Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43981
Рецензій: 85720

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

РЕІМПРИНТ (1).

© Юрій Кирик, 23-01-2015
Утекти б кудись, де мене вже ніхто ніколи не знайде... У джунглі Амазонки, чи як Ґоґен на Таїті. До речі в того теж не було академічної освіти... Бодай в якусь закинуту гірську колибу. Писав би там етюди, а опісля продавав на вернісажі. В художній школі не останній учень... Ситуація патова - Ореста за жорстоку бійку та прогулювання уроків виключили з випускного, одинадцятого класу. Головне ж про це дізнався батько. Тепер точно приб'є!

У юнака був чималий досвід втеч. Тікати з дому почав із класу сьомого, відколи з друзяками почали прогулювати уроки. Тоді про це дізнавались батьки. З мамою іще нічого - можна було домовитись, батько ж бив смертним боєм, поки не впісювався. Тому й тікав. Спочатку на пару ночей, потім вольниця сподобалась, міг тікати просто, аби підтримати комусь компанію.  Так поступово став фаховим "сачкістом". Могли тікати з Ігорем на пару аби лишень знайшли прихисток на ніч, а компанія коли збільшувалась, то опришкувати можна було до безконечності, поки не знаходили батьки, чи міліція, яку підключали до пошуків.

В стані зацькованого звірка, який ладен уже перестрибнути навіть через прапорці, його й застав Рись. Хоча був він із їхнього двору, хлопця сторонилися, а й побоювалися. По-перше був старший. По-друге тільки-но вийшов з колонії. Орестові батьки заборонили йому навіть наближатися до нього. Та він й сам не конче прагнув.  Надто вже диким був той Рись. Непогамовний у люті. Ходив з фінкою й не задумуючись пускав її в хід. За це й в колонію загримів. Через те, що вгледівши його не прошмигнув, як звикло, у під'їзд, неабияк здивувало Рися. Відчитав на Орестовій мармизі безпросвітну байдужість та розчарування життям, посміхнувшись зупинився. Мов у старого друзяки розпитав у чім річ. Можливо через те, що побачивши його, Орко в глибині серця таки злякався, бо ніколи не тримав душу на усі вітри відкриту, та тут  в одну мить  все йому й виклав. Обійняв за плечі хлопця, що так і не зумів побороти внутрішніх дрижаків, Рись промовив:

- Поконаєм на вечірку, якої ти в житті не бачив. Можна і в нашому місті втекти та так далеко, що й сам себе не знайдеш... Дискотека була непривабна, в новому районі. В барі якісь допотопні, алюмінієві столи під стать їм і крісла. Та й на столах нічогіськи окрім "Пепсі".  Ні тобі "Ром-Коли", ні "Джин-Тоніка", до яких  Орест вже звик. Та диво - компанія, що сиділа за столом, була надзвичайно веселою, й не просто веселою, а збуджено радісною, якби тільки що виграли мільйон в лотерею. Орестові теж налили "Пепсі", хоча ніколи не був фанатом ні "Пепсі", ні "Коли", смоктав, оскільки нічого іншого на столі не було, Не пам'ятає, чи й в'їхав у суть їхньої розмови, та за якийсь час сміявся безтурботно, як і вони. Кудись відлетіла тривога, що муляла його зболіле серце. Так легко на душі йому іще ніколи не було. Барви світу змінились на більш яскраві, соковиті, веселі. Відчувши справжній кейф, зрозумів, що є стовідсотковий спосіб бодай тимчасово позбутися проблем і сумних думок.

За сусіднім столиком в компанії старших хлопців веселилась Надійка - дівчина із його школи, тільки з паралельного класу, в яку давно, але безнадійно був закоханий. Серце йойкало, коли бачив її червоний велосипед біля школи чи магазину... Красуня, до якої підійти боявся - переможниця олімпіад з фізики (про яку мав дуже приблизне уявлення!), й англійської мови!!! Про що, здавалось, йому говорити з такою цяцею? Та зараз навіть не замислюючись підійшов до їхнього столику.

- Ти мене впізнаєш? - запитав безпардонно посуваючи хлопця, що сидів біля неї. Глянула на Ореста своїми брильянтовими палаючими очицями й нараз пестливо обійняла його за шию:
- Звичайно впізнаю, Орцуню! Обвів рукою її тоненький стан й зашепотів.

- Чи не в казці ми? Іще годину тому жити не хотілось - праг тікати на білі ведмеді чи в обійми крокодилів.... А тут небесні діви мене пестять...

Засміялась весело, той сміх виривався нестримно, невгамовно, мов піна з вогнегасника, вкривав собою усе навкруги роблячи буденні речі, столи, алюмінієві обтягнені цератою крісла невпізнане гарними. Врешті мовила, навіть не мовила, просокоріла, чи навіть проспівала:

- Це поглиблення сприйняття. Реімпринт. Знаєш англійську?

- Не аж так, - відповів без тіні ніяковості.

- Те, що ти збагнув до сьогоднішнього дня, - тоном відмінниці, що на зубок вивчила урок, - рецитувала Надійка, -  витісняється новим сприйняттям, що набирає нових контурів. Тямиш?

- Проникливо заглядала йому в очі:

- Несподівано набуває зовсім іншого значення. Усе, пізнане в минулому, усе так зване "знання" немає для тебе жодного значення. Розумієш? Бачиш нові для себе можливості, яких раніше навіть не усвідомлював.

Орест вражено дивився на Надійку. В її  розквітлі, мов весняна кремена очі, із закрученими, кучерявими віями. Тонкий продовгастий носик з  красивими, шляхетно вирізьбленими ніздрями. Ідеальні пропорції обличчя робили її надзвичайно витонченою панною. Не особливо гарною, а саме  витонченою. Та, можливо, річ навіть не в тому, що до  неї, скільки пам'ятає, тягнулись хлопці. Усі, хто лиш дотикався її бодай поглядом, тягнувся за нею, як тягнеться весняний мед за ложкою. Був у ній якийсь незбагненний магнетизм, притягальна сила. Мусить оте все їй зараз розповісти, відкрити! З певністю це бачить лише він, в цю дивовижну, фантастичну хвилину. Він, що не відпускав від себе її очей, враз злякався - видалося хлопцеві, що Надійка нараз ніби вислизнула в паралельний світ - її погляд затуманився і вже не зосереджувався на Орестові, чи на будь-кому іншому. Чи й бачила його зараз? Ухопив її за руку, аби невидимі сили не затягли її у вир. Скривилась:

- Робиш мені боляче... Він умить відпустив. Дяка Богу, сама у себе повернулась...

- Ну як тобі воно? - підійшовши порушив його ідилію Рись.

- Що це було? - в свою чергу запитав розслаблений Орест.

У відповідь Рись лише скептично, з погордою посміхався.

- Уже не хочеш тікати кудись далеко? - під'юджував збентеженого хлопця.

- Що там намішано? - Орест потрусив пляшкою з "Пепсі". Не сумнівався - саме звідтам прийшла ця легкість.

- Лови кейф, лапай  дівочку, й не задавай дурних запитань, - розкуйовдивши Орестові чуприну, злегка похитуючись почвалав у бік своєї компанії Рись. Навіщо справді задає такі наївні, такі дитячі запитання? Вони - якась особлива каста. Не такі, як усі. Здавались йому набагато дорослішими за усіх його однокласників разом узятих. Бо ж на обличчях їхніх виписана якась незбагненна таїна. Їхні очі бачать значно далі ніж його. Вони пізнали вищу мудрість: навіщо постійно за чимось ганятись, коли можна спокійно сидіти і жити своїм внутрішнім життям?..

Хлопчина знову хильнув чудодійного напою й хвиля надзвичайної легкості здійняла його на свій гребінь. Немилосердно гарна Надійка куснула йому мочку вуха й стала нашіптуючи малювати якісь чудодійні еротичні картини, причому такі дотикально яскраві, що нічим не відрізнялись від реальності, були кращі за реальність.

- Пішли звідси! - запропонував Орест так само пошепки, бо, здавалось не витримає тієї казкової розкоші відчуттів.

Вони обіймались й безперестанку цілувались в Залізних водах. Той невеличкий, хіба найменший у Львові парк, перетворився у справжні джунглі, й вони завзято долали їх намагаючись вирватись з тих вічнозелених хащ. Врешті вийшли в район якихось висотних (як на Львівські стандарти), будинків. Тобто, вони все ще були в парку, а будинки простромлювали небо. Обійнялись дуже міцно і враз ніби піднялись над усім цим кварталом. Високо над землею над суєтою і вовтузінням тих, кого через кілька годин будильники мобілок піднімуть для нового трудового дня.

Надійка шептала йому прямо в ушко:

- Я така щаслива, від того, що зустріла тебе, віриш? Мене ніхто так не розумів як ти... Чуєш? Ніхто! - слова ці звучали, мов звуки органу з костелу Марії Магдалини.
Що вона мала на увазі? Що знала про нього? Зрештою, кому потрібно уточняти такі дрібниці? Вона його кохає! Дівчина - що іще вчора була недосяжною мрією... Хіба не дивовижний, не прекрасний цей світ?

***

Додому прийшов на світанку. Не тінню, як завше, ковзнув коридором. Чомусь навіть гадки не мав, що мав би ховатися. Зашпортався в коридорі На гамір в коридорі вибігла мати, яка звісно ж не спала, очікуючи сина. Притулила пальця до вуст, замахала руками мов сполохана птаха:

- Тихіше! Тата розбудеш...

На обличчі Ореста блукала посмішка. - Цікаво, хто з них двох його більше боїться? Вона боїться за мене - проривається думка. Ніжність якою був виповнений усю цю ніч, скеровує на маму.

- Мамусю, все добре, усе чудово, - пригортається до неньки.
Та на якусь мить німіє.

- Ти п'яний, синку?
Орест сміється. Хухає на неї:

- Бачиш, тверезіших не буває!

Мати не заспокоїлась. Та все ж недовірливо похитує головою:

- Щось з тобою не те...

- Я щасливий, мамо. Просто дуже і дуже щасливий. Чула про таке почуття? Орест намагається щось сказати, натомість лиш розмахує руками.

- Чого пурхаєш по хаті, як та міль? - відчиняє з кімнати двері батько. Мати зіщулилась, очікуючи злих слів, а то й ударів, що мали упасти на синову, та й її голови.

- Я щасливий, таточку... - з тією ж добродушною, беззбройною посмішкою підкотився до батька. Видати той теж сторопів - звик, що його вигляд має будити в домашніх пострах, а тут... Повернувся до дружини - обличчя його перетворилося в суцільний знак питання.

- Каже, що щасливий, - просокоріла та.

- Я закохався! - далі щасливо посміхався Орест. Якби ви бачили мою Надійку...

- Це все твоя робота! Розбестила синочка, мати! Я б помер від сорому в його роки казати про таке батькові! Геть з моїх очей! - попрямував у ванну. Мати затягла Ореста в його кімнату, й силоміць втиснула у ліжко, прикриваючи рукою рота, який посміхався і намагався проголосити щось дуже й дуже важливе... Материнське ж серце розривалося: "Що я знаю про свою дитину?" - гризла зажура, - можливо в нього з тією Надійкою далеко зайшло, що мов несповна розуму від щастя? Вони, молоді, тепер такі ранимі, такі ніби без комплексів, та чула від подруг, як по різному закінчуються ті ранні закоханості.

- Синочку, любий мій, ти тільки не тікай. Нікуди більше не тікай! Тато, він не битиме. Нічого він з тобою не зробить...

- Не хвилюйся! Не буду, мамусю, - запевняв, а в голосі бриніла ніколи раніше не чута в інтонаціях сина доброта.

- Це ти зараз правду кажеш, синку? - запитувала, погладжуючи таке дороге синове обличчя.

- Навіщо постійно тікати, за чимось ганятись, коли можна спокійнісінько сидіти і жити своїм внутрішнім життям? - Орест хіба не промовив ті слова уголос? Чому тоді в матері такий розгублений, такий переляканий вигляд? Чи таки промовив?...

Мати й сама не знала, що так раптово злякало її в поведінці сина. Говорив якимись чужими словами.

- Що з тобою, дитино моя?

-  Це... намагався повторити почуте від Надійки слово, та воно чомусь не приходило.  Врешті згадав:

- Реімпринт...

- Що воно таке, сину? - допитувалась стривожена мати. Та син вже відлітав  у володіння Морфея. Слова доносились уже звідтам, із пограниччя:

- Це довго пояснювати, особливо, коли не знаєш англійської мови...

Блаженна посмішка блукала на Орестовому обличчі - він спав.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

власне

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© kashtan, 20-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-01-2015

Розчарування життям

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга, 24-01-2015

ДИКИЙ СВІТ ЗЛА

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 24-01-2015

ДИКИЙ СВІТ ЗЛА

© Лідуня, 24-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 24-01-2015

Пастка

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Зоряна Зінь, 24-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 23-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 23-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 23-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 23-01-2015

"Юш не буде мамі ніґди так, як било перше"

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ольга Теодор, 23-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44269514083862 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Кліффорд Сімак «Резервація гоблінів»: Боротьба за знання
Кліффорд Сімак все зріле життя працював у газеті Мінеаполіса: спочатку як журналіст, потім — редактором …
Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …