Повернувшись додому, Ганна зібрала своє майно, забрала своїх дітей і повернулась із Шуриного обійстя до своєї власної хати.
Шура прибіг слідом.
- Ганю, що з тобою? - допитувався. - Чи я тебе скривдив, чи щось не так зробив?
- Я на тебе зла не тримаю, - відповідала Ганна. - Але в моєму подальшому житті тобі немає місця.
- А хто ж там, хто? - кричав Шура.
- Діти, - казала коротко.
- Чи я їм не був за батька? - дивувався.
- Був.
- Чи я мало тобі добра зробив? - сердився.
- За добро спасибі, - дякувала.
- Чому ж покидаєш? - не міг зрозуміти.
- Кажу ж - зайвий ти став, - сказала чесно.
- Ти не людина, Ганно, - звужував очі, - ти вовчиця, що з’їдає м’ясо і кидає, як непотріб, вичавлену шкуру та обгризені кістки.
- Я й не заперечую, - спокійно дивилася на Шуру Ганна. - Я - вовчиця, я свідомо нею стаю. Тому тебе й кидаю.
- Я ж люблю тебе! - хапався за останню соломинку.
- А я тобі що, забороняю? - знизувала плечима. - Люби. Це навіть приємно.
- То живи зі мною! - кричав.
- Ні, - виштовхувала Шуру за ворота.
Не хотіла ділити падаючу до ніг матерню копійку на п’ятьох дітей, хотіла ділити на трьох, на своїх. Нащо Ганні чужі діти?
Заходилася порядкувати в касі. Знімала, підробляючи підписи, з чужих рахунків гроші, забирала собі. Хто приносив вклади, також не минали вони Ганниного гаманця. Приходила Надія Чичеватенко за новою ощадною книжкою.
- Я тобі дала розписку? - визвірилася Ганна.
- Дала.
- То нащо тобі та книжка, маєш же документ?!
- Книжка - надійніше.
- Немає нових книжок, - збрехала Ганна. - Фабрика на ремонті, не віддрукували.
Пішла Надія додому, а Ганна з часом зняла з її рахунку всі гроші до копійки.
- Вона їм однак толку не дасть, - виправдовувалася сама перед собою.
Через три місяці Ганниної діяльності не було, певно, в Долинському філіалі районної ощадної каси вкладника, в якого сума, зазначена в ощадній книжці, відповідала б сумі в документах ощадної каси. Не милувала Ганна ні братів своїх, ні сестер, ні тим паче свекрухи.
- Хай діляться, - бурмотала темними вечорами, перераховуючи за наглухо заштореними вікнами гроші.
Довго підступалася до мізерного вкладу Шури Скляренка.
- Як-не-як, а я йому зобов’язана, - точили душу сумніви.
Але накопичення матерньої копійки не любить підточених душ, не визнає сумнівів; накопичення матерньої копійки любить гроші, гроші, гроші.
- А-а, в цих копійках і мій труд є, - махала Ганна рукою, переполовинюючи Шурині заощадження.
Приходили, щоправда, люди до Ганни, щоб і зняти дещицю зі своїх вкладів. Ганна дивилася в особисті рахунки вкладників, і якщо там після її хірургії ще теліпалася необхідна вкладнику сума, мовчки знімала її з рахунка і видавала клієнтові. А якщо ж суми на особистому рахунку явно не вистачало, Ганна починала сердитися.
- Такі гроші заздалегідь треба замовляти! - кричала. - А то не встигнуть іще покласти на ту книжку, як уже знімають!
- Нічого собі не встигнуть покласти, - обурювався, бувало, відвідувач. – Я ще п’ять років тому зробив вклад.
- А хіба це строк - п’ять років?! - не вгавала Ганна. - Ну, добре, зайдете завтра, я наготую гроші.
А назавтра приносила з дому скільки там не вистачало - сотню, дві, п’ять - і розраховувалася з надокучливим клієнтом.
Подзвонили Ганні з району.
- Не хочете відпочити, Ганно Сидорівно? - допитувались. - Є путівка в Сочі.
Стрепенулася, юнацькою мрією спалахнула. Але й потухла водночас: не ті вже мрії нині, не ті прагнення, матерня копійка, як маяк, попереду - не до споглядань морів та гірських вершин на узбережжі - знай налягай на весла, греби до маяка, бо як згубиш його в туманах, як не досягнеш завчасно, сірі хвилі твого життя довіку лизатимуть борти вутлого човника надій, з якого ні тобі, ні дітям твоїм ніколи вже не ступити на вимріяні золоті пляжі країни рокфеллерів.
Тож і відповіла Ганна в телефонну трубку:
- Ні, не хочу. Не тими курортами живу.
Мала рацію.
Зайшов до ощадкаси старий Іван Гецько, оглянувся довкола, чи не багато свідків зібралося, зашепотів:
- Хочу, дочко, "Волгу" синові купити. Зніми мені з книжки вісімнадцять тисяч.
Ганна пополотніла, Ганна заглянула на рахунок Гецька, де ниділи недорікуваті дві тисячі, і, над силу переборовши розгубленість, пробелькотіла до діда:
- Зайдете на тім тижні. Велика сума, треба наготувати.
- Добре, - мовив дід і подибав з ощадкаси геть.
Ганна переполошилася. Спершу хотіла відрахувати зі здобутої на ощаднім полі матерньої копійки тих злощасних вісімнадцять тисяч і видати, від гріха подалі, дідові, але жаль стало таких великих грошей. Та й потім: як почнуть за подібними сумами вкладів іти всі вкладники, то що ж від тієї матерньої копійки залишиться, як кожному відстібати. Ні, не могла вже Ганна розтринькувати зібрану копійку, приросла вже до неї, полюбила, покохала її.
Тож сіла, перерахувала зібрану з односельців данину і лишилася задоволена - за якихось неповних півроку Ганнина калитка поважчала на триста двадцять п’ять тисяч карбованців. Боже, кому снилися такі гроші? Це десяток будинків і не менше автомобілів, це розкіш і світ біля твоїх ніг, це справжня країна рокфеллерів для твоїх дітей, це той золотий трон, на якому сидіти й онукам. Ні, не відстібне Ганна зі свого скарбу нікому й карбованця, хай її хоч ріжуть. Хай буде те, на що Божа воля, хай буде тюрма і незгоди, тортури і муки, неслава й прокляття, але серед усього цього хаосу Ганна збереже той свій нетлінний острів, що промінням вранішнього сонця поманить її дітей, дасть їм притулок, нагодує й напоїть, неприступною фортецею стане на дорозі всіх кочівників-завойовників, що посягатимуть на щастя її, Ганни, кровиночок. Та й яка, врешті, різниця - Гецько чи хтось інший сколихне підкопану Ганною золоту гору, яка неодмінно має колись з величезним гуркотом завалитися.
- Немає ще грошей, не дав район, - знову випроводила наступного тижня Ганна Гецька за поріг ощадної каси.
А сама готувалася. Переписала на чотирнадцятилітнього сина хату і все нерухоме майно, щоб, не дай Бог, не конфіскували, спродала всю живність, зоставила, як вірити паперам, голою й босою себе на цьому світі.
Залишилося ще надійно заховати матерню копійку, заховати так, щоб і тисячоліття пролежати змогла такою, якою її заховали. Придбала Ганна надійного вогнетривкого сейфа, почала пакувати в нього дбайливо обклеєні поліетиленового плівкою пачки купюр. Наразі спохопилася, що як не суди, а гроші - просто папір, не завадило б укинути в сейф і дещицю золота - цей товар ніяким катаклізмам непідвладний. Відрахувала сто п’ятдесят тисяч, чим побідніше зодяглася, поїхала в Київ.
Зайшла в ювелірний магазин, Підійшла до прилавка, гарно до всього придивилася.
- Що, тітонько, бажаєте? - запитала у Ганни молоденька продавщиця.
- Обручок - три десятки, - тикала Ганна пальцем, - оцих ось ланцюжків - два десятки, цих - п'ятнадцять, бо дорогі, перснів чоловічих зо п’ять поклади, сережок з червоними отими камінчиками десяток добав, та й із зеленими камінчиками штук п’ять не завадить..
- Ви знаєте, скільки це коштує? - витріщила очі продавщиця.
- Знаю, - сердито глипнула на продавщицю Ганна, - ти записуй, не стій, роззявивши рота, бо я ще багато дечого називатиму.
- А нащо вам стільки? - ледь видавила з себе продавщиця.
- Зуби вставлятиму, - відрізала Ганна. - Пиши.
Продавщиця, видно, мала такий розгублений вигляд, а Ганна, зодягнута, щоб не привертати зі ста п'ятдесятьма тисячами карбованців у торбі нічиєї уваги, ледь не в лахміття, настільки не вписувалася в образ покупця ювелірного магазину, що до продавщиці підійшла огрядна завідуюча магазином.
- Що тут таке? - запитала.
- Тут..., - запиналася продавщиця, - ця тітка півмагазину хоче скупити.
- А звідки в тітки такі гроші? - поцікавилась завідуюча.
- Зарплату отримала, - глухо мовила Ганна.
- А-а, - розуміюче мовила завідуюча, глянувши на Ганнину торбу, - то обслуговуй тоді, Таню, покупця, обслуговуй.
І пішла.
Але Ганна, втупившись поглядом у прочинені двері, бачила, як завідуюча взяла телефонну трубку, як набрала номер з двох цифр.
"У міліцію дзвонить!" - зашуміло у Ганни в голові.
- Що ще? - допитувалась продавщиця. - Що ще бажаєте?
- Завідуючу в золотій позлітці, - гнівно промовила Ганна і добавила скоромовкою. - Заспокойся, дитино, не тушуйся, пожартувала я.
Хутко вибігла з магазину, чимдуж помчала по місту. Запримітила за собою якогось підстаркуватого, підтоптаного дядечка, що також топтався нещодавно в ювелірному магазині. Злякалася, летіла містом, притискаючи торбу з грішми до грудей, мов навіжена. Але дядечко наздогнав.
- Не бійтеся, - важко хекав. - Я не бандит. Я до вас по справі.
- У мене немає до вас справ, - відмахувалась Ганна. - Я приїхала в Київ за ковбасою, оце й уся моя справа.
- А золотом цікавитесь? - прискалив око дядечко.
- Ні! - репетувала. - Ні!
- А як я вам продам? - не вгавав дядечко.
- Нащо мені ваше золото? Я бідна, я купляю тільки ковбасу та хліб…
- В ювелірному магазині? - поцікавився дядечко.
Ганна замовкла.
А дядечко відгорнув полу пальта, з-під якої бризнули сяйвом поначіплювані на підкладку прикраси.
- Ювелір я, - пояснив. - Та й спадщину від діда-ювеліра, що самого Миколу Другого обслуговував, немалу отримав. А зараз, знаєте, мушу ховатися, спродуватися, бо Обехеесес сіло на хвіст, можуть, як у вас на селі кажуть, і розкуркулити...
Ганна подумала.
- Я можу у вас дещо купити, - мовила, - але тільки на автостанції, бо мої гроші в камері зберігання.
Дядечко подивився на Ганнину торбу, але погодився торгувати і на автостанції.
Добралися до автостанції без проблем. Ганна взяла квиток на автобус. Знайшли місце біля туалету, де були на виду в людей (Ганна так зажадала), але де люди не дуже придивлялися, чим же Ганна з невідомим добродієм займаються.
Дядечко розстебнув пальто.
- Вибирайте, - мовив.
Ганна відчепила якусь каблучку, попробувала на зуб (так, бачила в кіно, золото перевіряють), мовила про всяк випадок:
- Ой, несправжнє, бачу, золото.
Дядечко сердито видер у Ганни з рук каблучку.
- Я не хочу мати з вами справи, - зібрався йти геть.
- Зачекайте, - зупинила дядечка Ганна. - Яка ваша ціна?
Довго торгувалися за кожну річ, але нарешті Ганна всипала в кишені чималу купу золотих прикрас і віддала дядечкові торбу.
- Тут усі сто п'ятдесят тисяч, - мовила. - Вже повірте.
- Ні, треба перерахувати, - запротестував дядечко і поліз у вкриті жовтим листом кущі.
- Зачекайте тут, доки я перерахую, - попередив.
- Я з вами, - не погодилась Ганна. - Бо ще заникаєте тисяч десять, знаю я вас, горлохватів.
- А як уб’ю? - засміявся дядечко.
Ганна виламала чималого дрюка і полізла за дядечком у кущі.
Невідривно слідкувала за підрахунками добродія-ювеліра.
- То що, всі? - перепитала, як скінчив рахувати.
- Ста карбованців не вистачає, - розвів той руками.
- Ану дайте я сама перерахую, - смикнулася до торби.
- Та все в порядку, - сміявся ювелір. - Спасибі за оборудку. Носіть же золото на здоров’я.
- Хай і вам гроші підуть на користь, - завершила торги Ганна.
Сіла в автобус, поїхала додому.
Спакувала гроші і золото в сейф, на совість обклеїла його клейонкою і поліетиленовою плівкою, темної ночі викопала в саду глибоку яму, ледь не надірвавшись, вигвалтувала з хати до неї сейфа, вкинула скарб у яму, перевірила, чи ніде не подерлися клейонка і плівка, закидала сейфа землею, ще й горбик, мов могилку, зверху вивершила, щоб, як просяде земля, то не залишилось сліду-заглиблення від ями. А на ранок на тім місці склала копицю сіна.
Третього тижня Гецько знову заявився до ощадної каси.
- Даси, дочко, гроші, чи знову ні? - запитав.
- Не дам, - сказала Ганна. - Немає.
- Що воно робиться? - обурювався Гецько. - Своє ж прошу. От порядки... Прийняти приймуть, а назад не видереш і зубами.
- Чекайте, - заспокоювала сердитого діда Ганна.
- Скільки ж можна чекати? - не вгавав дід. - Ледь діждався тієї черги на машину, а тепер візьмуть та продадуть, бо дід не привіз грошей?! Поїду сам у район, я їм покажу, як знущатися над ветераном.
- Дарма тільки час згаєте, - пробувала відвернути дідову поїздку в район Ганна.
Але дід поїхав. У районній ощадній касі в нього взяли ощадну книжку, звірили з дідовим рахунком і аж очі витріщили.
- У вас, діду, всього дві тисячі вкладу, - мовили.
- Що?! - ледь не знепритомнів дід.
В Долине нагрянула ревізія. Ревізори викликали вкладників, заглядали в їхні ощадні книжки, хапалися за голови.
- Боже, що тут робиться? - стогнали.
- Де поділи гроші? - допитувались у Ганни.
Ганна мовчала.
- Вам, Ганно Сидорівно, спокійно можна вішатись, - зло скреготів зубами старший ревізор. - Бо нічого хорошого вас не жде.
Надвечір ревізія поїхала на райцентр. Ганна втомлено брела додому, знаючи напевне, що це її останній вечір на волі.
Ганну перестрічали люди.
- Де гроші? - кричали, кидались з кулаками, погрожували вбити.
- Та повернуть вам ваші гроші, - заспокоювала Ганна односельців. - Не поїла ж я їх.
І не вірила сама собі.
Проривалася крізь людські прокльони і кулаки до хати, благала Бога, щоб прислав завтра зранку за нею міліцію, бо в одну секунду зрозуміла, втямила, яка це страхітлива сила - вкрадена людська копійка. Вона не знає помилування, вона розливає довкола лють без берегів, лють, яка не відає страху, яка годна вбити, розтерзати не тільки новоявлену власницю вкраденої копійки, а й весь її рід, лють, яка не зупиниться ні перед чистими дитячими очима, ні перед тендітною жіночою постаттю, ні перед чим іншим, а буде рубати, душити жіноче тіло, буде рвати дитячі коси і ламати дитячі кості, буде палити хату, забувши, що вона, лють, йде з такої ж самої людини, яку давлять, рубають, рвуть, ламають, палять. Копійчана лють - це той звір, що від далеких предків дістався людині у спадок і глухо гарчить крізь тисячоліття над своїм шматком м’яса. А звіра, що обідає - кожен знає - треба стерегтися.
Вскочила Ганна в ганок, на всі існуючі замки і защіпки закрила двері.
- Дітки! - припала до дітей. - Діточки мої!
Плакала. Вклала восьмирічну Галинку спати - цій однак нічого ще не зрозуміти, чотирнадцятирічного ж Петруся і дванадцятирічну Наталочку посадила біля себе на дивані, заходилася прощатися, розповідати, що посадять їхню матір у тюрму, бо надбала вона для дітей своїх багатства. Просила дітей не звертати уваги на зле людське слово, що може пролитися на їхні голови, бо слово - пусте, а копійка - це майбутнє свято, за яке варто знести багато дечого. Просила не судити свою матір за скоєне, бо задля них, дітей, старалася. Благала любити свою неньку, чекати її попри всі злигодні й нестатки; бо як повернеться ненька - золотий дощ омиє дитячі голівки.
Наталочка мовчки вислухала матір, запитала тільки:
- А скільки днів ви будете в тій тюрмі?
Сказано - дитина.
- Довго, доню, довго, - не стала критися Ганна. - Ти вже, либонь, і вирости встигнеш.
А Петрусь зірвався з місця, замахав руками, заходився розказувати, як йому соромно, що його мати - злодійка; як він не хоче навіть бачити тих награбованих грошей і золота, а хоче бачити дома милу, ніжну, ласкаву маму; почав благати, щоб повернула Ганна вкрадене, а коли заявила, що не може та й не хоче цього робити, бо вона не лише породілля, котра у світ цей дітей приводить і випускає в подертих шкарбанах у голий степ або ж до коров’ячих дійок, вона – мати, яка, привівши дітей у світ, хоче їх і в щастя відвести, насипати їм того щастя повні жмені, повні кишені, щоб весь вік могли ним трусити, але всього так і не розтрусили, то добалакався Петрусь до того, що заявив, буцім відрікається від такої матері і не хоче її знати, а коли захотіла пригорнути сина, поцілувати в русявий чуб, відіпхнув зло і гидливо, не підпустив до себе, мовби не мати до нього рвалася, а чужа заслинена тітка на переповненому, що кишить страшними хворобами, вокзалі.
Але Ганна не образилась. Ганна знала, що синовими вустами говорив не він сам, не його майбутнє, а лише сьогочасна, скороминуща юність, яка літає в рожевих мріях, шукає чесних володарів, прагне чистих душ. Але, налітавшись вдосталь у рожевих мріях, кожен відчуває втому в крилах, кожен хоче їсти, а щоб наїстись, треба здобути харч. А коли ти бачиш, як смакують довкола ласими поживними шматками, навряд чи захочеш давитися черствою шкуринкою хліба. І скаляться тоді зуби, і ті крила, що ширяли в рожевих мріях, починають ширяти в буднях, починають пікірувати на ласі шматки, починають шукати не чесних, а добрих до тебе володарів, які б уділили і тобі смачненького. А кому пощастить дорватися до найсмачніших шматків, тобто самим стати володарями, невже згадують вони про колишню мрію знайти чесних володарів? Ні, вони оглядаються довкола, щоб не видер ніхто з оточуючого їх моря претендентів на ласий шматок їхнього шматка; а оскільки сам на всі боки одночасно не оглянешся, прагнуть володарі вірнопідданих душ, які б за шматок смакоти стерегли, не жаліючи зубів, панський шмат. А оскільки чисті душі беззубі, встерегти нічого не здатні, вірнопідданими бути неспроможні - не потрібні вони ніякому володарю, тож і викидають їх у суцільній гризні за шмат насущний на узбіччя, на смітники, де тільки черстві шкуринки і ніякої більше поживи. Тож усі, в кого душі не загнилися самі, стараються замурзати їх, обляпати хоч зверху багнюкою, вставити їм хоч позичені вставні щелепи, щоб тільки не лишитися на узбіччі, щоб хоч малесенький, хоч отакісінький шматочок сала, а видерти до своєї шкуринки. О, юність не була в зрілих літах, вона не знає, що її рожеві мрії, чесні володарі і чисті душі давним-давно там вимерли, вірніше, вони там ніколи й не бували. Це якби в тих зрілих літах було вдосталь на всіх ласих шматків, ще й зайві водилися, тоді б, може, і завелися чесні володарі біля чистих душ. Але то, напевно, одна з одвічних рожевих мрій.
Ось зростеш, сину, відлетять з молодими літами твої рожеві мрії, вхоплять тебе натомість за горло будні - іншої пісні матері заспіваєш. Не кричатимеш, що хочеш бачити дома лише милу, ніжну, ласкаву маму, а проситимеш у тієї мами копійку, і якщо матерня копійка котитиметься до твоїх рук, то й мама буде мила та ніжна; а якщо замість копійки матимеш лише неньчине слово, хай навіть найласкавіше, то не наїсися ним, і стане мати для тебе зайвим баластом, якого мусиш носити за собою, наче в’язень прив’язану до ноги гирю. Чи ж назвеш тоді таку маму милою та ніжною? Гай-гай, не дуже носяться з гирями, не дуже їх і ласкою балують. О, Ганна Гураш життя вже трохи вивчила.
Через три місяці в Долинському сільському клубі відбулося виїзне засідання районного суду. Забитий ущерть зал, стомлена суддя, що все допитувалася, мов слідчий: "То де ж людські гроші, Ганно Сидорівно?", Ганнині відмовки, людський гомін, крик, шум - все зливалося в якусь феєрію-молитву людській копійці.
- Вона, - тикав у Ганну пальцем старий Іван Гецько, - замахнулася на найсвятіше - на наші здобуті в трудах і поту копійки. Це найстрашніший злочин на землі.
- А вбивство ж тоді як? - не втерпіла, запитала в Гецька Ганна.
Гецько заметушився.
- Ти, Ганю, - сопів, - не плутай грішне з праведним, не плутай.
Свекруха кричала, мов навіжена:
- В Сибір блудницю і злодюгу! В Сибір!
І все допитувалась:
- На кого ж дітей полишаєш, паскудо?
- На вас, - глянула Ганна в очі свекрусі.
А та біснувалася.
- Старших двох, - бризкала слиною, - ще прийму, щоб люди в очі не тикали, що онуків знехтувала. А оте байстря, - вказувала на Галинку, - куди хочеш, туди й дівай - хоч у тюрму забирай з собою, хоч убий, щоб не мучилося, бо мені воно не потрібне.
Біля свекрухи сидів надутий і сердитий Петрусь, поряд нього витирала очі Наталочка, а маленька Галинка тулилася в першому ряду між чужими людьми, навіть не усвідомлюючи до пуття, нащо її тут посадили і до чого воно йдеться.
Стиснулося Ганнине серце.
Але встав Шура Скляренко:
- Я заберу Галинку і догляну, як дочку. А те, що й мене пограбувала, Ганю, хоча чесно скажу, що цього ніяк не чекав - пробачаю.
Повернувся до судді:
- Я забираю свій позов до суду і закликаю інших людей зробити те ж саме. Їй-богу, людоньки, жаль оцих сиріт при живій матері.
Шуру ледь не розтерзали.
- Грамотний ти, - верещав зал, - своїх коханок захищати! Думаєш і сам біля неї на наших копійках піджитися!
- Я беру її дитину, а не копійки, - пробував захищатися Шура.
- А хто тебе знає?! - не вгавав зал.
Суддя намагалася навести порядок.
- Потерпілий Скляренко, - благала, - сядьте на своє місце.
Шура повернувся до Ганни.
- За дочку не переживай, - ще раз наголосив. - Догляну на совість. Дякуватимеш довіку.
- Немає, немає в мене чим дякувати, - похапцем відгороджувалася від Шури Ганна.
- А де ж наші гроші? - ревів зал.
- Прогуляла, людоньки, пробачте, - опускала Ганна додолу очі.
- Бреше! - верещала Надія Чичеватенко, яку, як казав слідчий, Ганна "обскубала найкраще", бо в інших хоч ощадні книжки були на руках, все ж є якесь сподівання, що держава поверне вкрадене; Надія ж мала на руках лише підписаний Ганною звичайнісінький аркуш паперу, якому "гріш ціна в базарний день", як висловилася завідуюча районною ощадкасою.
- Бреше, сховала гроші! - стогнала, плакала, кричала Надія і стискала в безсиллі і люті сухі, замурзані, порепані від щоденних турбот про телят кулачки. - Я прошу, щоб її, суку, - плювалася у бік Ганни, - розстріляли!
Нараз вибігла до сцени, впала перед суддею на коліна.
- Товаришу суддя! Я тридцять років біля телят! Я ні одного вихідного не мала! - ридма ридала. - Я копійку до копійки складала на старість, а тепер не маю за що й хліба купити, бо якась ледарка вкрала в мене всеньке моє життя і весь мій труд. Товаришу суддя, - простягала руки, - присудіть злодійці розстріл!
- Правильно! - ревів зал.
- Розстріл! Розстріл! - хлипала, повторяла, мов закляття, Надія, аж доки не закотила під лоб очі і не повалилася на долівку, пустивши з рота білу піну.
Надію потягли до виходу.
А зал ревів, мов накупився, аж до кінця судового засідання:
- Вбити суку! Вбити! Щоб ніколи не спожила награбованого!
Ганна кам’яною статуєю завмерла на відведеному їй, дбайливо обгородженому заздалегідь місці.
І ось з бічних дверей на сцену вийшла суддя, за нею - два народних засідателі. Другий засідатель, Митько Шпак з сусідньої Кашпірки, родича якого Ганна “обчистила" на півтори тисячі карбованців, стрівся з напруженим поглядом підсудної, єхидно усміхнувся і швидко провів рукою по горлу.
Ганна похолола.
"Невже смерть? - вдарило в голову, зашумувало, забриніло, сльозою збігло по щоці. - За що?"
- Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки... - почала суддя.
І Ганна не витримала. Зламала огорожу, відштовхнула одного з охороняючих її міліціонерів, кинулася до Галинки, схопила її на руки і помчала до Петруся з Наталочкою.
На дорозі стала свекруха.
Але нестримна сила материнського розпачу змела свекруху з дороги, штовхнула до стіни, де свекруха й розтовкла носа та роздерла щоку.
- Ді-іточки-и! - завила Ганна.
І припала вустами до дітей. Цілувала їх у личка, в очі, голубила, пестила, обливала слізьми,
- Ді-іточки-и! - зламувало клубну покрівлю, линуло по селу, линуло в небо, неслося над світом.
Плакали в материнських обіймах дочки, сердито відпихав матір Петрусь, але Ганна зламувала синівський опір, бродила пальцями в неслухняній хлоп’ячій чуприні, тулила синове тіло до грудей, вгортала у свою душу.
Ганну відтягували від дітей два міліціонери, їм допомагали розлючені сільські дядьки. І не могли відірвати. Ні чіпких рук стражів закону, ні кулаків-довбень сільських дядьків не чула Ганна. Вона бачила перед собою лише рідні очі-озера, в яких довіку їй не накупатися, рідні очі-зорі, на які ніколи не надивитися,
- Ді-іточки-и, що ж я наробила?! - хлюпало в озера, неслося до зір.
Кинулася до Петруся, хотіла перед довічною розлукою шепнути в дитяче вухо, де ж схована матерня копійка, щоб не зійшла таємниця в могилу разом з Ганною, щоб не пропав, не зігнив у тисячоліттях материнський труд.
Але не встигла. Розлючена свекруха вчепилася в коси, почала несамовито бити по лиці, аж один з міліціонерів облишив відтягувати Ганну від дітей і заходився захищати від свекрухи.
- Заклинаю! - сичала свекруха. - Заклинаю, щоб навіть там, на тому світі, не стрілася ти більше ніколи зі зганьбленими, посоромленими тобою, сучко, дітьми!
Ганну вкинули за огорожу, міліціонери міцно взяли її під руки.
"... засуджується, - пробили морок Ганниного відчаю слова судді,- до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією всього належного їй майна."
- Те-е, - загув незадоволено зал.
- А чому не розстріл? - гукнув хтось розчаровано. - В неї однак немає чого конфісковувати. Попереоформляла все, стерва.
- Люди, - мовила якось аж здивовано суддя, - вона ж мати трьох малолітніх дітей.
- Те-е, - гув незадоволено зал.
Ганна прийшла до тями. І невимовно зраділа тому, що не встигла сказати Петрусеві, де заховано скарб, що свекруха не дала зробити цієї фатальної помилки.
- Спасибі, мамо! - гукнула Ганна на весь зал щасливим голосом.
- Га? - повернулася розлючена свекруха.
- Спасибі! - кричала-дякувала Ганна.
Свекруха розгублено стояла серед залу, ніяк не могла втямити, за що ж їй дякують, тож тільки повторяла, мов програвач із зіпсованою платівкою:
- От сучка! От сучка! От же ж сучка, га?!
