Мій особистий сепаратист
Мені віддали на перевиховання сепаратиста. Таку новину я зустрів із не властивим мені філософським спокоєм. У мене була одна умова – нехай він буде не якимось чеченським головорізом із схильністю до національної забави під назвою «убий невірного». На щастя мені дістався звичайний ідіот. Друзі миттєво відреагували на новину і привітали мене з тим, що нарешті комусь дістався хоча б один раб. Однак, мені видали особистого сепаратиста не для рабства, а для перевиховання і пробудження в глибинах його черепної коробки здорового глузду. Усі знайомі, коли почули новини, почали дивитись на мене наче дореволюційні селяни на сільського учителя. З повагою, захопленням і співчуттям до людини, яка взялась за безнадійну справу. Тільки моя дівчина, коли почула про виділення мені особистого сепаратиста сказала: «Облиш! Воно того не варто! Невже ідіоти тобі цікавіші за мене? Знаю, ти вважаєш, що ви днями будете читати Достоєвського і Камю, а в вечері обговорювати геополітику і абсурдність війни. Але ти помиляєшся». Я ж казав, що перевиховання особистого сепаратиста мій громадський обов’язок і навіть покликання. Ну як же можна пояснити коханій людині, що у тебе давня слабкість до усяких там дибілів і ідіотів із манією величі, не діагностованим алкоголізмом і шизоїд ним хаосом у голові. От так то! Навіть найріднішим людям не обов’язково знати усю правду про тебе.
Отже, мені на перевиховання віддали сепаратиста. Одного чудового дня приїхав чорний джип без номерних знаків, з нього вийшли хлопці у штатському і сказали просто і невимушено: «Приймай». Мені дістався сепаратист без особливих ознак. Вибрита і відполірована до блиску голова, легка щетина на обличчі і погляд, потуплений в асфальт. Без ознак віку, національності і здорового глузду. В перший же день я зрозумів наскільки правими бувають жінки, особливо жінка, яку кохаєш і поважаєш, хоча не прислуховуєшся до її думки. Моєму особистому сепаратисту я виділив окрему кімнату в своїй скромній квартирі. В першу же ніч він забив унітаз і затопив сусідів, як результат спроби прийняти душ. Мене наздогнало де жавю. Чого ж можна було чекати від людини з «комунальною квартирою» замість тієї ділянки мозку, що відповідає за честь, совість і хороші манери. Щось схоже було в «Собачому серці». Хоч моя дівчина не промовила сакраментальне «А я ж казала»! І я згадав чому її люблю. Але ця фраза не свідомо зависла в повітрі. У ту ж саму ніч ми почали замикати на ключ двері до нашої спальні.
А далі стало ще гірше. Наступний місяць перетворився на мій поганий сон. Мій Поліграф Поліграфович кожен день почав напиватися і влаштовувати скандали під приводом перекрученої філософії Достоєвського з сакраментальним «Я тварь дрожащая, или право имею ». Почалися розмови про «руський мир». Хто не знає, даю довідку, це коли береш чеченця, українця і росіянина і кажеш, що вони усі руські, лише першого зазомбували ісламісти, а другого ЦРУ, тому вони і не знають, що руські. Він почав простягати руки до моєї дівчини, до тієї єдиної, яку я любив і боготворив. На квартирі почала з’являтися підозріла компанія із не адекватних людей. Соромно зізнатися, але в цій історії я виявився слабаком. Моєї класичної освіти з великими пробілами виявилося замало щоб протистояти відкритому хамству. Моя дівчина, моя Наталя, русява Венера, яку я боготворив, виявилася також не готова до такого життя. Вона мене покинула. Друзі перестали заходити до дому. Та і домом моє житло можна було назвати тільки умовно. Потрощені меблі, загиджений туалет, оббльована кухня, подерті шпалери на стінах. Типова комунальна квартира. Цілими днями я сидів у своїй кімнаті. Під подушкою з’явився здоровий кухонний ніж. Навіть швидше не ніж, а тесак для білування м’яса. От і зараз сиджу у своїй кімнаті і повільно воджу лезо свого ножа по точильному каменю. Я уже не той, що місяць тому. Від постійного страху і безсилля розуму моя інтелігентність кудись випарувалася. Достоєвський чи Камю, що вони знали про реальне життя? В їхньому домі не жив їхній особистий сепаратист, приватна наволоч, випробування і бич божий в одній особі. Вони пережили руйнування своїх ілюзій і пошук нових «приватизованих» істин. Я ж хочу просто відчути як ніж для білування м’яса в моїх руках буде легко і не вимушено ковзати по тілу мого особистого сепаратиста, приватної наволочі, випробування і бича божого в одній особі. А потім усе буде добре. І буде опісля день надії!
