Утекти б кудись, де мене вже ніхто ніколи не знайде... У джунглі Амазонки, чи як Ґоґен на Таїті. До речі в того теж не було академічної освіти... Бодай в якусь закинуту гірську колибу. Писав би там етюди, а опісля продавав на вернісажі. В художній школі не останній учень... Ситуація патова - Ореста за жорстоку бійку та прогулювання уроків виключили з випускного, одинадцятого класу. Головне ж про це дізнався батько. Тепер точно приб'є!
У юнака був чималий досвід втеч. Тікати з дому почав із класу сьомого, відколи з друзяками почали прогулювати уроки. Тоді про це дізнавались батьки. З мамою іще нічого - можна було домовитись, батько ж бив смертним боєм, поки не впісювався. Тому й тікав. Спочатку на пару ночей, потім вольниця сподобалась, міг тікати просто, аби підтримати комусь компанію. Так поступово став фаховим "сачкістом". Могли тікати з Ігорем на пару аби лишень знайшли прихисток на ніч, а компанія коли збільшувалась, то опришкувати можна було до безконечності, поки не знаходили батьки, чи міліція, яку підключали до пошуків.
В стані зацькованого звірка, який ладен уже перестрибнути навіть через прапорці, його й застав Рись. Хоча був він із їхнього двору, хлопця сторонилися, а й побоювалися. По-перше був старший. По-друге тільки-но вийшов з колонії. Орестові батьки заборонили йому навіть наближатися до нього. Та він й сам не конче прагнув. Надто вже диким був той Рись. Непогамовний у люті. Ходив з фінкою й не задумуючись пускав її в хід. За це й в колонію загримів. Через те, що вгледівши його не прошмигнув, як звикло, у під'їзд, неабияк здивувало Рися. Відчитав на Орестовій мармизі безпросвітну байдужість та розчарування життям, посміхнувшись зупинився. Мов у старого друзяки розпитав у чім річ. Можливо через те, що побачивши його, Орко в глибині серця таки злякався, бо ніколи не тримав душу на усі вітри відкриту, та тут в одну мить все йому й виклав. Обійняв за плечі хлопця, що так і не зумів побороти внутрішніх дрижаків, Рись промовив:
- Поконаєм на вечірку, якої ти в житті не бачив. Можна і в нашому місті втекти та так далеко, що й сам себе не знайдеш... Дискотека була непривабна, в новому районі. В барі якісь допотопні, алюмінієві столи під стать їм і крісла. Та й на столах нічогіськи окрім "Пепсі". Ні тобі "Ром-Коли", ні "Джин-Тоніка", до яких Орест вже звик. Та диво - компанія, що сиділа за столом, була надзвичайно веселою, й не просто веселою, а збуджено радісною, якби тільки що виграли мільйон в лотерею. Орестові теж налили "Пепсі", хоча ніколи не був фанатом ні "Пепсі", ні "Коли", смоктав, оскільки нічого іншого на столі не було, Не пам'ятає, чи й в'їхав у суть їхньої розмови, та за якийсь час сміявся безтурботно, як і вони. Кудись відлетіла тривога, що муляла його зболіле серце. Так легко на душі йому іще ніколи не було. Барви світу змінились на більш яскраві, соковиті, веселі. Відчувши справжній кейф, зрозумів, що є стовідсотковий спосіб бодай тимчасово позбутися проблем і сумних думок.
За сусіднім столиком в компанії старших хлопців веселилась Надійка - дівчина із його школи, тільки з паралельного класу, в яку давно, але безнадійно був закоханий. Серце йойкало, коли бачив її червоний велосипед біля школи чи магазину... Красуня, до якої підійти боявся - переможниця олімпіад з фізики (про яку мав дуже приблизне уявлення!), й англійської мови!!! Про що, здавалось, йому говорити з такою цяцею? Та зараз навіть не замислюючись підійшов до їхнього столику.
- Ти мене впізнаєш? - запитав безпардонно посуваючи хлопця, що сидів біля неї. Глянула на Ореста своїми брильянтовими палаючими очицями й нараз пестливо обійняла його за шию:
- Звичайно впізнаю, Орцуню! Обвів рукою її тоненький стан й зашепотів.
- Чи не в казці ми? Іще годину тому жити не хотілось - праг тікати на білі ведмеді чи в обійми крокодилів.... А тут небесні діви мене пестять...
Засміялась весело, той сміх виривався нестримно, невгамовно, мов піна з вогнегасника, вкривав собою усе навкруги роблячи буденні речі, столи, алюмінієві обтягнені цератою крісла невпізнане гарними. Врешті мовила, навіть не мовила, просокоріла, чи навіть проспівала:
- Це поглиблення сприйняття. Реімпринт. Знаєш англійську?
- Не аж так, - відповів без тіні ніяковості.
- Те, що ти збагнув до сьогоднішнього дня, - тоном відмінниці, що на зубок вивчила урок, - рецитувала Надійка, - витісняється новим сприйняттям, що набирає нових контурів. Тямиш?
- Проникливо заглядала йому в очі:
- Несподівано набуває зовсім іншого значення. Усе, пізнане в минулому, усе так зване "знання" немає для тебе жодного значення. Розумієш? Бачиш нові для себе можливості, яких раніше навіть не усвідомлював.
Орест вражено дивився на Надійку. В її розквітлі, мов весняна кремена очі, із закрученими, кучерявими віями. Тонкий продовгастий носик з красивими, шляхетно вирізьбленими ніздрями. Ідеальні пропорції обличчя робили її надзвичайно витонченою панною. Не особливо гарною, а саме витонченою. Та, можливо, річ навіть не в тому, що до неї, скільки пам'ятає, тягнулись хлопці. Усі, хто лиш дотикався її бодай поглядом, тягнувся за нею, як тягнеться весняний мед за ложкою. Був у ній якийсь незбагненний магнетизм, притягальна сила. Мусить оте все їй зараз розповісти, відкрити! З певністю це бачить лише він, в цю дивовижну, фантастичну хвилину. Він, що не відпускав від себе її очей, враз злякався - видалося хлопцеві, що Надійка нараз ніби вислизнула в паралельний світ - її погляд затуманився і вже не зосереджувався на Орестові, чи на будь-кому іншому. Чи й бачила його зараз? Ухопив її за руку, аби невидимі сили не затягли її у вир. Скривилась:
- Робиш мені боляче... Він умить відпустив. Дяка Богу, сама у себе повернулась...
- Ну як тобі воно? - підійшовши порушив його ідилію Рись.
- Що це було? - в свою чергу запитав розслаблений Орест.
У відповідь Рись лише скептично, з погордою посміхався.
- Уже не хочеш тікати кудись далеко? - під'юджував збентеженого хлопця.
- Що там намішано? - Орест потрусив пляшкою з "Пепсі". Не сумнівався - саме звідтам прийшла ця легкість.
- Лови кейф, лапай дівочку, й не задавай дурних запитань, - розкуйовдивши Орестові чуприну, злегка похитуючись почвалав у бік своєї компанії Рись. Навіщо справді задає такі наївні, такі дитячі запитання? Вони - якась особлива каста. Не такі, як усі. Здавались йому набагато дорослішими за усіх його однокласників разом узятих. Бо ж на обличчях їхніх виписана якась незбагненна таїна. Їхні очі бачать значно далі ніж його. Вони пізнали вищу мудрість: навіщо постійно за чимось ганятись, коли можна спокійно сидіти і жити своїм внутрішнім життям?..
Хлопчина знову хильнув чудодійного напою й хвиля надзвичайної легкості здійняла його на свій гребінь. Немилосердно гарна Надійка куснула йому мочку вуха й стала нашіптуючи малювати якісь чудодійні еротичні картини, причому такі дотикально яскраві, що нічим не відрізнялись від реальності, були кращі за реальність.
- Пішли звідси! - запропонував Орест так само пошепки, бо, здавалось не витримає тієї казкової розкоші відчуттів.
Вони обіймались й безперестанку цілувались в Залізних водах. Той невеличкий, хіба найменший у Львові парк, перетворився у справжні джунглі, й вони завзято долали їх намагаючись вирватись з тих вічнозелених хащ. Врешті вийшли в район якихось висотних (як на Львівські стандарти), будинків. Тобто, вони все ще були в парку, а будинки простромлювали небо. Обійнялись дуже міцно і враз ніби піднялись над усім цим кварталом. Високо над землею над суєтою і вовтузінням тих, кого через кілька годин будильники мобілок піднімуть для нового трудового дня.
Надійка шептала йому прямо в ушко:
- Я така щаслива, від того, що зустріла тебе, віриш? Мене ніхто так не розумів як ти... Чуєш? Ніхто! - слова ці звучали, мов звуки органу з костелу Марії Магдалини.
Що вона мала на увазі? Що знала про нього? Зрештою, кому потрібно уточняти такі дрібниці? Вона його кохає! Дівчина - що іще вчора була недосяжною мрією... Хіба не дивовижний, не прекрасний цей світ?
***
Додому прийшов на світанку. Не тінню, як завше, ковзнув коридором. Чомусь навіть гадки не мав, що мав би ховатися. Зашпортався в коридорі На гамір в коридорі вибігла мати, яка звісно ж не спала, очікуючи сина. Притулила пальця до вуст, замахала руками мов сполохана птаха:
- Тихіше! Тата розбудеш...
На обличчі Ореста блукала посмішка. - Цікаво, хто з них двох його більше боїться? Вона боїться за мене - проривається думка. Ніжність якою був виповнений усю цю ніч, скеровує на маму.
- Мамусю, все добре, усе чудово, - пригортається до неньки.
Та на якусь мить німіє.
- Ти п'яний, синку?
Орест сміється. Хухає на неї:
- Бачиш, тверезіших не буває!
Мати не заспокоїлась. Та все ж недовірливо похитує головою:
- Щось з тобою не те...
- Я щасливий, мамо. Просто дуже і дуже щасливий. Чула про таке почуття? Орест намагається щось сказати, натомість лиш розмахує руками.
- Чого пурхаєш по хаті, як та міль? - відчиняє з кімнати двері батько. Мати зіщулилась, очікуючи злих слів, а то й ударів, що мали упасти на синову, та й її голови.
- Я щасливий, таточку... - з тією ж добродушною, беззбройною посмішкою підкотився до батька. Видати той теж сторопів - звик, що його вигляд має будити в домашніх пострах, а тут... Повернувся до дружини - обличчя його перетворилося в суцільний знак питання.
- Каже, що щасливий, - просокоріла та.
- Я закохався! - далі щасливо посміхався Орест. Якби ви бачили мою Надійку...
- Це все твоя робота! Розбестила синочка, мати! Я б помер від сорому в його роки казати про таке батькові! Геть з моїх очей! - попрямував у ванну. Мати затягла Ореста в його кімнату, й силоміць втиснула у ліжко, прикриваючи рукою рота, який посміхався і намагався проголосити щось дуже й дуже важливе... Материнське ж серце розривалося: "Що я знаю про свою дитину?" - гризла зажура, - можливо в нього з тією Надійкою далеко зайшло, що мов несповна розуму від щастя? Вони, молоді, тепер такі ранимі, такі ніби без комплексів, та чула від подруг, як по різному закінчуються ті ранні закоханості.
- Синочку, любий мій, ти тільки не тікай. Нікуди більше не тікай! Тато, він не битиме. Нічого він з тобою не зробить...
- Не хвилюйся! Не буду, мамусю, - запевняв, а в голосі бриніла ніколи раніше не чута в інтонаціях сина доброта.
- Це ти зараз правду кажеш, синку? - запитувала, погладжуючи таке дороге синове обличчя.
- Навіщо постійно тікати, за чимось ганятись, коли можна спокійнісінько сидіти і жити своїм внутрішнім життям? - Орест хіба не промовив ті слова уголос? Чому тоді в матері такий розгублений, такий переляканий вигляд? Чи таки промовив?...
Мати й сама не знала, що так раптово злякало її в поведінці сина. Говорив якимись чужими словами.
- Що з тобою, дитино моя?
- Це... намагався повторити почуте від Надійки слово, та воно чомусь не приходило. Врешті згадав:
- Реімпринт...
- Що воно таке, сину? - допитувалась стривожена мати. Та син вже відлітав у володіння Морфея. Слова доносились уже звідтам, із пограниччя:
- Це довго пояснювати, особливо, коли не знаєш англійської мови...
Блаженна посмішка блукала на Орестовому обличчі - він спав.
