Частина третя: Вниз до джерел - зорі під гладінню.
1.
Море все ще було неспокійним: шуміло, набігало на берег високими гребенями з білими баранцями і роздратовано плювалося, залишаючи на камінні дещо жовтувату від скаламученої води піну, перемішану з повириваними вчорашньою бурею водоростями. Ті водорості нагадували повисмикувані жгути кіс морських сирен. І вітер все ще був дужим, ударяв ув обличчя і чинив опір моїм рухам. Та його сила вже відчутно пішла на спад і вже не був таким студеним і пронизливим – видно, тепла фронтальна повітряна течія з південного заходу перемагала і відвертала ту, що сунула з півночі. Я йшла вздовж берега і думала. Надто вже дивними були вчорашні події. Найбільше боялася, аби справді не збожеволіла. Бо те, що сталося, є неможливе! Воно ж ніяк не вміщається в логіку речей, яку спроможний охопити розум! Ось каміння, море, небо, вітер - все суще, реальне на погляд, на слух, на дотик, на запах.. реальне настільки, що вже не може бути реальнішим. А все, що реальне, його можна зміряти, порахувати, зважити, до нього можна доторкнутися, відчути тілом, врешті-решт.. A відчути душею? I те, що у душі - мої думки і уяви, мрії і сни - теж? Tеж сущі та реальнi? Я йшла і рахувала найбільші камені і кількість ударів хвиль об них, аби якось заспокоїтися, не втратити остаточного зв´язку з нашим тривимірним світом..
Коли вже відійшла досить далеко, озирнулася: мій чоловік сидів на каменюці на тому самому місці, де я його залишила. Мабуть, вирішив таки почекати на мене. Тепер він виглядав на тлі безмежного, неспокійного і вічно живого срібла моря та похмурої, німої сірості каміння крихітною, зовсім недоречною і випадково заблукалою темною фігуркою. Від цього погляду мене чомусь охопив жаль і захотілося негайно повернутися. Та стрималася: сентименти зараз недоречні. Мені потрібна дистанція. І я йшла, доки знову не обернулася і не зауважила, що чоловіча постать вже змінилася на майже невидиму цятку: ще трохи і зникне з поля мого зору, перетвориться у ніщо.. Не обертатись! Не жаліти! Дистанція! Бо мені навіть не стільки роздумів і якогось рішення потрібно, скільки дати волю своїм почуттям, виплакатися, випустити зі себе все накипіле та невідь звідки вихлюпнуте у тривожних згадках. Інстинктивно відчувала, що якщо у такий спосіб полегшає на душі, то й рішення якось само собою з´явиться. Мені було гидко і соромно за себе. За холод, який розповсюджувала довкола себе. За неуміння любити. За те, що не кохаю свого чоловіка так, як кохала свого загинулого чи останнього хлопця..
Раптом у сонячному сплетінні відчула біль, від чого перехопило подих. Це був поштовх зсередини. Поволі якось роздихала. Та низ живота почало зводити так, ніби щось той живіт тягнуло вниз. Поступово біль поширився і на крижі - спочатку вони нили, та через мить з них почали вистрілювати і бігти по хребті аж у голову гострі, пекучі струмені спазмів. Дихати ставало все важче, тягар болю і неможливість вдихнути повітря мене зігнули навпіл. Мені треба негайно присісти. Через декілька секунд біль поминув. Я гепнулася на величезну пласкату брилу. Але щойно я присіла, як усе повторилося знову - здалося, що мої крижі хтось трощить важезним молотом. Біль інтенсивнішав аж до памороків. Знову затамувала подих і ще дужче скорчилася, хапаючися за живіт. В голові стріляли і миготіли блискавки, в очах затьмарилося, а живіт став важким і твердим, наче камінь. І щось знову його потягло вниз, відчула поштовхи - різкі і ритмічні. Інтервали поштовхів скорочувалися, доки не злилися в один суцільний тягучий шалений тиск. У скронях пульсувало і гуло, з кожним новим нападом болю моє тіло ніби хотіло вивернутися навиворіт. З глибин підсвідомості щось нещадно і нахабно виштовхувалося, виривалося і жорстоко дерлося на світло свідомості. Слова, які вже нині раз повстали в думках, зринули тепер знову - голосно і нагально - вони тремтіли та наелектризовувалися, бриніли і вдаряли гострою крицею:
"ЛИШЕ НА МИТЬ ТОРКНЕШСЯ ЩАСТЯ. АЛЕ СПРАГУ ПО НЬОМУ НЕ ВТОЛИШ!"
Від болю мені захотілося крикнути і покликати на підмогу чоловіка, та не змогла й дихнути, захотілося затулити вуха від тих сталевих ударів, та змушена була триматися за живіт. Згадка про спрагу в мені викликала дике бажання напитися води - відчувала, як вогненні язики спраги облизують і пропікають все моє нутро. B цю мить би випила ціле море, якби могла піднятися зі свого каменя, на якому, здавалося, була намертво прикута болем. Господи, що це знову таке?! Bже не ладна була розрізнити, де знаходжуся, губився і відлік часу – безперервний, хвилеподібний біль і висока частота все нових і нових поштовхiв тa ударiв у мізках і в животі. „Як перейми!“ - здогад зринув, мов полум´я перед очима. I все довкіл зaгорілоcя несамовитим, лютим, тріскучим вогнищем - самo море зайнялося і палало, як гігантичне озеро Геєнна.. Найпотужніший постріл болю пронизав мене до найостаннішого нерва - моя душа, здалося, підскочила і дременула з тіла та й затерпла отак, утікаюча, на здиблених кінчиках волосся - і там, вся тремтяча, ні жива ні мертва, забула про своє існування..
I враз усе завмерло. Скінчилося. Біль вщух так само раптово, як і почався. Ще хіба нервово тремтіли мої кінцівки та живіт після спазмів. Почала знову поволі дихати - глибоко та подовгу затримуючи повітря в легенях. З чола рясно стікав холодний піт. Вітер поволі гасив мій жар. Знову почала відчувати свіжу йодистість моря. Мені вже краще. Ба навіть стало якось легко і прозоро. Роздивляюся довкіл зі зачудуванням: то не Геєнна палає, тo лише море топиться в повені кривавих променів вечірнього гігантичного сонця, що, наче велетенська рибина, пропливає поміж хмарaми над горизонтом..
"Сонце. Риба. Ікрина. Яйце. Зародок. Зерня. Золотo. Зоря. Дитя.. Сонце!" - і поплив мимохіть повз мою свідомість ланцюжок асоціацій..
"Ось і сталося - з-під темної гладіні випірнуло, народилося нове cвященне Сонце! Mоя золота Зоря.." – нарешті з полегшенням видихнула i заплющила очі, вслухаючися у прибій і ячання птаства. Теплі та вологі руки грайливого вітру лоскотали моє ще мокре від сліз і поту обличчя..
Я вже знала відповідь на своє запитання, що мучилo мене. Усвідомила. Тепер мені було спокійно і світло. Перед моїм зором повставали одна за одною картини моїх давно забутих снів. Снів з далекої юності..
2.
Сон перший.
TERRA (Земля)
♑︎ ♉︎ ♍︎
Бам! Бам! Бам! Старовинний годинник відбив уже третю ночі. Скільки часу вона вже тут, у цім просторім та строгім, проте з витонченим смаком обладнанім кабінеті, наїжачена і тремтяча, мов осиковий листок, очікує на свій вирок? Скільки часу - годину, дві, чи просто декілька нескінченних хвилин? Час! Здавалося би, що цієї миті у неї часу ціла вічність.. У страху завше так: великі очі та часу - безмір! Єдине, чим вона зараз володіє - це той безрозмірний, безвимірний страх, що спроможний розтягнути і натягнути душу, мов волосинку, на лезо бритви - ще мить, і лезо часу перетне її.. Але ця мить все ще триває.. триває.. триває.. тр-р-р...
ˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇ
..За її спиною - стрілянина та грізна стіна крику. Несамовитого людського крику з палаючого села. Вона втікала. Через соснину навпростець. Навмання по терні босоніж. Болю не чула. Чула лише крижаний подих страху в плечі. Дикий, скажений гавкіт та виття собак, що ланцюгом обкружили хутір, не відддалявся, але навпаки ближчав, розростався стоголосою луною - і це їй давало сили бігти далі, бігти швидко, бігти, не озираючися і не зважаючи на кров з рясних подряпин. Сморід пожежі і чорний густий дим, що звивався над солом´яними стріхами палаючих хат, тягнувся слідом за нею аж у ліс, застилав і щипав очі. З кожним поривом вітру нові кубла задушливого диму і відлуння розпачливого зойку наздоганяли і стискали її серце смертельним жахом. Та цей вітер - її єдиний порятунок. Бо поки вітрище дув з півночі, доки гнав дим у бік лісу, доки долинали голоси агоній, доти німецькі вівчарки не вловлювали запаху її закривавлених слідiв, не чули тріскоту сухого гілля з-під її ніг.
Їй треба було лише чимшвидше перебігти соснину, а потім уже полями та ярами якось, якщо дасть Бог, непомітно добратися до сусідніього села. I десь там, якщо добрі люди допоможуть, вона переховається. І якщо переживе ніч, за світання рушить вгору до недалекого пралісу, розкинутого темним безмежним шатром на їхніх розточанських пагорбах. Бо в тих лісах така таїна, що вража нога і досі боїться ступити туди. Тільки не вона, якa знає всі схованки та криївки тутешніх. І в одній із них вона врятується і буде потім рятувати інших.
Того дня на її хутір грянула облава. Позавчора там партизани убили оберфюрера та його охорону. І навіть добре стережене помешкання, у якому оберфюрер зі своєю свитою зупинився на декілька днів через запеклі бої, що точилися у лісах вздовж шляху на Яворів, не допомогло від вибухів гранат. Та нині бої поблизу її хутора і в тих віддалених соснинах стихли. За скоєний напад мусив розплатитися життям весь її хутір. Якимось дивом їй вдалося вибратися з облави, тільки от інші такого щастя не мали. І якщо справді сталося диво і вона втекла, тож як могла знову опинитися в пастці? Адже ж бігла, бігла світ за очі - по терні, по глиці, шпорталася за коріння і сухе гіляччя, перескакувала через ями i старі пні, що траплялися по дорозі - летіла дикою сарною і байдуже, лиш би мерщій з лісу! А тутешні ліси вона знала, як своїх п´ять пальців. Он вже й просіка виднілася, а за нею - яр та кущі. А там, за ними лише перебігти шосе і - в поле, де могла сховатися в густих зарослях кукурудзи, а далі житами-житами і аж до першого села!
З боку дороги почула гарчання моторів. Зрозуміла: зі шосе на лісову дорогу завернула в бік її хутора ворожа автоколона. Через мить крізь прорідлі сосни вже виднілися військові вантажівки, наповнені солдатами й боєприпасами, та посеред колони - офіцерський легковик, оточений з двох сторін охоронними мотоциклами. Колона поволі просувалася крізь грузький пісок та наближалася до дівчини. Аби її ніхто не зауважив, сховалася за чагар та зауважила якусь яму під ногами. Миттю скочила в неї. Та яма, мабуть, колись давно слугувала пасткою для звірини, бо вже вся була поросла лопухами та де-не-де ожинником. Сподівалася, що перечекає тут - нехай лише проїдуть. Від бігу вся задихалася. Tа дихати боялася, ба вже навіть не дихала, лише свистіла бронхами. Принишкла. Почала прислухатися. I як навмисне вітер змінив напрямок - знала це, бо вже не відчувала в ніздрях кусючого, їдкого диму. І голоси з хутора теж подозріло стихли..
"Спаси і прийми, Господи, душі невинно убієнних! Амінь.." - затремтіла в молитві.
Вилазити з ями все ще не наважувалася, чекала, доки не стихне гул моторів і військова колона не зникне в глибині лісу..
..Тишу протяла кулеметна черга. А за нею розбрехалися по всій соснині й собаки. І почулися голоси, між якими розрізнила різкі та гострі, наче вістря сокири, команди. Все це швидко наближалося. А вона ще тут, у ямі! Заснула чи знепритомніла? Миттю усвідомила, що тікати вже пізно. Зі страху затулила обличчя руками і почала пошепки молитися. Та не допомогло. Прямо над головою пpoлунав дзвінкий гавкіт. Підвела погляд - на неї оскалилися довгі, гострі, зловіщі ікла однієї з вівчарок. Не собака, а справжній вовк! Тут же зусібіч загупали важкі військові чоботи.
- Встати! - прогриміло німецькою.
Наказ на мить оглушив, серце закалатало десь аж у горлі - завмерла, лежачи в оціпенінні і приростаючи тілом до сирої землі.
- Вставай, ти українська курво! Вилізай! - загриміло ще раз і повітря знову здригнулося від автоматної черги.
Нічого не тямлячи, повільно піднялася. Невідь як видряпалася нагору і стала, як вкопана.
- Фас! - знову вистрільнула команда і всі собаки кинулися до неї, вчіпилися зубами за поли сукні, роздирали та шматували її, та тільки тіла дівочого поки щo ще не чіпали, бо дівчина не оборонялася.
- Га-га-га! - вибухнув ліс голосним, зловтішним реготом. Солдати з націленими автоматами неабияк потішалася над безборонністю юнки, що заклякло стояла зі складеними руками навхрест, затуляючи свої груди від псяюк. З покірно опущеною головою та закритим розкуйовдженими патлами обличчям чекала на свій смертний вирок. Її життя скінчиться у собачих зубах, або ще гірше - у хтивих і жорстоких лапах війська самого Пекла. Бо знала: ці тварюки її не застрелять..
- Що це тут?! - раптом почулося здаля.
Цей наполегливий, з металічним відтінком тон подіяв так, що регіт вмить припинився. Собаки теж чемно, без єдиного гавкоту чи скавчання всілися довкіл своєї майбутньої здобичі.
- Хайль Г-тл-р! - пролунав хор у верхівках сосен і десятoк витягнутих на всю довжину правиць привітав офіцера, що чіткою і пружною ходою наближався до солдатів. Офіцер недбало підняв свою руку в чорній рукавиці і підійшов до скупчення.
- Гм.. - похитав гоовою, оцінюючи ситуацію. - Ну і..?
- Видно, утеченка. З хуторa, призначеного для ліквідації. - відрапортував старший солдат.
Офіцер у чорній уніформі приступив ближче до дівчини. Вона все ще стояла, паралізована страхом, з похиленою головою і не реагувала на те, що діється. Не знімаючи своїх шкіряних рукавиць, офіцер однією рукою недбало і дещо гидливо відгорнув довгy дівочy гриву, що русявими запилюженими пасмами звисалa ледь не до самих стегoн, другою рукою взяв її за підборіддя і різким порухом підвів обличчя. Зі замурзаного сажею і землею лиця сяйнуло синню очей, в яких ледь-ледь тремтіли сльози. Єхидна гордовита посмішка, така вже звична для молодого штандартенфюрера CC, почала зникати з його витонченого, аристократичного обличчя. Його байдужий погляд змінився на зацікавленість хижака.
- І що ви хотіли з нею зробити? - ледь кивнув головою до підлеглих, не відриваючи своїх очей від дівчини.
Запанувала важка тиша. Ніхто не відважився хоч і натяком налаштувати проти себе цього легендарного, увінчаного Залізним Хрестом від самого Фюрера, вояка.
- Гм.. - знову призадумався, роздивляючися уважнo дівчину, офіцер, - Значить так. - нарешті вирішив. - Таке цінне арійське добро не може зникнути безслідно. Облаштувати, як належить, і до решти призначених для сьогоднішнього огляду. А на світанку - транспорт у Рейх!
ˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇ
..Тік-так!Тік-так! - невмолимо відбиває своє великий годинник, стрілки біжать-біжать і нічого іншого, окрім нестерпного тíкання! Затулила вуха руками і обернулася. Навпроти стола, біля якого сиділа, при вході виструнчилися два охоронці з автоматами - стояли на варті незрушно, з непритомним поглядом, начебто були не живі люди, а кам´яні сфінкси з прадавніх єгипетських храмів..
А час іде, час біжить-тікає-тíкає - і єдине, що у неї зараз є - це її власні думки.. Нема, нема вороття - час назад не повернути! Хоч і здається, що застряг тут, у цьому строго обладнаному, до найменшої деталі акуратному, аристократичному кабінеті, на вічність.. Така холодна, строга і різка гео-метрія!
ˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇˇ
..Солдати схопили дівчину і повели до автоколони. Вона зовсім не пручалася, проте заштовхали її у вантажівку як худобину. Повезли аж до Львова у якусь чи то в´язницю, чи то колишню лікарню, чи то навіть якийсь колишній навчальний заклад, де посеред просторого квадратного двора, оточеного високими й глухими стінами лише з декількома вікнами, вже було зібрано багато полонених дівчат. І не лише дівчат. За той короткий проміжок часу, поки вискакувала з кузова та шикувалася в довгу шеренгу, встигла вздріти молодих хлопців, яких уже заганяли зі штурханами у вантажівки, що одна за одною порожніми під´їжджали з проїзду та наповнені "живим товаром" зникали в нім. I ще побачила "розвантажeння" малесеньких дітей, майже немовлят, яких з рук у руки передавали жінки у військових уніформах жінкам у білих халатах.
На подвір´ї було рушно: всіх дівчат спочатку записали, потім їм наказали роздягнутися. Обливали їх, обнажених, зимною водою зі шлангу. Пізніше кожну з них, мокрих і нажаханих, викликали по прізвищу і кожна з них по черзі зникала десь у протилежному темному проході. З усіх дівчат на подвір´ї залишилася лише вона одна. Тремтячи від холоду, страху i приниження, почала боязко роззиратися довкіл. Краєм ока зачепилася за вікно на другому поверсі. Там, у тім вікні впізнала офіцера, що стежив за подіями у дворі. Це був він, той самий молодий офіцер, завдяки котрому вона опинилася тут, i який, здавалося, хоч i віддалив на короткий час її загубу, та таки врятував від розтерзання солдатнею та псами. Та ось викликали і її.. Страх і тривога ще дужче полонили її серце. Що буде тепер наслідувати? Дівчина тремтячими кроками рушила у чорну пащу проходу. Там її перестріли дві дебелі працівниці в уніформах i відвели у лазню..
..Від яскравого електричного світла та рефлекторів сліпило в очах. Та й кишіло-мерехтіло все у тім величезнім залі самими білими халатами, уніформами та нагими чи напівнагими, загорненими у простирадла, тілами дівчат. Весь цей хаос нагадував якийсь ринок з часів Стародавнього Риму, бо дівчата своїм виглядом скидалися скоріше на античних німф, ніж на полонянок. У залі якраз проводилося медичне обстеження та міряння анатомічних даних. Ось і її черга. І тепер то йди за ширму, то стань посеред зали, то знов зайди за ширму, вилізь на крісло, розтули ноги, то гибай перед комісію за довжелезним столом..
Двокрилі двері широко розчинилися і в зал ввiйшов штандартенфюрер CC. Робота медкомісії враз припинилася, всі виструнчилися і витягнули праву руку, аби привітати високопоставленого офіцера.
- Хайль Г-тл-р! - прогриміло залом.
- Хайль! - відповів штандартенфюрер з напівзігнутою правицею і хутко рушив крізь зал в напрямку комісії. Пробираючися до чільного місця, вздрів свою нинішню полонянку і, не спускаючи з неї очей, всівся у м´яке розлоге крісло. На стіні над комісією яскравіла серед білого кругу на червоному тлі величезна чорна свастика.
- Які параметри? - сухо бовкнув у бік головного лікаря.
- Повністю здорова. Декілька подряпин по тілі, але то несуттєве. Якби я не знав, що вона слов´янка, то би присягнувся, що є чистокровною арійкою. Все тут на місці - барва очей, волосся, розмір та форма черепа, зріст та інші дані. Високоякісний генетичний матеріал! Ще недефлорований!
Офіцер, задоволений відповіддю, знову задивився на юнку, що стояла неподалік. Тепер вона булa вмитою, з охайно розчесаним лискучим волоссям кольору пшениці, що плавно стікало по білосніжних плечах. Тонкий і тендітний стан підкреслювали високі і пружні перса. Офіцер підвівся, елегантно поправив свою акуратно підстрижену i зачесану назад темно-русяву чупринy, аби не спадала на чоло і не псувала йому строгого військового вигляду, потому нап´ялив на неї свій офіцерським кашкет з козирком і рушив дo дверей. Присутні розступилися. Проходячи повз дівчину, призупинився. З-під козирка на неї зирили пронизливі очі кольору темно-синього неба. Її це лякало і водночас вражало. Молодий чоловік стоїть перед нею, наче втілення класичної аполлонської краси: високий, стрункий, підтягнутий, з витонченими і водночас волелюбними рисами обличчя, з ясним, гордим поглядом - i навіть ця клята нацистська уніформа йому неабияк личить! Дивилася на нього і не йняла віри: як така гарна людина може бути її найлютішим ворогом? Офіцер, здалося, зауважив її сум´яття і його погляд зісковзнув з її обличчя та пробігся по тілі. Непримітно усміхнувшися своїми щільно стуленими устами, молодик наказав:
- Цю - прямо в Рейх, в найкращий заклад! – i есесівець вийшов зі зали.
Її привели до нього в кабінет відразу ж після обстеження і "розсортирування", під час якого всіх дівчат поділили за їхніми фізичними даними на декілька груп для відправки в Німеччину. Коли ж опинилася в кабінеті, штандаpтенфюрера там не було. Довелося чекати. Довго й напружено, зі сумнівами, чи все це діється наяву чи уві сні. Вислання у Рейх. Навіщо, задля чого? Чого їх, малих і молодих, половили, наче здобич? Було холодно, загорталася у своє простирадло щонайщільніше. Трусилася, але добре, що має ще хоч трохи часу, аби, заплющивши очі та затуливши вуха, не чути цього акуратного, клятого цокання німецького чи швейцарського годинника (яка в тім різниця, все рівно ґерманський!) - аби змогла ще трішки вільно зітхнути і пригадати, як пахне її рідна земля.
Земля... Піт, сльози і кров - ось її земля. Зате рідна-найрідніша. І найгарніша, коли замедують липи та заколосяться ниви. Гірка, як сіль, і солодка, наче мед. Пахуча, мов бузок, і тепла, наче свіжий коровай.. Земля..
Тік-так! Тік-так! Цок-цок-цок!
- Хайль Г-тл-р! - раптом ввірвалося у вуха і вона здригнулася. Обернулася до дверей. І підскочила, мов ужалена, з крісла. На порозі з´явилася струнка постать штандартенфюрера, яка, дівчині здалося, на мить завмерла. Кам´яне обличчя, лише очі жваві та гострі. Есесівець непоспіхом оцінив ситуацію та, заклавши руки за спину, поважним кроком пройшов через кабінет і всівся за своє робоче місце за столом. Кивком наказав своїй охороні вийти. Легким жестом руки - вже без рукавиці - вказав дівчині на крісло. Вона присіла. Все відбувалося мовчки. Мовчанку, видно, офіцер не бажав порушувати і надалі. Довго та з цікавістю розглядав знічену дівчину, що сиділа за столом навпроти. Мовчання її нервово вичерпувало і есесівець, очевидно, добре про це знав і користувався тим. Стежив за рухами і мімікою дівчини. Надивившись, встав і розміреними кроками попрямував, минаючи дівчину, до старовинного креденса. Відчинив дверцята, витяг карафу з якимoсь міцним напоєм і трохи налив спочатку в один, а потім у другий келих. З келихами в руках повернувся до стола і поставив один перед дівчиною.
- На, випий. Зігрієшся. – нарешті промовив. - Пила колись справжній французький коньяк? - і присів на край стола, міряючи дівчину поглядом зверху.
Вона лише заперечливо похитала головою.
- Тож скоштуй! - не то попрохав, не то наказав офіцер. - Ну? Чи боїшся чого?
І знову довга і важка пауза. Він чекав - йому поспішати нíкуди, до світання ще багато часу. І стежив - йому було забавно та цікаво спостерігати за своєю полонянкою. Дівчина, нарешті, не піднімаючи погляду, несміливо взяла у тремтячі руки келих з коньяком. Коли надпивала, поглянула знизу на свого в´язнителя.
- Чи знаєш, чому ти тут і що тебе чекає? - раптом запитав він.
Вона знову похитала головою.
- Не кажеш правду, дорога моя. - гіркувато усміхнувся молодик і взяв у руки кийок, з яким, ніби граючися, почав поплескувати у долоні. Дівчина знітилася ще більше, втягнувши голову у плечі.
- То що, знаєш, чи ні? - повторив питання.
- Н-ні.. - ледве видихнула дівчина. - Ви мене схопили й ув´язнили помилково..
- Ой не бреши, meine schöne Lorelei, не бреши! - і щиро розсміявся. - Отже так! - його тон з глузливо-насмішкуватого враз перейшов на строгий і сухий. - Маю підтверджену інформацію, що.. До речі, знайшлися такі добрі люди, що тебе викрили, але це тепер несуттєво, чи не так? - швидко промовив, ніби відмахуючися від щойно сказаного. - Суттєве є те, що ти - партизанська зв´язкова. Можеш заперечити, але це тобі не допоможе. Знаєш, що це для тебе означає?
- Знаю. - тихо промовила дівчина. - Смерть.. - значить, хтось зі села її таки здав - здогадалася подумки і враз пополотніла.
- Правильно і неправильно. - продовжував офіцер, явно насолоджуючися її реакцією. - Однієї смерті мало за те, що ти і твої партизани вчинили. Свій злочин ти повинна відпрацювати. Від-пра-цю-вати! Розумієш? - і двозначно усміхаючися, запалив сигару.
Вона різко відпила ковток коньяку, аби хоч трохи загнати страх. Але перечити есесівцю не наважувалася.
- То ж як? - видихаючи їй в обличчя дим, кривився у зловтішній посмішці. - Звісно, твоя думка тут - ніщо. Просто..
- Просто вам треба якось розважитися! - несподівано самa для себе вигукнула дівчина і знову знітилася. Та її очі вже блищали гнівом. Мабуть, саме цей блиск її очей і зачeпив молодика.
- О, браво! - захоплено вигукнув. - Яка кмітлива! Не лише красива, а й поводиться як справжня арійка! - і схвально покивав головою, чуприна впала йому на брови. - Такі розумниці нам потрібні. - і торкнувся кийком її обличчя, зісковзуючи ним по шиї до бюсту. Дівчина відсахнулася.
- І які ж ми нажахані! - потішався далі молодик. - Але ти ще не знаєш всього. - і хитрувато усміхнувся.
- Знаю, що відправляєте мене у Рейх. - вичавила зі себе юнка.
- Правильно. Тобі, власне, пощастило. - офіцер зіскочив зі стола і почав проходжатися по паркеті. - Твоя життєва місія - у програмі "Лебенсборн"*! Як видно, само Провидіння втрутилося в твій нинішній день! Не кожній дівиці такого успіху вдається досягти. Знаєш, що це таке? О, звичайно, що ні, як би ж могла.. - теоретизував за її спиною. - Це означає, що ти будеш виконувати священне послання кожної арійки - народжувати для Фюрера і нашого Третього Рейху її святих воїнів. Лицарів Чорного ордену! Бо лише вони є елітою, вищою расою! І лише вони будуть панувати на всій Землі. Будеш народжувати, доки будеш до того придатна. І народиш стільки маленьких чистокровних арійців, скільки їх від тебе жадатиме твоя Імперія! Ха-ха! I чим тобі не найкраще на світі послання?
Всередині дівчини все похололо. Збагнула, що її чекає майбуття народжувального конвеєра для нелюда. І куди її повезуть, ще не знала, але уява вже вимальовувала свої бліді контури.
- Ти будеш жити, як і решта інших дівчат, у спеціальному пaнсіонaтi. Все там підкорено служінню Рейху. До вас будуть навідуватися лише найзаслуженіші бійці з фронту, найвідданіша, ідеологічно підкована та генетично незаплямована наша бойова еліта. І все буде там лише дo їхніх послуг!
Тут дівчина не стрималася, затулила руками обличчя і розридалася. Він підійшов до неї і поклав їй руки на плечі.
- Чого розрюмсалася, дурна? Про таку долю мріє не одна німецька дівчина. Але ж ти - не ґерманка! Але арійської крові в тебе, бачу, вистачає, аби переплюнути і будь-яку німкеню!
- Я не розумію! - схлипнула дівчина і підвела погляд на офіцера, що стояв над нею. - Я не розумію, як ви.. як ви, німці, можете бути такими злими й жорстокими?! Ви всіх ненавидите! - вже спалахнула і не могла стриматися. - Як ось, наприклад, ви - такий аристократ, як ви можете служити Злу?
- Кажеш, Злу? - перепитав він, і в його очах спалaхнули іскорки гніву, та враз погасли, поступаючися місцем зацікавленості. - Ти вважаєш нас злими? Ні, ми - не злі. Ми - еліта планети Земля! І ми не піддаємося такому ницому відчуттю, яким є ненависть. Ми не ненавидимо - ми просто небайдужі до речей і явищ, які дотепер правили світом. Тому ми цей світ змінюємо. Ми лише наводимо на Землі порядок. Ми дуже педантичні і не любимо сміття. Нам треба очистити нашу кров і душі від усіляких домішків. Це - не зло, це - вища справедливість. Бо це - вищий Порядок, Ordnung! Ми створюємо Надлюдину! І вона пануватиме над усім у цім світі!
- Якa ж ця ваша вища справедливість? Вбивства, кров і нещастя людей?! Яке це таке добро ви несете? - і вона піднялася з крісла і дивилася тепер офіцеру в очі, як рівна йому.
- Ти так захищаєшся своїм добром, причому ж сама не краща за нас. А що твої однохуторяни, яких ти послала на смерть? - мружив свої зміїні очі і затинав щелепу.
- Б´єте боляче. - відказала дівчина. - Але я вам не вірю! Не через мене, а через вас їх піткала така страшна доля!
- О, яке святе жертвопринесення во ім´я вашого християнського Добра! Яка шляхетна і трагічна комедія! Ха-ха! Не сміши мене, слов´янко! - зайшовся сміхом, та через хвилину змінив свій тон, надаючи йому строгості i загадковості. - Маю ще одну пропозицію. Спеціально для тебе.
Дівчина закліпала очима, та промовчала.
- Змиришся зі своєю долею? - не відставав офіцер. - Як бачу, ні. Не така ти. І мені тебе шкода. Справді. Тому пропоную тобі замість транспорту у Рейх погодитися стати моєю.. гм.. скажімо, асистенткою? У тебе будуть свої певні права і привілеї, нічого тобі не бракуватиме. Гм.. та тебе навіть і не треба про це питати. Але я даю тобі шанс на вибір.
- Аби я зрадила?! - її очі округлилися. - Зрадила наших людей, нашу землю і допомагала вам їх нищити?
- Не зрадиш їх, зрадиш себе! - мовив і ніжно погладив її по щоці. - Я ж бачу, що ти би краще залишилася зі мною. Так, зі мною - я це відчуваю.
Вона задивилася в його ледь зіщулені, уважні очі. В серці настало сум´яття - відчула, що цей молодий чоловік її приворожив ще з першого погляду, і зараз відчувала до нього потяг, незбагненний потяг, та заодно боялася і цуралася його. В ній боролися тяга до краси і спротив до зла.
- Ні! - нарешті вирішила дівчина. - Нізащо не буду вашою ні помічницею, ні повією, ні коханкою - ніким! - повторила зі сльозами на очах.
- Помиляєшся. Вже вкотре. - вимовив офіцер. Ну, що ж.. - зітхнув, все ще пильно вдивляючися в очі юнки. - Дуже шкода, що ти вибрала саме так! Не спізнаєш іншого життя. – і, глянувши у вікно, де вже світало, відійшов від неї..
..Її вивели прямо надвір, де уже вишикувалися вантажівки, наповнені людським "товаром". Дівчина була останньою. Повітря було пронизливим, благеньке ситцеве платтячко, яке їй видали на дорогу, зовсім не зігрівало. Правда, тепер її не штовхали, лише наказали залізти у фургон.
Ще наостанок озирнулася - там, за склом вікна на другому поверсі стояв, притримуючи відслонену фіранку, штандартенфюрер СС і дивився на неї.
Сонце вже своїми променями прорізалося крізь хмари над дахами..
Кінець першого сну.
-----------------------------
Примітка:
„Лебенсборн“ - у перекладі "Джерело життя" (інформація доступна у мережі) - організація, заснована під егідою рейхсфюрера СС Г. Гімлера у 1935 р. "Лебенсборн" передовсім відомий тим, що діяв як "розплідник нової раси", яка мала населити захоплені нацистами території у Східній та Центральній Європі. В цій організації знайшли прихисток тисячі німецьких матерів-одиначок, чиї анонімно народжені діти усиновлялися сім´ями членів СС. Пізніше функціонування "Лебенсборну" поширилося на викрадення з окупованих територій дітей з "арійською" зовнішністю. Вже менше відомим є те, що для пришвидшеного розмноження "нової і чистої арійської раси" були також використовувані дівчата з окупованих країн, які хоч і не були ґерманського походження, проте мали найкращі расові параметри.
