Володя Вольський повернувся додому раніше ніж о сьомій лише раз в житті. Там у затишному будинку, які прийняті у Вестгейті, став персонажем одного з сотень анекдотів, що так люблять розповідати на його батьківщині. В голові вченого навіть зринув образ якогось вуйка Зеника, що з завзяттям починає «Приходить якось чоловік додому, а там… Жінка з коханцем». Володі залишалось тільки тішитись, що він застав їх не за процесом, а пізніше, коли той чи то Андреа, чи то Міхаель вже збирався йти.
Отож, професор Вольський зробив собі чаю і спустився в осінній сад, де не росло жодного вічнозеленого. Англійці звикли до нестерпно міцного чаю і ще міцніших будинків. І рослини тут були міцними і швидко скидали листя, яке потім ніхто не смів палити. Бо що може бути краще, ніж така ось груба бруківка, кована лавочка, старезна дахівка, коли воно все покрите відмерлим листям? О, люди у Вестгейті знались на таких речах.
А Юлія Вольська, визирнувши у вікно через мереживні фіранки, подумала: «чорт, потрібно щось робити. Ніколи не думала, що він мене так любить. Сидить тепер, бідолаха, наче кінець світу вже настав». Вона вийшла на терасу і спробувала піти на контакт з чоловіком, як би непереконливо це не виглядало.
- Володя, давай поговоримо. Володя, давай будемо щось міняти, так не можна. Я дуже винувата, я все зламала, але спробуй зрозуміти мене. У тебе складна і, певно, важлива професія, і я завжди слідувала за тобою. Я кидала недороблену роботу, забувала майже вивчену мову і починала вчити нову. Я звикала до будь-яких кліматів і часових поясів. Це ти наукою займаєшся, а наука – вона і в Україні, і в Австралії, і в Канаді і в Швейцарії, і тут однакова, тільки платять по-різному. А я - юрист і кожного разу починала все спочатку . Але я готова була переїжджати знову і знову, мені важливо було знати, що тобі не холодно і не одиноко, що ти не забув про необхідність харчуватись через свою кляту науку, як то було у 2007. Але ж тепер – тепер ти наче зійшов з розуму. Йдеш швидше, ніж я прокидаюсь, приходиш пізніше, ніж я можу дочекатись. Твої очі – запальні, наче у прокаженого собаки, а щоки впалі, ніби у мерця. Ти сивієш, а тобі всього тридцять шість років, уві сні говориш про чужі планети і зірки, або зриваєшся від кошмарів. Нас обох скоро загубить ця твоя астрологія…
- Астрономія, - машинально поправляє Володя.
Юля зітхає і пробує підійти з другого боку. Щоки її вкриті червоними плямами, а горло болісно здавлюється, як завжди буває, коли закінчується наснага стримувати сльози і говорити.
- Я знаю, що твоя робота для тебе – пристрасть і сенс життя, з яким я ніколи не зрівняюсь. Але я всоте прошу: візьми відпустку. Давай провідаємо родину в Україні, або в Польщі, або в Угорщині. У нас так багато забутих по всьому світу друзів. Ми залишали їх, як військо залишало байстрюків, проходячи селами і маленькими містечками. Ти й так заробив вже стільки, що й нашим внукам і правнукам вистачить.
На цих словах професор Вольський болісно усміхається. Він стискає руку своєї дружини і примирливо промовляє:
- Гаразд, я більше не працюватиму. Нам дійсно пора спробувати пожати всі плоди, що ми насіяли.
І Юля Вольська щасливо біжить додому, щоб приготувати яку-небудь вечерю, а її чоловік залишається сидіти в саду. Він думає про численних своїх колег, що в цю ж секунду напиваються, колються, вішаються, стріляються, словом, сходять з глузду. Бо немає нічого страшнішого, ніж коли шукачеві правди вона врешті відкривається. Володя все життя воював за правду, покинув Україну, бо там її вкрай мало, та й та, що є, майже нікому не потрібна. Але цього разу Володі відсипали її надто багато. Зраду Юлі можна було б зрозуміти і, певно, забути, але чого не забудеш і не зрозумієш – так це про Камінь. Свого роду плід кохання – осколок, утворений внаслідок зіткнення двох інших. Тепер він рухається до них, рухається, наче бажає передати цей запал, цей полум’яний привіт з відкритого Космосу. Летить собі, як куля, випущена з ТТ, прямо у голову. Вони давно чекали на цей постріл. Всі ці астрофізики-фанати відкладали свої дослідження, збирались у конференц-залах, наче свідки Єгови, і чекали. Жодному з них не спало на думку, що, коли вистріл відбудеться, вони не захочуть знати, куди летить куля. За то тепер всі траєкторії прораховані, перераховані на кожному комп’ютері і вручну. І ось він, Володя, дізнавшись правду, опустив руки, і вперше в житті повернувся додому раніше, ніж о сьомій.
- Нехай так. Повернемось в Україну, останні тижні проведемо там. Туди правда завжди доходить в останню чергу.
