Бувають дні, коли опустиш руки, й нема ні слів, ні музики, ні сил...
І тут це маленьке диво. Андрійко. Кілька днів тому задував на тортику вогники трьох свічечок. Я вже переконалася, що дитина може навчити дорослого трьом речам: радіти без причини, завше знаходити собі заняття і настоювати на своєму...А ще ця дитина переконала мене, що я дуже люблю життя. Світ, квіти, дітей, людей. Що ж... " Чим більше старенька старіла, тим більше старенька мудріла і помирать не хотіла »…
Сьогодні Андрійко прокинувся і заявив, що ніякий він не Андрійко. Нині він їжак. І буде носити мамі з татком яблука, бо ті часто забувають купити йому їх . А він дуже любить яблучка. А ще різну смакоту. Потім глянувши на маму чорненькими оченятами, мовив:
-Але я так змерз, що зараз з мене посипляться всі голки і на чому буду носити вам ті яблучка?
Малюк почав дивувати нас задовго до трьох років. Улітку разом з мамою йшов він центральною вулицею невеличкого містечка. Позаду - групка підлітків. Чулася російська мова. Це були діти з Донеччини, котрих на літо поселили в дитячий санаторій. Андрійко вже знає, що це російська мова. Бо мультфільми він дивитися любить і часом навіть плакав, коли бабуся перемикала телевізор, шукаючи мультфільми українською мовою. Тих нема, а російською бабуся не хоче, щоб він дивився. Мовляв, нічого мудрого там не побачить. Лише слів-покручів набереться. Бо ще не знає добре рідної мови, а вже чує іншу. Тепер Андрійко уміє користуватися пультом набагато краще за бабусю. І в комп’ютері знаходить легко програми, де переглядає фільми. І навіть на мобільнику, де бабуся уміє лише набрати потрібний номер чи послухати, хто телефонує, Андрійко грає в якісь ігри, розмовляє собі з котиком. Бабуся лише головою хитає:
-Звідки ті діти такі мудрі беруться нині?
Отож, почувши російську мову, малюк бере маму за руку і зупиняє. Підлітки підходять, Андрійко до них так поважно вітається: «Слава Україні!». Діти сміються, кричать: «Героям слава!», «Слава нації!»
- «Смерть ворогам!» - відповідає малий.
І знову сміх. Аж одне дівча:
-Ти дивись, такий малий, а вже бандерівець.
Андрійко насупився. Тоді хитає заперечливо головою:
- Ні, не бандерівець. Живу на вулиці Бандери.
Бере маму за руку і простує собі далі.
Нещодавно у гості до Андрійка прийшли дві його бабусі. Одна принесла смачних пампушків, інша фруктів. Мати Андрійкова поставила чай. Всілися. Малюк конче захотів сісти між гостями і під столом пробрався до них:
-Посуньтеся, баби, - просить.
Ті:
-Андрійко, так негарно. Мали на увазі оте «баби».
Андрійко ж зрозумів, що негарно те, що він сюди проліз, і знову:
-Вибачте, баби.
Хлопченя - улюбленець і батьків, і бабусь, і дідуся, який з нього б порошинки здував , душі в ньому не чує. До Андрійка двійко діточок народилися у тій сім’ї неживими. Хлопчик та дівчинка. Дуже вже напереживалися усі. Першого хлопчика хотів батько назвати Арсеном. Ну звідки малий знав би про це. Коли молодята навіть батькам ще не похвалилися, як хочуть назвати. Другій дитині, дівчинці, імені ще не підшукали. Ще було рано. Та й боялися зурочити після першого нещастя. Хоча біда таки трапилася. І друге дитя не побачило сонечка.
Були поїздки до лікарів, знахарів. І тут нарешті Бог дав сина. На самого Андрія. Приніс сам собі ім’я. Гарно ріс, розвивався. Рано почав ходити, говорити. Знає уже усі букви. Нещодавно мати прибирала у спальні, малюк сидів у кухні, переглядав книжечку. Спочатку мати думала, що він сам собі розповідає, що бачить на малюнках. Діти так іноді й роблять. Та, коли почула, як дитя сміється, підійшла, щоб порадіти з ним. Бо ж таке щастя, коли в хаті сміються діти. Побачила дивну картину. Андрійко дивився на високий холодильник, махав ручками і сміявся.
-Що ти робиш, хлопчику? До кого смієшся?
І тут почула таке..
-До діточок.
-Яких діточок?
-Мамо, хіба ти не бачиш? У нас на холодильнику живуть хлопчик і дівчинка.
Мама Андрійкова спочатку думала, що дитина собі придумує, надивиться мультфільмів…
-І що ж це за діточки? Як називаються?
-Ці діточки спочатку жили в твоєму животику. Тепер живуть тут. Хлопчик мав називатися Арсеном, а дівчинка ще не знає, як мала називатися. Але тепер вони , ми - всі Андрійки.
Чи треба розповідати, як налякалася молода жінка? Вона схопила дитину , одягнула і побігла до матері, яка живе у другому кінці міста.
-Андрійчику, а у нас на холодильнику тих діточок нема?- запитує бабуся.
Хлопчик дивиться здивовано:
-Бабусю, вони ж не в твоєму животику жили, а в маминому. І вони живуть у нас. Я з ними бавлюся. Кидаю їм цукерки. Вони ж люблять цукерки, правда, бабусю.
Через кілька днів нове відкриття.
Молоду родину,яка хотіла жити окремо, поселили в хатині, яка простояла більше віку. Зробили сучасний ремонт і старенька хата отримала нове життя.
І ось Андрійко, сідаючи обідати, просить:
-Мамо, а бабуся буде з нами їсти?
-Бабусі нема. Бабуся у себе вдома. Ми потім підемо до неї.
-Ні, мамо. Бабуся тут. А ти чомусь не говориш з нею. Вона кожного дня приходить до мене.
-Яка бабуся, Андрійку? Що ти видумуєш?
Малий розплакався:
-Не видумую. Ось вона, бабуся стоїть. Бабуся Петрушка.
Вже потім довідуються, що в тій хатині проживала прабабуся господині на ймення Петруня, Петрунеля. Оля, Андрійкова мати,налякалася, кличе матір свою:
-Мамо, я боюся. Сама, чоловік на роботі. А тут малий таке говорить.
-Та як же сама, - жартує невесело мати, сама не розуміючи , що твориться,- бачиш, скільки народу довкола.. .
На кілька днів молодята з Андрійком перебираються до батьків. Та через якийсь час малюк проситься:
-Хочу до маленької хати. Там діточкам сумно. І бабусі Петрушці також… Вона моя подруга.
Перед Святвечором зібралися в домі батьків. Стали до молитви. Стіл уже накритий і тут Андрійко після молитви:
-Ангелики тут, і Бозя з нами.
-?!!
Дитячий світ. Такий неповторний , чистий. І багатший за наш… Де розгубили ми своє уміння ? На яких дорогах життя?
Пригадую, як мати учила нас в’язати. Найменша наша трирічна сестричка бігає, не слухає. Мама просить:
-Віруня. Сядь і дивися також.
Та, сміючись:
-Коли я була велика, я в’язала, мамо, краще за вас.
Ми, звісно, сміємося. Але Віра, ображена нашою реакцією, бере в руки спиці і швиденько показує нам, як в’язати косичку. Чи треба казати, що кілька днів ходимо під враженням побаченого? І ще десятки, сотні випадків з мого життя, які не вмію пояснити… Та десь відступає біль, коли згадую ці миті. Вони несуть з собою спокій, сяйво… І надію,що будуть інші світи…
