Жила у селі Мар’яна тихо-тихо. А що хата її була на пагорбку за селом, то й люди до неї не заходили і мало чули про неї. Працювала, як усі колись, на колгоспному полі. Була завше мовчазною. Про себе ніколи нічого не розповідала. Та й подруг не мала. Батько загинув, після того не стало й матері. Й залишилася вона самісінька на білому світі. Коли посватався до неї сільський гультіпака - кучерявий Степан, люди поговорили та й забули. До кого уже не сватався той Степан. Котрий вийшов чубом, але не вдачею. Дівчата знали про лихий його характер, про любов до оковитої. То й обминали десятою дорогою. Мар’яна ж не знала, а, може, й знала. Та посватався гарний, високий, кучерявий до сироти, вона душею й серцем прикипіла до нього…
А Степанові море по коліна. Посватався, взяли в старій церковці, що наче на коліна стала перед селом, шлюб. Сяк-так відсвяткували. І побігли дні за днями.
Ніхто не знав, що діється на тому горбку. Мар’яна приходила у неділю до церкви. Завше була тепер наглухо запнена терновою хустиною. Ніколи й ні з ким словом не перекинеться. Мужня жона. А що вона і в дівках не вирізнялася особливою балакучістю, завше трималася осторонь, то її і не займали. Степан до церкви приходив пізніше. Додому вони також йшли нарізно. Люди це помічали, жінки перешіптувалися. А в селі, що знає кум, то знає і кумова жінка, а вже від неї і все село.
Аж нараз загомоніли всі враз. Бо через півроку після шлюбу, коли у Мар’яни вже помітно округлився животик, Степан на світанку вийшов з хати удовиці Параски. Вдвічі старшої за нього. Жінки й Парасці дошкуляли: мовляв чорт ложку меду поклав, що прилип так до неї Степан….
Мар’яна ж щонеділі приходила до церкви, тихенько стояла у кутку, молилася перед чудотворним образом Богородиці, до якого з усіх сіл та містечок стікалися прочани. Нікого ні про що не розпитувала і їй ніхто нічого не розповідав. Мовляв: знала, за кого йшла.
Коли ж не прийшла одну, другу неділю до церкви, то люди й не помітили. Виявилося, народила сина. Про це розповів комусь Степан. Мар’яна ж на якийсь час взагалі випала з життя села. Поралася на городі, доглядала худобу, косила, збирала врожай. Невідомо на кого залишала немовля в хаті. Скрізь сама. Не було видно коло неї великих гараздів. Та нікому не скаржилася ні на що. Не нарікала. Як не намагалися сільські молодиці щось вивідати чи, навпаки, щось розповісти Мар’яні, вона усе сприймала спокійно.
-Степан ночував знову у Параски..
-Його то справа.
-Степан п’є та гуляє, а ти сама горбишся на тому полі.
-Він дорослий. Бог йому так само розум дав, як кожній людині.
Так і не змогли цікаві жінки нічого почути, не змогли нічого взяти з того вивідування. Та й перестали цікавитися. Чоловіки ж відмахувалися від тих розмов, мовляв, Адам в раю жив , та й то согрішив. Жінки не барилися з відповіддю: аякже, Адам з’їв кисличку, а у всіх оскома на зубах. А тут свій, у селі, від кисличок не відходить.
Степан же, як пани на море, на якийсь місяць повертався до Мар’яни. І знову пускався берега.
Народила Мар’яна чотирьох синів. Опікувалася ними сама. Сама обшивала, сама думала, чим би нагодувати. Сини ледь спиналися на ніжки, як уже ставали поруч з матір’ю. Як могли, підсобляли у нелегкій сільській вічній роботі. Разом копали грядки, разом картоплю садили, разом з матір’ю на буряках від світанку до вечора сапою махали. Були ж, як і Мар’яна, тихі, спокійні, привітні. До церкви ходили щонеділі і добре вчилися.
За усі ці літа ніхто не почув ані від них, ані від Мар’яни жодного слова про поганого чоловіка, батька невдатного , чи про нелегке життя.
Степан тим часом перебрався до села. То в тієї удовиці поживе, то в тієї. Як починалася важка весняна робота пропадав десь у місті. Повертався під зиму, худий, обірваний і знову приставав десь у прийми. Баби старі плювали вслід: мовляв, псові очі, а чортові душу запродав. А він, як говориться: нашим очам не перший базар: гірше було та перелупали. Так і сиділо лихо, то голосно, то тихо.
І раптом – наче щось вибухнуло в селі. Заговорили, загомоніли. Сталося так, що класна керівничка найменшенького зайшла познайомитися з Мар’яною, одне, що начулася про неї, як про найбільшу дивачку, а друге – талановита була дитина той Павлик. Хотіла переконати жінку, що дитина мусить вчитися музики. До того жодна вчителька чи вчитель не видиралися на той горб, то й Мар’яна не звикла до відвідин.
Чистеньке подвір’я зустріло гостю. Багато квітів, простих, але таких любих кожному серцю космей, в селі їх називали циганочками, тарільцями, нагідки маленькими сонечками аж сяяли, пригиналися до землі важкі жоржини і вицигикували на соняшникових тарелях горобці.. Якийсь дивний спокій охопив молоду жінку, коли вона ступила на те подвір’я, коли переступила поріг. Домоткані доріжки, які нині можна знайти лише в музеях, бігли до ліжок, прикритих чистенькими вишиваними покривалами. На них подушки, гаптовані квітами білими…
-Де вона заполочі такої білої набрала? – подумала ще вчителька, коли з маленької кухні вийшла жінка. Високі брови, під білою хустинкою коси, викладені віночком, добрі очі.
Тихо і мирно пливла бесіда. Мар’яна більше слухала, кивала головою, погоджуючись, що хлопцеві треба вчитися, розповідала, які пісні люблять вечорами співати її сини.
Аж тут відчинилися двері і ввійшов, заточуючись, Степан. Був брудний і п’яний. Господиня перепросила вчительку, а та чомусь не знайшла в собі сил раптом встати, попрощатися. І стала свідком дивної сімейної сцени. Мар’яна внесла теплої води, щоб чоловік-гуляка помився. Налила в миску пахучого борщу, накраяла хліба і припросила його до столу. Ще й вчительку намагалася нагодувати, але та навідріз відмовилася.
Коли Степан наївся, зайшли старші сини. Роззули батька і поклали на чисте ліжко. Ще й прикрили благеньким покривалом, щоб не змерз . Мар’яна подякувала синам, підійшла до ліжка, поправила під п’яним подушку і той захропів.
Вчителька довго не могла спромогтися щось вимовити. Нарешті:
-Але ж він вам не допомагає. П’є, гуляє. Як ви можете все пробачити, покласти його на чисту постіль? Чи ж ви цілком не маєте гордості? Та жодна жінка такого волоцюгу навіть у хату б не пустила, а ви…
-Пані, він мій чоловік, я перед Господом поклялася його любити, приймати і в горі, і в радості. А це його сини. Допоки він і ми на цій землі, будемо його любити. Він чинить не так, як би нам хотілося, та ми нічого змінити не в силі. На все Божа воля. Чомусь він дав нам таке випробування.
Йшла вчителька до села і то дивувалася, то аж кипіла від люті. Так хотілося їй повернутися і скинути те одоробло з ліжка, наговорити йому купу всякого, та й жінку не пошкодувати. Хто стає вівцею, того вовк з’їсть. Тут святий на святого часом скривиться, а вона хоч тобі що. Діти те все бачать. Те все терплять. Якими виростуть?
Коли розповіла про побачене колегам, довго-довго вчительська німувала. Аж поки хтось мовив, прорізавши тишу важку: «Та вона ж свята, та жінка »…
-Коли оглянулася я на той горб, що вже ховався у темряві, над ним сяяли вогні. Ніби зорі опустилися, - продовжила вчителька. - Так дивно і гарно.
Всі мовчали. Лише старий вчитель географії , звівши очі до стелі, прорік :
-То вогні святого Ельма...
Отак звичайна проста жінка, яку усі називали дурною Мар’яною, яка не кінчала наук високих, з далекого і глухого горба, де навіть дротового радіо не хотіли протягнути, дала урок великої людяності і справжньої християнської любові усьому селу.
Але збіг вік – як одна година. Мар’яна той вік прокалатала гірко, як у ніч вклала. Ніхто не може світа пережити. Не стало жінки. Збігли і для Степана годки, що нюхали квітки. І його вік минув, як батогом ляснув. Присів на тім горбі. Щодня бачать його на цвинтарі. Намагається кожного зупинити, про Мар’яну розповісти, кається – не може перекаятися. Все про велику і світлу душу жінки, котру все життя обманював, котру не беріг, не шанував, говорить. Котру аж тепер оцінив. Коли літа його, як вітри, пішли світами. Кажуть, що працює нині важко, вже й онуків доглядає. На честь Мар’яни капличку будує… На тому горбі за селом…
