Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44504
Рецензій: 87034

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Клерикально стриманий галицький детектив

НАВЧИ МЕНЕ ЖИТИ В ПІТЬМІ (6)

© Юрій Кирик, 20-01-2015
8.

Сутінки ніяк не могли загуститись у темну ваксу вечора, на жоден спосіб не бажали перетворитись у пітьму. Анета сиділа в авто й висмалювала уже третю цигарку, не за годину й не за вечір, а за останніх п'ять років. Власне стільки проминуло часу, коли позбулась тієї  кепської звички. І тепер знову. Ні, покину! - це хвилева слабкість, заспокоювали себе припалюючи чергову цигарку. Відчула легкий тремор, - перезбудженні нерви, чи все таки дія нікотину? Й чого? Адже усі давно розійшлись й храм порожній. Зрештою, скільки ж, то разів вона виконувала цю операцію: опускалась через люк в опломбовану пивницю й забирала те, що не було призначене для чужих очей. Завжди це робила навіть без хвилі задуми, адже парох був її добрим приятелем, і їй нічого не могло загрожувати. У справи Фонду, як і у все, що безпосередньо його не стосувалось, старенький не втручався. Відколи ж тут появився клятий Дем'ян – усе пішло по-іншому. Мала якесь дурне передчуття – декілька разів дзвонило у вусі, - то пересторога з дитинства й завше вона попереджала про неприємності, чи злу вістку. Найгірше, що лють була звернена на власну особу, бо це була її "геніальна думка" – найняти нічну сторожу після того, як якісь лобуряки вломились у пивницю й потяглитрохи старих лахів. Порахувала, що це дешевше, аніж сигналізація, ще й знала, що через свою розсіяність матиме клопоти з тією сигналізацією, що забуватиме вчасно зателефонувати, й раз-у-раз приїздитиме охорона, ще й удома спокою не даватимуть - викликатимуть при кожному фальшивому алярмі. Та, звісно, головною причиною був запасний хід...  

Запросили тоді на роботу панство Дурис. Мешкали вони поряд, ще й тримали двох лютих доберманів, про кращу охорону годі й мріяти! Хто ж його знав, що усе так повернеться: парох, звільнивши Дурисів, найняв нового сторожа, хоча навіщо? Було б у храмі бодай щось капіцюлечки цінного, сам перший й виніс би... Йшлося йому, звісно, не саме про сторожу, лиш аби  прилаштувати Мадилюса. Так і появилась на їхній території ця дивна істота. Одні казали, що був, то далекий родич отця, інші ж, як от Різун, висунули гіпотезу, що то, його нешлюбний син, можливо тому ніхто так і не довідався його імені, а знали лише прізвище – Мадилюс, що підкреслювало його повну непричетність до отця... Важко щось більше сказати стосовно того, чи висунути якусь гіпотезу, бо Мадилюс, був аутистом, і як і усі аутисти, - істотою "космічною". На жоден контакт з оточуючими не йшов. Він якимось чином реагував, коли йому пропонували їжу чи напої, щось мимрив на своїй незрозумілій мові, жестикулюючи на додаток. Рухи й хода у нього були дивно не скоординовані, пересувався вививаючись усім тілом, немов і якась космічна істота із фентезі, тягнучи ноги й вимахуючи руками, мов індуси у танку. Людина без імені, людина почвара, людина – рослина. Можливо, на такого й увагу не варта звертати, хоча, бодай у зародковому стані, якийсь інтелект у нього усе ж був. Він розрізняв працівників Фонду, й при зустрічі з ними посміхався й щось приязно лопотів. На незнайомих ричав й наводив переляк незвичністю своїх рухів, що при багатій фантазії, могли нагадати рухи якогось невідомого східного єдиноборства. Усеньку ніч він сновидою тинявся подвір'ям побіля храму та будинку Фонду. Часами, як от зараз, його не видно було годинами, мав видно свою скритку, де й пересиджував, відпочиваючи. Анета навіть не знала, де та скритка  знаходиться. Увечері, коли виходила з приміщення, подарувала Мадилюсу великий пакет солодкої вати, яку той понад усе любив. Він бавлячись, подовгу її розтягував, а опісля з невимовним задоволенням упихав у рота. Нині вата була ще й рясно окроплена міцним пахучим вином з попередньо розведеними у ньому барбітуратами. Увіпхнула йому й пляшку вина начинену тим зіллям, тільки, де є гарантія, що він її питиме? Ці запобіжні заходи були цілком зайвими, бо особисто до неї Мадилюс був особливо приязним - завше підносила йому чогось смачненького, від чого несказанно радів.

Геть нерішучість! Треба йти. Завтра прийдуть митники й Бог не дай надибають сховок, тоді вже не відкрутишся, не відмиєшся. Головне ж, потягнуть німецьких партнерів, які тільки зроблять великі очі, бо ж Богу Духа винні. Вони не привезли цього разу жодного ліку, навіть аспірину... у спеціально позначену коробку на її замовлення дорогий препарат поклали зовсім інші люди...

Про всяк випадок вона все ж витягла жмут вати, яку умістила в целофановий мішок, відчинила двері авто й аж тоді витягла плящинку із хлороформом й, тримаючи на відстані витягнутої руки, окропила вату, герметично затискуючи пакет. Здається, усе: (про всяк випадок, якщо знадобиться ту рослинку вона, приспить...). Те, що вона йде "на справу" теж піддавало непмолодій крові адреналіну, а коли, як ото зараз, вже його було забагато, підсміхалась із себе: Що ж це я на старість із розуму поїхала та у дитячі іграшки бавлюсь? Упевнено проминула подвір'я, та коли підходила до дверей храму, кроки стали сторожкі й не такі упевнені. Змащені, металеві двері храму відчинилися легко й безшумно. Освітлення не вмикала, витягла маленький ліхтарик, який затисла в зубах, відсуваючи коробки з літературою, якими був прикритий люк. Лише коли відкрила замок й потягла на себе двері, й почула такий знайомий глухий скрип, відлягло від серця. Швиденько ковзнула униз й уже тепер, коли почулась у своєму обійсті, увімкнула світло, якого ніхто й нівідкіль не міг побачити. Миттю допала до коробки, яка на позір не вирізнялась з посеред інших: лише у написі була незначна зміна: "для панни”, замість, як на усіх, "для пані". Стороннє око того не могло догледіти... Швиденько дістала невеличку  валізку, опісля знову порозсувала  коробки на місця... Навіщо? Адже що і як тут стоїть, знала лишень вона. Повернула до виходу і... уклякла від несподіванки: у світлі люмінесцентних ламп на неї зорили очі Мадилюса. Заціпеніла лишень на мить. Далі гарячково почала працювати думка: - як він тут опинився? Ішов за нею? Рука гарячково шукала вату з хлороформом і не знаходила... Хоча завжди лагідно розмовляла з Мадилюсом, зараз не змогла вичавити із себе й звуку. Та й Мадилюс, завше усміхнений і лагідний Мадилюс, нині  грізно ревучи, почав насуватися на неї. Піддаючись його натиску, відступала у глиб пивниці. Поводився з нею, як із "чужою", але чому? Й тут осінило: адже, виходячи з авто, натягла на себе цю чудернацьку чорну панчоху. О тобі й маєш, догралась! Охоплювала лють, чи, то на себе, чи на Мадилюса, що сунув на неї у позі Кінг-Конга заганяючи углиб приміщення. Галасливий стукіт падаючих лижних палок, відволік увагу Мадилюса, то вона в них уперлася, відступивши до краю пивниці. Далі – нікуди. Треба будь-що вигнати того бевзя з пивниці. Підійняла палицю, що була під ногами й почала войовничо жестикулювати у нього перед носом:

- Виходь, виходь звідси, бо вдарю!

Така поведінка здивувала, а й розізлила Мадилюса,- здійнявши мов, горила руки, наближався й грізно ричав. Виставила перед себе палку саме у мить, коли він зробив рвучкий рух у її бік й відчула як гострий її кінець увійшов йому у гортань. Мадилюс зробив найдивовижнішу у своєму житті комбінацію рухів, ступив декілька кроків і ... замертво повалився на долівку, здіймаючи гору куряви. Лише зараз рвучко зірвала з голови панчоху, бо почала нараз задихатись. Зроби вона це секундою раніше, й хлопчина залишився б живим. Підскочила до Мадилюса й висмикнула палицю, що безглуздо тирчала у бездиханному тілі. Мадилюс лежав у безруху, із страхітливою зяючою раною на шиї. Хоч пальці ковзали по липкій, гарячій крові, спробувала придушити шийну артерію. Дарма. Мадилюс був мертвий. Вона не панікувала, як в автівці, коли збиралася зайти в храм. Розум працював чітко, віддаючи накази тілу. Спочатку обвинула шию рушником, аби не залишати повсюдно на підлозі кривавого сліду, і,  підхопивши за під пахи, дотягла до люка. Важкий.  Самотужки їй його не перетягти. Покликати на допомогу...? У жодному разі! Вона усе зробить сама. У відділенні, де зберігалось гірське спорядження, знайшла шнур, подумавши, взяла ще скобу, яку прикріпила, прив'язавши до храмового пілона. Цим альпіністським методом витягла труп до храму. А зараз, якнайдалі від пивниці! – стукотіла у скронях нав’язлива думка. Перед очима бовванів будівельний підйомник (роботи на даху іще булт не закінчені). Дотягла туди, й звалила на нього тіло. Хоча подвір'я було неосвітлене, самовладання почало покидати її – тут вона у всіх на виді. Навпомацки намацала  кнопки управління підйомника. Він не вмикався. Відключено струм! Повернулась у храм й увімкнула рубильник. Почула, як із скрипом запрацював підйомник. Залишила його увімкненим! Тепер треба опускати. Ні, адже зверху підйомник не спустити. Мусить пробиратися на дах через приміщення Фонду. Швиденько відчинила одні, другі, ще й треті двері й тут помітила, у яку безвихідь себе замалим не помістила: треті двері, ті, що вели до будівлі, зачинялись тільки із середини приміщення. Сама собі мало не прилаштувала пастку, адже на вікнах першого й другого поверхів ґрати ...
Врешті стягла тіло з підйомника й потягла його й протилежний кінець. Може досить?! Вовтужусь тут  з ним, мов Марко – проклятий! Відмотала закутану шию. Обличчя Мадилюса набрало врешті людського, умиротвореного виразу, якого на ньому ніколи й не було.

- Це Господь використав мене, аби виправити цю помилку природи, - мигнула думка.
Перехрестилась. Ухопивши покривавлений рушник, спустилась вниз, не забуваючи при тому   повитирати підошви взуття, а у самому приміщенні ще й пройтись вологою ганчіркою. Опустила назад підйомника. У храмі вимкнула рубильник, знову повернулась у пивницю. розгребла на підлозі пилюку, затираючи сліди крові. Злощасну палицю й рушник прихопила із собою. Пересікаючи левандівський міст, пожбурнула палицю на платформу проїжджаючого товарняка. Зупинила автомобіль побіля братової оселі. У них уже не світилось й вона, кинувши ключі у бардачок, захлопнула двері. Зрештою, брат часто залишав авто побіля будинку...

Ішла спустошена, без жодної думки у голові. Вдихала прохолоду ночі. У якийсь смітник викинула закривавлений рушник.

Удома довго милась в умивальнику – у ванні була білизна. Лише опинившись у своїй спальні, відчула нелюдську втому й не роздягаючись повалилась на ліжко.

Далі буде.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 23-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 22-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 21-01-2015

Добре Ви мені казали...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 21-01-2015

ЕКШЕН Є, АЛЕ ЗАМАЛО..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідіуня, 21-01-2015

ЕКШЕН Є, АЛЕ ЗАМАЛО..

© Лідіуня, 21-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 21-01-2015

Помилка природи

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 21-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77655291557312 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …