Він сидів на обшарпаному зеленому кріслі у залі свого дому, дивлячись футбол по їх маленькому 19-ти дюймовому телевізору, заклавши ноги на невеличкий пуфик, який стояв перед кріслом та допивав уже третю 0.5 Жигулівського. Він підперся ліктем своєї м’ясисто-жирної руки об бильце крісла, за допомогою якого трішки перехилився на правий бік піднімаючи ліву половину свого жирного заду та пернув так голосно, що, напевно, якби він знаходився перед якимось з Гіннесівських жюрі, той не роздумуючи дав би йому золоту медаль, та почесний титул чемпіона у цій сфері. Він чекав в тій позі поки з його заднього проходу вийде весь газ, видно було, що це для нього було нелегко, на лобі у нього надулась вена та й напружилося все лице, щоки налилися червоним кольором, неначе той буряк. Накінець затихло, ще одна спроба та ще один невеличкий звух. Все, закінчилось. Вираз його лиця повернувся до нормального, вена здулась. Він забрав руку з бильця та смачно гепнувся назад, ложачи 65 кілограмів лівої половини свого тіла назад, на місце, з якого обидві половини зходили тільки декілька разів на день: для спання, на обід, на вечерю та до туалету. Крісло видало легенький скрип та захиталося від того, що цей жирний чолов’яга гойдав ягодицями шукаючи звичну йому зручну позу для подальшого у ній перебування. Як тільки місце було знайдено, він зареготав на весь дім, сміхом, якимось, непідходящим для такого великого, 26-ти річного хлопця як він. Цей сміх нагадував сміх маленької дитини, після того, як мама поцілує її в животик або полоскотить їй ніжки. Пердіти так голосно йому вже давно не вдавалось, ось він і сміявся, час від часу хрюкаючи, а в самому кінці голосно закашлявся і перестав. Недоумок подивився на бляшанку з пивом своїми маленькими оченятами, які ледь-ледь виднілися на його лиці, яке нагадувало якусь дуже сильно надуту кульку, поки він здійснював операцію по вилученню газів, в руці у нього вона трішки погнулася, він подивився на неї, потряс легенько взад-вперід, на дні ще залишалось трішки пива, підніс її до лиця, та перехилив голову назад разом із бляшанкою, в спробі донести до його рота те, що там осталося. Всі його чотири підборідка зараз перетворилися на шматок відвизшої шкіри, яка починалась з його щелепи та закінчувалась десь на шиї. Він зробив останній ковток, та голосно видихнув повітря, типу “Яке ж задоволення”. Подивився знову на бляшанку, гигикнув, зім’яв її та кинув на підлогу, до інших двох бляшанок, які вже там знаходились.
Він подивився на відчинене вікно та побачив там голуба, який сидів на підвіконнику та клювом вгризався у щось під своїм крилом. Хлопець одразу ж подумав, що, якби помітив його раніше, то бляшанка полетіла б точно в голуба. Він повернув свою м’ясисту шию вправо, в радіусі протягу його руки не було нічого, чим можна було б кинути у птаха, потім вліво, також нічого. Накінец він почув як голуб б’є крилами. Він повернув голову до вікна, але невинна істота уже полетіла удалечінь.
- Ну і хєр з тобою. – сказав він сам собі, гигикнув а потім крикнув тим самим дитячим голосом – Ма! Принеси ше того, бля!.. – голосна відрижка після якої слідує знову той тупуватий сміх. – Ну того, бля, пива! – але ніхто йому не відгукнувся. Він почекав декілька секунд – Ма-а! – крикнув він знову протяжним тоном.
Знову тишина. «Авжеж, вона ж поїхала на ту срану ярмарку зі своїми тупими подругами в сусіднє місто» - згадав він про себе. А перед тим як їхати вона сказала йому, щоб він нікому не відкривав дверей, додала ще йому па-па, вийшла за двері та закрила їх на ключ.
- Ну і як я тепер, бля, дістану те сране пиво? – промовив він сам до себе у тишину. На нього зразу ж напала злість.
Він був злий на свою матір, яка відмовилася купити йому минулого року міні-холодильник на розпродажі, для того, щоб поставити цей заморожувач біля його крісла та брати звідти пиво коли йому забажається без витрачення на це значної кількості його і так небагатих сил. Вона пояснила це йому тим, що грошей у неї на той час не було, а потім ще й докірливо йому добавила:
– Якби ти працював на якійсь роботі, Іване, у тебе були б зараз гроші на покупку цього холодильника, і ти, накінець-таки, зліз би з моєї шиї. Бог бачить все, що ти робиш, він тебе за це покарає!
Так, вона про Бога нагадувала йому кожен раз, коли на нього сварилася. Це був такий-собі її безпрецендентний аргумент яким мав ставити все на своє місце. Але її сину Івану всі ці аргументи були до дупи. Кожен раз при сварках з ним вона йому поясняла, що те, чим він зараз займається, тобто просиджування на цьому-тупому-кріслі(так вона називала те, на чому він сидів) дивлячись телевізор, не було саме тим, для чого Всевишній дав йому життя. А Іван її просто не слухав відмахуючись час від часу від неї руками. Тоді вона переходила на істерику. І тоді вже їх чув усей будинок. І поки вона на нього кричала, він в голові передивлявся в заповільненому режимі всі способи вимкнення цього надоїдливого крику. Взяти ніж зі стола та засунути їй у горлянку по самі легені, чи бити її стільцем слухаючи як після кожнього удару ломається якась з її кісток? Поки вона не заткне свою мордяку. Або поки вона не здохне. Злість в ті моменти піднімалася у нього до критичної точки, немов те цунамі яке ударяє об берег руйнуючи все на своєму шляху. Це не було атрибутом нормальної людини, а Іван і не був нормальним, за роки його життя він набув шизофренії. Коли Іван був злий, він був неконтрольованним, міг зробити все що завгодно тим, хто йому не давав покою. А також Іван був жирним, 130-ти кілограмовим хлопцем. І саме це, кожен раз рятувало життя його матері, йому просто було в лінь встати лишній раз з крісла, та показати їй хто у цьому домі хозяїн.
Деколи в нього навіть винурювали такі думки у голові, що можливо так і є, як каже його матір, можливо було б краще, якби він знайшов собі якусь роботу? Але він був такий лінивий, що думати більше в нього не вистачало сил, а такі думки навіщували його тільки перед самим сном, коли він лежав у своєму ліжку, почухуючи проміжність та готовлячись до нового дня. Так він і засинав з цими думками, а коли просинався, він просто-напросто нічого вже й не пам’ятав. Перша його думка була про їжу, все остальне не було таким важливим.
Ось він так і сидів собі, в жаркій кімнаті, слухаючи, як комментатор перебігає з однієї фамілії до другої, та думаючи чи піти йому взяти пива до кухні чи просто тут посидіти й дочекатися поки прийде та сраруха до дому. Він вибрав варіант номер два. Так було більш легше, а речі які були нетяжкими йому завжди подобались. Таким ось він був чоловічком.
Він втупився в екран і сидів помаленьку засинаючи. Коли він заснув йому приснилася дівчина з реклами шампуню. Та чарівна брюнетка, яка миється під душем, закриваючи груди руками та посміхаючись у камеру. Вона миє свою голову, гола у душі та показує йому свої білосніжні зуби у чарівній посмішці, поманюючи його вказівним пальцем до себе. Його сонне тіло піддалось ерекції яку він не відчув через сон. Він все ще знаходився там, з нею. Вона все ще поманювала його пальцем до себе, показуючи йому свої груди. Її темне мокре волосся прилипло до її тіла. Він наближався до неї, а вона посміхалася. Все ще в сплячому стані він засунув свою жирну руку собі у труси, та засміявся своїм тупим дитячим сміхом, вищурюючи величезні губи та показуючи свої малесенькі зубчики. Але на цьому моменті в кадрі відбулися зміни. Дівчина відкрила рот, який став похожий на букву «О», та з її горла до нього почулася гучна сирена. Немов якась машина пожежної безпеки їхала на виклик, гасити якесь полум’я. Він відразу ж прокинувся. Ліва його рука була у трусах, і була вона мокрою. Він висунув її звідти та витер об бильце крісла. Зараз його інтересувало, що то за сирена, яка пробудила його він такого красивого сну.
І дійсно, десь далеко чулась дуже гучна сирена. Вона то знижала тон, то знову його набирала. Як у Сайлент Хілл, перед тим як там усе мінялося. Він спробував зконцентруватися на ній, відходячи від сну. Тепер ця сирена не була схожа йому на сирену пожежного автомобіля. Ця сирена навіювала страх. В ній відчувалася смертельна загроза.
Через декілька секунд, він зрозумів, що замість футболу тепер по телевізорі показують якогось сивого чоловіка в сорочці з тисно зав’язаною краваткою та у чорному піджаку. Чоловік щось говорив, а внизу екрану були видні деякі надписи. Самим великим надписом який виднівся майже на чверть екрану був надпис “ЯДЕРНИЙ НАПАД”.
На Івана відразу ж напав стан жаху. Слюна зупинилась у нього в горлі та не хотіла продовжувати свій шлях до шлунку. Він прокашлявся і через якийсь момент до нього дійшло, що то за сирена. На його місто летить атомна бомба, і йому залишилось небагато.
Десь там, далеко, сивий чоловік говорив щось про підвали, бункери та спасіння. Але Іван в той момент думав тільки про те, куди б йому заховатися. Потім до нього дійшло, це був момент ввімкнення лампочки над головою, він поєднав слова сивого чоловіка зі своїми думками та згадав, що гараж у їхньому домі розміщений у підвалі, не дуже глибоко, але можна було б попробувати там заховатися.
Він зібрав усю свою волю в кулак та взявся руками за бильця крісла. Зкинув ноги з пуфика та піднявся допомагаючи собі руками. Вийшло у нього це не з першого разу, але все-таки він зумів піднятися. Потім він одів свої резинові тапочки та направився до дверей. Двері були зачинені, але ключ висів завжди, на вбитому в стіну цвяху, який там знаходився ще з 1970-го року, коли перші мешканці тієї квартири забили його туди для якогось свого мотиву.
Іван якийсь момент тремтячими руками не міг попасти ключем у замкову шпарину. Накінець, це йому вдалося. Він вибіг на сходи, перед ним по них шкутильгав його сусід, Петрович. Іван ненавидів його та всю його сім’ю за те, що декілька років тому назад, його 19-ти річна внучка назвала його жирним дауном. Іван тоді сидів на лавочці перед будинком (час від часу він виходив на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям, його змушувала це робити його матір, аргументуючи це як-завжди тим, що Бог, в судний день, його покрає а також тим, що скоро він забуде, як виглядають дерева, але Іван знав, як виглядають ті дерева, він завжди бачив їх по телевізору). Виходив він на вулицю тільки для того, щоб не чути більше того крику тієї старої-тупої-пизди, як він про себе називав ту жінку, яка колись його родила. Він сидів у тінні, з лицем дуже зацікавленої в чомусь людини, та спостерігав за тим, як крихітні мурахи повзали по лавочці, переповзаючи одне одного з якоюсь невідомою йому ціллю. «Нікчемні істоти» - подумав тоді він, та засміявся тим своїм дитячим сміхом вискалюючи маленькі зубки. З під’їзду вийшла Аліна, яка й була внучкою Петровича. Вона була стрункою красивою дівчиною, та завжди одівалася в красиві плаття, які підкреслювали її фігуру. Почувши цей сміх вона подивилась на нього з дивним вираженням обличчя.
- Ей, пізда! Хочеш покататися на моєму волохатому скутері!? – крикнув їй Іван та знову захохотів-захрюкав своїм тупим сміхом. Ці слова були першими, що спали йому думку. Він дуже мало спілкувався з представниками протилежної статі з того часу, як був в 7-му класі. Ось і манера спілкування у нього залишилася як у семикласника.
Вона подивилась на нього, немов на залишки екскрементів якоїсь домашньої тварини прилипші до підошви. Показала йому фак, та назвала його жирним дауном. На ці слова він дуже розізлився, знову це цунамі з гніву та жорстокості. Він хотів було встати, але це йому не вдалося з першого разу. Він упав задницею знову на лавку. Аліна засміялася своїм дівочим сміхом, та пішла геть. Не слухаючи, що той жирний даун кричав їй в навздогін. Іван ще тоді посидів трішки на лавочці і направився до дому, передивляючись в голові всі можливі способи катування тієї дівки. «Нічого, прийде ще твій час, тупа пизда» - подумав він про себе, засміявся-захрюкав та направився до дверей будинку.
Ось і зараз на Івана накотилось те цунамі з гніву та жорстокості. Він пихнув старого зі всієї сили та побіг далі. Петрович зі здивованим вираженням на обличчі та зі словами “Що ти робиш?” упав, ударився об стіну та відключився розлягаючись у кутку. З його вуха витекла струйка крові. Іван знову засміявся. Знову цей тупий дитячий сміх.
Він біг по сходах, дивуючись, що нікого крім нього(та старого Петровича) більше там не було. «Напевно вони на роботі, або на тій тупій ярмарці. Ось і добре. Надіюсь там їх дістане. А я сховаюся» - думав він про себе з посмішкою на лиці, яка робила з нього ще більшого недоумка.
Іван вибіг на перший поверх, потім, завернув у підвал. Він зупинився. Захеканий, плями від поту проривалися через його футболку. Він постояв, віддихався декілька секунд та рушив далі. Перед ним знаходились двері. Він нажав на ручку, вона піддалась зразу але з легеньким скрипінням, відкрив двері та опинився у підвалі. З двору ще було чути ту сирену. Але звідси вона вже була якоюсь легшою, не такою близькою. Загалом, Іван вже не відчував такої сильної небезпеки.
Він включив світло. Гаражі були незамкнені, не було потреби їх замикати, в них знаходилося одне сміття, яке не було потрібне нікому. Іван підійшов до найближого гаража, відкрив двері та заліз усередину, переступаючи через залізний поріг. Це для нього було тяжко, вена знову надулась, лице перекосилось у якійсь жалюгідній гримасі. Коли він закінчив, все знову повернулось на своє місце.
Гараж був невеликий. На дерев’яних полицях пригвинчених до бокових стін, знаходились якісь бляшанки з-під краски, а також пусті бутилки з-під пива та горілки. Він подумав, що тут могла б знайтися якась бутилка заповнена пивом, але зразу ж відкинув цю думку. Спочатку йому потрібно залишитись в живих, а потім вже пиво.
Він сів у дальньому кутку на землю, накрив голову руками та чекав. Думки у нього в той момент були різні. Що з ним буде далі? Чи повернеться його матір? Хоча, на матір йому було начхати, йому прийшла в голову думка, що вона зараз все ж таки получить своє за те, що кричала на нього. Получить та відправиться до свого Бога. І він її більше не побачить і не почує. Ніколи.
Час минав, а він все сидів так і думав коли це все закінчиться. Накінець сирена затихла. У першій думці яка прийшла йому до голови, говорилось про те, чи це не був просто якийсь тупий жарт. Можливо хтось це все підстроїв, щоб залякати народ. Якась акція протесту, чи можливо реклама. Хто його зна. Він просто сидів і думав чи йти йому до дому, чи можливо ще трішки почекати. Він почекав. І це рішення, було одним з тієї маленької кількості правильних рішень, які він зробив за все своє життя. Секундою пізніше розпочалось пекло.
Спочатку, Іван почув як затремтіла земля. Світло у підвалі моментально зникло. А потім дуже сильний удар, від якого з полиць попадали на землю всі бляшанки. Деякі впали йому на голову. Він закричав від болі та жаху. Як свиня, загнана в куток. Десь далеко дуже сильно шуміло. Він закрив вуха долонями. Кров з потилиці лилася йому в очі. Він ніколи не думав, що колись йому прийдеться молитися маминому Богу. Він почав Його просити про те, щоб усе закінчилось. Він хотів, щоб все зупинилося, а він прокинувся і був у залі своєї квартири, сидячи на кріслі, дивлячись телевізор та тримаючи нову прохолодну бляшанку пива в руці. І тут йому на голову упала ще одна пляшка. І він відключився.
Він летів між зірок, він був вільний, легкий. Він посміхався та радувався, що він знаходиться тут, а не там, де тільки що вибухнула бомба. Кадр змінився, він знову дивився на ту шикарну дівчину, яка милася під душом закликаючи його до себе, манячи його своїм вказівним пальцем. І він пішов їй назустріч. Підійшов до неї, торкнувся її. В цей раз він залишився там надовго.
Через декілька годин Іван прокинувся з сильною головною біллю лежачи на землі. Він змерз. Він намагався вспам’ятати свій сон. Йому здалось, що останнім у ньому було те, як дівчина відпихнула його від себе, показала йому фак та назвала його жирним дауном. Поганий сон. Краще більше за нього не вспоминати. І ця діваха, Аліса. Вона скоріше за все вже зварилася десь у центрі, чи у її домівці за містом. Він чув по телевізорі, що люди, які попадають в зону ураження ядерної бомби, просто випаряються, і все, що залишається від них, це тільки темна тінь на найближщій стіні. «Так їй і нада, тій пізді» - подумав він та знову засміявся, знову цей безглуздий дитячий сміх у тишині. Настрій у нього був пречудовий. Головна біль помаленьку проходила. Він це пережив, а значить, що у нього все гаразд.
Іван піднявся, потрогав потилицю. Кров вже засохла, і йому вона більше не заважала. Він почав йти, ступаючи по розбитих пляшках. Настрій його ще більше піднявся від того, що він не забув одіти тапки. Він підійшов до дверей гаража та відкрив їх. Було темно. Тихо. Ніякого натяку на якесь життя, там зверху. Накінець, всі ті люди які завжди кудись спішили по вулицям, неначе ті мурахи, бульше не будуть надоїдати йому своїми звуками.. «Нікчемні істоти» - подумав він та усміхнувся. Настрій піднявся у нього ще більше.
Він йшов у пітьмі, шукаючи руками двері. Час від часу він ударявся ногами об щось тверде. Але це не заважало йому рухатися далі. Пальцями він намацав ручку дверей, відчинив її. Там було вже світліше. Він відчув розпарене повітря та запах жареного. А ще він відчув запах смерті.
Він підійшов до сходів та піднявся на перший поверх. На сходах валялися шматки скла, які попадали з вікон. Він знову сам собі подякував за те, що не забув взяти тапочки. Відхекуючись він підійшов до найближчого вікна та заглянув в нього. Те, що він побачив вразило його. Дуже далеко за містом виднівся клуб диму, який нагадував гриб. Гриб уже був не суцільний - вітер встиг рознести по бокам його залишки. Але було зрозуміло, що це був той самий гриб, який видно в небі після того, як на землю падає атомна бомба. Будинки були всі без вікон. Жалюзі та фіранки розвивалися на протязі. Посеред вулиці виднілось усе перекидане, та перемішане. Як ніби у якійсь каші. Машини перевернуті, дорожні знаки, світлофори, всілякі стільці були повсюди. Валялися повсюди. Черепицю позривало з дахів, і тепер вона доповнювала на вулицях цю картину. Все було зруйновано. А на стінах де-не-де виднілися чорні тіні у вигляді людей.
Іван сів на підлогу під вікном. Він був задоволений тим, що це пережив. Йому повезло більше, ніж багатьом другим людям. Він так сидів обхопивши голову руками та думав, чим він буде тепер займатися. А яка різниця, все-рівно його матері більше немає. Вона більше не буде задовбувати його своїми тупими криками. Тепер він залишився один. І тепер він може робити все те, що йому тільки забажається. Він усміхнувся своєю ідіотською посмішкою, показуючи свої маленькі зубки. Потім він встав. Потер руками штани та направився до дверей, які вели з будинку надвір. Він відкрив їх, вдихнув цей новий тип повітря, розпеченого повітря. «Ядерне визволення» - подумав він та розсмівся. А потім він зробив перший крок, до свого нового майбутнього...
