Я не уявляю собі, що можу бути щасливий поза цим містом. Воно живе і, як людина, має душу. Івано-Франківськ – місто маленьке і провінційне, але хто сказав, що це недолік? Коли влітку великі міста плавляться від спеки, коли там навколо лише розпечений бетон багатоповерхівок і асфальт, що стікає розтопленою смолою, Івано-Франківськ готовий прихистити перехожих на своїх тінистих і затишних вулицях, в парках і скверах, що потопають у зелені. Місто розніжене і розімліле від сонця, відпочиваючи, умиротворено чекає, коли восени ціла армія студентів і мешканців, що приїхали з відпочинку, не заповнять гамором і шумом вулиці, наче кров швидше почне бігти по жилах і місто збудиться від літньої дрімоти, оживе метушнею і заклопотаністю. Та я люблю своє місто в будь-яку пору року. Навіть тоді, коли воно сумне і плаче осінніми дощами, і ще коли взимку натягує на себе пухнасту білу ковдру, а мороз прикрашає колючим інеєм кожну гілочку на деревах і на вікнах будинків розквітають зимові квіти, а ялинки схожі на великі купи солодкої вати.
Зараз вже майже ніч. Але мені так хотілося пройтися вулицями міста, що ні пізній час, ні застуда, яка, як я почував вже починала мене розбирати, не змогли завадити цій прогулянці.
Був квітень. Місто змило з себе весняними дощами залишки вже посірілого брудного снігу і потроху несміливо одягалося в зелень перших листочків, наповнюючись пахощами квітів. Я обійшов кілька будинків і ось переді мною вулиці улюбленого міста, старовинні церкви і костьоли, добротні будинки, збудовані ще за Австрії і Польщі. Ця архітектура надає місту елегантності і європейськості. Саме так могло би виглядати містечко, ну, скажімо, десь у Франції чи Німеччині. Колишній Станиславів, оповитий якимось особливим шармом і зачаровує з першого погляду, чи то пак, з першої прогулянки.
Я вирішив пройтися одним із своїх улюблених маршрутів. Через кілька хвилин я вже був біля ратуші, яка є справжньою окрасою і символом міста. Старожили кажуть, що під ратушею є підвальні приміщення, які сполучаються з численними підземними ходами, що мають виходи далеко за межами міста. Правда з часу, коли було засновано Станиславів (таку назву мав до 1962 року Івано-Франківськ) ратуша неодноразово була зруйнована і відбудована наново, але і зараз, незважаючи на всі перипетії долі вона виглядала як справжня королева, чий трон стоїть в самому серці міста.
На майдані Шептицького велично стоїть кафедральний греко-католицький собор, збудований в 1729 році. На іншому боці майдану дрімає колишній парафіяльний костьол, оповитий спокоєм і тишею нічного міста. Це була фамільна молитовня й усипальниця Потоцьких – засновників міста.
Далі, пройшовши по вулиці І. Труша, що є найкоротшою і найвужчою в місті і виглядає як справжня середньовічна вуличка, я попри площу А. Міцкевича, попрямував далі до вулиці Січових Стрільців, на якій кожен будинок мав багате на події і відомих людей, історичне минуле.
Потім я по вулиці Незалежності і через Меморіальний сквер попрямував, сам не знаю чому, по вулиці С. Бандери. Дійшов я так майже до кінця вулиці, де знаходиться старе кладовище, головний вхід в яке розташований на вулиці Київській.
І ось, коли я так замріяно прогулювався, раптом з’явилася в мене дуже гостра, правда цілком природні потреба зайти на хвилину в якесь затишне і зовсім безлюдне місце, ну, скажімо, за якесь дерево чи розлогий кущик, так би мовити, «помітити територію». Я вже навіть пригледів об’єкт, який би мене сховав від цікавих поглядів, а саме кілька дерев, що росли неподалік цвинтарної огорожі.
Усамітнившись тут на кілька хвилин і зробивши те, власне, що і привело мене в це «мальовниче» місце, я вже хотів вийти знов під яскраве світло вуличних ліхтарів, як почув якісь голоси. Їх було двоє.
«Ну що ж, почекаю хвилину, нехай пройдуть ці пізні гуляки, тоді я і вийду зі свого укриття. А то ще налякаю їх, якщо з’явлюся так несподівано просто з темряви. – подумав я. – Або вони захочуть налякати мене, - якось так, між іншим, пролетіла думка, - Судячи по розмові хлопці досить серйозні.»
О, я не боягуз, зовсім ні, але і безглузду хоробрість без потреби теж виявляти зовсім не схильний.
Розмову їхню передавати не буду, бо якщо б її транслювали по радіо чи телебаченню, то це був би суцільний звук «пі», але загальний зміст такий: один з них чекав на дівчину, якусь Оленку, яка йому дуже подобалася, але, судячи зі всього, знати його не хотіла, і повсякчас уникала з ним зустрічі. Зараз Оленка, наскільки знав її «кавалер», мала б повертатися з роботи. От він і підстерігав її тут, щоб поговорити. Мені правда незрозумілим було для чого ж тут напарник, але в розмові було так багато «пі», що це так і залишилося для мене таємницею. Одно було ясно, що Оленка зовсім не чекала такого сюрпризу. Ну, як самі розумієте, виходити з моєї засідки було зовсім не час, от я і причаївся там в темноті, гарячково придумуючи, як же допомогти дівчині.
Зайнятися крім цього більше не було чим, і я змушений був ще і слухати розмову цих двох, що стояли майже поруч зі мною.
О, скільки цікавого інколи можна почути від людей, які зовсім не знають, що їх чує хтось сторонній.
Потенційний жених Оленки переповів історію, яку чув від бабусі – корінної мешканки старого Станиславова. Так от, історія цвинтаря, поблизу якого всі ми знаходилися, оповита легендами. Одна з них про вампіра – вічний притулок якого, а саме напівзруйнована гробниця, знаходився на вищезгаданому кладовищі. Виявляється, що ще 40-их почали з’являтися на території кладовища і поблизу знекровлені трупи з ранами на шиї. В 60-их кладовище було закрите для поховань, але в 70-их вампір знов нагадав про себе – тоді почали зникати діти. Знайдено шість дитячих тіл з відповідними ознаками і могилу вампіра випалили військовим вогнеметом. З того часу діти більше не зникали. А залишки могили і тепер можна ще побачити на цьому кладовищі. Признаюся, навіть мені якось стало моторошно після такого оповідання. Нічна тиша, темрява і близькість кладовища з вампіром дуже сприяла виникненню в мене цілого калейдоскопу емоцій і думок не дуже приємного характеру. До того ж ось-ось мала підійти Оленка і я морально готувався до героїчного захисту дівчини від хуліганів. І ось вдалині почувся стукіт каблучків по бруківці. Напевне це йшла вона, на яку так нетерпляче чекали ці нічні лиходії, що тепер завмерли в темряві. Я теж на якусь мить перестав дихати. Коли дівчина, як виявилося це і справді була Оленка, підійшла ближче двоє парубків ступили кілька кроків їй на зустріч.
- Що ти тут робиш?! – почув я її здивований вигук.
- Тебе чекаю, – промовив «кавалер».
- Чого ж ти від мене хочеш? – голос дівчини тремтів і видавав її хвилювання.
- Я подумав, ти будеш боятися йти додому сама, от я і проведу тебе, - підійшовши впритул до дівчини, сказав «закоханий».
- Крім тебе мені нема кого боятися, - парирувала Оленка.
- мене треба не боятися, а любити, - сказав парубок.
Він почав фамільярно обіймати дівчину, намагаючись її поцілувати. Оленка пручалася.
- Я ж тобі багато раз казала, чому ж до тебе ніяк не дійде? Між нами нічого не може бути, - мало не плакала дівчина.
- Це ми ще побачимо! – грубо відказав «кавалер». Потім пішли слова «пі»…
Я зрозумів, що зараз має бути мій героїчний вихід. І тут моя застуда нагадала про себе – в мене з’явилося непереборне бажання пчихнути. Я стримувався як міг, але природа взяла своє і я дійсно банально пчихнув. Треба віддати мені належне – пчихаю я так, що навколишні здригаються. В нічній темряві мій псих луною пронісся і впав десь на кладовищі. Це мене зовсім не знітило, навіть додало хоробрості. Так от, коли я вибіг на світло з криком: «А ну не чіпайте дівчини! Хіба не зрозуміли, що вона з вами не хоче говорити?», то мабуть цих моїх слів хулігани вже не чули. Сказати по правді, я вже готувався до того, що прийдеться битися. Я знав, що пчихаю гучно, але навіть я не сподівався на такий ефект.
Зловмисники накивали п’ятами, навіть не озираючись. Накрутивши себе оповіданням про вампіра, очевидно вони подумали, що це сам володар темряви з’явився біля цвинтарної огорожі, почувши людські голоси, щоб поласувати свіжою кров’ю. Очевидно вони вважали, що Оленка більше буде йому до смаку, тому галантно залишили її саму посеред вулиці, рятуючи втечею свої нікчемні тіла.
- Дякую! Ви справжній герой! – ледь оговтавшись з милою посмішкою промовила дівчина.
- Ну що ви, пусте. – знітившись відповів я.
- Я проведу вас додому, а то якби ці хулігани не повернулися, - сказав я і як справжній джентльмен запропонував дамі руку.
- О, не думаю, що після такої ганебної втечі вони ще коли-небудь взагалі нагадають мені про себе. Якби не ви, не знаю, щоб я робила, - промовила вдячно дівчина, а потім додала, - я – Олена.
- Дуже приємно, Тарас, - представився я.
І далі ми пішли разом, прогулюючись нічним містом. Правда, про вампіра я Оленці так і не розповів, а раптом вона тоді інакше поставиться до мого «героїзму».
