, як на верхівках шпилів, що здіймалися з-за краю кратера, поволі розгорається жовто-блакитне свічення.
Вона жодного разу не озирнулася на місячний модуль "Тайги".
Вона жодного разу не кинула погляду на, по-динозаврячи величезне, яйце "Місячної Республіки".
Вона навіть не здригнулася, коли в навушники, переповнені шерехом радіоперешкод, втиснулися чиїсь спотворені голоси, чогось настирливо вимагаючи від неї.
Вона просто на мить завмерла на самому краєчку місячного кратера і, по краплях вичавлюючи з себе рівновагу, похиталась і розпочала падати вниз, в жовте мерехтіння безповітряного простору. Місячна поверхня, шпилі, затягнуте мерехтливою поволокою небо, схил кратера, знов - місячна поверхня, спочатку поволі, а потім швидше та й швидше, розпочали обертатися навкруги неї. Тріскотіла тканина скафандра. Вуха переповнював колючий електронний шерех. Внутрішня порожнеча наповнювалася свинцевим тягарем. І коли тіло Барбікен завмерло на кінці борозни, пропаханої їм по зовнішньому схилу кратера, жовте мерехтіння обволокло його щільним пульсуючим коконом.
В останню мить крізь бурштиновий серпанок Руслана раптово розрізнила якийсь рух. Атлетична фігура оголеного хлопця плавним бігом наближалася до неї. Розвівалося, немов на вітру, довге каштанове волосся. Могутні м'язисті груди рівномірно здіймалися глибоким рівним диханням. І молоде красиве обличчя з широко поставленими, злегка подовженими очима, схилялося над нею. А потім Руслана знепритомніла.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88466906547546 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …