Сонячне молозиво, що протікало крізь щілини у віконних ставнях, стікало золотавими прутами клітки, де копирсалась синиця, а потім густими краплинами розбивалось об задубілу шкіру підлоги, де бруд влаштовував оперу в головній ролі з термітами. Смоляним дзьобиком чистила пір’ячко, вловлювала кожен звук за дверима з облущеною зеленою фарбою. Легке тремтіння зводило маленький розум на край глибокої прірви зарощеної вологим мохом, що обрамлював власну корону пелюстками жаху. Срібні крила звуку розправились на повну, несучи із собою хвилю видінь. Видінь Атея.
Чоловік сидів в ареалі порваних думок, що злетілись до нього духом Харона, котрий шептав йому на вухо отруйний нектар про те як зрада відкриває очі на істину. Він слухав його, а руки плели нитки складної праці.
Праці над створенням душі.
Душі, руками грішного.
Грубо збитий стіл дихав потрісканою поверхнею, що покривалась застиглим морем робочого мастила. На гребнях зеленою піною зміїлись залишки від доріжок ЖЄ. Одну з яких тільки що скінчив Атей. Сльози, мертвими зародками медузи стікали блідими щоками й осідали дітьми Нептуна між пальцями правиці, що втискалась усім єством у стіл, намагаючись полегшити судоми від наркотику. Речовина запалила піч згаслої крові й полум’я життя примусило чоловіка взятися за роботу, що звисала над ним холодним каменем. Очі піднялися в гору й жадібно ковтали макет його дітища. Паростки роботи мали на собі лише дрібні деталі, що лежали безладно на столі між інструментами для ювелірної роботи. Та він й не цурався ролі м’ясника, коли було потрібно грубу силу перетворити в пелюстки краси.
Якраз працював над кістю правиці. Стикав обережно невеличку долоньку, ніби боявся розтрощити її на уламки нефриту, що мав безжально впиватись у пори. Та це лиш хвора фантазія намагались гавкати із закутків чорного ходу.
Атей прискалив око й лінзотримач в шкіряній оправі над очницею автоматично замінив скло на мертву сітчатку фалкана. Зображення крізь механізм вигравало чорним світлом, що допомагало підкреслити місця де мали проходити шви круціних ниток.
Пінцет якраз затискав лусочка нігтя вказівного пальця, коли несподіваний дзвінок споров живіт затхлого повітря кімнатки, що просочувалось ртуттю крізь шпарини у ставнях. Атей стріпонувся від небажаного звуку й пінцет миттю послабив хватку. Ніготь сколихнувся риб’ячим снігом й плавно опустився під стіл, ховаючись у в’язкій тіні ніжки стільця. Очі чоловіка простежували кожний його рух, немов це було ведіння палаючої зірки, що мало знаменувати кінець старому й початку нової ери…
- Слухаю вас. – Потирав червоні від ЖЄ крила носу.
Пучки й досі смакували зелений порошок сонливими нейронами.
- Пам’ятаєш мене? – Голос скрипів немов у долонях піску, шепотів крізь призму пустелі.
- Не грай зі мною. – Відповів стомленим голосом. Без злоби. Без сарказму.
- Минулого разу був ввічливішим.
Атей проігнорував. Пісок вже засипав перетинки вух.
- Чого тобі треба?
- Мені потрібен ти. – Почувся низький сміх по ту сторону трубки.
- Не зараз. Я маю завершити справу.
- Я довго чекав. Твій час вичерпався Атею. І ти знаєш це.
- Дай мені трохи часу, зовсім небагато. – Байдужість смерділа із рота.
- Привід.
- Синиця.
- Синиця? – Зацікавленість зростала пожовклим листям в холодному небі.
- Так.
- Гаразд, - запала тиша, що вибухнула цифрами. – Місяць.
Атей скінчив розмову поклавши трубку. Рука відмовлялась відпускати її. Пальці стискали пластик, ніби намагались видавити апельсиновий фреш з полімерного єства. А потім важкою ходою вийшов з кімнати, потягши за собою блакитний сніг із фарби, коли двері замкнулись за його спиною. Робота впала на плечі мертвою білугою, тому залишався єдиний шлях для відновлення струн.
Кухня прийняла його в кавові обійми. Холодний напій гірчив у роті, але освіжав хворий розум до морозного крику. В кишені гострими кінчиками шкреблася стара запальничка, що ніколи не розлучалась з єдиною цигаркою. Вона тліла разом з дітьми часу, не кінчала самогубством від полум’я запальнички, а лише безпорадно смоктала збите повітря у кишені. Та не цього разу. Сьогодні Атей викурить дозу ціаніду в ім’я Калі. Жінки, чиє бажання та примха стискається у келих брудного вина, на дні якого у коматозі спочиває близьке майбутнє.
Дим шматував сиві груди на скляних барикадах голого вікна, коли потоки гарячого повітря виривались з гнилих альвеол Атейових грудей. Чоловік розглядав нестримний рій біомашин, що снував у сторону виробничих кварталів. Чорний морок у всій величі кидала фабрика по складанню душ. Ліберус Морті нафтою хлюпала в беззахисні зіниці, а той продовжував куштувати чорноту не маючи сил відвести погляд. Він бачив за стіною думок і пітьми бажане тіло із присмаком гіркого фіалкового трунку. Хтиві бажання осідали слизом на язик, просочувались разом з нікотином у вени, де низький тиск змішував опору для слабкого тіла, що клянчає продовження грамплатівки з наклейкою ЖЄ.
Бурчання живота змусило повернутись назад із світу Морфея. Ще раз затягнувшись цигаркою (попіл струшував на коричневий лінолеум) – потягнувся за чайником. Носатий ховався в окопі брудних склянок з під маринованих собачих язиків. Атей чомусь вважав їх за делікатес бідних, а склянки зберігав на кшталт тавра індивідуальності. З правиці не випускав тютюнову циклопку, що продовжувала плакати на пошрамовану долоню. Від болю різко стиснув зуби й цигарка полетіла у відкриту кватирку.
Ненавиджу курити. Бездарна трата грошей і часу.
Нігтем великого пальця зашкряботів по кришці запальнички, а потім впустив у кишеню.
Пусте черево холодильника показувало мені фак, та я не покладав надії відкопати в металевих кишках бодай щось їстівне. Лише за силіконовою мембраною, що палила очі іржавим кольором з дрібними капілярами, відкрився оазис для мого голоду. До банки маринованих собачих язиків прихилилась трійка курячих яєць. Маринад подав сигнал зжерти, навіть не смажачи, а от яйця били в ніс неприємним запахом.
Хм. Сіль усе заб’є…
Засмальцьована сковорідка заскреблось поверхнею плити. Першими Атей стратив язики. Ті зашипіли на соняшниковій олій салютуючи масними феєрверками. Наступними у бій ринулись курині яйця, котрі на диво виявились свіжими. Запах належав чомусь набагато неприємнішому, ніж пара тухлих незапліднених куриних яйцеклітин. Чомусь забороненому, потаємному. Та він забув. Нехай лежить під мохом часу і далі тліє згадкою.
А язики зашкварчали не на жарт й почали айсбергами натикатись на яєчню, що здіймалась достиглими жовтими чиряками. Один лопнув й густа рідина залила підрум’янені боки м’яса. Сіль кристалічним снігом задала темпу приготування й скоро дивна суміш з яєць та язиків покоїлась на самотній тарілці.
Має ще бути десь хліб.
Рука механічно зализала попелясте волосся назад. До тіла поверталась ЖЄ ломка. Атей не розумів, як декі душі можуть обходитись без ЖЄ. Навіть він, практично суцільна душа не витримує більше трьох днів. А зараз, коли Калі запропонувала роботу, термін скоротився до годин.
Хліб опинився на верхній поличці шавки коли плити. Запах від приготування досі літав по кухні, осідав на рецептори приємним додатком до його бідної трапези. Та нічого, думав чоловік, скоро все зміниться…Дуже скоро…
Атей їв руками. Алюмінієві вилки давно спали з горою немитого посуду, а новомодні біовилки з функцією автоматично пережовування він не міг терпіти.
Полудневе світло впало на стіл, коли інженер від бога облизував пальці, завершуючи трапезу. Від куріння відмовився, тому вирішив повернутись до незавершеної на сьогодні порції роботи. Не забув й погодувати синицю. Пташка якраз чистила пір’ячко. Раніше вона сідала йому на пальці, коли приходив її кормити, а зараз дивилась на нього вовком й пересідала в дальню частину клітки, ніби знала про що Атей розмовляла.
Пробач мене… Я мушу…
Зелені очі механіка не в змозі роздивлятись більше птаху опустились на долоні, які судорожно стискав й розтискав, намагаючись подолати цунамі із гніву та страху. З грудей вирвався натужний хрип. ЖЄ ломка посилювалась, що змусило задушити почуття. Атей ще раз глянув на синицю й сховався за обдертими дверима майстерні. Впав у старезне крісло мішком з кістами, переде тим затягнувшись порошком із ЖЄ. Крила носа знову набрякли й видавали ядучий зелений колір. На кістяк майбутньої душі навіть не глянув. Немов пришелепуватий вдивлявся в чорноту, що ховала від погляду фреску на стелі. Знав напам’ять кожний сантиметр зображення. Безлусковий змій обплітав оголене тіло жінки, здіймався вгору по ложбинкі між грудьми і вповзав живою стрілою у відкритий рот мертвого черепа, позбавленого плоті та шкіри. Виповзав із пустої очниці і скував із свого вузького тіло на маківці білу корону. Довгі мов пензлики пальці жінки правиці стискали гілочку верби. З гострих листочків стікали краплини крові, немов перестиглі зернята граната, що падали рікою до ніг жінки.
Йому схотіло побачити наживо фреску. Атей спрямував масляне світло лампи вгору. Золотиста плівка заповнила стелю живим морем із променів. Поверхня виявилась білим мармуром –залишки колишніх господарів відтоді, коли ще Атей дитям бавився в пісочницях Вітряного.
Пусті очниці вдивлялись у нього.
Безжально.
Жорстко.
Правдиво.
Гра тіней та світла зіграла свою роль, й Атею, здавалось, ніби череп отримав справжні очі. Він пестив їх поглядом, облапував кожний міліметр драглистого тіла в пошуках свої душевних мук. Власні очі дивились знизу на нього.
Він зрозумів, чому справа йде повільно і не в тій течії. У всьому винні очі. Точніше їх відсутність. Механік простяг вгору лівицю тягнучись до фрески й стиснув кулак, ніби хотів зловити очі.
Тепер він знав, чиї очі йому потрібні. Вуста розтяглись ликом блаженного. Все стало на свої законні місця.
Калі, я знайшов те, що шукав. Вони обрали мене і тепер я йду за ними. Очі Святослава чекають на мене.
