Я забіг в закуток. В мене була невідворотна потреба.
В темному місці два здоровила намагалися затягти собі за пазуху сонце. Сонце не піддавалося, пручалося з усіх сил. Врешті-решт, здоровилам це надоїло, і світило, наостанок невдоволено кліпнувши, втекло за череп*яні дахи аж до ранку. Тоді чолов*яги випили щось незрозуміле з пляшки і стали філософськи озиратися довкола. Побачивши мене, спитали:
- Ти любиш, прокинувшись від змоченого відчаєм буття, бігти за людиною, що розподіляє в місті склотару?
- Даруйте, панове! - відповів я. - Мене приваблює Камю, хоча я йому й не довіряю. Я інколи вирішую сам, що добре, а що погано. Але сюди потрапило моє тіло тільки з нудьги - хотілося, щоб і тут пахло життям.
- Камю... це ти про того єврея, що грає на площі фуги? Він до сих пір не відплатив нам чаркою за сердешність до нього. Одного разу ми йому подарувавали цілу коробку цигарок. Бідолага мусив чимось гріти свої пальці. В той день замерзло до смерті десять собак. Наша теж.
- Ні. Я цього не знаю. З людей я знаю тільки героїв книжок, які прочитав тоді, коли мені було найгірше.
- Що ти все про книжки та незрозуміле? Хіба не знаєш, чим знахабніле людство тішить себе завжди? Як у тебе з почуттям гідності?
- Сьогодні у мене з цим почуттям не дуже. - засмутився я. - До поповнення рахунку ще цілий тиждень. Це, якщо країна не скотиться за цей час раптом туди, де залишаться тільки щури та небажання працювати.
- Тоді бувай. Ми не можемо страждати ще й в тобі. У нас майже не залишилося сил на пусті балачки.
Я вийшов на людну вулицю. На ній сонце ще трохи трималося. Відмивало собі вуста в мокрих темних хмарах. Я став серед натовпу і став молитися за всіх заблудших, але це не допомагало.
А потім знову запанувала ніч. З місяця на землю капали і капали срібні сльози. Я ліг на лавицю відключити до ранку жагуче бажання, яке вдень кліщами тримало мене в зафарбованому світі. Нірвана, крихітко....
