У кімнату для нарад Анета увійшла коли розмова із слідчим уже розпочалась, й Мартинишин, вибачившись, представив її:
- Це прошу я вас, пані Анета Чипельська, заступник голови Фонду. А - це слідчий районного відділу міліції пан Ганущак.
- Петро Павлович, - швиденько додав той, подаючи Анеті свою правицю.
Та машинально потиснула його руку й тут же повернулась з німим запитанням до Мартинишина.
- На даху нашого будинку знайдено труп, - пояснив Остап із своєю незмінною посмішкою.
З певністю в нього пошкоджений який лицевий м'яз - подумав Cпихальський - не може ж людина посміхатись навіть в трагічних життєвих ситуаціях?
- Чий труп? - запитала Анета.
- Мадилюса...
- Боже, праведний! Чого ж, то його понесло на дах смерті шукати? Той бідачина звалився з даху?
- Ні, як каже пан слідчий Ганущак, його вбили, - так само спокійно пояснив Мартинишин.
- Те ж щось такого... Й кому могло прийти в голову убивати це Боже створіння? Навіщо?
- Експерт сказав убивство сталось декілька годин тому, уночі, а він же сторожував. Мотив тут прозорий. Став на перешкоді злодіям, переслідував їх, але ті видались спритнішими, - спокійно пояснив керівник Фонду.
Анета розвернулась до працівників Фонду:
- Ви, що, не розповіли панові слідчому, хто такий Мадилюс?
- Своїм приходом, шановна, ви перервали нашу розмову, так, що сідайте й ми продовжимо. Отож, прошу вас, шановний,- звернувся до Різника, - охарактеризуйте які у вас із покійним були стосунки?
Різник зрушив плечима:
- Мені й сказати нічого. Я його й в очі ніколи не бачив.
- А ви, пане Голово, теж ніколи покійного в очі не бачили? - штрикнув шефа своїми сірими, сердитими очима Петро Павлович.
- Чому ж, - бачив. Голос Мартинишина аж продзвенів, - лишень жодних контактів ніколи з ним не мав. Він узагалі мав вигляд людини з дуже обмеженими розумовими здібностями. Знаю, що був, не то родичем, не, то протеже нашого нового пароха, гадаю той вам подасть ширшу інформацію...
- Ми б хотіли оглянути усі ваші приміщення, але внизу, на підвалах пломби митниці. Коли нашій слідчо-оперативній групі уможливлять до них доступ?
- Учора ми отримали гуманітарний вантаж із Німеччини. Він не розмитнений. Нині там з певністю працюватимуть митники, - відповіла Анета, з певністю уважаючи, що це виключно її парафія.
- А ви самі якимсь чином не пов'язуєте убивство з цим вантажем? Що там, до речі? - звернувся до присутніх слідчий.
- Звичайна гуманітарка, хоча що там - ми самі не бачили, - відповіла Анета.
- А знаєте, це цілком можливо, – утрутилась, Мирося Рибка, - очі якої палали цікавістю, - вчора багацько зівак бачило, що нам привезли товар. можливо, злодії хотіли проникнути у пивницю, як от минулого разу...
- То спроби пограбування уже були? - зачепився за мовлене слово Петро Павлович, витягаючи свого записника, - коли саме?
- Давно це було, - відповіла Анета, кидаючи недоброго погляда в бік Миросі, -іще в минулому році. Тоді на вікнах ще й ґрат не було. Якісь бомжі видушили шибку й поцупили трохи одягу, справжніх лахманів... Ми й в міліцію не заявляли. Справа того не вартувала... Та якщо й так, невже ви уважаєте, що потрапити в пивницю найлегше через стрих? – із сарказмом запитала Анета.
- Думаю убивство відбулось у зовсім іншому місці, і уже потім труп доправили на горище новобудови.
- Цікаво, хто міг знайти такий геніальний сховок - вставив репліку Лука Різун.
- Що ж, коли вам не до снаги така версія, - прорік слідчий, тоді це справа рук працівників Фонду. Будівельники ж не могли того зробити, бо в цей день взагалі не працювали. Якщо під'йомник наверху, тоді пройти в приміщення можна було лише через Фонд...
- Є й інша версія, - хтось хоче підкласти нам добрячу свиню- випалила Анета. Ви знаєте, пане слідчий, я на відміну від своїх колег, декілька разів стикалась з покійним. На "роботу" його міг узяти лишень такий безвідповідальний чоловік, як наш парох. Мадилюс сам вимагав постійної опіки, це був хворий від народження аутист,
- Мені не знайомі усі ці медичні терміни. Ви натякаєте на якусь неповносправність? - намагався щось зрозуміти слідчий. У чому вона проявлялась?
- Це нагадує поєднання дебілізму й олігофренії, - далі тлумачила Анета.
- Господи! Знову терміни!.. Краще розкажіть, як проявлялася ця хвороба?
- У нього була порушена координація рухів. Погано говорив, свої бажання виражав на загал одним словом: "їсти", "пити", чи й узагалі жестом. Безпричинно сміявся... Їх, аутистів, називають іще "дітьми космосу". На оточуючих вони на загал не реагують. Живуть у своєму світі - з кимсь розмовляють, до когось сміються, чи навпаки, супляться від невдоволення. Спілкуються з істотами, яких ми не бачимо.
- Нічого собі сторож! - тепер підсміхався вже слідчий.
- Іще раз наголошую: ці питання до пароха! Він його підлеглий. Наш Фонд лише знаходиться на території храму. Насправді ж, ми жодного стосунку один до одного не маємо.
- Розумію. Ваша проблема лиш у тому, що Мадилюса вбили, чи знайшли на горищі вашої будови. Та оскільки ви з ним стикалися, усе рівно мусимо вас опитати, - пояснив слідчий.
- Чи міг він кого затримати, налякати? - проясняв для себе картину слідчий.
Анета всміхнулась:
- Хіба лишень нетямущого дітвака, та й то виключно своїм виглядом... Це ж, фактично, рослинне існування...
- Людина – рослина. Це цікаво. А, чи не з’явилась у вас за цей час версія, як це усе таки, могло статись? - слідчий врешті повернувся в бік Мартинишина.
- Версії, це вже ваша, а не наша царина... - осяяв слідчого приємною посмішкою шеф.
- Запитав вас тільки тому, що ви висунули свою версію, коли вас і не питали, - в унісон Мартиншину відповів слідчий.
- Люблю, коли люди висувають свої версії. Я ж абсолютно не орієнтуюсь у ситуації, та й нічого розумного мені у голову не приходить, щиро визнав Петро Павлович. Чи, не могли це зробити родичі, аби позбутись такого тягаря?
- Але ж ми не знаємо його родичів. Ми й священика практично не знаємо. Він віднедавна на парохії. Мали з ним лиш декілька коротких зустрічей. Це ж треба, аби акурат на території храму! Тепер маю зайвий клопіт й проблему, - бідкався Мартинишин, - знайшли б десь у рові, хто б і слідство вів?..
- Дякую усім за розмову, піднявся готуючись до виходу слідчий. Я змушений буду зустрітися із кожним, зокрема. Та, що до побачення!
***
Оскільки гостям з Німеччини треба було забезпечити культурну програму, подія не обговорювалась. Та працівники органів не дали їм забути про себе. Після обіду завітала слідча група з міського відділку й міської ж прокуратури. Уся екіпа ні з ким, не вітаючись, протупотіла через приміщення Фонду на горище будови. З годину вовтузились на горі. Зійшовши у приміщення, міський прокурор прилюдно давав прочухана Петру Павловичу:
- Чому ви не викликали собаку? Ви, що, не знаєте, що у нас є кінологи? Даю сто відсотків, що злочинець сидів би зараз отут у кайданках! Ви усіх уже допитали?
- Ні, - чесно визнав слідчий.
- Як це ні?! Чим же ви тут увесь ранок займались?
- Ми бесідували.
- Ви, що, під шиза косите? - усе більше заводився прокурор, - кого тільки не зустрінеш сьогодні в органах! І вже до Мартинишина:
- Чи є тут окрема кімната, де ми могли б попрацювати?
- Хіба, що ця, - мовив Мартинишин, - але це робочий офіс і нам самим треба працювати, - мовив не гублячи незмінну посмішку.
- Це місце де ймовірно скоєно злочин. Ми взагалі можемо опломбувати приміщення на час слідства.
Мартинишин посміхаючись розвів руками:
- Можу відпустити працівників додому? - запитав у прокурора.
Прокурор розмисливши, набрав по мобільнику номер:
- Хто з експертів оглядав тіло?- через плече запитав у Петра Павловича.
- Ружицький.
- Ружицького покличте! Клєбанов говорить.
- Коли буде висновок експертизи по тілу на Броневій?
- Чи не вдасться на сьогоднішній вечір?
- Гаразд, завтра, так завтра.
Заховавши телефон, знову окинув неприязним поглядом присутніх. Зупинився на чоловікові міцної статури, років сорока:
- Бакуменко, Петре Івановичу, беріть це убивство у своє дєлопроізводство.
- Того, - кинув у бік Петра Павловича, - я устраняю від справи.
Виходив із приміщення ні з ким, не попрощавшись, за ним посунули й решта його екіпи, останнім плентався позаду, мов побитий псюра Петро Павлович. Озирнувся й кивнув, нам криву гримасу, яку йому так і не вдалось розтягнути у посмішку.
