ПАМ'ЯТЬ: Історія вимагає суду
(Той суд ще не відбувся... Нині ж знову все повторюється. Чому? Про ті жахливі сторінки історії я писала 1990 року...)
Вона сиділа на стежині, ходженій –переходженій, і руками прикривала травицю під високим парканом. Чи, може, не стільки прикривала, як гладила. Не знаю… Лише , коли присіла я поруч, поглянула в її затуманені спогадами очі, то почула:
-Моє ж ти горечко, моя ж ти долечко… Ось довелося нам зустрітися. Але ж то зустріч…А я Тобі ані їстоньки, а я Тобі ані питоньки не принесла… Як Тобі, ріднесенький мій? А чи ж Тобі болить ще? Напевно, що болить… Чому я питаю, дурна… Коби Ти знав, мій соколику, як ми бідували. Наш синочок, наш рідний…
І сльози враз скосили її згорблену постать. Вона припала до тої травиці і цілувала її, як цілують рідних по довжелезній розлуці…
- Пані Маріє, пані Маріє, - намагалася підвести її добросердна жінка. Видно, сусідка. – Вставайте, підемо собі. Йому Ви вже не поможете. Підемо до церковці, помолимося. За душеньку його.
То була Марія Дрогобицька. Її чоловік працював на першому нафтопереробному заводі. Саме прийшов з нічної зміни і сів за сніданок. Не поснідав. За ним прийшли. Вона потім довго ходила під стіни цієї жахливої споруди. Чула стогони, і все здавалося їй, що то її чоловік… Ось де довелося зустрітися і коли…
Завше, коли заходить мова про жертви війни, системи, голоду, про вбивства, про наші незгоди, я собі мислила, що , може, не варто повертатися пам‘яті до того. Бо тому кінця краю нема. Ти лише про одне згадаєш, а тобі про інше. Чи ще щось. Коли ж намагатися відплатити за зло, то дуже багато зла потрібно. Йому також не буде кінця. Саме тому, здавалося, варто почати все з чистого аркуша, з білої сторінки.
І вже аж тепер цінувати людину за добро, за конкретну справу, за те, що робить вона для людства, для інших.
Почати з білої сторінки… Але мої білі сторінки обвуглюють людські сльози. Але мої білі сторіночки заповнюються чорними рядками болю і кров‘ю написаними рядочками. Їх пишуть діти -діточки, дівчата і безвусі хлопчаки. Вони могли б бути моїми дітьми… Вони - наші сини і донечки. Вони – наші брати і сестри. Ой не вийде у мене з білими сторінками. Прости нас, доленько, але не вийде. Мусимо прочитати, що тут пише життя.
А пише воно страшну історію. Ми того не знали. Ми не так про це чули. Було ось як…
Хто має очі, хай читає. Хто може слухати, хай почує…
Я з татом такі квіти несла радянським воїнам. Мама жоржини зрізали. Люди так тішилися, коли стрічали ту армію. Здавалося, що всім незгодам, бідам покладено край. Бо, знаєте, під поляком як під поляком. Він – пан. А ти – кабанє, бидло. Він – панувати, а ти – гарувати. Були , звісно, і добрі поляки, такі, як ми, бідні. Ми з ними жили душа в душу. Але все мріялося, що нарешті Україна з‘єднається і буде вільна. То правда, що дуже ми чекали тоді радянських солдатів. Цілували їх, вітали. Хоча старі люди хитали недовірливо головами. Вони пригадували, як у голодні роки передавали на схід хліб і як саме радянські солдати їх били, хліб забирали. І навіть стріляли у мирних людей. Але тоді ми, молоді, не дуже вірили стареньким. Мовляв, то було давніше. Тепер так не буде.
…Розтривожене місто міцно заснуло радісним сном. А назавтра почалися масові арешти. Ми нічого не розуміли. Яка радість вже тоді? Люди замовкли, почали таїтися один перед одним. Озлобилися всі. Боялися бодай слово сказати… Кожен день приносив страшні звістки. Кожного дня ми чули про те, що когось убили, когось забрали. Тюрми були переповнені мирними людьми, вчителями, музикантами, художниками, лікарями…У місті заарештували усіх священиків. Крики і плачі, що доносилися з вікон, не могло заглушити ніяке ревіння моторів.
А що робилося, коли відступали радянські війська! Місто плавало в сльозах і крові. Саме тому люди вже й не противилися німцям дуже. Навіть мали надію, що німці припинять оту небачену жорстокість. І так було в перші дні. Нам одразу дозволили забрати тіла рідних… Як їх викопували… Як їх забирали…
Коли розкопали першу могилу, тіла були ще теплі. Їх почали тягнути гаками. Люди кричали не своїми голосами: «Не руште, їх болить!»…Боже, та чи ж то лише їм боліло?!! Та я донині не можу того забути. Мене сюди забрали в оті самісінькі катівні одразу по війні. Зате, що я не хотіла більше радянських солдатів у нас. Я знала, що то таке. Хтось доніс, що я проти. А яке проти? Я лише розповіла, що бачила перед війною. Отож забрали мене. Привели в камеру. На допит взяли вночі. А я вагітна була. Думала, нарешті, після війни мир буде. Діти наші виростуть і заживуть краще, ніж ми. Не так сталося. Дійсно, як казали моя бабуся, чоловік мислить, а дідько креслить… З камери я нічого не бачила. Бо то в підвалі. Коли ж приводили мене на допит, я бачила синє небо і купол церковці. Все дивилася на той купол і просила Бога, щоб змилувався над нами, українцями, врятував від того зла, просила Бога за своїх ворогів, за тих, хто доніс, що я щось там сказала.
Як наді мною знущалися, не приведи, Боже. Але хоч недовго. Намагалися якомога швидше відправити, щоб я не народила тут дитину. Йшла я дорогами Сибіру, несла свою біду, свою тугу, свою розлуку з рідними, з Україною. Ноги ледь волочила. Живіт такий великий, а одягу не було. Не дали взяти. Вже не влізалася в стареньке. Як я мордувалася. Народила дитинку у тих снігах. Та й мертвеньке, бо не пожило воно анітрішеньки. Так і переставило душу Богові, нещасненьке. Несла донечку . Сама слаба. Поховати дитинку не давали. Так я і йшла. Допоки не впала. Де там та могилка тепер? В снігах? У чужині далекій. У землі? Ба, не в землі. То в серці моєму.
--Не плач, Ганнусю, --заспокоюють її близькі чи знайомі.
Не плач… А того плачу довкола, а тих сліз…Ще донедавна тут не можна було згадувати про жертви енкаведистів. Тут ходили викладачі і студенти. Тут росли яблуні, котрі ще кілька років тому комендант педагогічного інституту не дозволяв обкопувати. Щоб часом не натрапив хто на кістки. Студенти ще й іноді тими яблуками ласували. Що розповідали ті дерева, під якими люди поховані? Що шептали нам , людям, про них, невинно убієнних?
Ні, не вийде у нас, щоб забути, щоб розпочати з білих сторінок. Не вийде. Бо ось розкопані могили кричать до Неба. Бо потрощені кістки волають про помсту.
Скелети, кістки, кісточки. А поміж них – хрестики з розп’ятим Ісусом. Є тут старі гаманці.
-- Полярес… Полярес… --тягне руку до напівзогнилого гаманця старенький чоловік. – то, здається, мого сина. ..
Але від часу перетліла річ. Не можна її взяти в руки. Хай лежить ось тут, поміж куль, поміж знайдених речей…
А косу, косу дівочу не вберегли. Кинулася до неї жінка і заголосила:
--Донечко, ріднесенька! Та чи ж такою я хотіла тебе побачити перед смертю? Та я все сподівалася, що ти в далеких Сибірах. Люди тепер повертаються. Я все чекала, що й ти десь вернеш до хати. Хоч перед смертю побачимося. А тут ось яка зустріч!
Люди намагалися забрати косу, що майже не зітліла, з її рук, а вона мліла над нею, косу ж не віддавала. Просила хоч поховати її з тією косою…
На жаль, не розпитали люди прізвища.
Хоча, скільки тих прізвищ… Очевидці розповідають…
-- МГБ (НКВД) арештувало у червні сорок першого року багато людей. Серед них - відомих вчителів Дмитра Бурка, Івана Чмолу, Івана Чаковського, посла до польського сейму Антона Максимовича, студента Івана Беніва, - розповідає мешканець вулиці Сагайдачного. Всі думали, що їх відпустять. Але вони не поверталися. Коли ж ті «визволителі» втекли, люди пішли до тюрми обласного МГБ, колись там була ще польська тюрма, коло василіанської церкви Святих Петра і Павла на вулиці Стрийській. Бігали коридорами. Всюди було тихо. Бачили ж усі, що нікого не вивозили. Значить, десь вони мали б бути. Ой ліпше би повивозили, бо те, що ми побачили… То нам на багато літ зуби заціпило.
-- А ще тоді були заарештовані ігумен монастиря, - розповідає А. Лиса. – Він називався отець, чекайте, так, так отець Северин Бараник. А з ним і отця Якима Сенківського. То їх розпізнали лише по ґудзиках. Так помордовані були.
-- Е-е-е, - перебиває І. Драган, - я тут сам був. Знаю. Найбільше мук витерпів футболіст наш. Він писався Кіцила. То був дужий чоловік. Такий мав організм, що ніяк не вдавалося їм його замучити. Щоночі, щодня чувся його крик.
--А Степана Гладиловича забрали хіба за те, що пес Цимбал гавкнув на енкаведиста…Його сестра : Пазя Весела не могла довго забути того всього.
--А котра то Пазя? Та зі Сніжної?
- Вона.
Люди, розмови… Під синім серпневим небом – черепи. Сміються молодими зубами до світу.
Ой ти світоньку! Де ж твоя сила вища, де твої світи незнищенні, де твої цивілізації неземні, що не змогли врятувати що не змогли зупинити того звірства?
--Може ж то не енкаведиста, - хтось чи то сумнівається, чи спеціально намагається посіяти сумнів в отой тисячний натовп, що стоїть перед скелетами, черепами, кулями, речами…
--Не енкаведисти?! - аж біліє від розпачу Марія Дрогобицька. – Та мені, людоньки, дев‘яносто літ. Та я вже одною ногою в могилі давно стою. Ой чи ж не вони…
-- Мене забрали у вісімнадцять років, - розповідає Зиновій Іванович Лободич. – Я звідси, з отих катівень вийшов у п‘ятдесят п‘ятому. Та не вийшов, а вивезли. Сидів у сьомій камері. Вивезли всю родину. І маму навіть. Братів. Бачив Колиму, Іркутськ, міряв ногами Сибір.
Найстрашніше почули ми, коли розшукали І. О Паньківа.
-- Я з Сільця. Та й нині тут мешкаю. Так. Сидів у тій тюрмі, то люди добре вам казали. Знають усі, бо місцеві. За що сидів? За що тоді брали? За Україну!
…Розповісти кількома словами гірку долю людини не можна. Бо то сам біль плив зі слів його. Але бодай трішки, люди, мусите почути. Щоб знати.
Коли відійшли ті «визволителі», рідні Паньківа кинулися на Стрийську. Бо саме перед цим забрали їхнього племінника, священика з Болехівець Теодора Михайловича Паньківа. Вони його тут знайшли. Був замордований. На спині мав вирізані паси шкіри. Та так тягнулися ті криваві смуги по всьому тілу. Мав відрізані вуха. Як побачили те звірство, оціпеніли. Чужі люди непритомніли.
Але то було не все. Німці загнали на подвір‘я євреїв. Змусили їх виймати ті трупи. Що то було плачу і крику, як витягнули на світ білий вісімнадцять молоденьких хлопців. Навіть слів нема. Тут на подвір‘ї померла мати одного. Серце не витримало тієї розпуки. Була то Іванка Болонська.
Іван Олексійович продовжував:
--А тут була камера. То сюди завезли цементу і води налили. Загнали понад двісті чоловік. Коли ж відкрили двері і хотіли ще нас сюди вкинути, було запізно. Цемент, розпарений людськими тілами, одразу схопив. Стояли всі в нелюдській муці. По пояс були заживо замуровані. По пояс в кам‘яному мішку. Така то кара була… -- літній вже чоловік ковтає сльози. – Люди кричали, люди благали. Вони ніяк не вірили, що то вже все…Все думали, що помилують їх. Хай смерть від кулі, хай би добили. Хіба не те. Було саме те. Двері замурували до тієї камери відразу. Треба відмурувати. Вони, напевно, так і стоять. Коли нас туди вганяли, то один кричав:
-- Так іх, сволочєй, чтоби оні нємцам не служилі потом. Всєх под одну!...—І брудний мат.
Що, що, а те вони уміли…
Іван Олексійович продовжував:
-- Ми боялися вже після того всього росіян. Прийшли німці, сподівалися, що тоді, нарешті, здобудемо самостійність. Створили свою армію. Мали надію, що буде добре. Але й німці намагалися нас обдурити. Їм ми також потрібні були як робоча сила. Почалися нові арешти, нові убивства. Той, хто посмів говорити про Незалежну Україну, був убитий. Кожен поводився з нашим добрим миролюбним народом, як загарбник, як колонізатор, завойовник, окупант…
Після війни мене забрали також сюди. Я боявся, щоб мене не мордували так, як брата. Хай би вже вбивали… Але визволив мене якось з тієї катівні енкаведистів наш голова сільради Петро Ковальчин.
-- Мені було двадцять літ, -- говорить Микола Петрович Мінчак. – Прийшли німці, всі люди побігли сюди. Забрати своїх. Своїх вже не було. Були ями, трупи, криниця, заповнена людськими тілами і залитими вапном, рови, в яких сотні убитих…Здавалося, що світ перевернувся, що помордовано усе населення. Поміж трупами юнаків були дівчата і жінки. Відрізані груди, повибивані зуби…Руки були позв‘язувані колючим дротом, ноги зв‘язані…
Ще й нині, коли велися розкопки, а вони лише розпочалися, ноги й руки багатьох були зв‘язані. Хіба що не трималися ті шнурки та дроти на кісточках. До речі, дуже прикро, що одразу ж не прибули спеціалісти. Щоб правильно повести розкопки далі. За свідченнями очевидців, розкопане – крапля в морі.
Один череп позначений. У ньому досі – залізний кілок. І я пригадала, як кілька місяців тому до нас в редакцію завітала жінка. Колишній педагог. Вона не погоджувалася з тим, що газета вмістила якийсь негативний матеріал про дії НКВД. І говорила, що й серед них були добрі люди. Розповіла, що й сама працювала якийсь час в органах.
-- Чому ж ви пішли звідти? – перепитала я.
Вона замовкла. Довго мовчала. Потім розповіла про ті звірства, які чинилися на її очах. На власні очі вона бачила, як в голову арештованого забивали кіл. Може то та самісінька жертва? Не смію нині назвати її прізвища. Вона свідок. Іноді ж свідки пропадають. Коли совість підкаже, сама повинна розповісти про це.
-- Коли ті приміщення НКВД передали інституту, -- розповідає працівник вузу, то нам страшно стало. На стінах – написи кров‘ю зроблені. Що там тільки не було. Люди прощалися з рідними, благали Бога про поміч, писали останні свої заповіти. Приходили рідні і цілували ті написи. Дехто божеволів. Стіни всюди були густо помережані кров‘ю. На підлозі знаходили ґудзики, волосся, навіть скальпи. Де лише ту науку здобували «визволителі» ті? Були і хрести натільні, молитовнички, гребінці, жіночі шпильки до волосся.
-- Коли ми прибігли сюди, -- розповідає Марія Бабій, - побачили розкопану могилу. Зверху лежав чоловік у фартусі, ніби м‘ясник. У гумових чоботах.
Стоять на саморобних стелажах, що тримають страшний тягар, оті чоботи. Не менш страшний експонат. Поруч – старі черевики. У них ще людські кістки. Так і залишилися ті черевики на ногах…
Багато у могилах і дівочих стрічок. По тих стрічках намагаються розпізнати рідних. Довідуємося, що забрали сюди цілий курс нафтового технікуму і знищили. Цим дітям було заледве шістнадцять.
-- Мене забрали сюди у сорок сьомому за приналежність до ОУН. Слідчим у мене був Лукін. Бодай не приснився. Розстріл мені замінили багатьма роками ув‘язнення. – То розповідав Омелян Дубик.
-- Мені брат, який сидів тут три роки, називався він Володимир Мацюрак, говорив, що слідчим у нього був Рогозін.
-- Мене ж допитував сам заступник начальника контрозвідки Ернст, - плаче сивий чоловік.
-- Ой рідні мої. Та я ж тут прибиральницею була. Хай тому всьому грець. Приходили всі в крові з тих камер. Сміялися. Горілку пили і їли, ламали хліб тими скривавленими руками хліб. Дехто не міг того витримати . Було йому зле. Тоді всі з нього сміялися. Переконували, що до ворогів жалості не треба. А які ж ми вороги були? Прості люди, які жили, мали родини, хотіли миру…
Розкопки лише розпочали. Кілька могил - сотні жертв. Люди кличуть до помсти. І мої білі сторіночки, з яких хотілося б розпочати нову історію, згоряють у тому людському справедливому бажанні помсти. Вважаю ж усе таки, що крові не треба. Скільки вже та наша земля може приймати тієї крові! Потрібно лише назвати ім‘я, прізвище кожного, хто причетний до тих смертей, до того нещастя нашого, горя великого. І написати, де живуть вони. Щоб усі знали: ось у цьому будинку живуть убивці. Це і буде всенародним осудом. Невинно убієнних треба похоронити кожного в окремій труні. Вони вже були у братській. Хай же їхні кісточки віднині ніхто не потурбує.
«Схилімо голови в скорботі», - написано на плакаті, який висить над страшним стендом зі скелетами колишніх українців. Цей плакат повісили члени Дрогобицької міськрайонної історико-просвітницької організації «Меморіал». Коло кожного горить свічечка. Їх запалюють діти. Наші діточки. Бодай же ніколи не побачити більше такого зла, вчиненого над людьми, на землі. І не почути отого:
-- Нас забрали всіх зі школи, цілий клас. Ми сидимо в камері і розмірковуємо: за що те? А тут вже хтось каже: німці йдуть! І раптом скло тріскає, встромили у вікно кулемет і давай стріляти. Та ще й матюкатися. Стріляв солдат, який нас два дні охороняв. Васька – кликали його. Я впав у куток. На мене – Степан, мій побратим. Його розтерзали ті кулі…Я ж був лише поранений. Від того часу маю чорну хворобу. Зі страху, котрий донині живе у душі. Донині не можу сидіти біля вікна, -- так говорив про страшні дні Микола Білас.
Бодай такого не чути і не бачити.
Світе мій! Невже ти не помудрієш? Невже ніколи не пропаде зло? Хто має перервати ланцюг того зла? Як жити далі? Дай нам , світе, бодай віру і надію! Надію на те, що ніколи ніякий зайда не посміє вбивати народ. Ніякий! А ще, світе, допоможи забути оту матінку, що травицю цілувала, що до землі припадала. Допоможи. Бо несила те в пам‘яті нести. Хай то вкарбується в пам‘ять катам. Де вони нині, кати мого народу?!!
Анізія ОНИЩАК
31 серпня 1990 року
