Дорога вгору. Куди вона веде - не видно крізь туман. Сходинки здаються нескінченними. Ноги втомилися і все важче і важче підніматися.
Те, що можна повернути назад, навіть не спадає на думку. Сон цілком реальний. Відчувається свіжість прохолодного ранку в горах. Повітря пахне так, як буває тільки в місцях, де немає цивілізації.
Світанок, що завмер. Він тут завжди такий.
Йти все важче. За перила дерев'яних сходів триматися страшно, вони здаються такими старими. Дивитися вниз теж моторошно - там безодня.
Тиша стоїть така, що крутиться в голові. Дзвенить в скронях.
Пахне мохом і прілим листям.
Сходинок попереду, напевно, ще багато. Але в минулому сні Шлях був розпочатий не з підніжжя гори. І в позаминулому - теж... Це надає сил. Значить, мета ближча. Сьогодні буде пройдений відрізок, завтра - знову. Потім снитимуться інші сни, де я літатиму в небі або плаватиму в морі. А потім знову потраплю на ці сходи, які ведуть кудись. Куди? Я не знаю цього. Я нахиляюся і дивлюся на мох. Торкаюся до його долонею. Він вологий і прохолодний. Хочеться пити. Я дуже втомилася. Напевно, потрібно прокидатися. На сьогодні досить.
Вдень будуть звичайні повсякденні справи.
Але запах моху і туманного ранку буде зі мною весь день.
Уві сні завжди ранок - чому? Час там застиг в одній точці, сконцентрувався, причаївся. Секундна стрілка годинника завмерла, як перед стартом. Тому і тиша дзвенить в скронях. Тому що там, уві сні, немає часу.
А тут, не уві сні, де ми розмовляємо ні про що, метушимося, плачемо по дурницях і від горя, сміємося бездумно і голосно, час йде. І не просто йде - він мчиться і не залишає нам жодного шансу зупинитися! Стрілка на годиннику квапить: ти повинен зробити ще те і це! Ти не встигнеш, а завтра буде пізно! І ти квапишся разом із стрілкою і тільки коли сідає Сонце, розумієш - пройшов ще один день твого життя.
Коли-небудь сходинки зі сну приведуть до Мети. Вони ж не можуть бути нескінченними? Чи можуть? Адже це - Сходи в Небо…
