Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43641
Рецензій: 85047

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

КРИЛА ІКАРА

© Анізія, 21-01-2015
Він  плакав. Маленькі гострі плеченята здригалися. Довкола вирувало життя.   Сидів хлопчина коло  самісінького продуктового ринку в центрі міста.  Хтось  купував огірки,  яблука, хтось  помідори. Хтось торгувався, не розуміючи, чому ціни підскочили  так, що тепер долар  має їх наздоганяти.  І хоч люди не мають роботи, життя  подорожчала,  черги не поменшали.  Купують усе підряд так, ніби завтра цього  може не  бути. Народу стільки , що Ірина  заледве  протиснулася  через    рухливий натовп, що протікає  по старій   вузенькій вулиці, заставленій машинами з товаром, як  бурхлива ненаситна течія, готова змести все на своєму шляху.   У тому шумі ледь чутний   дитячий  плач.  Гамір, шум,  розмови,  нетерплячі гудки  клаксонів… Лементувала якась жінка: у неї щойно  витягнули з кишені гаманець.  
А він нічого не бачив.
На вигляд хлопчику  років дев’ять. Брудна курточка, така ж шапочка.  На ногах   розношені  кросівки. З усього видно – дитина вулиці.  Сидить на  картоні з ящиків.
-Чому плачеш? – запитала.
Розтирає брудними кулачками сльози і дивиться вовкувато:
-А вам що?
Потім,  придивившись і побачивши, що перед ним молода дівчина:
-Тобі то що?
І справді: що їй? Ось скільки народу, усі поспішають. Свята ще не закінчилися.  Щедрий вечір  наближається. Хоча на небі сонце і ані тобі хмаринки. Так гарно. Сонячно. Аж хочеться я жити. А тут те дитя. З очима кольору   не по зимовому  високого неба.
Як же  кинути його і  постаратися  забути?  Тому набирає номер мобільного  подруги:
-Я затримаюся ненадовго. Коли звільнюся, знайду  тебе.  
-Мені нічого, - до хлоп’яти. – Хочу тобі допомогти.
-Не треба мені допомагати. Та й не допоможете, - впевнено так.
-Як тебе звати?
Думає, чи відповідати. Або ж шукає, яке б ім’я назвати. Швидше друге.  
-Костя.
Стягує шапку з голови і витирає нею  сльози. Русяві кучері скуйовджені. Давно вони не бачили гребінця.
-Ти їв сьогодні? -  Ірині хочеться висипати на  голівку цю нечесану десятки подібних запитань. Та розуміє: хлопчик втече. Тому  виймає з торбинки пачку печива, яблуко і простягає йому.
-Не треба. У мене ще є гроші. –І зовсім по-дитячому: - Я заколядував аж двісті гривень.
-То й добре, що заколядував. Мамі, напевно, віддав?  Тому бери, поїж.
Бере несміливо.  Надкушує яблуко, спочатку витерши  його об поли брудної куртки.
-Не  знаю, де  мама. – І знову повні оченята сліз.
-Хтось же в тебе є?
-А вам, тобі  нащо? – дивиться недовірливо.
-Значить так, Костя чи не Костя. Бачиш – скільки  людей довкола? Хтось до тебе підійшов? Ні. Нема у людей часу. Та й сліз багато нині в житті. Тому, я пропоную так: розповідай, що трапилося. Тебе хтось образив?
-Ні.
-Чому ж тоді  плачеш?
Довго мовчить. Печиво  дбайливо  заховав до кишені. Яблуко їсть.
-Нікому не розкажеш?- І трішки помовчавши, доїдає квапливо яблуко. – Ангела вбили.
-Ангела? Якого ангела?
-Того, що був на святі ялинки. Він обіцяв знайти мою маму.  І дав мені  образочок.
Ірина гарячково згадує, чи були якісь повідомлення про вбивства у ці дні. Ніби ніде не писали про  це. Ось лише хлопців привезли  , які загинули  там, де нині війна.  Але ж  він не про них.
-Звідки ти взяв, що когось убили?  Нікого не вбили. І ангел твій живий. Так що не плач.
-Убили. Не віриш? Ходи, покажу.
Встає і впевнено  пробирається крізь натовп.  Ірина за ним.  Підходять до  найближчого будинку.  Тут, у самісінькому центрі,  його звели для партійних босів. Триповерховий, на два під’їзди. Тепер  , коли  ринок  розширив свою територію, ця будівля  також опинилася  в центрі   вічного шуму, котрий не стихав  від шостої ранку.  І до пізнього вечора. Та й уночі  тут знаходили собі прихисток  безхатьки, перегукувалися, кричали, іноді й билися за територію. Хлопчик  веде Ірину до другого під’їзду, набирає  код.
-Заходь, не бійся.  Вони на ринку. Сам бачив.
-Хто?
-Та ті  господарі з третього поверху. Ми  швиденько.
І біжить по східцях. Ірина ледь встигає за ним. Ось уже й третій поверх. Але хлопчик впевнено  підіймається вище. Скрипнули двері -  і вже  обоє на горищі. Горище як горище. Натягнені шнурки, на них  білизна .  Під однією  стіною -  шафа, старий  креденс, який  пам’ятає ще, напевно, цісаря. З того ж часу  два накаслики. Чисто скрізь.Ще жива звичка догоджати партійним босам.  Хіба що павутина  по краях  тягнеться від віконець до балок. З другого боку  картонні ящики. Наче  відгороджують одну половину від іншої.   Хлопчик веде  Ірину до тих ящиків.  
-Бачиш?
Підіймає з дна  ящика  два крила. Ірина не розуміє як їх зробили. Але пір’їни справжнісінькі, гусячі чи лебедині. Навіть пухом  крила оторочені.  І при подиху оживають. Пух  тріпоче.
-О ти як Ікар…
-Хто такий Ікар? – хлоп’я дивиться на Ірину.  Кількома словами розповідає йому легенду про Ікара.
-Знаєш, Костя, мені незручно тут. Ми  прокралися сюди, тут чиясь білизна,  хтось побачить.  Розкажи, чому ти тут .
-Не бійся. Ось  крісло. Ти сідай, а я  сяду  на картон.
Змахує  якоюсь ганчіркою крісло, Ірина сідає. На замурзаному личку посмішка:
-Ти як царівна.
І одразу береться сумом те личко:
-Знаєш, я не Костя. Костю усі бояться. Я від нього тут ховаюся. Спочатку ми усі  жили там,  коло школи. Коли Саня  вкрав у Кості булки, він нас побив. Марійка після того страшно кашляла і її десь забрали. Напевно в лікарню. Вона дуже боялася лікарні і все  казала, що то  не  лікарня, а лякарня. Що там страшно. Всіх лякають уколами. Був шмон. Нас хотіли  переловити. Васька спіймали. Ми розбіглися. Аж на вокзал  втекли.  Але там також міліція. Вночі  Костя сказав, що повбиває нас, якщо ми щось ляпнемо.  Костя дуже сильний. Ми мусили кожного дня щось вкрасти  чи випросити для нього. Без  того не пускав нас ночувати до  підвалу.  
-А ти хто?
-Я Михась. Так мене бабуся  називала. Костя сказав, що я Майкл. Ніякий я не Майкл. І Кості  боюся.  Тому й утік сюди. Рано виходжу, коли двірничка  пані  Рубльова  прибирає в першому під’їзді, я  одразу завертаю за  кут, щоб мене не побачила.  Друга двірничка добра. Баба   Тася. Вона мені  вареники приносила.  Обіцяла нікому не казати, що я тут. До літа. А  потім я  десь поїду…  Баба  Тася знала мою бабусю. Навіть  на похороні була. Вона казала, що моя мама кукіль. Ти знаєш, що таке кукіль?
-Якийсь бур’ян.
-Квітка така. Вона росте  в пшениці або в житі. Гарна вона. Така бузкова. Я  знаю. Але  насіння, казала  баба  Тася, отруйне. Якщо кукіль потрапить до зерна і  змолоти  разом, то   вже  з того дива не  буде хліба.  Тоді це отрута. А чому моя мама кукіль, не знаєш?
-Не знаю. А де твоя мама?
-Не знаю. Коли бабуся померла, вона прийшла. Навіть  кашу  варила мені, смачну таку, як бабуся. Потім  сказала, що прийде, і пропала.  Квартиру комусь продала. Мене вигнали ті чоловіки. Я тільки годинник забрав і  бабусину  шкатулку. Годинник костя забрав. Тут молитвеник і  вервичка. Молитви я  читаю. А  для чого вервичка, не знаю. Бабуся казала, що вона грішників з пекла витягає.  То я її тримаю.  Бо я також  грішник. Крав на базарі яблука і  груші для Кості.  І   хліб крав .
У під’їзді почулися кроки. Хтось підіймався на горище.  Хлопчик шмигнув  у ящик і потягнув Ірину:
-Ховайся.
На їхнє щастя невідомий   зняв  білизну і  пішов собі.
Ірина вибралася з ящика:
-Ну знаєш. Не личить мені , дорослій  дівчині, ховатися  у ящиках. Добре, що ти з тих ящиків таку стіну склав. А то б голова  стирчала і  як би я тут виглядала? А люди котрі тут живуть, знають, що ти тут?
- Ні, не знають. Хіба що  баба Тася. Вона завтра буде і принесе мені  кутю. Ти любиш кутю?Я люблю. Але я не хочу куті.  Хочу, щоб ангел був живий.  Коли  він сказав  усім загадати бажання, я загадав, щоб мама знайшлася.  Ангел сказав, що допоможе мені. А тепер тут  його крила. Чому тут? Звідки він знав, що я тут? Де він?
-Напевно  він живе тут. І це якийсь артист, який грав роль ангела.
-Ти попробуй, це справжні крила. Справжнісінькі. Це крила ангела.
-Знаєш, Михась,  бери своє добро і  ходи зі  мною.  Тут не можна залишатися.  Ти ще малий. Тобі треба ходити до школи. Де твої підручники, зошити?  Я живу в гуртожитку. Бо   вчуся. Але якось  впросимо  коменданта, щоб  ти побув у нас. Поки не знайдемо  твоєї мами, або не вирішимо, де тобі  жити.
-Нікуди я не піду, - настовбурчилося хлоп’я. – І ніякий я не малий.  Якщо ти комусь скажеш, що я тут,  втечу.
Вирішили так:  сьогодні Михась ще ночує на горищі. Завтра Ірина  прийде за ним і  вони вирішать, як бути. А нині вона має  знайти його матір. Хлопчик  сказав, де він жив.  Той будинок був недалеко. Ірина  сподівалася, що   вона встигне ще сьогодні все  владнати: і розвідати, де  матір Михася, і сходити в сиротинець. Якщо матері не знайде.
Спати вона не могла. Перед  очима – замурзане заплакане личко і два крила. Матір  так і не вдалося знайти.   В сиротинці сказали, що  хлопчиком повинні  зайнятися  інспектори неповнолітніх, а тоді аж  оформити його  до них. Вранці Ірина купила булку, соку, і, не снідаючи,  побігла до того будинку. Перед  будинком  -  натовп.  Машина невідкладної допомоги, міліція. І  Михась на траві.  На  замурзаному личку – сльоза. Як перлинка. Замерзла. У руках – два крила…
-Та я ж не думала, я  просто  почула, що хтось там плаче і  перевернула ящик. Хотіла його затримати, думала злодюжка, бо у нас  два тижні вже  килимки з-під дверей хтось  краде.  - Літня жінка  заламує  руки. – А воно вирвалося -  і у вікно. Лише крильми змахнув. Я не зрозуміла, звідки у нього ті крила. То ж мій син  їх  робив з невісткою. Подушку  знищили, перевели на ті крила. Він ангелом був на новорічних ранках, у різдвяному вертепі…
У  лікарні  Михасика щодня відвідує ангел. Той самісінький. Хіба що без крил. Ним виявився  русявий усміхнений   Максим, студент  музичного училища. Після того, як матір  хлопчика знайшли неживою, та сама жінка, яка стала причиною  польоту малого Ікара,   з сином і невісткою вирішили  забрати дитину до себе, на   другий поверх цього ж під’їзду.    Ірина допомагає  оформити документи.  І картає себе за те, що розповіла   малому  легенду про Ікара і  крила. Яку  той одразу   повторив.  Як і Ікара, крила  його не втримали.  Баба Тася  радіє за хлопчика  і носить йому  вареники. З вишнями. Які  він любить найбільше.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 25-01-2015

Що може дати одна людина іншій, крім крапельки тепла...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 24-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 23-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 22-01-2015

ДУЖЕ ЗВОРУШЛИВО.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 22-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 21-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 21-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 21-01-2015

Справжня сучасна українська література

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Лазур, 21-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49361205101013 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …
Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …
“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України
Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний …
Нова книжка Юрія Щербака: Україна посеред штормів
Нова книжка Юрія Щербака «Україна в епіцентрі світового шторму» — «книга прозрінь» (як зазначено на обкладинці), …