Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51199
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 40138, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.236.83.14')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Коли мертві кохають Р3 Очі(2)

© А.А, 23-01-2015

Кафе «Потік» знаходилось на вулиці Страковського 9, по той бік дороги від міліцейського відділку з прилягаючим до нього моргу – останнього пункту відправлення тіл, до зеленої брами. Атей сидів за кутнім столиком біля вікна так, щоб можна спостерігати за відвідувачами кафе і бути непомітним для зору цікавих варвар. За вікном досі пекло сонце, хоча до заходу залишалось декілька годин. Атей прийшов у кафе задовго до пітьми. Стіни квартири душили на мізьки, стискали борозни, ніби намагались орати плугом свіжу плоть. Голови тирсою забивали думки про очі Святослава. Вони переросли в маніакальне бажання отримати їх за будь яку ціну. Калі мусили б допомогти. Так ця курва умила руки. Не схотіла компрометувати фабрику. Її дволикість зваблювала Атея. Він не розумів логіки дій Калі. Та як можна зрозуміти смерть. Вона сміється із законів життя.
В Морітурі не живуть.
В Морітурі  ти просто є. Смерть тут – це життя за Зеленою Брамою. В реальному житті.
Із каламбура думок Атея витягнула пухкенька рудоволоса офіціантка. Її можна рахувати за вродливу, якби не павутина круційних ниток на обличчі, котрі спускались двома доріжками, неначе від сліз нижче під одяг.
- Чаю долити?
- Так, будь ласка.
Перестань жувати цю бісову гумку, ти, корово!
Чоловік криво посміхнувся, стискаючи у кишені запальничку. Холод метала заспокоював нерви та нетерпіння від чекання заходу сонця. Сутінки потрохи доїдали крихти світла в салоні кафе, лизали стіни навколо Атея й занурювали його в море тіней. З відвідувачів залишились тільки він та декілька старечих душ, що вплітали калорійні млинці з медом. Пара від гарячої кави муркотіла навколо їх підборідь, коли ті відпивали напій. Ще один сидів за шинквасом занурившись у сьогоднішній випуск «Вісті», де на перших шпальтах великими літерами вимальовувалась агітація Мехаора Бертана.
Ніколи не бачив реклами інших кандидатів…
Чоловік ніби почув його питання, й на підтвердження перевернув сторінку.
Ось і відповідь. «Прийшов час для змін. Голосуй за Андрія Живацького». Занадто красивий, ви, Андрію Живацький. Ліпше були схожу на мавпу, але розумним..
Шум біомашин за вікном заколихувало інженера й липкі руки сну закрили повіки. Спав недовго, але картини врізались у дерево спогадів надовго.  Бачив те, чого не мав право. Привідкрив завісу таємно та містично. Взагалі останнім часом його турбував нав’язливий сон.
Сновидіння приносило  чоловіка у древній ліс. Дерева зеленими титанами оточували його, не давали змоги пройти і крок. Він стояв на галявині зарослій фіалками. Квіти пестили голі ноги свіжою росою, дарували приємний та п’янкий запах, що розцвітав сонячним промінням. Атей нахилився й зірвав квітку. Вдивлявся у її дикість, крутив стебло вказівним і великим пальцем. А далі ніби змінили плівку із фільму. Квітку роздирає різкий писк.  Атей випускає її з рук й закриває вуха. Ноги підкошуються, падає на коліна так, що фіалка, котру тримав у руках постає перед його зором. Пелюстки синьоокої поступово змінюють подобу. Через мить це вже голова людського зародка вимазаного прозорим слизом й кров’ю з дрібної пуповини. Слиз затікає в беззубий рот, роздувається бульбашками в горлі, і писк на мить приглушується. Але в наступну секунду розривається хором цвинтарських дзвонів. Він бачить, як галявина з фіалок перетворюється на поле викиднів. Вони рухаються, немов жирні черви у гнилому м’ясі. Атей втрачає землю піду собою й починає тонути в цій суміші. Голосові перетинки рвуться від крику. Кров заливає вуха. Він бачить, що то зовсім не дерева оточували його, а щупальця  доісторичної істоти з найнижчих кругів пекла. Гнучкі кінцівки покрити сотнями ротів з голкоподібними зубами. Чорна рідина сочиться з природніх дірок й розплавлює плоть ембріонів. Останнім Атей бачив, як щупальця опускаються на ембріонове поле й пожирають недоношену плоть.  
Інженер проснувся від різкого удару у вікно.
- Пришиблені ворони! Де їхні мізки?! Завжди б’ються об вітринне скло. – репетувала псевдо вродлива офіціантка.
- Марго, не стій як вкопана. Іди прибери пір’я з асфальту. – Гаркнула кістлява жінка, яка щойно зайшла у «Потік», тримаючи стос папок.
Мабуть власниця. Кістляві завжди ображені на світ…Або на Калі..
- Угу. – глянула швидким поглядом на Атей й зашарівшись перевела погляд у вікно.
Якби не круційні нитки на все обличчя, я б…
- Не угука, а лізь у комору за віником.
Офіціанта попленталась в господарське приміщення за шинквасом.
- Й пакети для тушки ворони не забуть. – Плювалась слиною у слід кістлява.
Інженер кинув дрібні купюри на шинквас й вийшов з кафе. Глибокі сутінки лягли на місто. На очі попалась мертва ворона. Крила вигнулись в неприродній дугі. Із носа сочилась густа кров. Розпашілий за день асфальт всмоктував вже прохолодну рідину. Атей бачив крізь вітрину пружну ходу Марго, що стискала брудний мішок.
Час починати справу.
Рушив через дорого. Дорожній трафік знизився практично до нуля, даючи шлях для зручного маневру та вибору шляху.
Дубова алея виглядає привабливо.
Ноги ступали повільна, але впевнено. Він ледве стримував бажання побігти. З кожним метром ставав ближче до очей. Відчував це. Збудження охоплювало тіло, породжувало ерекцію. Навіть Калі зараз уступала на задній план.
Справа дубової алеї розмістився місцевий інтернат для покинутих на ігри долі маленьких душ. Практично тут залишались найпотворніше представники Морітурі. Ніхто з більш пристойних сімей з суцільних або напівсуцільних душ хотів забирати таких потвор, що складались переважно із сотні шматків, і то не завжди. Інколи вживлювали металеві елементи, або плоть із тіла гомункулів.  Чоловік механічно скривися, коли глянув на освітлений ліхтарями інтернат.
Лампи ліхтарів – очищена шкіра бета-гомункулів, наповненої сперматозоїдами гедерингів весняного приплоду. Мабуть вирощених за стінами компанії. «Симиренко та брати»? Мізки взагалі в кашу перетворились від ЖЄ. Навіщо я взагалі про це думаю?
Усміхнувся собі під ніс.
А от алея була еталоном чорного та його відтінків. Жодне світло не проникала в середину цього маленького світу із листя та гілок. Лише на протилежному кінці виднілось бліде світло, ніби до руки мерця приклали розплавлений паяльник. Атей навіть запах впіймав
Бляха. Це ж смішно… Світло в кінці тунелю…Калі, тільки не кажи, що даєш путівку до Бога.
Атей задушив наростаюче відчуття абсурду, закопав його в могилу неподалік надгробку із людяністю й рушив і пітьму. Проте все-таки вдивлявся в примарне світло, що ніби шепотіло до нього пісню душі, давно забуту разом із датою його народження.
А чи воно було взагалі?
Бруківка під ногами надавала силу крокам, вела у правильному напрямку. Тільки крони могутніх скреготіли над головою. Інколи чувся плач сови. Навіть ридання. Він звучав аморально близько. Атей сахнувся й ноги повели танок п’яниці вправо, якраз тоді коли вітер кохався з віттям дерев. Через таке нахальство дика гілка  вперіщила бідно по щоці.
Блядство…
Зашипів від болі. Доторкнувся до щоки. Відчув липку вологу на кінчиках пальцях. Навіть скуштував на смак власної крові, йдучи знову на світло.
Яка радість. Я смачний.
Сплюнув на бруків.
Нарешті світло поцілувала обличчя інженера. Зелені очі світились мов у вовка, а кров стікала як у загнаної лані. Ось з таким поєднанням Атей добрався до міліцейського відділку. Дорога зайняла всього три хвилини, проте для нього вони розтяглись на вічність.
До страхів можу записати ніктофобію. Молодець, так тримати йолопе.
Приміщення відділку нагадувало Т-подібну будівлю із невеликим переднім двориком. Вольєр з біомашинами прилягав безпосередньо до правого крила будівлі. Легке гудіння видало биття сердець створінь, що стоять на службі закону. Хоча не завжди правдивого.  
Відділок мав багато прихованого начиння безпеки. Навіть звичайний телепень міг запримітити деякі видимі елементи. Атей схилився на стовбур дуба  так, щоб тінь ховала від сторожових сов. Як і машини класу змій, поверхня складалась з металічного або кевларового оперення. Повністю сині очі сканували оточення, випускаючи бліде світло. Воно пронизувало увесь простір аж до алеї, проте Атея не зачіпало. Йоме це нагадувало світлову доріжку велетенського принтера. До того ж повітря різало знайоме шипіння.
Ось кого я чув в алеї. Ехолокація дістає навіть туди. Мені пощастить, якщо мене не помітять.
Та страх приглушувало бажання. Воно гнало його вперед не задумуючись над вчинками.  Затягнувся ЖЄ порошком й рушив в сторону відділку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4056560993195 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …