Наблизитись ближче до відділку не вдавалось. Атей ніби яструб кружляв навколо нього, шукав хоча б шпарину в досконалому захисті безпеки. Та потрапляв лише на всевидячі очі нічних охоронців. Сови перебирали срібними кігтями, нервували, коли спокій порушував шурхіт в не зоні досягнення їхнього погляду. Відчували присутність чужого, та не мали змоги злетіти. Навколо лап зміїлись окови. Якби інженер підійшов впритул то міг побачити тавро на металі – зламаний меч з трояндою; емблема Чорного цеху.
Хвилини струменіли на Схід разом із світанком, забираючи із собою кожного разу крихти від шансу потрапити всередину. Розпач окутував обдертими крилами горло, лоскотав нерви, змушував кусати губи до крові.
Я німим привидом останній раз обходив на безпечній відстані відділок намагаючись знайти бодай пацючу діру, маленьку, та все ж шлях всередину. Дарма, що мала. Можу розрити її руками. Не привикати…
Не судилось. Перші іскри світанку вдарили у небокрай. На мить проявились силуети брудних хмар, ніби окутаних шлунком риби.
Світанок зустрічати вирішив на берегу урвище, що дугою відділяло напівзакинутий інтернат від поліцейського гроту. Металевий килим із сміття вкривав землю. Подекуди виривалась жовта трава побита болячкою невідомою для Атея. Пориви вітру здіймали зграю обгорток від цукерок, а ті летіли хаотичним клином униз до води, що ковтала слизьким ротом. Крізь прозору огорожу інтернату виднілись обдерті гойдалки. На деяких не вистачало сидінь. Їх замінували не обтесані, але пофарбовані у червоний колір дошки.
Крайня гойдалка, була моєю улюбленою. Моїй оплотом затишку.
Він сів на край плаского каменю вкритого сухим мохом, що не давав холоду дібратись до ніг. Очі зливались з небокраєм, ловили краплини світла. В голові знову вибухнув образ Калі. Він дедалі більше думав про неї від тоді, як підписав контракт. Ця жінка сколихували потаємні води його душі. Манила й жахала його. Спонукала до дій, позбавила ланцюгів моралі.
Складіть для мене ідеальну душу. Мою наступницю. Методи байдужі, головне кінцевий результат. Та мушу вас засмутити. Допомоги від мене не чекайте. Все має бути таємно. Але, якщо потрібний буде матеріал, фабрика дасть все необхідне. Простягніть руку. З цим для вас відкриються будь які двері. Удачі, Атейю.
Лівицею потирав скроні заплющивши очі. Вільною рукою долубав стару запальничку, що лежала в кишені старого пальто. Ночі у Вітряному завжди холодні… Через мить Атей піднявся. Безладними рухами обтрушував пальто. Ще раз глянув на озеро, яка почало затягуватись сизим туманом він рушив у сторону дубової алеї та ненароком погляд сковзнув по стіні відділку. Чоловік затамував погляд.
Чому я раніше на бачив цих дверей?
По центру стіни, яка виходила на озеро виднілись невеликі двері, того ж кольору що й і стіна. Серце закалатало в божевільному темпі. Він бачив, як біля порталу з’явилась біла фігура. Риси нагадували людські, немов витесані із каменю, обтягнуті прозорою шкірою.
Гомункул класу «Збірник»
Атей жадібно поглинав видовище. Раптом гомункул затрусився в конвульсіях, немов осика, що плаче на вітру. Тілом прокочувались хвилі. Вони міняли колір та форму всього гомункула. З’являлись випуклості розміром з яблуко, пальцеподібні відростки витинались крізь бліду шкіру в оточенні крові. Рідина стікала на землю густим джемом. На спині ламаючи хребет протикалась голова. Чорне волосся зліпилося від слизу й коливалось маятником від кожного поштовху гомункула. Атей навіть помітив рожевий язик в беззубому роті. Дрихлі губи чавкали намагаючись проковтнути неіснуючий їжу. На місті очей грало чорне провалля. Метаморфози тривали декілька хвилин. Ще мить й замість гомункула здіймалась груда з кінцівок та безформних кусків плоті мертвих душ, стриманих разом лише соул-магнітом. Гомункул натужно пройшов декілька кроків в сторону дверей та раптом під масою власного тіла подався назад майже до прірви, залишаючи по собі вологий слід крові, слизу та гниття. В повітря здійнвся звук, ніби від кульки, котра лопнула. З гомункула фонтаном забила чорна рідина. Потоки змішуючись з пилом та глиною стікали в прірву пасмами богів. Шматки душ повільно відклеювались одна від одної й падали на землю в калюжу, що утворилася навколо гомункула. Деякі шматки упали у воду.
Булькання розтинало повітря й ховалось на ковадлі середнього вуха Атея. Він не відчував огиди. Навпроти збудження лизало нейрони мозку, пускало кров і лімфу униз. Чоловік стискав палці ніг, намагався стримувати бажання. Однак наступні хвилі розбили мур залишків здорового глузду. Рука сама потяглась до штанів, а очі не втрачали контакт.
З гомункула спадали останні шматки душевних тіл. Справжня єство біомашини оголилось. Худорлява, висока статура з непропорційно довгими кінцівками дивилась в сторону Атея, що продовжував стояти по ту сторону урвища. Кволе проміння вже грало на його обличчі, затікало в зелені очі.
Гомункул не бачить мене. Він сліпий. Я сам таким його створив.
Зморшкувата шкіра кольору чорнослива ховала під собою гострі кістки. Немов розложисте дерево, вони тримали на собі штучні органи, котрі пульсували живою енергією, видаючи легкий писк. Бездушевний підняв до неба видовжений череп з маленькими дірками замість нога. З горла струменіла пара й миттєво танула в холодному густому повітрі. Крик гомункула, наповненого чорною тугою долинув до Атею змарнілим вороном, коли створіння зникло за рогом будинка.
Треба поспішити, поки душі не забрали. В цьому озері вода завжди холодна…
Інженер переборюючи збудження почав роздягатись. Задеревеніли від нічного холодну пальці зовсім не слухались його, не хотіли розстібувати ґудзики.
Блядство. Скоріше, Атею, скоріше…
До пальта, що спочивало на каменю додалася сорочка з плямами під пахвами. Запах поту заледве доходив до спалених від ЖЄ порошку рецепторів носа. Слідом кинув штани. Позбавившись залишків одягу, ступив на край провалля. В ступні душив коктейль з металевих стружок та дрібних гілок.
Над горизонтом з’явилось сонце, котре забарвило води озера розплавленим золотом, а навкруги ліг килим із вохри. Тіло Атея ковтало свіжість західного вітру. Легені працювали на повну. Він увесь напружився, готуючись до прижка в безодню. Глибокі тіні лягли на шрам з круційними нитками, що розтинав тіло практично надвоє. Нитки звертали вправо й відділяли нигу та руку кривим колом від загальної маси тіла.
Пригнув стрілою.
Без думок.
Без шкодувань.
Без страху.
Вода опікала прозорим вогнем. Холод встромляв тисячі голок в кожну клітину тіла. Зелені острівці водоростей заважали рухові, обплутували ноги, тягнули на глибину. Різкими рухами розривав довгі тіла на клаптики, що танули в обіймах води. Та він не зважав. Плив вперед до цілі. Руками загрібав рідке золото. Воно протікало крізь пальці й оливковим маслом текло по м’язах, котрі працювали на межі надриву. Колись плавання було його життям. Тоді, він ще жив у Вітряному. Та ті часи давно забути, сховались між зір Чумацького Шляху. І тільки молочне світло несе згаду про його долю.
Лиш встигнути…
Стискав зуби, намагався не думати про древніх жителів глибок вод. Страх підганяв його до землі, чиї круті береги нависали над ним глиняними атлантами. Крізь товщу ґрунту проривались старі проте міцні на вигляд коріння. Залишались десятки метрів до мети. Проте озеро вимагало данини.
Кров’ю.
Знову відчув дотик до ніг. Подумав на водорості й з новою силою замісив воду, намагаючись прибрати не званих гостей. Краплини здійнялись топазами у небо. Та обійми стискали дедалі сильніше кінцівки. Біль прорізав холод й набирав обертів. Атей не в змозі продовжувати гребти зупинився.
Не відчуваю ніг.
Біль переростав у шок. Чоловік загорлав на всю горлянку. Кров навколо нього розпливлась по неспокійній поверхні неначе з під пензля невдалого художника. Наступний вдих був останній. Атея різко потягло донизу.
Чо…
Бульбашки повітря, які стрімголов покидали легені інженера заважали побачити ситуацію в яку він потрапив. Хтось або щось продовжувало затягувати його на дно. Тиск здушував голову з неймовірною силою. Проте це привело до тями Атея, поштовхи болю змусили діяти. І в туж мить крізь мерехтливе сяйво він побачив древнє зло. Заворожуюче й небезпечне водночас.
Істота була вдічі більшою за інженера. Тіло нагадувало людське та замість голови зміївся сірий черв. Гладка плоть вкривалась рудою щетиною, подекуди з лишаєм, котрий сочився гноєм. Білий гній здіймався вгору. Маленькі рибки срібними голками налітали на нього й миттю пожирали. Однією з передніх кінцівок, що закінчувалась гострим загнутим пазуром, істота тягла Атея донизу. Нижня частина тіла звивалась навколо тіла чоловіка тонкими щупальцями. Деякі проникли під шкіру завдаючи тягучих мук.
Кров червоними стрічками помічала слід позаду смертельного союзу. Істота раптово смикнулась вперед роздерши гомілку правої ноги до кістки. Шкіра навколо потворної рани коливалась блідим прапором. Проте Атей почав свою гру. Руки стиснулись навколо гладкої шиї. Довгі пальці, немов рапіри рвали плоть, заглиблювались всередину. Смарагдова рідина клубками вирвалась у воду. Обцілувала пальці чоловіка й злизала шкіру. Атей відсахнувся й видавив із себе крик у водну гладь. Крихти повітря залишили його. Це тривало всю секунду, але злу вистачило щоб щелепи зімкнулись навколо кісті руку. Ще мить й частина Атея перетравлювалась у шлунку. Замість кисті стирчала надламаною гілкою кіста. Червоний туман злітав із неї. Очі закривала темрява.
Останні шанс.
Здоровою рукою він притягнув себе до шиї потвори. У пітьми вустами відчув шерсть. Зуби прорвали шкіру й рідкий вогонь залив горло чоловіка. Пальці знову затанцювали на шиї під акомпанемент обрубка кисті близнючки. Кіста ножем шматувала кільця черва з останніми залишками свідомості. Істота скручувалась в’юном намагаючись дістати Атея. Щупальця сплітались коконом навколо нього, притинали стан. Дедалі глибше занурювали в озерні таємниці, аж поки пітьма не проковтнула їх.
