Карамболь – 1. спортивна гра, різновид більярда; 2. Карамбола, фрукт, рослина родини кисличних, походить із Індії; 3. У міській говірці львів’ян – зіткнення.
Прокинулася я від чиїхось безрезультатних намагань позбавити мене улюбленої дитячої забавки – цноти. Прокліпавшись і навівши різкість, я впізнала Сороку. Тьху, знов ця примара мене переслідує… Ану, геть пішов, безсоромнику! Ич, чого заманулося! Я відіпхнула його, мене вже давно виводило з рівноваги бажання Сороки будь-що досягти своєї мети (а далі – хоч потоп або третя світова!). Потрібно ж і ближнього свого поважати. Тим більше, що ближнього він бачить раз на рік, та й то недовго… Невже ж не можна просто сісти й поговорити, як люди, а не одразу до ліжка стрибати! Ні, він таки взагалі мене не поважає, він думає, як би мене вдаліше опустити нижче кореня пастернаку. Ото й вигадав гру – піймай дівочу честь і виграй мільйон…
Найцікавіше ж, що я взагалі не можу пригадати, звідки Сорока взявся цього разу. Ніби ж як не збирався більше приїздити. Погризлися, як ті хом’яки за сухар. А в мене й весілля післязавтра, он відсипаюся після дівич-вечора. Не варто було мішати мартіні з горілкою. Навіть півторагодинний інтервал між цими двома напоями не врятував від неминучого… Ох, голова болить… А тут іще цей пройдисвіт приперся із навколосвітньої подорожі. А якби ж я випила більше, та переспала б із ним, а тоді пояснюй чоловікові, як це сталося… Чоловік же впевнений, що я взагалі не п’ю.
- Ти… ти звідки взявся? – пробую повернутися до грізної реальності, а воно все одно не виходить.
- Як – звідки? В Болгарію літав. На лижах…
- На лижах літав, отже… А чого ж одразу до мене? Випхали з останнього місця проживання?
- Ну, сонечко, я ж давно вже там не… прописаний. Та й… скучив, якщо чесно. Настільки скучив, що навіть лиж не знімав, одразу до твоєї квартири.
Сорока перед тим жив з однією не вельми порядною, зате дуже грудастою дамою. Вона витримала світовий рекорд подружньої вірності – рік – та й вирішила, що на цьому край. А я весь той час була на нервах, двічі намагалася заснути навіки від снодійних таблеток, куплених, за гарною прикметою, в трьох різних аптеках… Навіть тоді, коли стали зустрічатися з майбутнім чоловіком, я не могла забути цього кадра, благо ім’я в них одне на двох, то хоча б без ганебної плутанини… І ось сьогодні… зараз… Він мене ледь не підвів під монастир перед самим весіллям, а я вже співчуваю, що його покинула та грудаста дівчина, а перед тим кидали інші…
- А ти в курсі, що я заміж виходжу? – нагадала, скоріше, втім, не мені, а самій собі.
- Якщо чесно, я думав, що ви вже… того… І якщо я… то ніхто й не помітить… Аж насправді…
Мене вбивають оці його «якщо чесно» та «аж насправді». Його намагання все ділити на правду й неправду. І не просто ділити, а розподіляти: цьому – правду, цьому – брехню… Точнісінько як та сорока-ворона, що діткам кашку варила. До речі, Сорока – його кликуха, а не прізвище. Я називаю його так тому, що він кидається на блискуче. Тільки якщо тебе тягне до золота-мотолота, чого ж ти до мене, сірої мишки, їдеш на лижах по сходах на четвертий поверх?
- Я тебе люблю, - нагадує тепер він – чи то собі, чи то мені.
- Мені байдуже, - загортаюся в ковдру. – Негайно вдягнися, бо скоро чоловік по мене заїде.
Сорока не зважає і дефілює в чому мамка народила, навмисне проти ранкового світла. Я зажмурюю очі. І програю в нерівній боротьбі «я проти клубка в горлі». Мені вже не хочеться заміж. Але – ми відповідальні за того, кого… Стоп. Заїжджена цитата. Краще:
- Ти – не той, з ким я можу бути щасливою.
- Так і знав, - зітхнув та заходився натягувати на себе одяг. – Гаразд. Прощавай тоді. Будь щасливою. Гарного тобі весілля.
Він почимчикував до своїх лиж, я його знаю, за мить він уже забуде, що був тут. А я ще рік пережовуватиму, поки…
Гупнули двері. Сорока вилетів із мого батьківського гніздечка. Назустріч, мабуть, ішов мій тато з нічної зміни, бо я впізнала його голос. Не розібрала слів, але батько щось «гу-гу-гу» запитав, а Сорока – щось «ду-ду-ду» відповів. Потім – знову батько «гу-гу-гу», мій «принць на лижах» - знов «ду-ду-ду» - і все. Ну, ось. Батько тепер мене приб’є. Він Сороку любить більше, ніж мене. І не може пробачити, що я проміняла його на теперішнього свого кавалера. А мама, якщо дізнається, що я отак от просто відпустила хлопця… так вона приб’є і мене, і батька (за те, що не вхопив Сороку за шкірки та не притяг на кухню пити чай). Мама моя мріє, аби мій роман із Романом (теперішнім) поборола якась лиха сила, а Сорока гармонійно влився в наше родинне коло.
Пояснювати їм, що це – утопія, я вже втомилася. Вони не вірять, що він тричі намагався укласти мене в койку (а сьогодні – вчетверте), що він заради помсти вибирав собі найфігуристіших дівок і витрачав на них усю свою скромну зарплатню гіда-перекладача, що в нього, може, сифіліс чи, крий Боже, СНІД… Не вірять, що Сорока і любов – це паралельні прямі, які ніколи, ніколи…
Через те я загорнулася в ковдру й покривало по самісінькі вуха. Нехай читають мені мораль. А все ж сльози почали душити. Так, як ніколи досі. Мені здається, що батьки в чомусь праві. І якийсь гарячий водограй біжить усередині - від ніг аж до голови.
Годинник вибиває сьому.
А тим часом «новий» Роман починає мені наярювати. Унюхав суперника.
- Пронто, сіньйоре! – відповідаю, як належить, синьйорові своєму, аби надати йому можливість із перших слів натішитися мелодією мого проспаного з бодуна голосу.
- Кохана, а ти де?
- Ще вдома… Скоро ось на роботу їду.
- А потім? – Його голос заворожує, навіть після вчорашньої парубочої гулянки – недаремно ж він ді-джей на одній доволі відомій радіостанції.
- Маєш якісь пропозиції?
- Хотів тебе запросити до мандрівної львівської кав’ярні.
- Звучить уже смачно. Мандрівна, та ще й львівська… У Києві…
- Мабуть, реклама. Кажуть, багато хто на запах кави з тої кав’ярні до львівського поїзда зайцем сідає. – Ледь не додав, я його знаю, що він сам наполовину львів’янин, бо на другу – все-таки столичний парубок. Він майже забув свою міську ґвару, зате не забув тамтешні традиції. Варто піти. Я не любитель чорних гарячих напоїв, а як уявлю, скільки там одна філіжанка коштує, так мені та львівська кава одразу гіркне, хоч би й таку саму філіжанку цукру туди всипали. Але мушу будь-що забути Сороку. Терміново. Для цього навіть мандрівна кав’ярня підійде.
Але всі мої плани щодо «терміново забути» луснули, як мильна бульбашка. Сорока почав обривати службовий телефон – вочевидь, батько «здав» мене йому ще на східцях. Я проклинала ту каторжну систему перемикань із центрального апарата на периферійні, потім спробувала ігнорувати дзижчання телефону – і пропустила важливий робочий дзвінок, за що отримала від начальниці по загривку. Довелося зізнатись, що мене переслідує маніяк. Потім кур’єр передав мені в офіс якісь екзотичні фрукти. «А-а, мабуть, комплімент від того кафе, де ми вчора з подружками офіціанта чихвостили». Але ні, кафе тут було ні до чого: на дні кошика я знайшла записку: «Ти ж не любиш квіти за те, що їх не можна їсти». Про це міг знати лише один індивідуум. Теперішній мій хлопець навіть не пробував піднести мені квіти. А подружкам я ніколи не зізнавалася в тому, що терпіти не можу, коли приголомшливої краси троянди зрізують і мучать у якомусь розчині, аби вони кілька днів порадували око. Зате я люблю екзотичні фрукти. Спробувала майже всі, які потрапляють якось до нашої країни. Окрім одного, що зветься карамболь. Або карамбола, якщо вже так принципово. Загадковий індійський плід. «Отаке довге, ребристе, що його як ріжеш, то робляться зірочки», - як казав колись мій покійний дід, який бачив цей фрукт лише по телевізору.
Оті зірочки ще чотири роки тому студент третього курсу Роман В., тоді без прізвиська Сорока, відданий мені, другокурсниці, по самісінький кінчик оселедця на остриженій голові, дуже хотів придбати для нашого пікніка на десерт. Але, побачивши ціну, охнув, почав нишпорити по всіх кишенях, визбируючи копійки, потім попросив найменший екземпляр, на який забракло двох гривень. Він благав продавця поступитися, за що отримав не лише відсіч на прилавку, а й гнівне: «Ти ба, екзотики йому схотілося! Фашист!» - у черзі. Після того – не знаю, чи купував він собі ті карамболі, чи ні, але в мене зникло бажання їх куштувати.
Нарізавши й роздавши зірочки всьому офісу, я полегшено зітхнула: дзвінки припинилися. Проте постать Сороки не полишала мене: сновигала роздягнена проти вранішнього сонця, і здорова гірська засмага його обличчя змушувала мене знов почуватися винною. За те, що, може, й справді він мене досі любить. Може, не так, як тоді, коли намагався нашкрябати ті горезвісні дві гривні на карамболі, але ж любить, якщо знову прибіг, маючи, між іншим, чимало таємних фанаток?..
Раптом згадалося, як ми познайомилися, а це було п’ять років тому, ми з дівчатами продерлися під парканом якогось приголомшливого не-київського парку, де вхід був платний, і стали тим парком блукати. Де не взявся молодик у вишиванці наверх светра, стрижений під нуль, із оселедцем: «Дівчата, безкоштовної екскурсії не бажаєте?»
Ми не полякалися, були-бо вчотирьох, цей молодик знав той парк мов «Коляд, коляд, колядницю». Дівчата гомоніли до нового знайомого, жартували, і лише я мовчала, бо зроду сором’язлива. «Екскурсовод» почав мене про щось питати, я ще більше знітилася, аж мої подружки наплели, що я – іноземка, українську розумію погано, російську теж, і взагалі, вони зі мною лише speak English. Тоді «екскурсовод» звернувся до мене по-англійськи, став виголошувати лекцію про місто, до якого ми прибули, з іще більш інтимними подробицями – напевно, хотів, аби іноземцям ну страшенно сподобалося в Україні. Я впевнено грала свою роль, аж поки той не спитав: «А звідки ви?» Я ляпнула перше, що спало на думку: «З Іспанії». Гей, не вдавати ж британку, мій акцент змусив би англійців валідол смоктати! А молодик чомусь дуже зрадів. «Ох, то чого ж я мучився і дівчину мучив!» - сказав по-нашому, а тоді да-авай по-іспанськи чесати! І аж тоді, коли поставив мені якесь питання і терпляче ждав відповіді півтори хвилини, я вирішила завершити цю комедію і зізналася, що збрехала.
Усі ми реготалися тоді, аж поки не почало сутеніти. Тоді вже потроху стали згадувати, що нам пора й честь знати. Точніше – не так честь, як час відправлення автобуса.
Попрощалися дуже сердечно; дівчата вже крокували на автостанцію, коли «екскурсовод» заявив мені: «А вас, пані іспаночко, я попрошу лишитися».
Звісно, сама я не лишилася, тільки номер телефону, - тоді ще стаціонарного, бо мобільного не мала, - записала на форзаці якогось його зошита. За три дні вже зустрілися в Києві, де обоє навчалися. Перше в моєму житті побачення забулося; знаю лише, що зі сплетеними пальцями так і просиділи до світанку. Я миттєво закохалася, що бувало, правда, часто зі мною. Часто й ненадовго. «Нічого, минеться», - заспокоювала себе.
Не минулося…
Півроку мені паморочилося в голові, а мій «лицар сумного образу» вирішив цим скористатися і перейти до більш тісних стосунків. Я розгадала його підступний план і запропонувала розійтись. Навесні знову зустрілися – отоді, як його обізвали в магазині «фашистом». І понеслося, мов те сміття бурхливою гірською річкою… За той час, що ми були разом, він позбувся оселедця, відростив собі стандартну зачіску і, думаючи, певно, що таким мені більше подобається, зробив другу невдалу спробу. Я його відшила знов, і невдовзі побачила з першою красунею мого факультету. Ні, не просто побачила! Він демонстративно смітив перед нею своєю стипендією, ще більш демонстративно водив центральними вулицями винятково за стан, а потім ще й курити почав. Я навмисне при ній сказала, що курці сьогодні – це вимираючий вид, на який показують на Хрещатику пальцями, як колись показували на хіпі. Не знаю, чи почула мене ця солодка парочка, але перша красуня факультету так само навмисне зауважила моєму колишньому: «Вона що, тебе ревнує?»
Вже майже забула його, та він знову з’явився – не провалився. Із ананасами, авокадо та іншими витребеньками. Лащився до мене, як міг, а я сказала йому, буцім він нагадує мені відомого птаха, який полюбляє все, що блищить. Після того й приклеїлося прізвисько Сорока. Ми знову стали не розлий компот. Він тоді працював, а влітку запропонував розділити з ним його відпустку на морі. Батьки мої, дізнавшись, що я їду з Сорокою, були щасливі – адже він їм так забив баки, що бідолахи в нашому з ним конфлікті стали на його бік…
Два тижні я була у страшенній напрузі – раптом він знову візьметься за своє? Не брався, терпів. Курити кинув. Тільки очі мружив якось агресивно. Але я на те не зважала. Не чіпляється – й то добре.
І треба ж йому було зіпсувати мені всі канікули в останній день подорожі! Почав з’ясовувати стосунки – і чи ми пара, чи ми не пара, а якщо пара, то чому я до нього така холодна…. Може, в мене якась огида? А якщо огида – чого я з ним поїхала? І так далі, і так далі. Аж тут до мене дійшло. Сорока любить потрусити гаманцем перед дівчиною, із якою спить. А на біса він має спонсорувати ту, яка однаково йому не дасть?
Я не витримала. Попросила пригадати й написати на папері всі його витрати на мене і сказала, що волію гроші повертати, а не відпрацьовувати. Бо я теж себе не на смітнику підібрала. Якщо я сказала, що секс лише після весілля, то так воно й буде. Навіть якщо доведеться весь вік прожити самотою. Через те чоловіки жінок і не поважають, що ті роздають себе направо й наліво. Одна відмовила – то знайдеться інша, доступніша. Добре, що хоча б Роман мене зрозумів. Я йому виплакалася, і ми стали друзями. Тепер ось – сім’ю створимо. Дітей народимо. А чи міг би мій чоловік жити спокійно, знаючи, що я до нього з кимось шури-мури? Де один, там могло бути й десятеро. Не факт, що всі здорові. Не факт, що він як коханець кращий за них. Одне слово, нафантазувати можна багато чого – і потім гризти себе. Та навіть якщо не фантазуватиме – довіра все одно вже не та. А я себе зберегла. І це великий плюс. Для нас усіх.
От тільки в Сороки чогось цілу дорогу додому були червоні очі і закладений ніс.
Я кинулася до мобільного: телефонував наречений.
- Зірочко, тут таке… Одне слово, зустріч наша переноситься.
Ось тобі й останнє не-сімейне побачення.
- А що трапилось?
Питаю, а самій чогось моторошно…. Не знаю навіть, чого. Роман підливає оливи у вогонь:
- Ну, ми зараз з’ясуємо… Не дуже приємні події… Але я владнаю…
Щось під ребрами починає крутитися, тиснути, тріпатись… «З’ясуємо… Владнаю…» Оця невідомість мене найбільше гнітить. Стоп, зажди переживати! Може, просто якісь проблеми на роботі… Всяк буває. Але наступної миті тривога сама навалюється на мене всією масою:
- Ти можеш хоча б двома словами пояснити, що сталося?!
- Та… тут такий карамболь… розумієш…
Карамболь – це на львівському міському діалекті «зіткнення». Роман згадує ґвару покійної матері лише в екстрених ситуаціях. Коли підсвідоме в тобі вимагає крику: «Рятуйте!» Тоді стає лячно. Коли він хоче звернутися до найближчої людини, якої вже нема на світі…
Перше, що мені спало на думку – аварія. І вихопилось:
- Кажи! Ти в ДТП потрапив?
І тут я ледь не втрачаю свідомість, бо наречений перелякано, вже зовсім не з діджейською інтонацією, видає:
- Звідки ти знаєш?
- Що-о?!
Далі слова його звучать як у тумані:
- Ну… тут справді ДТП… Але там пішохід вискочив на дорогу і…
- Який пішохід? На яку дорогу?!
- Не знаю, заю, не знаю… Я їхав із нормальною швидкістю, а він…
- Що – він? Хто такий він?
- Хлопчик. Школяр… Зараз у міліції, розбираються… хто винен і хто правий…
Зрозуміло. Весілля теж переноситься. Господи, невже ти так мене караєш за те, що я колись недопильнувала, і Сорока зробив собі дублікат ключа від моєї квартири? Але стій! Весілля відміняється – то дрібниця. Головне – аби не гірше. І я припускаю найстрашніше:
- Ти збив малого?
- Ні, я…
А раптом Роман і сам не знає? Шок, тимчасова втрата орієнтації у просторі – таке ж буває! І тепер природно, що в міліції розбираються, якщо винуватці ДТП не в змозі розповісти до пуття, що трапилось.
Але хлопчик… Школяр…
- Він живий?
- Я пізніше зателефоную, - квапливо закінчив Роман. Мабуть, там саме тривав процес розбору…
Ну що за народ ці мужики! Просиш – не сідай за кермо, якщо ти вчора випив. Ні – треба сісти, а тоді потрапити в халепу. Сказано ж – чоловіки жінок не поважають, усіх мають за дурних… Кажеш йому діло, а він тобі – «добре, добре», і сам по-своєму потім… Файно, якщо хлопчик той не постраждав. Я на мить уявила собі очі його матері – і волосся скочило дибки. А якщо постраждав? Якщо залишиться назавжди калікою? І як Роман із цим житиме – знаючи, що все це з його вини? А може, й не встиг загальмувати. Може, й справді хлопчина на червоне світло сунувся… Зараз дітей у школі вчать чого завгодно, а от правил дорожнього руху – судячи з новин вечірнього патруля, не вчать…
Я вже закінчувала роботу, коли мені подзвонив батько.
- До нас телефонувала якась медсестра… Тебе шукала…
- А ти… вже знаєш про Романа? – обережно спитала я.
- Так, я вже знаю про Романа, - чомусь сердито сказав тато, - медсестра написала адресу, куди приїхати. – І додав крізь зуби: - Ну й відьма ж ти, хоч і моя дочка.
- Що? – я так зрозуміла, що остання фраза мені почулася.
- Я кажу – хочеш, поїдемо разом?
Хух. Почулося…
- Добре, - згодилася я. – Так я й знала, що в тій історії не все гаразд…
- У нього була черепно-мозкова травма, несумісна з життям, - пояснив лікар. – Ми робили все можливе, але його не вдалося врятувати…
Надійшов Роман. Блідий, весь трусився… Мені хотілося його розчавити.
- Ти хоча б розумієш… - тут я вибухнула матюками, – що ти накоїв?!
- Заю, я ж тобі кажу – я не винен…
«Ну й відьма ж ти», - сказав по телефону мій тато. Тепер я впевнена, що так і сказав…
- Цей чоловік вчасно відіпхнув хлопчика на узбіччя, - пояснив мужчина у погонах, указавши на постать, сховану під покривало. - А сам послизнувся і під колеса потрапив.
- Так, заю, саме так і було… Я не побачив цього чоловіка, бо він надбіг із іншого боку…
Я не наважувалася підняти покривало. Я боялася побачити Сороку не таким, яким іще на світанку бачила його живого. Переді мною пролетіли всі наші золоті роки. Летіли його слова, сказані мені. «А вас, пані іспаночко, я попрошу лишитися». – «Сонечко, я пробував жити без тебе – і не зміг… Дай мені ще один шанс!» – «Пливи за мною! Мені без тебе сумно на воді…» - «Будь щасливою! Гарного тобі весілля»…
Ще трохи – і разом зі сльозами з мене витече душа. Прости мене, мій колишній. Краще б я лишилася з тобою… Краще б я тобі віддалася, а потім розійшлася з Романом назавжди. Навіть якби до скону про це шкодувала. Зате ти був би живий. Це він убив тебе… Ненавиджу його…
- Сонечко, ти чого? Ну, чого ти плачеш? – знайомі руки витирали мені сльози, горнули до чогось теплішого, ніж ковдра. І вже кардинально іншим тоном: – Казав тобі: не вмієш пити – не берися…
Я розплющила очі. Сорока тулив мене до себе, мов малу дитину. Я обернулася. Це було щось схоже на лікарняну палату… На стільці хаотично лежало моє весільне вбрання.
- А… а де Роман? – злякано спитала я. – Ти… ти живий? І що, взагалі, сталося?
- Ні, дівчинко, ти не просто перепила, ти попекла собі мозок… - стурбовано і водночас якось весело зауважив Сорока. – Ану якщо ми з тобою дитину зачали, а ти її вином із першого дня частуєш!
- Яке сьогодні число? – допитувалась я.
- Ще спитай, як тебе звати. Де Роман – це я вже чув. Живий твій Роман і ще буде довго жити… От же п’яничка…
Я все ще не розуміла, де реальність, а де марення.
- Ти з Болгарії? На лижах?
- Стоп, ану, годі, це вже не смішно. Які лижі? Вересень надворі! На ось, похрумай – кажуть, добре знімає похмільний синдром.
Зірочки. Ті самі зірочки. Карамболь…
Я потроху стала приходити до тями.
- А що було?
- Ну… що було… Казав я тобі – не затягуй до весілля, бо зіпсуєш свято собі й мені. Так ні… Уперлася, як равлик…
- Не розумію.
- Усе ти розумієш. Боліло тебе дуже після першої шлюбної ночі, ти вирішила випити, для знеболення… Але ж і перед тим була не особливо тверезою. А потім ніяка сила не могла тебе зупинити… Навіть я.
- І що, ти хочеш сказати, я нажерлася в зюзю і мені це все наснилося? І той Роман, і карамболь в офісі, і ДТП?
- Карамболь в офісі? Ну ти даєш!
Він узяв мене за руку. На пальці в мене була обручка.
- Стривай… А чого це я за тебе заміж вийшла, якщо ти мене зраджував?
На обличчі мого чоловіка читалася ледь не дитяча втіха.
- О, о! Вже пішов процес протверезіння… Алілуя! А чого я мав тебе зраджувати, коли ти мене забронювала п’ять років тому? Ну!
- Забронювала, отже? А оті твої вилазки з топ-моделями мого факультету?
- Знайшла до чого причепитися, чуєш! – пирхнув Сорока. – Ми вже це торік обговорили. Ти, до речі, тоді сама сказала… І я тобі ще раз повторюю: я ж повинен був на комусь потренуватися! Головне, що швидко зрозумів істину…
- Істина в тому, що тобі на них не вистачило б грошви. Тому ти вибрав дешевший варіант.
Веселість раптом зникла. Похмурі, наче батьківські, карі очі пекли мене, ніби ремінь сік по жижках.
- А це вже перебір, дорогесенька. Все. Віднині я тобі забороняю вживати спиртні напої. І не шукай приводів.
Двері відчинилися. До кімнати увійшла… система для крапельниці. О мама мія! Що це за жахіття?
- Це вже остання буде, - переконав Сороку голос якогось радіодіджея.
Я обернулася. Крапельницю встановлював фельдшер у білому халаті… і це був той самий Роман, який снився мені як наречений.
- А вас як звати? – звернулася я до фельдшера, поки той зав’язував на моїй руці джгута.
- Не дай Боже тобі його звати, - втрутився Сорока. – Він у нас на весіллі чергував, раптом що. Інвентар, аптечка напоготові. Так ти ж, красуне, чіплялася до нього з пропозиціями випити на брудершафт, а потім узагалі заявила: «Ой, докторе, де ж ти був раніше? Хіба б я тоді вийшла заміж за цього бабія?» Дай-но, думаю, ти протверезишся, я ж тебе уб’ю, що ти на власному весіллі з медпрацівником фліртуєш.
Я скрикнула від болючого уколу. Фельдшер закріпив голку лейкопластиром і відійшов.
- Костику, ти йди відпочивай, я сам ті штуки повиймаю.
- Ні, я дочекаюсь, - відмовив «Роман». – Хочу вже від початку до кінця все проконтролювати. А то буде той самий карамболь, що колись у Львові…
Ця репліка вдарила мене струменем, і Костик одразу кинувся поправляти крапельницю.
- Ну, ось, я ж казав…
Він витер із чола піт.
- А ви зі Львова?
- Ні. Мати покійна звідти, - відповів Костик.
- А ти помовч, - обрубав мій чоловік, - п’яничка.
- Як я п’яничка, то ти – Сорока.
- Чом же вже не горобець?
Костик розвеселився.
- Вітаю вас із початком сімейного життя. Отаке воно і є – із сутичками, сльозами і…
- І карамболями, - вставила я.
- Атож, - підтвердив Костик.
- А ви одружені? – спитала я його.
- Ну, все, - скипів Сорока, - на твій день народження нажираюся я, а ти запрошуєш медсестру, щоб вона мене відкрапала, і наостанок я її спитаю, чи заміжня вона, чи ні.
- Домовились. – Вочевидь, коктейль із сорбентів, приготовлений Костиком, діяв швидко. – А якщо серйозно, то це – востаннє. Я ж раніше ніколи не пила. Не тренувалася.
- Може, воно й на краще. – Чоловік миролюбиво погладив пальцями мою обручку. – Негативний досвід, який формує стійку відразу до процесу…
Тут він замовк, вирішивши, напевно, що я ж також можу щось про негативний досвід заявити. Отаке воно і є – сімейне життя. Із сутичками, цинічними жартиками і…
- Подай зірочку, - попросила його.
- Дивись сюди, - показав на пакет із фізрозчином, що висів над моїм ліжком. – Ось коли тут буде порожньо, тоді сама встанеш і візьмеш.
Я заплющила очі. Похмільний синдром тікав від мене, як ті миші від голодного кота. Але повалятися в ліжку, вдаючи з себе нещасну жертву дефлорації – це святе. Сорока взяв мене за вільну від крапельниці руку і притулив її до своїх грудей. Несамовито, мов після стометрівки, стукотіло його серце. Він був повністю відповідальний за ту, кого… Стоп. Заїжджена цитата. Краще:
- Із самої юності мріяв про карамболі. Але щоб отакі…
