Поїзд підходив до перону. В зодягнутій у фуфайку, закутаній у вовняну хустку жінці, що пильно придивлялася до подій за вікном, мало хто впізнав би колишню молоду і вродливу Ганну Гураш. Але це була вона. Помережана зморшками, з вузлуватими пальцями, трохи згорблена напівжінка-напівбабуся поверталася з п’ятнадцятилітньої тюрми. Зі своєї довгої подорожі в заволзькі степи.
Поверталася туди, де п'ятнадцять років тому покинула все і звідки не мала й досі жодної звістки.
Перших три роки ув'язнення слала, наскільки дозволяв це тюремний режим, листи в рідне Долине. Але так і не отримала жодної відповіді. Ні від дітей, ні від свекрухи, ні навіть від Шури Скляренка.
Розуміла - листи не доходять до адресатів, бо у Долинській пошті працює не хто інший, як рідна сестра свекрухи. А свекруха викреслила Ганну з усіх списків на цьому світі. Тож і нищить через сестру листи, щоб і пам’ять про невістку розвіялась по світу дрібненьким попелом невідомості й забуття.
Ганна три роки слала листи у безвість, а тоді плюнула і перестала. Скрутила душу в маленький клубочок, сховала там усі болі й печалі, всю тугу й любов, та й задалася одним-єдиним завданням - тихо й мирно добути належні їй ще дванадцять років тюрми, вийти на свободу, повернутися в Долине і аж там розмотати душу-клубочок, вийняти з неї сховані скарби і віддати своїм діточкам.
Добула. Раз стривожилась тільки: коли розпався Радянський Союз, коли на Україні ввели нові гроші, і загинула добра половина Ганниного приробітку в ощадній касі. Дякувала Богу, що вчасно додумалась обміняти хоч дещицю грошей на золото, картала себе, що не скупила в того підтоптаного добродія з Києва все його багатство з-під пальта, позбувшись зовсім тих ненадійних папірців, що іменувалися грішми. Дуже кляла тих, хто розвалив Радянський Союз і позбавив її діточок половини матерньої копійки.
І ось усе позаду - і хвилювання за долю заготовленої копійки, і морок невідомості, і розлука з дітьми. Поїзд важко проповзає останні метри свого шляху, розчахуються дверцята вагонів, випадають на перон очамрілі від нескінченного перестуку коліс пасажири.
Ганна пильно придивляється до одиноких постатей зустрічаючих на пероні - вже перед самим від'їздом з місця відбування покарання не втрималась, дала-таки телеграму синові. Чи ж отримав? Чи згадав, що є на землі його ненька? Чи прийде, взявши сестер, онуків, які, напевно, вже маються, на зустріч тієї, що пустила у світ, а тепер має намір ще й золотом обсипати?
Промацує Ганна поглядом зустрічаючих. Ось якийсь молодий чоловік зігнувся - ховається, припалюючи цигарку, від всюдисущого вітру. Русявий чуб вибивається з-під шапки, ховається за коміром куртки.
- Сину! - незчулася, як закричала, кинулася до чоловіка, обхопила його могутні плечі і, не зважаючи на запалену цигарку, заходилася цілувати такі знайомі, але змужнілі, зарослі жорсткою щетиною риси обличчя.
- Мамо, досить, досить, - ніяковів чоловік, намагався відсторонити від себе збожеволілу Ганну.
Ледве вирвався з цупких материних обіймів.
- А де ж Наталка, Галя? - оглядалася довкола Ганна.
- Поїхали, мамо, додому, по дорозі все й розкажу, - мовив Петро і повів матір до новенького темно-вишневого автомобіля, що притулився край приміщення вокзалу,
- Твій? - перепитала Ганна, обмацуючи радісним поглядом авто.
- Мій, - з гордістю відкрив син дверцята.
- Шикарний, - похвалила Петруся Ганна. - За що й купив такого?
- Продав нашу хату, - зізнався Петрусь.
- А живеш де?
- В бабиній.
- Жонатий?
- Ага. Двоє дітей.
- Зупинись. Треба ж гостинця онукам купити.
Побігла до якогось кіоску, потратила всі скупі тюремні копійки, напакувавши цілий ящик ласощів.
- А свекруха жива ще? - продовжила розмову, як син рушив їхати далі.
- Ага. З нами живе.
- Ходяча? - запитала з надією, що відповідь буде незадовільна.
- Еге, мамо, та наша баба ще бика завалить.
Похнюпилась Ганна. Відчула - не жити їй біля сина, не дозволить такого святотатства проклятуща свекруха.
- А Наталка ж як, чи замужем? - запитала про дочку.
- Замужем. Там такого собі бізнесмена відхопила, що із закордонних турне не вилазить, а грішми, мабуть, і корові підстеляла б, якби тримала в господарстві.
- Така багата? - здивувалася Ганна.
- Не те слово, - сказав Петрусь. - Їй тепер оте ваше золото, що десь заховане, все одно, що ситій курці одна зернина - жаль навіть голову нагнути, щоб клюнути, однак воло повне.
- То Наталка в Києві живе? - поцікавилась Ганна,
- Так.
- Чом же не зустрічала?
- Ой, мамо, вона така заклопотана, така заклопотана, що не має часу і вгору глянути.
- Які ж клопоти в багатої людини?
- Еге, багатство - воно ж, мамо, мов сніг: не будеш примножувати, розтане, як стій та дивись.
- Може, й так, - зітхнула Ганна. - Діло є діло, - витерла непрохану сльозу, - а мати нікуди вже не подінеться, стрінемось ще. А Галя ж як?
Петро помовчав.
- З Галею ми не родичаємось, - мовив, - не нашого вона кодла.
- Це баба вас так навчила? - вжахнулася Ганна.
- А що, неправда? - перепитав син.
Не відповіла, перевела розмову на інше:
- А Шура живий ще?
- Який Шура?
- Скляренко.
- Та де там. Спився, обморозився, пропав.
- А Галя, Галя ж як? - стрепенулася, захвилювалася.
- Та не трусіться ви за нею - никає десь у Києві. Знайшла такого ж п’яницю, як і вітчим її, поселилася з ним у гуртожитку, нудять світом помаленьку.
Образилась на сина за таку зневагу до сестри, замовкла.
Мовчав і Петро. Не запитав, як сиділося матері в тюрмі, як малося, про що думалося. Включив магнітофона, мугикав щось собі під ніс у такт мелодії.
А ось і рідне Долине. І рідна хата, в якій тепер мешкають чужі люди.
- Зупини, - сказала сину.
- Навіщо? - здивувався. - Нам не сюди.
- Зупини, кажу.
Вийшла з автомобіля, підійшла до хвіртки, стала на коліна, поцілувала старі, ще за Ганниної пам’яті набиті дощечки на хвіртці.
- Мамо, встаньте, - стояв над Ганною Петро. - Ця хвіртка така в болоті, а ви її цілуєте.
Нічого не відповіла, бо в горлі клекотіло щось пекуче, гаряче, воно тиснуло, лізло вгору, аж доки не вихлюпнулося нестримним риданням.
- Мамо, ви що? - бігав довкола Петро.
- Повернулася, - стогнала Ганна. - Боже, повернулася-таки!
А коли хвилювання полишили душу, прочинила тихо хвіртку, ступила на подвір’я.
- Куди? - вхопив син матір за рукав. - Тут чужі люди.
- Знаю, - вивільнила рукав, цитькнула до собаки, що вибіг звідкись з-за хліва і залився гавкотом, пройшла через подвір’я до саду, надибала знайоме місце.
"Чи ж є тут сейф?" - подумала.
- Хату давно продав? - запитала у сина.
- Цього літа.
"Значить, сейф тут," - заспокоїлась Ганна.
Повернулася до автомобіля.
- Ну, вези вже мене й до свекрухи, - промовила. - Як пройшлася рідним подвір’ям, то й чорт не страшний.
Свекрушина хата стріла Ганну напрочуд привітно.
- Ганю, доню, як ти змарніла, - простягала руки свекруха, мацала Ганнине лице, намагалася поцілувати.
- А це дружина моя, Тая, - представляв Петро худу вилицювату жіночку.
- А це дітки, - підносив до Ганни двох білявих хлопчаків.
Ганна частувала дітей, поцілувала вилицювату жіночку – Ганна відтавала і заспокоювалась душею.
Покликали до столу вечеряти.
- Боже, навіщо було стільки всього готувати? - сплеснула Ганна руками. - Мені й проста смажена картопля за мед, - розплакалась.
- Їж, Ганю, їж, - примовляла свекруха та все поглядала на двері, мов звідти в одну мить мався вилетіти хижий звір і поглинути все добро зі столу разом зі скатертиною.
Вилицювата Петрова жіночка час від часу шепотіла щось Петрові на вухо, і Ганна почала перейматися підозрами, чи не жаліє та для неї харчів. Тож поклала виделку.
- Спасибі, - мовила.
- Щось ви, мамо, геть мало їли, - засокорила невістка.
- Еге ж, Ганю, не стидайся, - підтримала невістку й свекруха, - будь, як дома, їж від пуза.
- Та ні, не хочу, - відмовлялася Ганна.
Наразі щось вискнуло під ворітьми і незабаром загупало в сінях.
- Таки подзвонила, рухлядь стара, - кров’ю налилися Таїні очі, з’їдаючи свекруху до останньої кісточки.
- A ти ж як думала, канареєчка? - огризнулася свекруха. - Не для тебе ж одної молебень замовлено.
Ганна нічого не второпала з миттєвої перестрілки між ріднею, але зрозуміла, що миру в цій господі немає, просто на фронті тимчасове затишшя.
"А я думаю, що це сталося зі свекрухою, що шовком стелиться? - лишень подумала. - А вона поповнення до свого війська шукає."
Розчахнулися сінешні двері, і на порозі постала грудаста, дебела, розмальована, розцяцькована, в темних окулярах і якомусь екстравагантному капелюшку молодиця.
- Що, канареєчка, - визвірилася до Таї, - не подавилася ще?
- Ти швидше подавишся, - не залишилася в боргу Тая.
- Здрастуйте, - з’явився позад молодиці якийсь чолов’яга.
- Здоров, - з презирством відповіла за присутніх у хаті молодиця. - Ще поцілуй біжи ту сухозаду, розздоровкався.
Чолов’яга змовчав, а Петро, чомусь почервонівши, схопився з-за столу, замахав руками.
- Годі! Годі! - закричав. - Мати ж приїхала, - і вказав на Ганну.
Ганна, впізнавши в дебелій молодиці свою Наталочку, схопилася з-за столу, затремтіла, бризнула сльозами, кинулася до дочки.
- Ну куди ви лапаєте? - відсторонила материні руки Наталочка. - Цей плащ на тисячу доларів тягне, а ви від сковороди та до нього.
Й акуратно поцілувала матір у чоло.
- Ваш зять Сіма, - потис Ганні руку чолов’яга.
"Такий старий," - тільки й подумала Ганна.
А свекруха вже метушилася довкола столу.
- Сідайте, сідайте, - припрошувала новоприбулих гостей.
Їли мовчки.
Лише Ганна, забувши про вечерю і про все на світі, линула поглядом до дочки й сина та все примовляла:
- Діточки, діточки мої.
І не втрималась, зиркнула зло на свекруху, запитала:
- Чом же не писали мені, діточки?
- Так адреси вашої не було, мамо! - вигукнув здивовано Петро.
Свекруха впустила тарілку з холодцем, заходилася згрібати на підлозі розсипане.
- А я ж писала, - мовила Ганна.
- Зараз така пошта, - буркнула свекруха, - а ще тюремна... - і безнадійно махнула рукою.
- Не так пошта, як поштарі, - багатозначно натякнула Ганна.
Свекруха почервоніла, як рак, але так нічого й не відповіла.
Ганна й не наполягала, Ганна сьогодні прощала всіх і за все.
А Сіма, випивши зо три чарки горілки і ум’явши добрий шмат свинини, почухав пузо, подовбався в зубах і видовбав-таки з тих зубів своє заповітне:
- Ну, нам нєкогда, бо завтра зранку на Польщу, то давайте вже будемо ділити.
- О! - тицьнула Сімі дулю Тая.
- Не пхай, не пхай межи очі свої кістомахи, - ляснула Таю ложкою по руці Наталка.
Тая замахнулася на Наталку.
Наталка схопилася.
Але між двома "пантерами" непробивною стіною став Петро.
- Досить! - кричав.
- Наташа, ето нє родственнікі, - плямкав губами Сіма, - ето алчниє хіщнікі.
- Діточки! - розгубилася Ганна. - Що з вами, діточки?
- Жити хочемо, мамо! - відповіла Наталка. - Всі хочемо жити!
- Мать, показуй, де скарб, - напрямки допитувався Сіма.
- Мамо! - волала Тая. - Не показуйте їм нічого, вони однак з жиру бісяться, ще й бездітні до всього. А ми кінців з кінцями звести не можемо!
- Щоб казитися з жиру, нада розпрямляти плечі, - роз'яснював Таї Сіма.
- Які плечі? Яке розпрямляти? - не зважала Тая на роз'яснення. - Накрали людських копійок та й жируєте на чужій крові.
- А ти, ледащо, - встрявала в лайку Наталка, - хочеш весь вік у своєму клубі проспівати і тим паскудним писклявим голосом маєтності нажити? Дурний Петро, що висадив тебе, канареєчку гидку, на свої плечі та й везе, як віл, тільки стогне.
- О, Боже, заткніться! - кричав, махав руками, стоячи між двома розлюченими жінками, Петро.
- Не кричіть, дівчата, - подала і свекруха голос, - бо добро ділитиметься на чотири частини.
- А це ж кому іще, крім нас? - облишила лайку з Таєю Наталка.
- Ви мої онуки по сину Івану, - не полінувалася пояснити свекруха, - а в мене ж, крім нього, ще два сини є. Я для всіх однакова мати.
- А що це ви, мамо-свекрухо, тут ділите? - не втерпіла, звелася з-за столу Ганна.
- Скарб твій, Ганю, скарб. Я знаю - ти недарма в тюрмі долю микала. Петро дещо розказував.
- Мій скарб - для моїх дітей, - гордо відповіла Ганна. - А для своїх синів, мамо-свекрухо, самі старайтеся.
- Правильно, мамо, - підскочила до Ганни Наталка, - а то баба таке загнула, таке загнула, - та й поцілувала Ганну в щоку.
- Золоті слова, бо баба дійсно загнула, - погодилась Тая.
- Мать дєло говоріт, - вставив своє слово й Сіма. - Нам, бабушка, на хвост нєчаво падать.
- Мамине золото - наше золото, - прогув і Петро.
"А що я казала, сину? - згадала Ганна подумки юнацькі вибрики Петра. - Відлетіли вже рожеві мрії, згинули чесні володарі, потьмяніли чисті душі і потрібне стало мамине золото. Вже ладен горло перегризти за матерню копійку."
Повеселіла Ганна. Ні, недарма, недарма згаяла вона життя своє по тюрмах. Недарма. Добрий шмат багатства пронесла, мов та мураха, крізь довгі роки забуття, і хай навіть дещо запізніло, але покладе його дітям до ніг. І купить собі цим довічну дитячу любов. Бо прийди нині Ганна в цю хату з порожніми руками - хто глянув би на неї, хто приголубив би, пожалів? Ота сухоребра невістка Тая? Отой старий йолоп Сіма? Чи чорнорота свекруха? Та вони гуртом заплювали б її Петруся, і він, запльований, не посмів би засокоріть ніжно до неньки. А Наталка? Ця цілує, але й береже від засмальцьованих материних рук свій тисячодоларовий плащ. Ця хоче жити. Жити вільно, пишно, багато. Інакше чого досі бездітна? Невже цей підтоптаний Сіма ні на що не здатний? Навряд, бо хоч і підстаркуватий, але дебелий чолов’яга. Не потрібні Наталці діти - пишне життя цурається баласту. Діти, котрі майбутнє - і то баласт. Що вже тоді говорити про стару матір, про давно минуле колишнє - це подвійний баласт. Інша справа - мати з копійкою. Таку не викинуть, як непотріб, за борт - ні по дорозі до пекла, ні на шляху до раю не викинуть. Матерня копійка - це та щогла, яка тримає паруси. Мати з копійкою - це той корабель, якого ніколи не поставлять догнивати в нікому не знаній бухті безлюдного острова. Мати з копійкою - це мати! Що поробиш, як світ продажний до останньої своєї кісточки, в ньому за все треба платити. Навіть за любов власних дітей. Якщо і є щось ніжно-рожеве в ньому, то це любов материнська. Вона не прагне плати, вона віддається до останнього шеляга і відходить. У довгу пам’ять, якщо мала ті самі шеляги за душею; в запалі безіменні могили з трухлими хрестами попід кущами, якщо за душею тією так і не зродилось ні копійки. О, Ганну в цім житті не проведеш, вона його суть впіймала за хвіст давним-давно, впіймала і, немов призначеного на страту шкідливого кота, не відпускала ніколи й на секунду.
Тож і нині гордо здіймає Ганна голову догори і мовить:
- Своє золото ділю на чотири рівних частини: Петрові, Наталочці, Галі і собі.
- Згадала-таки байстря, - сплюнула свекруха.
- Бач, Петре, тебе, найбіднішого, і тут пограбували, - вовком глянула на чоловіка Тая.
Наталка не сказала нічого, але видно було, що згадка про Галю її не порадувала.
- На ласий шматок всєгда найдуться какіє-то нєізвєстниє родствєннікі, - незадоволено промурчав Сіма, - такой закон подлості.
Навіть Петро, шукаючи порятунку від вовчих очей дружини, прогув ледь чутно:
- І нащо сюди вплутувати ту Галю, як вона не з нашої сім’ї?
Але Ганна стояла на своєму:
- Доки Петро, Тая, Наталочка і Сіма не дадуть згоди на пропонований мною поділ, доти ніхто нічого не отримає взагалі.
- Про бабину згоду забули, - добавив Петро.
- Бабине тут ні мелеться, ні вариться, нащо нам її згода, - відрубала Наталка.
- От подякувала за догляд, ви тільки гляньте, - скоса зиркнула на Наталку свекруха.
- А ви більше старайтеся, більше їх згукуйте, - кинула свекрусі Тая, - то вони вам ще краще подякують.
- Стули дзьобик, канареєчко! - спалахнула Наталка.
- Я питаю - всі згодні на мій поділ? - не дала розгорітися вогнищу сварки Ганна.
Погодилися всі.
- Тоді беріть лопати та пішли, доки ніч, копати, - керувала Ганна, - бо золото тепер у чужому садку.
- Та ковбаси якоїсь візьміть, щоб собака не гавкав, - давала останні настанови.
А вже як виходили з хати, Наталка, забувши про свій тисячодоларовий плащ, притиснулася до матері і гаряче зашепотіла на вухо:
- Після поділу житимете в мене. Бо в Петра з цими кобрами, - кивнула на Таю і свекруху, - вам не вжити.
Ганна ствердно хитнула головою і вийшла надвір. Темна осіння ніч віяла прохолодою і сирістю. Але ні прохолода, ні сирість не могли затушити багаття, що палахкотіло в Ганнинім серці - багаття щастя, задоволення, радості і любові до дітей.
Сейфа Петро з Сімою викопали швидко. Важко хекаючи, приперли до свекрушиного обійстя, внесли до хати.
Ганна вправно відв’язала від ручки сейфа торбинку, витягла з неї злегка приржавілого ключа. Відкрила сейф.
Сіма пірнув туди обома руками, вивудив найбільшого пакунка, роздер і розчаровано відступив назад.
- Совєтські, - аж схлипнув. - А на кой чорт вони тепер нужні?
З його рук сипалися додолу старі радянські "червінці".
- Позбирай і склади назад, - розсердилася Ганна. - В цих копійках моє життя.
Сіма плюнув, зібрав гроші і пожбурив їх до сейфа.
- А де ж обіцяне золотішко? - перепитав.
- Оце й усе золото, - вказала Ганна на гроші і хитро прискалила око.
Сіма не витерпів, загнув матюка, Наталка нервово дряпала нафарбованими нігтями по тисячодоларовому плащі, Тая нерозуміюче шморгала носом, свекруха щось зажебоніла чи то радісно, чи розчаровано собі під ніс, а Петро все допитувався, мов маленька дитина:
- Оце й усе золото?
- Ха-ха-ха-ха! - розсміялася Ганна, занурила руку на саме дно сейфа, витягла звідти чорну торбу і важко кинула її на підлогу. Забряжчало, задзеленчало, засміялося в торбі золото.
- Ну, розв'язуйте, - все ще сміялася Ганна.
Облизалася свекруха. Втерла носа Тая. Усміхнувся Петро. Витер спітніле чоло Сіма. Поправила плащ Наталка.
Сіма впав на коліна, простягнув руки до торби.
- Золото! - важко простогнав.
- Не трож! - верескнула раптом Тая. - Я сама відкрию, - і кинулася до торби, мов кіт до миші.
- Куди?! - щосили штовхнула Таю Наталка і поцупила торбу до себе.
Тая збила з ніг свекруху і звалила з тумбочки будильника.
- Петре! - репетувала. - Рятуй добро!
Петро вхопив Наталку обіруч, заходився відтягувати від торби.
Тут до торби знову добрався Сіма. Він нервово смикав напівзігнилу зав’язку.
- Золото! - стогнав.
Наталка примудрилася вкусити Петра за руку, вирвалася з його обіймів, відібрала в ошелешеного Сіми торбу.
- Я сама, - сичала, смикала зав’язку, не жаліючи довгих своїх нігтів.
Але чіпкі Таїні руки влипли в Наталчине волосся.
- Сіма! - кричала Наталка. - Забери цю пантеру!
Сіма однією рукою відкинув Таю геть.
Знову постраждала збита з ніг свекруха. 3 тумбочки хряпнулась додолу тарілка. Петро, не довго думаючи, вліпив Сімі кулаком межи очі. Сіма вхопив ножа.
- Ні! - диким звіром скрикнула Ганна, вихопила в Наталки торбу і стала перед СІмою. - Ви що, подуріли?! Кинь ножа, недоумок! Кинь, кажу! - телепнула щосили Сіму по голові торбою з золотом.
Сіма гепнувся на підлогу.
- Ой, убили! - скрикнула Наталка.
- Такого бугая й обухом не вб’єш, - заперечила Ганна. - Лини на нього води. А торбу, як ви такі дурні, я відкрию сама, сама й ділитиму, бо ще тільки трупів сьогодні й не вистачало.
Привівши до пам’яті Сіму, всією сім’єю посунули за Ганною до столу.
Ганна урочисто розв’язала зав’язку, широко відкрила торбу і, зачерпнувши жменю прикрас, витягла їх перед очі присутніх.
На Ганниній долоні тьмяно жовтіло побите іржею залізяччя.
- А що це за іржа? - зло допитувався, тримаючись за голову, Сіма.
Ганна обімліла. Вона кинула прикраси на стіл, перевернула торбу і висипала з неї все до останньої монети.
В купі залізяччя не було жодної не іржавої речі.
- Проклятий ювелір, обдурив, - тільки й змогла прошепотіти Ганна
І полетіла під стіл від важкого Сіминого удару в щоку.
- Cтерво старе, - кричав рожевий від злості зять, - та мало того, що з-за цього залізяччя я приперся аж сюди, то мнє єщьо ні за что чуть голову не розбили.
Ганна вдарилась підборіддям об ріг столу, кров дзюрком бігла з рани на груди.
- Діти, я ж не знала, - плакала Ганна. - Я ж хотіла, як краще.
- Ви, мамо, дурепа дурепою, - важко мовила Наталка.
Не захотіла говорити з Ганною Тая - пішла до сусідньої кімнати, сердито грюкнувши дверима.
- Уб’ю! - кричав над Ганною Сіма і замахувався табуреткою.
За Сімою мовчки стояв Петро.
- Убий, убий суку! - бризкала слиною свекруха.
Сіма кинув по Ганні табуреткою, боляче влучив у руку.
- Собірайся! - волав до Наталки. - Вон с етаво проклятого мєста! Зачєм ти меня сюда привела?
- Заткни пельку! - визвірилася до Сіми Наталка. - Хіба я знала, що ця стара дурепа за купу заліза п'ятнадцять років парашу нюхала?! Я ж думала - дійсно золото.
Сіма трохи заспокоївся.
- Сину, допоможи піднятися, - благала Ганна Петра.
Петро нахилився, взяв матір за плечі.
- Ще біжи її підмий та в задницю поцілуй, - вигулькнула раптом з-за дверей Тая. - Пусти, вчепився в тюрмачку! Може, вона якась заразна, а в тебе діти. За які шиші тоді лікуватимеш?
- А заразна, заразна, - підтакувала свекруха.
- Геть! - стояли вдвох над Ганною, мов хмари. - Геть з хати, погань коростява!
- І ви, і ви вимітайтеся, - вказувала Тая рукою на двері Наталці з Сімою.
Ганна важко піднялася на ноги.
- Дайте хоч ганчірку якусь, щоб кров витерти, - благала.
- Ось! - кричала Тая і тицяла під ніс дулі.
Ганну в плечі виштовхали з хати.
- Наталочко, доню, - бігла Ганна за дочкою, - то мені що, з тобою їхати?
- Якого хрена? - визвірився Сіма.
- Наталочко, то ти ж сама казала...
- Мамо, - зупинилася Наталка, - доки ви шастали чортзна-чого по тюрмах, я не знала вашої ласки, не знала вашої допомоги й поради. І все-таки я зуміла, сама зуміла досягти того, що маю. Мамо, я не буду кривити душею, я скажу чесно - я про вас п'ятнадцять років навіть не чула. І не хочу чути надалі. Прощайте. І, будь ласка, до мене не приїжджайте. Знаєте, у мене все таке дороге, шикарне, а ви такі засмальцьовані...
Захурчав двигун, поїхала дочка.
Важко зітхнула Ганна.
- Мамо, - почула приглушений шепіт від хати.
- Петрусю, - стрепенулася.
- Ось, - наздогнав матір Петро, - ганчірка вам, щоб кров спинити.
- Спасибі, сину, - змахнула неждану сльозу.
- Ви вже вибачте, що не можу дати вам притулок, - винувато усміхався син. - Хата, самі бачите, не моя, а Тая та баба такі скажені…
- Нічого, Петрусю, - гладила долонею сина по щоці, - я не серджуся. Я розумію, що мати без копійки - баласт. Сину, не хвилюйся, я вас не прокляну. Я надто добре знаю світ, аби клясти за те, що зробила б на вашому місці сама. Я вас люблю, діточки мої, я радше прокляну себе, що збирала, збирала ту горенну матерню копійку, а натомість залишила вас, як сиріт при битій дорозі. Добре, що хоч живете непогано, а то б я повісилася з розпуки і безпорадності своєї.
- Мамо, я піду, - злякано оглядався Петро на хату.
- Іди, - поцілувала Ганна Петруся, - та не будь такою м’якушкою, як є. Давай тим кобрам трохи прочуханки, бо залигають, сину, так, що пропадеш.
Та й пішла вулицею вздовж тину.
- Гей, ти, горе-мати, де ти тут вештаєшся? - наразі почула позаду.
Оглянулася. Вулицею мчала Тая.
- На! - тицьнула Ганні клунок з горе-грошима та іржавим золотом. - Забери свій мотлох, щоб хати не засмерджував.
- А сейф? - поцікавилась Ганна.
- Ти сьогодні в нас жерла? - мовила Тая. - Жерла. Ото вважай, що сейфом і розплатилася.
Та й понесла своє худе тіло назад.
Ганна хотіла викинути злощасну торбу геть, але чомусь жаль стало себе, свого змарнованого віку, цього багатства, яке перетрухло на непотріб, тож заплакала гірко, закинула торбу на плечі і почвалала вздовж вулиці.
