- Ха-ха-ха! Ти бачила його лице, коли він всеж-таки зрозумів, що всі приколи були про нього?
- Ха-ха, бідненький, мені його навіть трішки жаль стало, - відповіла регочучи Оля, її сміх відлуннювався він голих стін, немов дзвінок. Вона натиснусла на ручку, та штовхнула двері плечем. - Можливо, ми трохи перебільшили?
З двору повіяло морозним, зимовим повітрям, яке несло в собі легкий запах трави та гнилої древесини. З шоссе долинали ледь чутні звуки проїзжих автомобілів - звуки шин по мокрому асфальту. Богдан на мить зупинився, задумався - А чорт з цим. - подумав він, та направився вслід за дівчиною до виходу з будівлі.
Хлопець вийшов, на подвір'ї і справді було холодно, озернувся довкола: він стояв на маленькій доріжці з гравію, посеред невеличкого газону, недалеко попереду була парковка: десятки автівок самотньо стояли чекаючи на своїх власників. Площу парковки де-не-де перетинали різноманітні дерева, їхнє листя зараз шелестіло від спокійного подиху вітру. Трішки далі, через вулицю знаходилася якась будівля у стадії будування, це був багатоповерховий дім, біля нього стояв вантажно-підйомний кран метрів з тридцять заввишки. Кран працював, саме в цей момент він крутився, піднімаючи якийсь вантаж на багатоповерхівку. Вони обоє були в тіні цієї великої побудови.
Оля стояла біля дерева і її великі голубі очі запитально дивились на Богдана. Він глянув на неї, в цьому світлі вона здалась йому надзвичайно красивою: її правильний тоненький ніс, її рівні чорні брови, її невеличкі пухкі губи, та чорне довге волосся, яке виринало з-під шапки та спадало на плечі.
- Йдемо? - запитала вона?
- Пішли.
Богдан ніколи не думав, про Олю в ролі його коханої дівчини. Вони були знайомі вже понад 10 років, і він вже давно, як звик називати її просто другом, вони гуляли разом, ділилися секретами, порадами, завжди сміялися - загалом, були найкращими друзями. В дитинстві Оля йому фізично не подобалася, вона була трішки згорбленою та з дитячим пухким лицем. А сьогодні він вперше побачив в ній дуже привабливу жінку, для нього це виявилось немов вилитим зненацька на голову відром холоднющої води.
Дівчина направилася по доріжці у бік парковки за своєю автівкою, Богдан рушив за нею. Вона була вдіта у коротку синю куртку та в обтягуючі джинси, які підклеслювали гарну форму її сідниць.
- Я й не знав, що у тебе така красива задниця.
- Ха! - дівчина зупинилася, та обернулась до нього. - Звичайно, ти ж завжди десь "там", літаєш у своїх думках, нічого не помічаючи, - вона тримала в руці телефон, зараз же вона його положила до карману куртки та підійшла до нього на крок. - Знаєш, інколи мені навіть здається, що, коли я з тобою розмовляю, замість тебе мені відповідає твій автовідповідач. Про що ти завжди думаєш?
Богдан і справді мав погану звичку завжди "втікати" від реальності. Він вважав себе ескапізстом, це ставалося з ним дуже часто - під час обіду, в автобусі, навіть один раз за кермом автомобіля, але все загалом оберталось не дуже погано: він міг, як максимум, прогавити свою зупинку, або ходити по домі шукаючи пляшку з соком, яка насправді знаходилася у нього в руці, а того разу в автомобілі все обійшлося, він нажав на гальма, ледь не заїхавши в бампер автомобіля попереду, після того випадку за кермом цього більше ніколи не ставалося. А про що ж він думав? Він думав про все: як було б круто мати крила і літати; як би було б класно жити в Середньовіччі життям якогось доброго воїна; яке життя у нього було б в Середзем'ї разом з ельфами, хобітами та гномами. Це все являлось його світом, та виявилося б дивним для других людей.
- Ну... запевняю тебе, що сьогодні відповідаю тобі я, а не автовідповідач, - відповів він їй з кривою, грайливо-насмішливою посмішкою.
- Повірю тобі на слово, - вона усміхаючись обернулась і пішла далі.
Того дня був вівторок, пари закінчились як завжди в 13.30, відчуваючи глухе буркотіння в животі хотілося як-найшвидше вернутися додому. Погода була прекрасною: незважаючи на легкий дощ у ночі, на небі не було ніоднієї хмаринки, а сонячний диск сяяв десь за будівлею.
Вони вже пройшли половину шляху, до автівки залишалося з п'ятдесят метрів, Богдан знову подивився на багатоповерхівку, людей там видно не було.
Друзі накінець вийшли з тіні, сонце, лагідним дотиком своїх променів, ніжно обпікало лице. Хлопець примружився, підняв долоню догори та прикрив нею обличчя, з виду жовта зірка сліпила своїм сяйвом.
- Ти знала, що сонце насправді не жовтого кольору, воно біле. А якщо на знімках НАСА чи у науково-фантастичних фільмах воно жовтого кольору, так це вони спеціально роблять для того, щоб ти зрозуміла, що це сонце, - кинув він задумчиво дівчині навздогін.
- Що? - обернулась вона. - Ти щось сказав? Тебе погано чути через цей гул! - гукнула вона та покрутила долонею біля вуха в жесті "Нічого не чую".
- Гул, - подумав Богдан. - Який гул? - він виринув з думок, і справді чувся шалений, віддалений гул, греміло так, як ніби десь далеко летів Зевс на Вогняній Колісниці, метаючи блискавки направо та наліво. Дивно. Він глянув на багатоповерхівку - подумав, що можливо це там щось коїться. Але ні, кран все ще крутився, але звук йшов не звідти. Він йшов неначе з-за будівлі.
Багато людей вже вийшло з Універсисету, вони всі розійшлися по парковці в пошуку своїх автівок, половина з них зупинилася не розуміючи, що коїться, інші ж були чимось затурбовані, або в навушниках і не чули шуму.
Декілька метрів від них стояла жінка середнього віку, яка теж здивовано дивилась по сторонам, Богдан зустрівся з нею поглядом, вона дивилася на нього запитально. Хлопець знизав плечима - "Незнаю".
Гул збільшувався, наближався. Це навіювало страх, скручувало шлунок, дарувало неспокій.
- Богдан, що це таке!? - крикнула Оля. У її голосі відчувалися нотки збентеженості, вона боялася. Хлопець і сам був переляканий, він відчував, як у нього починають тремтіти коліна.
Він не почув Оліного запитання, час для нього немов зупинився. Вітер все ще легенько дув, він обернувся, позаду нього, немов у сповільненому режимі, гойдалися дерева, трава. Він не міг зрозуміти, що відбувається. Хлопець подивився на Олю, вона стояла посеред дороги піднявши своє лице догори, вдивляючись у небо. Вітер грався її чорним волоссям. А потім Богдан побачив дещо неймовірне.
З-за багатоповерхівки вилетів здоровенний літальний апарат. Такого Богдан ще ніколи не бачив. На перший погляд він нагадував звичайний Боїнг, але рази в два більший. Все, що сталося пізніше хлопець пам'ятати не буде і ніколи не згадає.
Його зіниці раптово збільшилися, від чого в нього легенько закрутилося в голові, потім вони знову раптово зменьшилися до мінімального.
Він подивився на літак - здоровенна машина чорного кольору з двома парами крил: одні, довші - попереду, а другі, рази в три меньші від передніх - позаду. На передніх крилах були розміщені по два величезні мотори, виглядали вони якось дуже страшно. Літальний апарат був все ще високо, але швидко знижався.
Хлопець глянув на ніс літака, зазвичай у нормальних апаратів видно переднє скло, у цього ж літака переднього скла не було - кабіна пілота була щільно закрита металевими листами. Це здалося надзвичайно дивним.
Гул наростав, Богдан та Оля все ще стояли на місці, заціпеніло дивлячись на літак. Миттю потому у хлопця в голові стався якийсь імпульс, це було ніби поштовхом у плече. Таке з ним сталося лише раз у житті, коли він у 13 років йшов по безлюдній дорозі у місті в навушниках, зздаду на великій швидкості їхав джип, за кермом був п'яний водій. Тоді цей імпульс врятував йому життя, тому що він інстинктивно змусив хлопця стрибнути вбік. Цього ж разу інстинкти знову взяли своє, він кинувся до Олі та схопив її за руку.
В цей момент літак гучно вибухнув. З вікон університетської будівлі з грохотом повилітали шибки, вікна машин теж не витримали тиску, загуділи сигналізації, поламалися дерева, хитонувся підйомний кран. Але на цьому все не скінчилося, тепер на них летіли здоровенні палаючі обломки гігантського літака. І їх відстань до землі замітно скорочувалася.
Дівчина зомліла, люди на парковці покидалися врізнобіч. Богдан схватив Олю та закинув на плече. А потім він побіг.
Його м'язи скоротилися, повилазили вени, серце билося зі швидкустю 200 ударів за хвилину. Адреналін. Він незнав куди біг, він просто мчався подалі, в протилежну сторону від літака. Богдан ніколи не відчував такої сили, яку відчував зараз. 60-ти кілограмова дівчина здалася йому пір'їнкою. Він гнався, немов ошаленілий ратуючи своє життя, та життя його подруги.
Людей більше видно не було. Моментом пізніше земля затряслася, палаючий літак на всій швидкості падіння упав прямо у багатоповерхівку. Хлопець нічого не чув оскільки був заглушений вибухом, але він це відчув. Жар пронісся по спині обпікаючи тіло, волосся. Потім в спину почувся ще один вибух, це вже взірвалася багатоповерхівка, разом з усіма людьми, які у ній знаходилися. У хлопця над головою пролетіли величезні шматки підйомного крану, та врізалися у забор, що був попереду, звільняючи шлях.
Багатоповерхівка хитонулася, затріщала, та почала падати. Ще один вибух, хмара пилюки здійнялася у повітря - багатоповерхівка упала прямо на будівлю інституту. Парковки більше не існувало. Люди, які були на ній загинули, разом із людьми, які були ще в університеті. Було все ще жарко від вогню, який палав далеко позаду. Сонця видно не було, воно сховалося за величезною, чорною димовою хмарою.
Богдан все ще біг з Олею на плечі. Він не відчував втоми. Тільки сухий вітер болісно катував обличчя.
Він перетнув забор, за яким знаходилося невеличка поляна. По всій її площі валялися шматки підйомного крану. Хлопець пробіг ще метрів зі сто, зупинився. Жару більше не відчувалося позаду, тільки холод, і тремтіння. Повітря пахло чимось кислим, паленим. А також смертю.
Хлопець, з дівчиною на плечі, простояв ще секунд з двадцять, а потім все, що його оточувало здалось йому дивним, все почало мерехтіти та змінювати колір. Вкінці зображення почало віддалятися. Богдан упав на землю, та відключився.
***
Всесвітньо відома газета IN TIME. Випуск від 5-го березня, 2016 року.
ВИБУХ БАГАТОПОВЕРХІВКИ У ЦЕНТРІ МІЛАНУ
Гучний вибух нової багатоповерхівки у центрі Мілану наводить жах на мешканців міста."Це був всього-навсього витік газу", - повідомляє мер міста Алессіо Дель Торо.
У п'ятницю, 4-го березня, о 13:35, у центрі найвідомішого італійському міста - столиці моди - відбувся взрив багатоповерхівки, який забав із собою тисячі життів.
Коструювання будівлі почалося в далекому 2008-му році, закінчення робіт передбачували на 2014-й рік, але через нестачу фондів будування припинили, у 2015-му році спонсорування будівлі відновили. Експерти говорять про те, що у 35-ти поверховому будинку стався непердбачений витік газу, що й спровокував цей жахливий вибух. Потім, сам же вибух спровокував низку інших катастрофічних подій - будівля упала на Університетський Комплекс, який знаходився через дорогу. За словами експертів, потужна сила вибуху спровокувала утворення мікротріщин у фундаменті та у опорах будинку, цьому ще й посприяло те, що вибух стався саме на першому поверсі. Північний фасад будинку луснув від тиску, та просто-напросто зламався.
Мер Мілану Алессіо Дель Торо у пресс-конференції повідомляє, що вибух стався сам по-собі і що всі експерти країни уже залучені до цієї катастрофи. Також він додає, що зробить усе можливе для того, щоб зарадити сім'ям постраждалим.
Зараз на місці престижного Університету імені Пабло Пікассо не залишилося нічого, крім груди пилу, та обломків. На час трагедії в середині Університету перебувало около двох тисяч людей. Всі вони загинули. На університетській парковці теж перебувало 113 чоловік, 111 з яких загинули.
Вибратися з цієї пекельної ситуації вдалося лише двом українським студентам, які перебували в Італії на навчанні. Ними виявились хлопець Богдан Щедюк, та дівчина Ольга Олесьченко, двоє родом з українського міста Львів. Друзі дивовижним чином змогли вибратися з місця катастрофи, їх знайшли непритомними за межами Університету, на полі, серед уламків будівлі, та підйомного крану. Наразі дівчина перебуває у чудовому стані а хлопець у комі. Доктори всіма силами намагаються вивести хлопця зі сну. Його стан наразі стабільний.
Окрім жертв із Університету загинули також випадкові перехожі, і будівники багатоповерхівки.
Прочитати більше про цей інцидент ви зможете на сторінці 2...
***
Сайт газети IN TIME. 5 березня, 2016.
Комментарій до статті про вибух у Мілані від користувача Anonimus345: Вибух газу??? Не смішіть мене, не глузуйте з людей! Який нахрін вибух газу у будівлі, яка знаходилася все ще у стадії конструювання?? ЗМІ, як завжди приховують всю інформацію для того, щоб запобігти розсіюванню паніки. Чому ж ви не напишите усім про той літак, який дуже багато хто бачив, з випадкових перехожих, або ж про ті два найсучасніші безпілотні винищувачі, які його знешкодили, як тільки він почав знижуватися? Звичайно ж ті винищувачі видно мало кому було, вони навіть не залишали по собі повітряного сліду, а матове покриття запобігло утворенню відблисків на сонці. Але все ж таки хтось ці винищувачі бачив. Ще б хотілося запитати чому ж цей здоровенний безпілотний Боїнг нового покоління, який Янкі мали тестувати над Лігурійським морем опинився так далеко на схід, від початкової позиції? Можливо, ви просто-напросто боїтеся затвердити те, що ви програли битву, у цій тихій війні? Системи безпеки Пентагону хтось жалюгідно зламав, і отримав керування літаком. Нічого собі так іграшка, ага. Тепер перейдемо до знищення літака у повітрі. Запитаймося: чому? А тому, що він летів як-раз не туди, куди хотілося Американському правлінню. Загалом, як тільки він попав у Мілан, це вже було НЕ ТУДИ, але все ще було не так і погано, доки він літав собі над містом, а ось коли ж він почав знижатися на великий швидкості, прямо на готель Плаза, це вже у вас викликало занепокій, чи не так? А що ж в готелі Плаза, запитаєте ви. А там перебувала таємна зустріч президентів країн, які вели боротьбу з тероризмом. Ось це так поворот, правда? Терористична атака на засідання проти бородьби з терористичними атаками. Сюрприз у Голівудському стилі.
Завжди ваш Anonimus345
***
Він біжить, втікає від чогось, але не може втекти.
Він відчуває, що від нього залежить життя інших людей. Йому тяжко, але він не думає зупинятися. В голові паморочиться. Він пробігає повз якихось людей, вони здаються живими, але насправді, і він це знає, вони мертві. Їхні лиця сповнені страху, їхні скляні очі направлені у небо. Вони благали про допомогу.
Він все ще біжить, йому жарко, голова гуде, він відчуває цей гул, але нічого не чує. Він не може чути, ніби втратив слух, або ж ніколи його не мав. Йому стає страшно, навколо нього суцільний туман, але цей туман якийсь дивний - чорний. Він все ще біжить, хоча б він вірить у це. Насправді він стоїть на місці не в змозі поворухнутися. Він заціпенів від жаху. Він дивиться навколо себе, благаючи про допомогу, але бачить тільки смерть. Він бачить мертвих людей з понівечиними тілами, дехто без рук, дехто без ніг. Їхні лиця здаються йому знайомими, він вже десь їх бачив, але не пам'ятає де. Багато крові. Дуже багато крові. Та запах, запах печеного м'яса. Запах смерті.
Він знову кидається на утік. Тепер він біжить. Він відчуває якийсь вибух позаду. Він інстинктивно підіймає голову догори. Над головою у нього пролітає величезний шматок якоїсь металевої споруди, це нагадує йому підйомний кран. Він бачить невеличку кабінку машиніста прикріпленну до цього шматку металу. У ній знаходиться людина, вона закривавлена, та тяжко дихає. Людина дивиться на нього, в її очах помічається страх. А з її горла виглядає величезний кусок битого скла.
Тут у нього в голові видається крик. Жіночий пронизливий крик. Він проникає у всі клітини мозку змушуючи їх затремтіти, цей голос дарує відчай.
Він зупиняється.
Оля!
Він обертається і бачить її. В цей момент вона здається йому рідною, він відчуває тягу до неї. Він знає, що мусить за неї подбати, врятувати її. Але вона чомусь зовсім не схожа на ту саму дівчину, яку він колись знав. Вона була вся грязна, у порваній курточці, а з кожного розрізу на штанах сочилася кров. Вона стояла згорблена, дивлячись на нього. Її лице було страшним, її губи були місцями розірвані, ніс був зломаний, волосся було місцями спалене, місцями вирване, а її очі палали червоним кольором і з них лилася кров. Його огорнув жах. Дівчина зробила крок до нього, кров засочилася ще більше.
Богдан...
І тут ззаду неї виринув величезний палаючий літак, який на великій швидкості наближався. В ту ж мить вона зникла під ним, полум'я огорнуло її тіло. Він неї залишився тільки гучний, жахливий крик. І пітьма.
Він упав на коліна, здійняв руки до обличчя і голосно заплакав, закричав.
Літак наближався до нього.
Він піднявся, тепер він був злий. Страх, немов рукою зняло. Він дивився на цього величезного палаючого монстра. Немов якась темна креатура із "Інферно" Данте, вийшла забрати своє.
Літак наближався. Він відчув жар на лиці. Зіниці зменшилися. М'язи скоротилися. Повилазили вени. Він голосно закричав від злості, та кинувся проти літака.
Моментом пізніше він прокинувся.
***
- Я осліп? - це було перше запитання, яке з'явилося у його голові.
Він нічого не бачив декілька секунд, потім зображення почало появлятися, воно було все чіткіше та чіткіше. Накінець, він зміг розрізнити деякі речі, які його оточували: він знаходився у якійсь невеличкій освітленій кімнаті, посеред неї стояло його ліжко, на якому були постелені білі простирадла. З правого боку стояли якісь прилади, до нього немов здалечінь дійшло їх легке, помірне пікання.
Він подивився на свої руки, вони були всі в якихось дротах. З його голови теж спадали дроти. Він спробував підняти руку, але не зміг. Надто тяжка. Він повернув голову вліво, та побачив дещо знайоме.
До його ліжка було підставлене крісло, на якому хтось сидів. Ця людина спала, положивши голову на ліву руку, яка знаходилася на ковдрі, біля хлопцевиго живота, та тримала його за долоню своєю правою. Він відразу ж впізнав це чорне волосся.
- Ти жива, - він подумав це, та видихнув з полегшенням. Потім він спробував щось сказати, але не зміг, з його горла долинув лиш приглушений кашель.
Дівчина прокинулася. Її лице було заспанним, але все ж таки неймовірно красивим. Вона відкрила очі, та побачила, що Богдан прокинувся.
- О, Господи! - вигукнула вона. - Накінець! - та натиснула червону кнопку на пульті, який знаходився на приставленній до ліжка тумбочці.
Вона кинулася обіймати його. - Я так плакала, - глухо промовила вона тримаючи лице занурене у його плече. - Я думала, що ти вже ніколи не прокинешся, - вона почала цілувати його у щоки, та у лоб. Її лице сяяло радістю, і Богдан був цьому радий.
В цей момент зайшла медсестра, яка теж зраділа пробудженню пацієнта.
- З пробудженням! - вигукнула вона. Потім вона звернулася до дівчини так, як-ніби вже давно її знала. - Мені потрібно його оглянути, Олю, а потім прийдуть доктори і, думаю, сьогодні до нього вже не пустять.
Дівчина піднялася. Вона витерла сльози рукою.
- Побачимося завтра, малий, - вона легенько поцілувала його в губи, та направилася до виходу.
- Оля, - хриплим голосом ледь-ледь зміг вимовити Богдан.
Вона зупинилася та повернулася до нього.
- Що... - він кашлянув. - Що зі мною сталося?
Вона підійшла до нього, взяла його руку у свою, та тихенько промовила:
- Головне, що зараз усе добре. Потім вона вийшла з палати.
***
ТСН. ЕКСТРЕННИЙ ВИПУСК НОВИН.
Богдан Щедюк, який того пекельного березневого дня катастрофи у Мілані, зумів втекти а також урятувати життя своїй подрузі, після трьох місяців коми все ж таки просинається. Хлопець почуває себе добре, доктори подейкують про деякі незначні травми, які мусяць зникнути самі по-собі через деякий час. Після декількох місяців реабілітації Богдан зможе знову повернутися до свого попереднього життя.
Нагадаємо, що того дня у центрі Мілану стався жахливий вибух багатоповерхівки, яка згодом упала на Університет, в якому й навчався хлопець. Сам же вибух стався через витік газу.
В інтернеті ходили чутки, що цей вибух був терористичною атакою, але правління Італії наразі їх спростовує...
