Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43896
Рецензій: 85504

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Одвічне, звичайне

© Катерина Омельченко, 23-01-2015
Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи еще хоть четверть века -
Все будет так. Исхода нет.

Умрешь - начнешь опять сначала
И повторится все, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

У цій країні, де сморід електричок змінюється собачим виттям невеличких придорожніх міст і темними, нашорошеними островами лісів, нічого більше шукати, окрім Бога. Предмет одвічного пошуку нескінчених поколінь, і ще тисячам нових людей нема чого буде шукати впродовж іще тисячі років. Двоє зашкарублих п’яниць, що виглядом своїм нагадували вошивих «лапотників» із дев’ятнадцятого століття, сиділи навпроти розбитого вікна, звідки на них, часто налітаючи, дмухало дрібним снігом. Обоє, як водиться, п’яненькі, з маленькими, хитро примруженими очицями і ніби приклеєним до черепа волоссям, словом – яскравий тип старообрядного, а проте, незмінного руського мужичка. Сидять вони так, щоб бачити одне одного, в мальовничій позі коліно до коліна, на коліні – лікоть, підборіддя – на долоні. Їм немає діла до інших пасажирів на більш вигідних і зручних місцях біля небагатьох цілих вікон: просто наших «мужичків» влаштовує ще трохи більше, ніж усіх інших, а байдужістю до зовнішніх негараздів і фізичних незручностей вони звикли пишатися і вихвалятися перед усім світом. У вагоні є трохи світла, та, на щастя, падає воно так, що не тільки зовнішність чоловіків дозволяє роздивитися в подробицях, а, навіть, розмову їхню, тиху й потаємну розмову, робить чутнішою.

Тож, один із них (а втім, і другий абсолютно так само), миршавий і невисокий на зріст, борода окремим шматтям починає сивіти, в той час, як у другого вона рудувата. Четверо п’яних очиць із майже однаковим виразом хитруватого, підлабузницького всезнайства, лише трохи розрізняються між собою за відтінком, хоча всі четверо – блакитні й слиняві. Один чорним зубом гризе яблуко, другий лузає то в кулак, а то просто на підлогу соняшникове насіння. Думають і розмовляють, звичайно, про Бога:
- От скажи мені, Андрушка, коли Бог мене зробив таким, як є, кого Він більше покарав: мене чи усіх тих людей, яких я обікрав чи пограбував? – каже той, що вже сивіє. Голос притишений до цілковитого шепоту, але ж світло – світло пам’ятаєте? – А-а, от бачиш: не знаєш. То чого ж ти б’єш себе кулаками в груди й ридаєш через свої злочини? А, може, ти інструмент у руках Божих, щоб грішників карати, а то й на путь істинну наставляти? Може, нам із тобою радіти треба, що добре Божу волю виконуємо? – Бога свого він пересипав такими словами, що ми тут не наважуємося повторити, дбаючи про ніжний і вразливий читацький слух.
Андрушка байдуже куснув від яблука, нахилився ще ближче до товариша й озвався ще тихіше:
- Бабка вже точно Богу нічого поганого не зробила. Молилася собі, мабуть, і грішки висповідувала. А знаєш, які грішки? Що, йдучи до церкви, на мураху наступила чи кішку відштовхнула ногою, - проте, особливого каяття на його чолі не читалося, що б вони тій бабці не зробили. Щось болісне, хворобливе, навіть драматичне, було, але якесь потаємне, неусвідомлене, якийсь чорний згусток на ясному небі.

Повз них, хитаючись від швидкої їзди, пройшов кондуктор. Обоє втиснули голови подалі межи плечі й прикрилися драними комірами, ніби так робилися невидимими, адже летіти догори дригом із тамбура в сніжний замет зовсім не хотілося. Та кондуктор, зрештою, і справді не помітив, так, що за мить можна було продовжувати розмову.
- То не хлюпай носом: бабці добру справу зробили. Вона ж удень і вночі тільки про зустріч із Богом і мріяла. Що їй: сама-самотою, людей уникала. До кого їй ще й прагнути, як не до Володаря Небесного?
- От ти все жартуєш… Погано ми вчинили, погано, - поважно виніс вердикт Андрушка.
- А ти сюди подивись, - неприємно розсміявся його супутник, і голова його дрібно затрусилася. Обережно розтягнувши пальцями бездонну ротяку якогось чи-то рюкзака чи просто мішка, він витяг звідти тоненький золочений кутик на вигляд якоїсь старовинної картини чи ікони, - Ну, що: погано ми вчинили чи добре? – переможно хмикнув він, одразу ж роззирнувшись навколо і змигнувши підозрілим і веселим оком.
- Сховай зараз, - зашипів на нього Андрушка.
Але той, лиходій, увійшов у непередаваний стан, відомий, мабуть, усім злочинцям, коли, попри небезпеку, хочеться прозорими натяками викривати себе і тішитися, що ніхто все одно нічого не розуміє.
- А це тобі як? – мало не скрикнув від збудження і, випустивши з рук перший предмет, витяг звичайний поліетиленовий пакет із чимось кольорово-блискучим, важкеньким.
- Я тобі зараз у пику втоплю, - звіріючи від страху, пошепки кричав Андрушка. Вперше за життя він ступив на хисткий шлях сумнівів, і це була його перша стадія – стадія страху за себе, за непевність і непривабність майбутнього.  

Підтягувалися до якогось містечка, і, відповідно, вповільнювали хід. Невдовзі щось загуркотіло під підлогою, і люди з клунями й пакунками заметушилися до виходу, створюючи біля дверей звичайну калатнечу і лайку. Потягнувши з лав свої мішки, підвелися й наші подорожні. Вулиця зустріла їх пронизливим холодом, що спершу ніби бив у мізки й висмоктував повітря з грудей.
- Ух, хороше! – добряче матюкнувся старший із жебраків. Натягли на спітнілі голови свої гнилі картузи і, презирливо огинаючи переважно жіночий натовп, покрокували до вокзальної будівлі. Великий круглий годинник під дахом крізь підбите й каламутне скло показував лише чверть на сьому, а темінь густішала з кожною миттю. Потужно світили кілька ліхтарів, та сил їхніх вистачало тільки на те, щоб потворній дійсності надати трохи романтичного блиску, залишивши бруд і нечистоти в благословенній тіні. Біля високих і вузьких дверей до приміщення, стояв пузатий служник порядку і без інтересу роззирався на перехожих. Менше за всіх цікавили його двоє богомольних із вигляду жебраків у драних пальтах – навіть, якщо й злодії, то така дрібна сошка, що користі з них ніякої, тільки наслідять йому в затишній коморі, де, замість цього клятого морозу, тепло і можна попити чаю з бубликом. Та двійко мужиків самі попрямували до нього: от люди! Ну, не займайте ж, коли й вас не займають!
- Дядьку, - ввічливо хапаючись за край картуза, звернувся один, - А скажіть-но, дядьку, де б тут душу можна погріти? – Другий, як йому думалося, непомітно, відтягав товариша від пана фараона. Той, гучно прочистивши горлянку й задерши голову, зверхньо відмовив:
- Йдіть собі, патолоч, - і дрючком своїм, щоб не торкатися руками, ліниво тицьнув чоловічкові в бік, - Самі шукайте.

Пройшли вони навпростець через вокзал, де на середині залу, на хитких сидіннях під розкішною люстрою до підлоги грілося до десятка бабів і чоловіків, і знову опинилися на вулиці.
- Хай тобі грець! Як жерти хочеться, - сказав Андрушка. Проміж людей і маршрутних автобусів, над цілими горами сміття, у снігу, наче в подушках, притулився до п’яного забору чудовий заклад під іноземною назвою, що її ніхто, крім моїх вельмишановних культурних читачів, не прочитає: «Parvenu», виголошувала яскрава вивіска, залишаючись «голосом того, хто волає в пустелі». Вони зайшли і замовили по кухлю пива, чарці горілки й чебуреків з салатом.
- Ай, добре, - розтирав долоні сивий. Народу тут було повно: обличчя крутилися, постійно оновлюючись, кружляли голоси над столами, смерділо цибулею та оселедцем. Довго сиділи, мовчки пережовуючи їжу й насичуючи хворі шлунки.
- Десь треба заночувати, - сказав Сивий. Він дивився на товариша з підозрою: не подобалося, що той якийсь незвично задумливий, чогось сіпається і роздратовано обертається на різкі звуки й несподівані голоси, - Чого ти соваєш?
- Мені не подобається, що ми бабцю приговорили. Знаю, знаю: вихвалятимешся цацками… Тільки здається мені, що воно нічого не коштує – скельця якісь. Та й куди з ними податися? Треба людину шукати, щоб допомогла. А бабцю даремно… Душа жива…
Сивий примружився і швидким, хижим порухом накинувся на повну по вінця чарчину:
- Душа жива! Та нехай лусне. Яке мені діло? А ти шо – вперше, чи шо?
- Та ні. Шо я, дитина? Було раз. Тільки тоді сп’яну було: накинувся один на мене з ножем, а я – на нього. То інше, там бійка сталася, і якось у запалі, навіть і не помітив. Дивлюся: у мене все пузо в крові, а болю не відчуваю… А той, значить, під ноги мені звалився й хрипить. Чого, думаю, хрипить? А він подригався, подригався та й завмер. Хлопці мене відтягли майже непритомного, закинули в якийсь товарний потяг, просто на підлогу вкинули – так я і їхав аж до самого Воронежу. Якби не це, сидів би й досі за мокру справу. А бабка… Вона ж на мене з ножем не кидалася. Шкода.
- Та не смерди! Пий мовчки. Про нічліг треба подумати.

Спитали в господині про хату. То була панна гарна: висока й товста, що твій прапорщик. Не личило їй із такими людьми, як наші знайомці, вештатися, але зглянулася, дівку покликала, що тут прислуговувалася, відрекомендувала їй чоловіків, посприяла тобто. Андрушці дівка одразу сподобалася, підкотився до неї з посмішками й улесливими словечками:
- Чоловіка маєш, чи так, на самоті вік марнуєш? Ай, кралечка! Ай, красуня!
Сивий усміхався в бороду, бо знав, що нічого цьому опудалу не перепаде, доки він тут є, гарячий і несамовитий. Жодного разу ще баби не прораховувалися й незмінно обирали його. Далі пили вже разом. Поліна часто тікала з-за столу лаятися з іншими клієнтами і зчиняти галас заради видимості, щоб хазяйка бачила, що вона й досі займається справами, а не просто ніжиться в приємному товаристві. Просиділи до пізньої ночі, витративши таку силу грошей, що ніби в ресторані повечеряли, та тільки з куди більшою користю.

Вночі, нарешті випроводивши якогось останнього дідка, що весь час присідав у кумедному танку, ляскав себе у щоки і все намагався розчавити ногами картуза, безкінечно йшов і повертався, прощався і вітався, Поліна запропонувала йти на хату. Покидали все на столах, бо дівка вже не мала сил прибирати, ледь-ледь зачинили на ключик хлипкі двері закладу й опинилися на такому лютому морозі, що хоч святих винось. Чомусь нікуди не поїхав трамвай, з розкиданими дверима заночувавши просто на зупинці із якимось чи то п’яним, чи то мертвим волоцюгою, що головою донизу, ногами на сходах стирчав із салону.
- Замерзне, - скрушно похитала головою Поліна й щільніше притулилася до Сивого. Перевіряти кишені мертвого чи напівмертвого волоцюги – марний труд, тому тільки жалісно схлипнула, хизуючись славнозвісною ніжністю жіночого серця, і потягла друзів далі в брудний провулок. Андрушка плентався позаду і, як на нього не кричали, як не підганяли, ноги його мляво намацували путь і безнадійно ослизалися на замерзлій сечі. У будинку, на сходах, далеко вперед себе пропустивши закоханих, Андрушка побачив високо на стіні чиїсь сердиті очі. Галюцинація – він це знав, але серце ніби щось проштрикнуло, і він, швидко-швидко захрестившись, проказав:
- Даремно ми бабцю того… Даремно! – та підтюпцем кинувся навздогін товаришам.

Квартира в Поліни була, правду сказати, не фонтан. Замизгана, завалена, забита цвяхами вздовж і впоперек: стіни, шибки, дверцята – звідусіль стирчали гнуті, іржаві цвяхи, на яких висіли рушники, халати з вивернутими рукавами, картини й полички. На столі посеред невеличкої кімнати валялися залишки сніданку чи то вчорашньої вечері, і бігали таргани. Безсоромно й зазивно розвалилося широке ліжко. Андрушку виставили на кухню, де він дивився крізь вікно на вулицю, доки Поліна з Сивим галасливо розважалися за стіною.

На бабку вони надибали випадково. Довелося їм тривалий час без справжнього діла ошиватися під церквою. День за днем, день за днем. З простягнутою рукою, на порожній шлунок і суху горлянку ледь-ледь вимолювали вони на шматок хліба, а ночували в напівзруйнованому, але теплому підвалі. Одного разу, із виглядом убитим і жалюгідним тинялися вони церковним подвір’ям, доки довжелезний піп з якогось перепою чи несподівано заскочений християнським милосердям, запросив їх на службу – та й те добре, все не на морозі стояти, хоча прихожани поводили чутливими носами в їхній бік і поквапливо відверталися, не наважуючись висловити невдоволення під час святої молитви. Було дуже нудно. Переплутані, нечіткі звуки звивали навколо них сон, а виття чорних бабів звідкись з-під стелі розбурхувало й дратувало. Проте, потроху відходили від морозу ноги і відновлювали рухливість пальці. Коли все скінчилося, йти нікуди не хотілося, та й, власне, не було, куди – суцільний відчай. Вирішили Андрушка з Сивим витиснути з цього щасливого дня в приміщенні все, що можливо, й не йти, доки останній божий клієнт не покине ці привітні стіни.

А бабка залишилася. Сухорлява така, крихітна бабуся в хусточці і з ціпком, чистенька й усміхнена. Довго чекала, коли всі вийдуть, та, не дочекавшись двох жебраків, бухнулася панотцю в ноги.
- Що це з вами, бабо Варваро? Каятися надумали? – лагідно усміхнувся до неї піп.
- Ой, батечку… Каюся, каюся. Та не з цим до вас прийшла. Он у мене, яка іконка – хочу церкві пожертвувати. Від матері моєї, від бабки, та й ще, здається, раніше… Скільки себе пам’ятаю, вона нас спасає – святий Боженька Ісус Христос, такий гарненький, такий гарненький, наче янголятко, - дріботіла стара, витягаючи з клуньки дарунок, - А тут вночі раптом сниться: сидить у мене за столом, сам такий у піджаку, в окулярах, аж знаю – Христос, ну чистий тобі Христос. На ікону – а вона в мене на стіні поряд з фотографіями моїх любих покійних висить – пальчиком показують, кажуть: неси, бабо Варваро, до церкви. Ну, я і понесла. А вдома у мене ще й інші ікони є, незгірш за цю. Тільки про них Боженька ні слова не казав, а, як скажуть – теж принесу, аякже.
Панотець, хоч і завжди зі старими бабами привітний, а тут зробився іще привітніший, як кинув оком на іконку. Бачить Андрушка, а щоки в нього розгоряються, а очі ніби шаром єлею вкриваються. Зиркнув на Сивого – той і собі щось зметикував, уважно так дивиться крізь примружені повіки. Піп бабу за ручку, підіймає, лоба їй хрестить, воркує з нею лагідно, мало у вуста не цілує. Перезирнулися і, як вийшла баба, щаслива зі своєї пожертви, не зговорюючись, попленталися за нею.

А далі все якось само собою вийшло. Будиночок у неї старий, двоповерховий, усіма мешканцями давно покинутий, чи, може, ще десь по сусідству якась стара динозавриха у пір’їнах засіла – не важливо. Пролізла баба крізь поламані шафи й дошки на сходах до своїх дверей на другому поверсі, зайшла до хати, а поки немічними руками намагалася накрутити замок, завітали по її душу несподівані гості. Заштовхнув її Сивий усередину. Вона з переляку вчепилася йому в горло. Не душила – трималася, аби не впасти на підлогу і нічого сказати не могла, тільки губами плямкала.
- Диви, Андрушка, що за краса! – пошепки реготав Сивий, - Зачини двері, щоб хто бува не побачив, як баба Варвара чоловіків привічає.
У кімнатці кинули бабку на ліжко, позривали до мішків ікони, пройшлися по шафках і комодах, розжилися якимись підозрілими цяцьками. Під подушкою знайшли і спустошили коробку, де, турботливо загорнуті в поліетилен, дожидали свого часу грошики – мабуть, на похорон баба відкладала. Нічого, якось поховають! З веселими жартами й матюками збиралися йти геть, попереду – потяг, нові місця, наїдки й питво…

Ніхто не хотів кривдити бабу більше, ніж було необхідно… Та раптом, хтозна, яким дідьком укушена, вона кинулася просто з ліжка Сивому в ноги й схопила так міцно, що він, бідолаха, аж упав з несподіванки. З несподіванки ж стукнув стару по голові, але вона, замість вгамуватися, заверещала дурним, сильним, дівочим голосом на весь будинок, на всю вулицю, на все місто!
- Тікаймо!- крикнув до смерті наляканий Андрушка.
Та Сивого опанувала лють. Він взагалі такий – від чужого голосного крику скаженіє. Бабу бив кулаком і черевиком, що валявся поруч, і, як це буде невдовзі кваліфіковано – «з особливою жорстокістю». Та, мабуть, то, все ж таки, була не жорстокість, тим більше, ніяка не «особлива», а звичайна паніка, хоча сам Сивий і заперечує. І скільки бив, стільки ця стара негідниця й кричала. Андрушка, схопившись за голову, рвучи на собі волосся, метався кімнатою і собі щось вигукував, стогнав, а допомогти нічим не міг. Нікому.
- Забираймося, - нарешті сказав Сивий, витерши об бабине тіло скривавлені руки. Варвара з розкритими очима лежала в нього під коліном і мирним, нерухомим поглядом споглядала стелю.
- Жива? – навіщось пошепки запитав Андрушка.
- Аякже, жива! – посміхнувся на це товариш.
На вулиці під засніженими фруктовими деревцями Сивий довго тер обличчя й руки, а друг його ховався за комір, адже хтось міг усе бачити, й обличчям краще було не світити. Тривалий час Сивий залишався сердитим і похмурим, накидався на товариша з лайкою і мало не з кулаками, дратувався через усілякі дрібниці, та згодом заспокоївся і навіть розвеселився.

Все це пригадувалося так, ніби трапилося, принаймні, місяць назад. Тепер за вікнами, замість боляче-яскравого, сонячного дня, запала тиша й ніч. Зорі сяяли так, що серце вистрибало з грудей від цієї ніжної і пронизливої краси. А разом із тим було і страшно… Так страшно, що хотілося тихенько, зовсім тихенько й непомітно заскавчати. Щенячий, принизливий страх! Добре б тільки Бог зі своїми світлими, сердитими очима на стінах… на всіх стінах, що йому ще доведеться бачити в своєму житті… А в’язниця, а побої! А незручні нари, товстезні стіни й безкінечні подорожі від кутка й до кутка! Але більш за все, звичайно, Бог!

- Чого не спиш, сердешний? – гримнуло щось за плечима. Андрушка повернувся і вперся обличчям просто в гнилозубу посмішку Сивого, - Забагато думаєш. Ой, забагато!
- Я подумав: все одно знайдуть. Зараз усіх знаходять. А ми ще й тікаємо. То навіщо ми тікаємо, якщо все одно знайдуть? – спроквола озвався Андрушка. Його лихоманило, він здригався всім тілом і шморгав носом. Лагідно-лагідно схопив його за волосся Сивий, притягнув його обличчя ще ближче до себе, м’яко провів долонею по щоці і зашепотів у вухо:
- Ти спи, милий, спи. Не турбуйся ні про що.
Андрушка повірив йому, як мамі, поклав голову на стіл, м’якенько вмостився на власних руках, позіхнув і, побачивши краєчок першого, якогось приємного і дуже щасливого сну, посміхнувся. Не рухаючись, Сивий стояв над другом, гладив йому волосся й тихенько наспівував колискову, аж доки сон не став міцним-міцним, непробудним. Тоді Сивий зашепотів:
- Куди ти завтра підеш, мій любий хлопчику? До дільниці, плакати в колінця добрим дядечкам? Проситимеш їх, щоб від Бога тебе врятували? Чи застану я тебе завтра зранку, коли прокинуся? Ах, мій любий, мій хороший! Як же ти заплутався! Як же шкода тебе, Господи! – око давно вже натрапило на великий ніж, що лежав тут, неподалік, на маленькому столику біля плити. Однією рукою Сивий гладив ріденьке волоссячко друга, іншою потягнувся до ножа, - Ти тільки тихо. Ти тільки не прокидайся, і все буде добре.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 24-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44825601577759 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Це Далі»: Книга-знахідка, що продовжує серію про геніальних митців
Зайве вкотре перераховувати чесноти Видавництва Старого Лева, яке знову зробило все, щоб ви придбали …
«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …