«В найчеснородніший з вогнів
Живі я кидаю долоні...»
(Гійом Аполлінер)
На війні людина не може постійно думати про смерть. Думки на цю тему поступово (а іноді вже і назавжди) витісняються іншими дрібними побутовими думками і «проблемами» (ось чому Маяк пустив собі кулю у скроню – у нього не було побуту, він не міг думати про щось інакше, аніж про смерть, коли зрозумів, що його світ зруйновано). Наприклад, дрова. Ця тема витісняє тему смерті з розмов і помислів: дрова, тепло вогню, це, зрештою, життя. А далека канонада і той факт, що когось (мене, чи тебе, чи його), можливо, завтра вб’ють, стає якоюсь абстракцією про яку і думати не варто. Причина саме в цьому «можливо» - кому цікаво думати про імовірне. Це якби точно було відомо кого і коли, це якби однозначно і остаточно...
Я виняток із цього загального правила: я постійно думаю про смерть, навіть інколи спілкуюся з цією уявною чи реальною гостею моєї свідомості (не звертайте уваги – це моя подружка). Чому так, напевно, це теж потрібно зрозуміти і пояснити. Я не знаю (це відвертість – для вас!). Можливо, тому, що коли прийде вона до мене (о, моя королево!) насправді – реально і саме до мене, а не до когось біля мене, і то не з візитом ввічливості, не по старій дружбі, а по справах, я настільки звикну до цієї особи, що сприйму цей візит буденно, будучи давно готовим до Великої Подорожі у невідоме.
Чим довше триває війна і чим довше я на війні, тим більше відчуваю: навколо мене достоєвщина. Вона гусне, як зимові сутінки, як злежалий мокрий сніг над ранок. Інколи мені здається, що всі ці навколишні люди в одностроях пішли сюди втікаючи від достоєвщини, але потрапили у саму її гущу. Це відчуття стає іноді настільки вагомим і важким (як брила криги, що відкололась від айсбергу біля землі королеви Мод), що здається: оці солдати – рівними рядами стоять на площині перед наметами табору, зараз гукнуть дружно і хором: «Я твар тремтяча чи право маю?»
Інші теми якось проходять повз – навіть коли їх штовхають штучно. Біля буржуйки п’ю каву. Поруч ще один офіцер. Кажу йому:
- Я тут прийшов до висновку, що потрібно більше офіцерів хороших і різних.
- Нашій частині потрібно? Чи нашій батареї? Чи нашій країні? В яких масштабах потрібно? – він не відчув, не зрозумів, що це спотворена цитата, бо Маяка він або не читав зовсім або забув.
- У масштабах Всесвіту потрібно!
- І яким же чином ти прийшов до такого висновку, яка була логічна послідовність цього?
- А до цього я прийшов не в результаті роздумів чи фактів. Це інтуїція. Це як просвітлення. Це винирнуло з глибин моєї підсвідомості. Я буддист.
Мій співбесідник втратив нитку розмову і пішов в себе. Там теж темно – так само як в цееремці. Тільки немає ялинки в куточку і солдати не сплять. Але там йому, напевно, затишніше (о, знову це «напевно»! І коли я буду знати все остаточно і однозначно?). Хоча, де може бути затишніше, аніж біля жаркої буржуйки з кавою в руках (о, ці офіцери з кавою в руках!), коли на дворі холод і недобра зима?
Вечір. В кутку польової казарми – чи то металевого намету чи то ангару, де зберігають людей – солдати грали в гарти. Гра пішла вже по крупному. Ставки зросли до 50 копійок (а починали з 5 копійок). Гірки дзвінких монет мандрували з одного кінця столу в інший – пристрасті вирували. Несподівано з темряви виринула фігура замполіта. Він почав сваритися і говорити, що на гроші грати в азартні ігри негарно і дуже погано. Він довідався, що один солдат програв три дні тому п’ять гривен – і то не папірцями, а дзвінкою монетою. І це замполіта дуже обурило. Певно, йому пригадалися часи, коли за одну гривню можна було купити ціле село разом з жирною землею, рябими коровами, дерев’яними хатами, кудлатими собаками та сумними смердами. От, що значить відірватись чи відстати під потягу сучасності (не тої, що часопис, а тої, що час). Замполіт пішов і гра відновлюється. Я з цікавістю спостерігаю. Підійшов молодий лейтенант і запитально подивився на мене: його здивувало, що мене так зацікавив процес гри. Я спробував пояснити:
- Подібна історія зі мною трапилась у Монте-Карло. Я ставив на червоне, а воно йшло. Я знову ставив на червоне, а воно знову йшло. Я поставив на зеро. І тут почувся голос: «Пан виграв двісті тисяч!»
Мій співбесідник зрозумів, що це цитата:
- Звідки це?
- Достоєвський. «Гравець».
- Не читав, не знаю. Достоєвського я читав тільки «Майстер і Маргарита» і то давно...
Я подумав, що це такий дотепний жарт і продовжив тему:
- Достоєвський був особисто знайомий з Маяковським – особливо в астралі, тому і не дивно, що Воланда він писав з нього.
Але виявилось, що мій співбесідник не жартує – він був свято переконаний, що «Майстра і Маргариту» написав саме Достоєвський. І Майстер там бабцю сокирою, а потім на цілину поїхав... О, молодь, молодь! Так і хотілось йому сказати. що «Мобі Дік» це не тільки непоганий фільм, який можна «скачати» з мережі, але і чудова повість Германа Мелвілла...
Я занурився в роздуми на тему: яка то нудьга сидіти в таборі, коли хочеться в бій і думав, що в таких роздумах проведу весь вечір. Але до мене підійшов капітан Л. і сказав, що в якихось паперах бракує про мене певних даних. Зокрема, треба записати який у мене автомобіль – марка, номер і колір. Я сказав, що в мене позашляховик «Айріш-ровер», номер 13-13 ІРА пофарбований у камуфляжний колір в стилі «Дубок».
- А коли ти був мобілізований?
- 13 червня 1348 року його світлістю графом Анрі де Анжу. У зв’язку з чорною моровицею бракувало воїнів в армії короля.
- О! То в тебе величезна вислуга по роках. Мають платити більше ніж нам, особливо, якщо ти ветеран битви під Кресі. Треба тобі ще написати рапорт про переведення в нашу батарею.
Я чемно написав, підписавшись: «Штабс-капітан лейб-гвардії її Королівської Величності сер Артур Грей». Капітан Л. прочитавши це чомусь зітхнув і сказав: «Я так і думав! Я сам то родом з Уельсу, а в нас в батареї є ще двоє родом з Ірландії і один з Нотінгемшира...» Звідки він здогадався про це все – я не знаю. А потім подумав – їм то все слова. А мені так часто згадується сонце, вітер з океану, пил з-під копит важкої кавалерії, відблиски сонячних зайчиків на криці лицарів і важкість дворучного меча на плечі...
Тим часом до нас підійшов сержант П., почувши мою розповідь про мого залізного коника, залишеного вдома:
- А я от правду сказав про свою машину. Тільки не розумію – для чого це?
- Сержанте! Ви що не знаєте, що в середні віки на війну мобілізували не тільки вершників, але і їх коней. Нинішня війна потребує залізних коней, які теж будуть мобілізовані!
Сержант П. відповідав на запитання, ким він був в минулому житті, просто: «Я був пенсіонером...» Тільки потім якось зізнався, що все життя проробив електриком на заводі. Зараз артилерист. Вислухавши моє пояснення він якось задумався і засмутився – як йому розуміти мої слова – з яким рівнем серйозності. Я раптом подумав, що колись вислухавши повідомлення, що мене вбили, ці люди подумають, що я так ексцентрично пожартував.
У казарму тим часом зайшов командир – полковник К. Я тут же зарепетував: «Товариші офіцери!» Всі чомусь сприйняли це як черговий iдiотський жарт. Чому? Полковник К. зміряв мене суворим поглядом. Я тут же козирнув:
- Шеф! Я хочу постріляти в сепаратистів з «Гіацинту!»
Полковник ще більш спохмурнів:
- По-перше, не «шеф», а товаришу полковник! Давно на передовій не мерзли? Ще не настрілялися? Відправлю. Померзнеш. Все одно стріляти не дозволять. Якщо так рвешся на подвиги, то після відрядження підеш командувати «Піонами». Нічого, нічого, «Сани» засвоїв, з МТ-12 розібрався, і з «Піонами» розберешся. А зараз півгодини на збори – їдеш, повезеш вантаж двісті. Знаю, що не твій солдат, і ти тут ні причому, але поїдеш. Боєць був хороший... Треба...
Полковник ще раз подивився на мене недобрим пронизуючим поглядом. У середині в мене все похололо...
