Запах мокрого асфальту витав густою пеленою над містом. У вітальні його відчули лише коли порив вітру розчахнув вікно і дав дівчині можливість вислизнути з-під пильних поглядів – вона зіскочила з дивану і побігла рятувати фіранку. Хмари так і не розігнало, більше того, вони продовжували насуватись – повні дощу, свіжості і прохолоди.
- Я не зовсім розумію, про що йде мова, - повільно почала вона, сумніваючись, до кого саме повинна звертатись. Несподівано Аня усвідомила, що розмовляє з роботодавцями, наче з дітьми, чого ніколи не помічала за собою при спілкуванні з їхньою дочкою. Це відкриття видавалось забавним, тож вона не втримала нервозного осміху на обличчі.
- А просто нічого забивати голову дитини в такому віці. Вона прийде в школу і там буде день і ніч вчити ті самі маразми, нехай в неї буде хоч нормальне дитинство!
Аня відвернулась від вікна і холодно поглянула на Софію Маркович. У кімнаті пробігла іскорка, і якби Аня відвела погляд або що-небудь сказала, полум’я не розгорілося б. Але вона нічого не зробила – продовжувала з відчуженням дивитись на співрозмовницю. Та накинулась на чоловіка, хоча було помітно, що встигла трохи заспокоїтись - вона вже виграла, це було очевидно. Всі подальші розмови нічим для Ані не обернуться.
- Віктор, ти це бачиш? Тепер ти розумієш, про що я?
Маркович був зосереджений на власних думках і, як завжди, уникав дивитись на будь-яку з них. Чоловік лише поправив окуляри і, повернувши своє подовгасте обличчя з тонким носом, ліниво кивнув студентці. Мовляв: «ну що там у вас?». Аня знову повернулась до вікна, щоб водночас пильнувати чорне хмарище, що сунулось до них і слідкувати за роздратованим подружжям. Вона поняття не мала, як говорити з ними аби не втратити роботу і залишитись при своїх поглядах на виховання дітей.
- Я прошу вас, послухайте мене. Я не забиваю голову вашої дитини, я просто вчу її мислити. Я ж не нав’язую Оксані політичних чи релігійних поглядів, не змушую її вчити формули з фізики, чи щось таке. Це просто спроби навести її на шлях, дати поштовх її розвитку. Вона дуже розумна дівчинка.
Аня запнулась і не стримала сором’язливої усмішки, коли зрозуміла, що пан Віктор її таки слухає. Їй майже не доводилось мати з ним справи, але зі ті кілька разів, що вони розмовляли, він завжди казав: «Аню, ви така наївна. Як ви виживаєте у цьому світі?». З його уст це навіть не звучало образливо.
- Я історик. Нехай тільки на третьому курсі, але я багато чого можу розповісти їй доступно і цікаво. Привити здатність дивитись на кожну проблему з різних сторін.
- В тому то й справа! Це для неї занадто складно. Раніше Ксюшенька була просто нормальною дитиною, дивилась мультики, малювала, а тепер вона постійно про щось питає і ходить така серйозна, як вона буде спілкуватись з однолітками, коли піде в школу? Що про нас подумають?
- Я так розумію, про Жака Фреско ви не чули?
Не зустрівши відгуку в очах співрозмовників, Аня зітхнула. Їй навіть здалось, що знову відчула запах вологого асфальту. Дівчина починала втрачати контроль від того, що думки вирували в голові і не могли скластись у монолог, який би зрозуміла сім’я Марковичів. Віктор знову виглядав абсолютно абстрагованим від них, в той час як Софія просто ненавиділа кожне фанатичне слово Ані. Дівчина знову сіла на диван навпроти і продовжила розмову:
- Я знаю, як все те саме викладають в школі. Оксані дадуть підручник, у ньому буде стислий виклад суб’єктивно оформлених фактів. І половина з них буде неправдою. Діти ненавидять школу і майже всі предмети, що викладаються у ній. Там не прививають ні краплини бажання самовдосконалюватись, не пояснюють, що у кожної медалі є дві сторони. І потім тільки одиниці виростають чимось більшим. Людьми з власною головою, непіддатними маніпуляціям.
Аня спинилась, відчуваючи непоборну втому. Тепер вона була збуджена не гірше за пані Маркович. Це була безглузда і заздалегідь програна суперечка. Різниця у віці між Анею і Марковичами була мінімальна. Єдине, що нагадувало Ані про субординацію – величезна плазма на стіні і полиці, що гнулися від сувенірів з усіх куточків світу. Кожен з Марковичів був старший за Аню років на сім, не більше. Але у них була величезна квартира в старій частині міста, сім’я з дитиною і можливість оплачувати останній няньку. Аня знімала квартиру з подругою, вчилась і постійно працювала, особливо літом. Зарплатня тут була достатньо висока, щоб відкладати на навчальний рік, а робота приємна і невиснажлива. Проблемою було лише фанатичне ставлення Ані до історії і прагнення передати комусь свої міркування і знання.
- То, може, ми вам повинні доплачувати за репетиторство? – весело поцікавився Віктор.
- Не потрібно мені нічого доплачувати! Просто спробуйте зрозуміти, ми з вами зараз можемо зробити так, що навчання взагалі ніколи не буде проблемою для вашої доньки! Достатньо, щоб вона полюбила думати, задавати запитання.
- І стала, як і ви, бідною студенткою історичного? – з усмішкою поцікавилась Софія, - у дівчини повинні бути інші пріоритети.
Далі не було нічого змістовного. Аня розуміла, що втратила роботу. Це трапилось ще навіть до початку розмови. Всі подальші претензії Софії вона слухала з відстороненим інтересом.
Посеред промови, коли почулось тихе постукування дощу в шибку, Аня просто підвелась і пішла одягати куртку. Деякий час подружжя тихо перемовлялось, після чого пан Віктор підвівся і пройшов у коридор, де дівчина намагалась взутись. На його подив та не була ні засмученою, ні роздратованою. Вигляд Ані був дещо розгублений і вдумливий. Як у людини, що вперше побачила задачу і тепер не знала, з якого боку підійти до розв’язування. Побачивши чоловіка, Аня підвелась і заговорила:
- Для мене не проблема знайти нову роботу, я вас навіть можу зрозуміти. Але ви розумний чоловік, я прошу вас, займайтесь своєю дитиною. Ви хочете вберегти її і дати їй хороше, забезпечене майбутнє, інакше для чого б ви так багато працювали. Не ображайтесь, що я вас повчаю, я просто дуже перейнялась малою. Їй потрібна ваша увага значно більше, ніж яка-небудь нянька.
Деякий час в коридорі панувало мовчання. Віктор пильно розглядав дівчину, втомлений і від агресивних нападів дружини і від цієї гіперактивної студентки. Чергова палка промова викликала на його обличчі поблажливу усмішку, дівчина розпашілась і дуже активно жестикулювала. Марченко часто спостерігав за тим, як Аня бавить дочку і нянька досі була переконана, що він ставиться до неї досить прихильно.
«Навіть найрозумніші люди часто поняття не мають, що відбувається навколо них. Софія має рацію, тебе слід негайно звільнити і прогнати» - подумалось Віктору. Натомість він відповів:
- Я вас цілком підтримую, Аня. Оксана дуже змінилась з тих пір, як ви у нас працюєте, я це помітив, хоч майже не буваю вдома. Я хотів дещо спитати у вас. Літо – це, звісно, добре, але з вересня мала йде в школу. Чи не могли б ви займатись з нею після пар? Допомагати з домашнім, гуляти, всяке таке.
Тепер Аня виглядала ще більш приголомшеною, ніж після тимчасового звільнення.
- А як щодо вашої дружини? Пані Софія мене ненавидить. До того ж, займатись всім цим мала б вона, а не я.
- Я з нею поговорю. Йдіть наразі додому, а завтра ще подумаємо про це, гаразд?
Аня швидко кивнула і нарешті усміхнулась радісно. Очі її засяяли тією жвавістю, яку так любили діти. Подякувавши, злетіла вниз по сходах і вискочила з під’їзду.
Завмерши на порозі квартири, Віктор усміхнено і трішечки закохано виглядав у вікно на сходовій клітці. Було видно, як дівчина неспішно віддалялась від дому під теплими струменями літньої зливи. Софія, взагалі-то, завжди мала рацію. От тільки цього разу вона запізнилась – Аня була живим підтвердженням своїх повчань про дві сторони медалі. Мала врятувати їхню дочку і зруйнувати назавжди сім’ю.
