Ганна Гураш, навчаючись у школі, більш за все полюбляла такий предмет, як географія. Рожеві коні-мрії юності звабливо несли дівчину над землею, над далекими і близькими краями й країнами, де так хотілося побувати і вірилось, що побуваєш-таки, адже життя таке довге, таке прекрасне, таке величне, що не вмістити його в одне село, не вкласти лишень у роботу, воно повинне розростися, розквітнути, птахом перелітним злетіти над світом, щоби показати тобі той світ, щоби влити тобі його в душу, аби ти змогла побачити і полюбити українські степи й австралійські пустелі, африканські савани і гімалайські вершини, сибірську тайгу й амазонські джунглі. На те ти, Ганнуся Гураш, і народилася на світ, аби добре його роздивитися.
Але світ для простої селянки, як та мусульманка в паранджі - не побачити лиця його, не роздивитися зблизька красоти його незрівнянні.
Не пощастило Ганні в житті з дитинства. Батько загинув на війні, а мати, залишившись з вісьмома дітьми, переймалася лише одним - прогодувати свою "ораву", щоб вона, "орава" та, хоч сяк-так зіп’ялася на ноги, а далі вже йшла самотужки, як Бог дасть.
Тож і Ганна змалку в полі - на колгоспних буряках, пшеницях.
- Кудись би далі вчитися, - заїкнулася була перед матір’ю після закінчення семирічки.
- За що? - перепитала мати.
І все ж Ганна закінчила десять класів. За дев’ять кілометрів від їхнього Долиного знаходилось чи то велике село, чи то невеличке містечко Самохоти з гарною двоповерховою середньою школою в центрі. От до тієї школи, взувши ноженята в старі потріскані шкарбани, і йшла Ганна три роки поспіль: щоднини, в люті морози і мокрі відлиги, від білого павутиння бабиного літа аж до лагідного травневого сонечка. І вчила свою улюблену географію, і годинами просиджувала над картами, вивчаючи далекі міста та незвідані океани.
А коли школа залишилась позаду, а в буденні дні ввірвалася колгоспна ферма з вічно замурзаними у гній коров’ячими дійками, мріяла лиш про одне - вчитися десь далі.
Ховалася від матері, братів та сестер, збирала зі своїх скупих трудоднів горенну копієчку до копієчки і таки вирвалася до великого міста. Подала документи до геологорозвідувального інституту, склала іспити і... не пройшла по конкурсу.
Дуже плакала, ледь не кинулася з розпуки до річки топитися, але розрадив якийсь підстаркуватий добродій, що бігав у сороміцьких трусах по безлюдному пляжу і порекомендував податися на бухгалтерські курси, пообіцявши потім влаштувати на хорошу роботу.
Закінчивши курси, Ганна відшукала добродія, нагадала про обіцяне працевлаштування.
Добродій від своїх слів не відмовився, але повів Ганну додому, вгостив смачними цукерками і чаєм, натякнув, що за вигідне працевлаштування не гріх би було Ганні розрахуватися і "натурою". Ганна спересердя ляснула добродія по пиці і подалася від такої пропозиції світ за очі у своє рідне Долине, до тих, від яких тікала, остогидлих коров’ячих дійок.
Ходила, щоправда, до голови колгоспу.
- Можу працювати бухгалтером, - показувала документи.
- Бухгалтерами і пенсіонери працюватимуть, - відповідав голова, - а дівкам і в полі та на фермі роботи вистачить.
Хоча свою дочку, кирпату дебелу Лесюню, при конторі пригрів, не при фермі.
Мати їла Ганну поїдом.
- Що, вивчилася? - допікала. - Тепер тягай дійки з дипломом, може, воно так легше. Не було, бачите, куди дівулі розвезти гроші, то вона по науках порозвозила. Толку з тих наук... Не нам, бідним та нещасним, до них братися...
Ганна плакала і, дотягавши рік ненависні дійки, знову чкурнула в місто. Шукала знайомого добродія, згодна була і на гріх, і на «натуру», аби лишень влаштував на обіцяну вигідну роботу, аби хоч малесеньке, але віконечко привідкрив у світ. Не знайшла - помер добродій. Якийсь дядечко, що випадково здибався серед вулиці, пропонував роботу ткалі на ткацько-прядильному комбінаті, але Ганна розсудила, що нитки сукати і дійки тягати - це одне й те саме, зав’язаний світ; тож повернулася в село.
А потім у Ганнинім житті з’явився Петро. Кремезний, чорнявий, великоокий, віруючий, сором’язливий Петро з п’ятнадцятидітної родини Кононенків. Ганна й раніше примічала на собі його погляди, але, заклопотана облаштуванням власного життя на вимріяний кшталт, не надавала тому належного значення. А це, коли мрії розлетілися навсібіч, мов від вибуху бомби, а життя надовго заплуталося в тій павутині, з якої так відчайдушно намагалася вирватися Ганна, великі Петрові очі проникли до дівочого серця і щось там зачепили, зрушили, схитнули. І полетів Ганнин погляд назустріч парубочому, мов той голуб з листом до адресата, але адресат, ніж мався вискочити зі своєї хати на ґанок та стріти голуба, як належить, чомусь замкнувся в тій хаті, ховав свої очі від голуба по глухих кутках, боявся взяти до рук листа, хоча подумки давним-давно вже його прочитав і навіть більше того, відповідь склав.
А дівоче серце, мов той затятий поштар, слало голуба за голубом, голуба за голубом, і вони кружляли довкола Петрової хати, роздивлялися на ті потаємні замки на дверях, що їх понавішував сором’язливий парубок, аж доки поштар не витримав нарешті нескінченних оглядин і не прийшов до тих замків з добрячим кайлом особисто, щоб розтрощити їх, розмолоти на попіл та й відкрити двері, та й заглянути у великі і ніжні, кохані-кохані Петрові очі.
У клубі була якась гулянка, і Ганна, махнувши на все рукою, пішла через весь зал і стіну глузливих насмішкуватих поглядів однолітків аж ген до того вікна, під яким грів батарею парового опалення її безнадійний адресат Петро.
Підійшла, глянула у великі-великі очі, що не знали, бідні, куди від її погляду подітися, простягла свою руку до хлоп’ячого піджака, вчепилася в рукав.
- Пішли потанцюємо, - запропонувала,
- Я..., я..., - знітився адресат, - не вмію я.
- Пішли, - потягла парубка силою.
Петро боязко обхопив Ганну за стан, вайлувато затупцяв довкола неї, раз по раз наступаючи на дівочі ноги, і від того врешті-решт розгубився до такої міри, що зупинився, як укопаний, прямо серед танцю і важко витер долонею з чола піт.
- Не виходить, - буркнув.
- Добре, йди сюди, - відвела Ганна розгубленого парубка вбік, - іди сюди і скажи мені, чому ти на мене так дивишся?
- Як? - опустив парубок очі додолу.
- А так, закохано, - мовила Ганна навпростець.
Петро глипнув мимовільно на Ганну, чомусь весь спітнів, задрижав і не відповів нічого.
- Ти не тремти, - вела своєї Ганна, - ти скажи мені - закохався ти в мене, чи ні?
Петро мовчав.
- Боже, Петре, як ти думаєш у світі жити? - дивувалася Ганна. - Мені прямо соромно зізнаватися, що ти мені до вподоби і що мені набридло вже ловити, мов тих полохливих зайців, твої поодинокі по¬гляди. Ну не мисливець же я, їй-богу, а дівчина.
- Пішли звідси, - ледве видавив з себе Петро і повів Ганну в пахучу серпневу ніч, яка розтягнулася на цілий рік і ввібрала в себе і Петрове зізнання в коханні, і несміливі його цілунки, і ті дивні та добрі балачки його про Бога, про красу довколишню, про поля, які він щоднини переміряв з краю в край своїм тракторцем і про які годинами міг розповідати, як про своїх давніх, довічних і таких же живих, як люди, друзів.
Ганна сміялася:
- Петрусю, а кого ти більше любиш - мене чи поля свої?
- А я не знаю, - знизував плечима Петро, - коли я в полі, то про тебе думаю, а коли з тобою, то про поля розповідаю. Я, Ганнусю, весь світ люблю, весь світ, і тебе у ньому. Вас мені Бог дав, а всі Божі дарунки треба любити однаково.
- Ох ти ж мій святий Петрусю, - обіймала дівчина парубка.
- Я не святий, - заперечував той. - Я - віруючий.
- І полюбив нікчемну атеїстку, - дорікала, - комсомолку. А-я-яй.
- Не смійся над любов’ю, - призупиняв дівочі кпини. – Будь, ким хочеш, але розуму не губи, і Бог від тебе не відвернеться.
А вона губила розум і в пахучих травах обіймала свого Петруся, і цілувала жагуче, і жадала його - єдиного свого.
А він відмовлявся, над силу боровся з собою, але відмовлявся.
- До весілля не можна, - казав. - Гріх.
І дівчина відступала, і чекала весілля, в яке, мов у річку струмок, неодмінно мало влитися їхнє з Петром кохання.
Чекала весілля і допитувалась у свого Петра:
- Де ж жити будемо, рідний? Позад тебе десять дітей у батьків, позад мене четверо у матері. Де притулитись нам, милий?
- Будемо ліпити собі якесь житло, - відповідав. - Бог дав нам руки, щоб ми творили ними свої долі, а ти про житло піклуєшся. Як збудуємо долю, то житло й поготів.
- Ой, Боже, - зітхала Ганна, - це ж весь вік у трудах змарнуємо. А я так хотіла на тім віку ще й хоч трошечки світу побачити, покататися по тім світі.
- Покататися навряд чи вдасться, - говорив Петро, - бо нам Бог на цьому світі замість коліс плуга прописав.
- Несправедливо це, Петю, - обурювалась.
- Не гніви Бога, не плюй на Божу волю, - вмовляв. - А світ щоб побачити, не обов'язково по землі з краю в край гасати. Іноді на хвилину в небо глянеш, а побачиш більше, чим у з’їжджених вздовж і впоперек Африках з Америками.
- Ех, Петю, не те ти говориш, не те, - прощалася з парубком, ішла спати.
А тут наспіли жнива, і подався Петро у свої поля. А до Ганни, мов на гріх, причепився її однофамілець Іван Гураш - стрункий голубоокий юнак, що працював водієм автобуса в районному автопідприємстві, а ще славний був своїм довгим язиком, багатими, як говорили в селі, батьками та веселим, особливо після чарчини, характером.
- Ганю, я тебе люблю, - ходив слідком три тижні поспіль.
Ганна тікала від Івана, Ганна ховалася, а він вигулькував з-за куща бузку, що біля її хати, ставав на порозі і манив, манив:
- Ганю, йди за мене заміж - на руках носитиму. Нащо тобі той богомільний, у якого й шеляга за душею немає, хіба що Біблію продасть та вторгує. Твоя краса не для нього, Ганю, повір уже мені.
- А що ж у тебе є, - допитувалась, - що інших шельмуєш?
- У мене є покійної баби хата, не хата - хороми, недарма ж бабу двічі розкуркулювали, доки в колгосп не вступила; у мене є робота в місті - невже ти хочеш зігнити в цьому селі; у мене батьки і тебе й мене в золото здатні зодягти...
- У твоїх батьків ще два сини, - заперечувала.
- Ті сини в науку вдарились, - відмітав заперечення, - їх у наших краях уже не жди, а доглядати старих мені - мені, відповідно, й шана їхня.
- Заливай, заливай, - сміялася.
- А ти не смійся, - палали голубі очі. - Казала мати, що як добру невістку приведу, то бути моєму медовому місяцю в турне по Криму та Кавказу.
- Брешеш, - стрепенулася.
- Чого б я брехав? - копилив губу. - Я ж не якийсь там механізатор, що за копійку тижнями по полях горбитиметься і жінку на фермі гноїтиме. Я - водій районного масштабу. Та мене сам перший у водії райкому запрошував, але я поки що не йду, бо мені на автобусі вигідніше - навар ліпший.
- Ти мене сватаєш, як той Стецько, - гамувала Ганна хвилювання. - Ще розкажи, як у вас корова доїться та скільки гусей у господі.
- Про що питаєш, то за те й розказую, - байдуже відповідав Іван. - А як не віриш, думаєш, брешу, то можу й показати. Я, Ганю, такий, що як покохав кого, то душу викладу, все, що маю, подарую, аби лишень відчула людина, яке тепло ллється на неї з моєї душі.
- І багатьох ти вже обдарував? - перепитала.
- Та ні, - стенув плечима. - Всі запаси ще цілі, для тебе бережу.
- Там тих запасів, певно, - засміялася, - ото й усього, що на язиці.
І тоді Іван запропонував відвідати належну йому бабину хату.
- Щоб люди засміяли?! - обурилася Ганна.
- Можна вночі, - не відступався Іван. - Ніхто й не побачить.
- Ти за кого мене маєш?! - ще більше обурилася Ганна.
- За свою майбутню дружину, - мовив, ув очі дивлячись.
- Пхі, - відповіла зневажливо.
Але на оглядини пішла.
- Тільки не дай Бог руки простягнеш, - попередила. - Перегризу горло, знеславлю на все село, засаджу в тюрму навіки.
- Ганю! - розводив руками. - Я люблю тебе, зрозумій ти врешті-решт!
Бабина, а тепер уже Іванова хата, вражала своїми розмірами, черепичною покрівлею, багатим хатнім вбранням.
- О, Боже! - вигукувала Ганна. - А скринь, а ще й шафа! Порожні, либонь?
- Аякже, - хитро мружився Іван і піднімав віка, і відкривав дверцята, вивалюючи перед Ганнині очі хустки, сувої полотна та інше всіляке начиння.
- А це ось і богомільному твоєму не снилося, - пірнув руками на дно скрині і виволік звідти величезного срібного хреста. - Чисте срібло, - запевняв. - Вагою зо два кілограми. Скарб. Тільки ж нікому ні гу-гу, - попереджував, - бо ще відберуть або вкрадуть.
- А чого ж я маю про ваш хрест мовчати? - дивувалася Ганна. - Я ж не просила його показувати.
- Тю, дурна, - шипів Іван. - То це ж і твій хрест буде, як відгукнешся на мою любов.
Ганна впала в розпач. Вона летіла душею до Петра, вона горнулася серцем до свого коханого, але вона тікала геть від обіцяного Петром "плуга", її несло, тягло до цієї великої господи, до срібних хрестів і сувоїв полотна, до медового місяця у подорожах світом, до міської професії Івана, до всього того, що снилося в злиденній її юності, за що ладна була свого часу заплатити навіть незрушеною дівочою честю.
Ганна понесла болі свої до матері.
Мати не довго й думала.
- Якщо хочеш маятися так, як я, то йди за Петра, - мовила.
- Але я люблю його! - кричала Ганна.
- Любов не вічна, - махала мати рукою. - Перегорить, перетліє, а на головешках усе-таки зручніше сидіти хоч у благеньких трусиках, бо в голе тіло дуже вже печуть жаруки.
Через день до Ганни заявився з поля закіптюжений Петро. Ледве виволік з кабіни тракторця велетенський букет польових квітів.
- Тобі, Ганнусю, - вніс у хату.
- Що ти мені цього бур’яну припер? - розплакалася Ганна. - Невже я більшого не варта?
Петро розгубився.
А Ганна кинулася до парубка, обцілувала його лице, припала до рук.
- Петю! - крикнула. - Прощай!
- Ти кудись їдеш? - схвилювався Петро.
- Заміж іду, Петрусю! Заміж!
- За кого? – отетерів.
- За Івана Гураша.
- Як?!
- А отак.
- Чому ж, Ганнусю? Ти жартуєш? Я ж і сватів уже приговорив на осінь, - впустив букета додолу, сів на нього.
- Я не жартую, Петре, - сіла поряд. - Така Божа воля.
- Ні! - крикнув, мов дикий звір. - Я не пущу тебе! Я проти всього світу стану, а не пущу!
- Пустиш, - знову заплакала. - Проти світу станеш, а мене не переступиш. Не хочу я до твоїх плугів, Петре.
- До яких плугів? - не второпав. - Що сталося з тобою, Ганнусю? Де той Іван узявся? Що тебе до нього прив’язало? Скажи мені, скажи. Я зрозумію, я через усе переступлю заради тебе, через усе...
- І через Бога? - перепитала крізь сльози.
Довго не відповідав.
- Ти - мій Бог, - видавив нарешті.
- Я зрадила тебе, - збрехала, щоб скінчити цю важку розмову.
Очі в нього вжахнулися. Але літо з них не вивіялось.
- Я вже простив тебе, - важко мовив.
- Я не простила, - відповіла.
- Ганнусю, - став на коліна, - я без тебе не зможу, залишся.
Глянула на нього з докором.
- Піднімися. Ти ж чоловік, а не ганчірка, об яку я повинна ноги все життя витирати.
- Витирай, - благав, - але будь зі мною.
Скривилась.
- Ні, йди, - мовила твердо.
Він дивився їй в очі, він довго дивився в її заплакані, відлітаючі у безповоротний вирій очі, і нарешті звівся на ноги.
- Я повішуся, - мовив.
- Це гріх від Бога, - злякано прохопилась.
- Якщо Бог позбавив милості, від нього залишається прийняти гріх, - відповів. - Інакше можна стати безбожником.
- Петре, не губи голови, - сказала на прощання.
- Не згублю, - важко видихнув. - Обвінчаю разом з твоєю, тільки трохи нижче зодягну вінець.
Пішов.
"Ганчірка, - подумала вона. - Ні, так низько падати людина не повинна. Навіть у коханні."
І стала на рушник з Іваном.
