Шляхтич В. Збірки поезій: Мій Улюч, На схилах Карпат, Я син України. - Зелена Гора -Сянік: Святогорець, 2010,2012, 2014.
Тема вигнання - яка ще вічна тема може бути органічнішою, автентичнішою за цю, поширену, мабуть, в усіх куточках світу, відтворювану в усі часи та епохи? А надто на наших теренах ... Висилали і до нас, он, хоч того ж Овідія взяти з його полуміфічним перебуванням в Овідіополі. А більше з наших благословенних країв - і окремих людей, і певні верстви населення, і цілі народи. Тарас Шевченко в киргизських степах, Євген Маланюк в Європі та Америці, Василь Стус в Мордовії чи в Магадані зверталися до України, і рядки їхні, думки їхні, то сиротами попідтинню, то сталевим лезом стилета-стилоса, а то зболеними снами і видіннями линули до місць, де пощастило народитися на світ Божий...
Василь Шляхтич став вигнанцем ще до свого народження, коли пішло в небуття його рідне село, старовинний Улюч.
Ось як пише про це поет у вступному слові до своєї першої збірки:
«Я родом з Надсяння. Улюч - це моє рідне село. Народився я 10 липня 1946 року в селі, якого вже тоді не було. Його польське військо спалило у свято Вознесіння Господнього в тому ж 1946 році.... Коли мені було несповна рік, у травні 1947 року, в час злощасної акції «Вісла» мене з батьками та односельчанами насильно вивезли з рідних земель...»
І саме цей Улюч, вже неіснуючий в своїй первинній іпостасі, Улюч, в якому поет не встиг народитися під рідним дахом, він оспівіує все своє життя.
Бо то для нього рай на землі.
«...Там над рідним Сяном
В золоті ліщина.
Оспівує ранок
Присівши на ґанок
Осіння пташина.
Все це Богом дано...»
Все, все особливе для поета в цьому краї - гори, Дубник і Дівина, стара церква, «вужоватий» Сян, хащі з лісових горіхів, сосни, блакить неба, «що є куполом»... Все там каже поетові «про наше Я, про коріння». Там все своє. «Думками там вертаю» - це не миттєвий імпульс, не ностальгічний настрій, не поетичне перебільшення. Усе своє творче життя - а писати вірші Василь Шляхтич почав з 15 років - він є поетом однієї теми.
Традиційну тему вигнання поет розкриває, використовуючи у своїх віршах відповідно і традиційні образи-символи, такі як здичавілі сади, замовклі церковні дзвони, рідні стежини й могили, батьківське слово, «зерно, кинене в чуже каміння, списане на пропадіння», і образи глибоко самобутні, продиктовані трагедією саме цього села, спаленого, знищеного вщент.
Попіл.
- «...Улюч.
Село велике
Було.
Діди і прадіди
Прожили там
Свої літа.
Сумні і веселі.
Є село,
Й нема села.
В попелі
Воно.
...
...Тепер внуки
Стають на ній,
Для нас святій
Землі
І питають,
Шукають,
Хочуть найти хоч камінь,
Хоч кусочок хреста.
Не всім вдається.
Нема.
Знищене на Амінь!»
Тінь.
- «...Падає тінь
На роки зітхань
На стежки болю
Щоб прикрити мовчанкою
Те що тут було.
...
Сідає тінь
На тіло твоє
Говорить ліс
Про розпуку
Щоб воскресити
Дні сорокових років..»
Тиша.
- «...Говорить тиша села
Якого нема...»
Трагічні символи. Трагічна поезія. Проте філософія Василя Шляхтича - а поезія його філософічна, вірші його відлунюють українським бароко, та й голос славетного Григорія Сковороди можна почути часом в отих наполегливих пошуках нашого, свого - має помітну особливість, що вирізняє поета з поміж інших поетів-вигнанців, поетів-страдників. Попіл рідної хатини стукає в серце поета так само як попіл Клааса стукає в серце Тіля Віленшпіґеля, але далі класична формула помсти не спрацьовує. Натомість звучить мотив прощення. Звучить стиха, але виразно, наче чистий голос весняного струмка, що покликаний, рано чи пізно, а пробити мертву товщу намерзлої криги.
«...Прости братам їх провини
Так як я прощаю.
Син Надсяння - України
Що своє кохає.»
Чи, як каже у вірші «З’їзд улючан» стара жінка, побиваючись над тим місцем, «де батько ставив хату»:
«...- Дозвольте, брати поляки,
Померти в ріднім селі.
Я вже простила вам гріхи
І в церкві і костелі...»
«Брат-поляк» - ось ким став для поета колишній ворог. Нема гніву, тільки бажання, аби сини, чи вже онуки і правнуки вернули в рідні Карпати, до рідного Улюча, не забули, яке воно - своє. Чи станеться колись диво повернення до раю? Хтозна... Проте і зараз, на чужині, поет живе справжнім життям, бо душею він завжди зі своєю землею, зі своїм народом:
«Вони думали
Що ми будемо вростати
Своїм коренем
В землю не свою
Вони вірили
Що ми затратимо
Можливо скоро
Свою істину
Минули роки
Дідів батьків нема
Ні тут ні в себе
Гляньте ми все живі
Відважним кроком
Вписуємо своє Я
Під чужим небом
В ум внуків і синів»
