Як на сьогоднішній день, то вже близько півроку жителі нашого села охоплені товариством тверезості. Всі! За винятком дітей до шістнадцяти років і трьох дорослих: Заболотної Лисеви, П’яниченка Івана і Прищепи Івана Семеновича. Підвів, ой підвів у Горпини на подвір’ї Прищепу дільничний інспектор. Бо підпиши Горпина за свого чоловіка заяву про вступ до товариства тверезості і не було б наступного дня трагедії. А так… Події потекли непередбаченим руслом.
Пізнього вечора того дня, коли наше село зарізало зеленого змія, відповідні обласні інстанції дізналися про цей почин і затвердили склад комісії по розповсюдженню передового досвіду. Наступного ранку дана комісія в десять годин дванадцять хвилин без попередження прибула в райцентр і в одинадцять годин двадцять три хвилини в супроводі всього районного керівництва відбула в напрямку нашого села.
А о восьмій годині ранку погода була прекрасна. Сонце довго не чухмарилося, зійшло вчасно і о восьмій годині вже полірувало роси до білого сяйва. Всіляке птаство цвірінчало, щебетало, скрекотало, виспівувало на всі лади, хрумкаючи в короткочасних антрактах смачних мовчазних комашок.
Гордість розпирала Івану Семеновичу груди. Кінчик якогось нерва невідступно лоскотала думка, що сьогоднішній ранок зробить його, Прищепу, знаменитим. Аякже, тепер він здійснюватиме керівництво не десятками, як по інших селах, навіть не однією чи двома сотнями членів товариства тверезості, а всіма, як один, дорослими жителями села. Тож і на возі Іван Семенович всівся, немов на троні, і до односельців вітався, мов доброзичливий володар до вірнопідданих.
Зав спокійно тягнув воза, буравлячи копитами пухку пилюку, і не підозрював, що його чергове ім’я ось-ось має змінитися, бо Прищепа ще звечора міркував, яке б його ймення коневі дати, щоб у саму точку било, в саму суть.
На думку нічого путнього не спадало, тож Іван Семенович, під’їхавши до свого подвір’я і вирішивши відкласти справу реорганізації кінського прізвища до завтра, звично розвантажив з воза бідони з молоком і крикнув жінці:
- Ганно, прослідкуєш тут сама, як молоко забиратимуть!
- А ти куди націлився? – донеслося з ганку.
- Є невідкладна справа, - мовив у відповідь і потрюхикав Завом туди, на край села, до кума П’яниченка.
Іван Семенович цілу ніч не спав, цілу ніч усе думав, чим заманити в товариство тверезості свого горе-кума. Знав-бо його непоступливість, його чи то заздрісне, чи від малого розуму переконання: - «Який ви, куме, мені начальник, ви ж такий алкоголік, як і я». Знав, тож думав, думав – що ж може змусити П’яниченка підписати заяву на вступ до товариства тверезості. Думав, цілу ніч думав – і нічого не придумав.
«Якось вговорю,» - вирішив зранку. З тим до кума і їхав.
Діставшись кумової садиби, Прищепа прив’язав Зава до стовпа, повісив йому рептуха з незавидним кінським наїдком і сторожко відкрив хвіртку. Нюхнув повітря – Горпиною не пахло.
- Куме, - гукнув приглушено.
А потім короткими перебіжками метнувся в садок.
П’яниченко лежав, як зазвичай, на розстеленій під черешнею ряднині і змученими з похмілля очима споглядав довколишню красу.
- Горпина вдома? – запитав Прищепа.
- Нема, пішла в поле солому скиртувати, - видавив із себе П’яниченко.
А, хвильку почекавши, добавив:
- Свобода!
- Тоді здрастуйте, куме.
- Здрастуйте.
Семенович примостився біля кума, задумався, з чого ж почати оту антиалкогольну пропаганду – як-не-як, а діло нове, незвідане.
- Над чим задумалися, куме? – порушив мовчанку П’яниченко.
- Та так, над пропагандою, - мовив Семенович мимоволі.
- Над чим? – витріщив очі П’яниченко.
Прищепа стрепенувся:
- Гарна, кажу, погода, сонячна. Пече.
- Ще б не пекло, - погодився П’яниченко. – Сонце ж роздвоїлось.
- Що? – перепитав Семенович.
- Голова тріщить, - пожалівся П’яниченко.
Знову замовкли. Семенович втупився в небо, мучився пропагандою – в голову, як на гріх, нічого не лізло. А час ішов. Кум П’яниченко вже почав дрімати. Справа провалювалася на очах.
«Що ж ти за голова? – картав себе Семенович. – Давай, пропагуй тверезий спосіб життя, пропагуй».
Кум захропів.
- Оце дивлюся на небо та й думаю, - розпочав Прищепа пропаганду, - невже люди колись полетять по ньому на міжпланетних ракетах?
Кум хропів.
- Чуєте, куме, - штовхнув Прищепа П’яниченка під бік, - люди полетять на ракетах.
- Де? – схопився П’яниченко, витріщив сонні очиська на ворота, мов їх ось-ось мали розчахнути навпіл оті диво-люди на чудернацьких ракетах. – Де летять? На яких ракетах?
- Міжпланетних, - повторив Семенович. – Цікаво, на чому вони працюватимуть?
«Нащо я все це городжу?» - думав.
- Хто? – лупав очиськами П’яниченко.
- Та ракети ж! – вигукнув з серцем Семенович.
- Які?
- Міжпланетні.
- Коли?
- В завтрашньому дні.
- А чорт їх знає, - нарешті, трохи прочунявши, щось второпав і знизав плечима П’яниченко, та й упав назад на рядно. – На солярці, мабуть.
- Ні, куме, - раптом аж підскочив Прищепа, знайшовши в думці нитку своєї антиалкогольної пропаганди, і затарахкотів, наче поганенький пускач на старенькому тракторі, - відстали ви вже від життя. Нам зараз, сьогодні, необхідно вступати в товариство тверезості і відучати себе від пагубної звички, щоби не затулити в майбутньому шлях людства в космос своїми горлянками. Бо пальне майбутнього – спирт.
П’яниченко піднявся з рядна:
- Чистий?
- Самий найчистіший, - уточнив Прищепа.
- То давайте, - заметушився П’яниченко.
- Заяву? – зрадів Прищепа.
- Яку ще заяву? – здивувався П’яниченко. – Спирт.
- Який спирт? – здивувався й Семенович.
- Той, що ви принесли.
- Коли?
- То самі ж казали… - образився П’яниченко.
- Куме, ви не так зрозуміли, - ледь не заплакав Семенович. – Я вам розказував, що ракети космічні на спирт переводять і нам…
- Як на спирт?! – аж підскочив П’яниченко. – Брешете!
- Правда, куме, - тримався Прищепа за нитку своєї пропаганди. – Вчора в газеті вичитав. Тож нам треба кінчати з пияцтвом, бо не полетимо в космос.
- Та на якого мені…, - заматюкався П’яниченко, - той космос? І так горілку в магазин рік уже не завозили, а тепер, мабуть, і зовсім забудемо, яка казьонка на смак. От гаспидський народ, що надумав?! Неграмотно поступають, неграмотно! А ми, куме, не повинні сліпо йти в руслі безглуздих рішень. Ми повинні боротися! До останньої, чуєте, куме, до останньої краплі крові і спирту. Де ж це бачено – спирт по космосу розкидати?! Неграмотно це, дуже неграмотно! Краще б обміняли спирт у населення на паливо.
Бачачи, що пропаганда дала результат, протилежний очікуваному, Прищепа спохватився:
- Куме, ви не так зрозуміли…
- Мовчіть! – не вгавав П’яниченко. – Дайте думку виказати! Я кажу, краще б
обміняли спирт у населення на паливо. Наприклад, літр спирту - тонна вугілля. Я б віддав! – І раптом повеселішав. – Я б на розпал ще й Горпинині спідниці повіддавав. Отоді моя жіночка затанцювала б, хе-хе-хе.
Прищепа також стримано посміхнувся і заторохтів:
- Не хвилюйтеся, куме, заспокойтеся, я пожартував. Ми не дозволимо ракетам працювати на спирті, ми примусимо працювати їх на сонячній енергії. І смію вас запевнити, як ми постановимо, так і буде, на те я й голова. Нікуди вони, сучі діти, не дінуться, будуть працювати на сонці.
Аж чоло витер.
«Щось моя пропаганда кульгає, - зітхнув важко. – Ну, нічого, треба плести далі, кудись воно та виплететься.»
- На сонці працюватимуть ракети, - повторив.
- На якому ще сонці? – недовірливо перепитав П’яниченко. – Не заговорюйте, куме, мені зуби. Я знаю, з чого ця протиалкогольна кампанія завернулася. В космос декому хочеться, а на людей всім наплювати. Ну й влада в нас – антинародна.
- Тс-с-с, куме, - засичав Прищепа і злякано оглянувся. – з вами, бачу, ні пожартувати, ні просто побалакати, вічно починаєте городити якусь антирадянщину. Тьху, чи й не дурна людина, га?! Хто вам по-справжньому, як на те пішло, заважає цмулити горіляччя? Та ніхто. Просто настав час трохи протверезіти і порозумнішати.
- Бо й заважають, - обурено плів своєї П’яниченко. – Он Гапка за самогон ледь не вдвічі більше дерти почала. Ризики більші – каже.
Прищепа, бачачи, що розмова ніяк не хоче витовктись на потрібну колію, а все сповзає в бік не антиалкогольної пропаганди, а заохочення до нестримного пияцтва, вирішив повторно перевести її поближче до теми вступу в товариство тверезості:
- Все, куме, пройшли ті часи, що Гапка торгувала самогоном. Зараз у нас діє товариство тверезості. І Гапка з вискоком, як цілком свідома і благонадійна особа, вплигнула вчора до товариства.
- Зі своїми суліями? – поцікавився П’яниченко.
- Ой, куме, що ви таке говорите? – вже не витримував Прищепа цієї дурної безглуздої балачки з п’яною людиною. – Повторюю, зараз у нас діє товариство тверезості і всі його члени усвідомили значення своєї місії у цій святій справі. Все.
- Згоден, - не заперечив П’яниченко. – Вчора, сам бачив, два члени вашого товариства так усвідомили місію, що просили в стовпа дозволу пройти мимо, бо бігає, жалілися , по шляху, ще й пристає.
- Ой, куме, брешете! - заперечив Прищепа. – В нас члени товариства тверезості ні грама не вживають. Кришталево-чисті люди! Недарма за нами все село пішло. Я з сьогоднішнього дня, як справжній, повновладний голова – ні-ні.
П’яниченко недовірливо оглянув Прищепу з голови до ніг:
- Справді? Слухайте, куме, то давайте відзначимо таку величну подію. В мене є хороша штука. Думав сам приголубити на дозвіллі, але раз така справа…, не пожалію. Моя стара тетеря думала, що від мене заховала, але ж я – це я, дещо переховав.
На цих словах П’яниченко поліз під кущ смородини і, розривши землю, вийняв трилітрову банку горілки.
- Вчорашня, свіжесенька, - похвалився. – Правда, небагато, але зароситися нам з вами хватить.
І поставив банку на рядно.
Прищепа аж відсахнувся:
- Сховайте, куме, сховайте! Яке зароситися? Я ж голова товариства тверезості! Тверезості – розумієте?! Та в нас там зараз усе наше сільське суспільство, згуртоване докупи моїм організаторським талантом. Я, можна сказати, тепло дав, щоби розцвів цвіт нашого колгоспу.
- А Іван Синьоніс також розцвів? – запитав П’яниченко.
Прищепа гордо посміхнувся:
- Еге, куме, давно розцвів. Це вже закоренілий член нашого товариства. Кріпко стоїть на ногах!
- А я б не сказав, - заперечив П’яниченко. – Бо вчора над калюжею тільки до півночі на ногах вистояв, а потім почав для рівноваги руками опиратися.
Прищепа в душі сплюнув, але відступати не збирався:
- То він милувався припливами і відпливами. Любить чоловік уже й природу, а не тільки горілку, як раніш.
- А Ганька Парогінна також у вас? – поцікавився П’яниченко.
- У нас, - Прищепа ствердно хитнув головою. – Активний член товариства.
- А самогон поганий жене, - гидливо скривився П’яниченко, - мов денатурат. Як смикнеш, бр-р-р, аж гикати хочеться.
На мить запала мовчанка. Порушив її знову П’яниченко:
- Куме, та давайте вип’ємо. Чого ви, їй-богу?! Самогон моєї Горпини, скажу вам, не рівня Ганьчиному. Золото, а не самогон.
Прищепа мимоволі облизнувся, вже було й присідати біля рядна почав, але знову схопився:
- А раптом хтось у район капне? Лишать права верховодити товариством.
- Ет, - махнув рукою П’яниченко, - однак вік головувати не будете.
Прищепа подумав.
- Воно-то так, вік не буду. І пам’ять про мене, про мої заслуги, ніякий плин часу не змиє. Але раптом взагалі з товариства виключать? Я його, можна сказати, оцією головою сотворив і мене виключать, га?
П’яниченку дебати вже надокучили. Він прямо згоряв з нетерплячки:
- Слухайте, куме, внески у вашому товаристві платять?
- Платять.
- Скільки?
- Карбованець на рік.
- Господи, за п’ять років можна на півлітра самогону назбирати! Хто ж від таких грошей відмовиться? Хто вас вижене? Кому це вигідно?
- Нікому не вигідно, - погодився Прищепа. – По-перше, чисельність товариства впаде, по-друге, менше внесків поступатиме.
- Значить, не виженуть? – П’яниченко пильно і лагідно глянув в очі Прищепі.
- Мабуть, ні, - заспокоїв сам себе Семенович.
- Тоді я миттю, - через хвилину П’яниченко вже поклав на рядно дві чарки, дві ложки, дві цибулини, шмат сала, півбуханки хліба, ножа, а ще через хвилину поставив каструлю з учорашнім холодним борщем. Підняв кришку, нюхнув борщ.
- Прокис трохи, паразит. Але нічого, на похмілля за перший сорт піде. Ну, будьмо, - налив чарки.
- Ой, не личить мені, - опирався Прищепа.
- Невже й за головування своє не вип’єте? – присоромив Прищепу П’яниченко. – Засохне ваше головування, не розів’ється, як у суху землю впхнете.
- Та за головування й можна, - засовався Прищепа. – Не всі ж головують, не кожному дано. Але тільки одну чарочку, тільки символічно, - попередив.
- За ваше головування, куме, - підняв чарку П’яниченко.
Випили.
- Хоч би міліція не наскочила, - лякливо оглянувся Прищепа.
А вкусивши сала, звернувся до П’яниченка:
- Знаєте, куме, давайте до нас у товариство, ви ж свій хлопець!
- Але ж я не збираюся кидати, - лупнув себе пальцем по горлу П’яниченко і очима на чарку вказав.
- То нічого не значить, - гризнув Прищепа цибулину, - ми не забороняємо, – та й вирішив далі робити справу вже без отієї дурнуватої пропаганди, так би мовити, навпрошки. – А як не вступите в товариство, натисну на правління, додаткової оплати не отримаєте.
- А як я не хочу в товариство? – П’яниченко зі смаком сьорбав кислий борщ.
- Примусимо! – бризнув Семенович крихтами хліба.
- А я однак буду пити! – кинув П’яниченко ложку в каструлю.
- Та хоч залийтеся! – визвірився Прищепа, але враз схаменувся. – Іване Антоновичу, дорогенький мій куме, я вас, як людину, прошу – підпишіть заяву на вступ у моє товариство. Мені головне, щоби сто процентів жителів села товариством охопити – це ж який авторитет. А там розберемося.
- А за компанію зі мною вип’єте? – запитав П’яниченко.
- Та як можна? – знітився Прищепа. – Я ж над тверезими вождь…
- Тьху, то на холери мені ваше товариство, - сплюнув П’яниченко, - як там начальство рядових товаришів цурається?! Хватить з мене й колгоспу.
- Вип’ю, - погодився Прищепа. – Але знайте, з примусу п’ю.
- Хоч і з відра, мені все одно - зрадів П’яниченко. – Головне, аби тільки в цій посудині дно зблиснуло, - вказав на трилітрову банку. - Може, полегшає мені тоді після вчорашнього. Ну, раз таке діло, - мовив весело, - вступаю до вашого товариства, геть і спирт віддаю на ракети – хай літають. Несіть мені бомагу, пишу заяву.
Прищепа схопився, швиденько збігав до воза, приніс папку і, попорпавшись у ній, сплюнув:
- Забув бланк заяви… Але нічого. Ось вам, куме, листочок паперу, ось ручка, ось папочка. Я диктуватиму, а ви пишіть.
П’яниченко зіперся спиною на стовбур черешні, поклав папку на зігнуті коліна.
- Я готовий.
- Диктую, - почав Прищепа. – Товариству боротьби за тверезість від П’яниченка… гік… А… Заява. Прошу прийняти мене до своїх лав. Ставте дату й підпис. Усе.
Але П’яниченко продовжував виводити ручкою на папері.
- Що ви там ще пишете? – схвилювався Прищепа.
- Дописую, - заклопотано мовив П’яниченко, - що прошу пробачити, але і далі випиватиму.
- Цього не треба! – вихопив Прищепа в кума ручку. – Вас про це ніхто не питає! Нас цікавить одне – чи є заява і чи внески справно платите.
І Семенович старанно закреслив зайві слова на заяві.
- Що ж, куме, давайте тепер за мій вступ, - П’яниченко налив чарки.
- Давайте. За діло, за ріст рядів товариства тверезості не гріх і випити.
Випили.
- Ех, пили без товариства, п’ємо в товаристві – красота, - П’яниченко знову наліг на кислий борщ.
- П’ємо, - смакував Прищепа салом з цибулею.
- За таку подію не гріх і випити, - подав ідею П’яниченко.
Випили.
Трохи закусивши, Семенович сторожко оглянувся:
- А Горпина не наявиться? Бо…
- Ні, її до обіду не буде , - заспокоїв Прищепу П’яниченко. – Давайте, куме, вип’ємо за те, що Горпини вдома немає.
Випили. Закусили.
- А чому Горпини немає вдома? – задався філософським запитанням П’яниченко. – Бо є колгоспна робота. Куме, так давайте вип’ємо за колгоспну роботу!
Випили. Закусили.
- Куме, - Прищепа схлипнув і витер долонею очі, - а мене вчора ваша Горпина зобидила.
- Сука, - гикнув П’яниченко.
- Куме! – Прищепа розридався не на жарт. – Вона мене ганчіркою…, сюди, в пику…, ляпнула. А вода…, вода…, потекла за комір.
- Ой, не плачте, куме, не плачте, бо ви лопух! – стукнув кулаком по рядну П’яниченко. – Не вмієте бабами командувати, а ще в голови лізете. Я знаю, що й Ганна ваша вас ображає. А ви в мене вчіться! В мене жінка живе, як кріпаки при царизмі – робить, як віл, і писнути не сміє.
- Дорогенький мій, мій дорожчий від дорогого Іване Антоновичу, давайте вип’ємо за вашу науку! – в пориві розчулення Прищепа нахилився до П’яниченка, схопив того руками за голову і поцілував прямо в лоб.
- Куме, а ви розумні, - продовжуючи блудити пальцями в чубі П’яниченка, Семенович перейшов на поважний, воркітливий тон, - у вас на голові навіть горбики від розуму повиростали.
- То не від розуму, - заперечив П’яниченко, - то мені після вчорашнього пива Горпина градуси тазиком виганяла. А за науку все-таки давайте вип’ємо. Як казав мій новоселівський кум Іван Никифорович, на кожній думці треба чаркою печатку ставити.
Випили. Закусили.
- А я щось давно кума вашого новоселівського не бачив, - плямкнув губами Прищепа. – Де ви його поділи?
- Провели, - клюнув носом П’яниченко.
- Куди, на пенсію? – пустив слину Прищепа.
- Ні, на цвинтар. Але ж свій чоловік був! – вдарив П’яниченко себе кулаком у груди. – Свій в дошку! Його вже землею засипали, а він ще мучився з похмілля.
Прищепа видовбав пальцем застряглу між зубами прорость із сала:
- Іван Никифорович співати любив! Давайте ж пом’янемо його світлу пам’ять піснею! Затягуйте, куме!
П’яниченко набрав повні легені повітря і гаркнув:
- Л-лєто, ах, л-лєто! Л-лєто, ух, л-лєто!
Прищепа щосили замахав руками:
- Цієї не треба!
- Це ж чому? – здивовано вилупив очі П’яниченко.
- І так жарко, - Прищепа зняв з одного плеча жилетку і лишився в карчистій сорочці. – Давайте щось прохладітєльне.
- Момент! – П’яниченко звів до неба туманні очі.
І завів, зриваючись на вереск:
- Ой, мороз, мороз,
Не морозь мене,
Не морозь мене,
Мойого коне-е-е…
Прищепа спохмурнів:
- Куме, цієї не співайте.
- Це ж чому? – поцікавився П’яниченко.
- Мені, як голові, не подобається, - намагався керувати підлеглим Прищепа. – Ви принижуєте гідність мого Зава.
Але підлеглий не здавався:
- А мені подобається. І чхав я на вашого Зава і на вашу голову.
Подивився зневажливо на Прищепу.
- І на груди ваші також чхав, - добавив.
Та й продовжив:
- Не морозь мене,
Мойого коне-е-е…
Прищепа підповз до кума і схопив його за барки:
- Вижену з товариства к чортенній матері! З торбами по світу підете! – верескнув.
- Во, - дав П’яниченко Прищепі дулю, - виженеш ти мене з товариства. Я кров’ю його купив, з кров’ю й продам! – та й підняв на цих словах свого кулака вгору, та й опустив його на перенісся голови свого.
Прищепа завалився назад, стукнувся головою об стовбур черешні, а далі, опираючись на той же стовбур, зіп’явся на ноги, відійшов на крок від дерева і, хитаючись, втупив очі, повні сліз і ненависті, у свого кума. Здавалося, ось-ось розкриються в Семеновича уста і на весь світ пролунає болюче, відчайдушне: - «Стріляй, сука, стріляй!»
Але натомість у гнітючій тиші Прищепа врешті зняв з другого плеча жилетку, кинув П’яниченку на коліна, а потім з усієї сили шарпнув на собі сорочку, роздер її до пупа і крикнув дико, несамовито:
- Кого б’єш?! Голову?!
Та й упав мордякою в зелену траву саду.
- Переді мною всі рівні! – верескнув П’яниченко і потягнувся до банки з горілкою. Але по дорозі спіткнувся і втопив долоню в каструлі з борщем. Сів на сало і, витерши замурзаною в борщ рукою чоло, налив дві чарки.
- П’янице, гіркий п’янице, - рачки ліз Прищепа до П’яниченка, - яке ти маєш право перебувати в нашому товаристві?! Геть! Геть! Заяву залиш і забирайся геть!
Удару з двох рук по маківці голови П’яниченко не чекав, тож гикнув, пустив під лоб очі, усміхнувся Семеновичу у відповідь і впав, не злазячи з місця.
Прищепа випив чарку і заходився шукати сало. Мацав, мацав руками по ряднині, доки не знайшов його під кумом. Витяг сало з-під П’яниченка, надкусив, ковтнув, потім чомусь обернувся і побачив повну чарку. Взяв її в руки і знову поліз до П’яниченка.
- Куме, це нечесно. Я випив, а ви ні. Хватить вилежуватися, вставайте і виконайте обов’язок. Адже обов’язок – святе діло.
В цей час комісія по розповсюдженню передового досвіду в боротьбі з пияцтвом у супроводі голови сільради підходила до двору П’яниченка.
- Ось тут, товариші, - впевнено ступав попереду голова сільради, - голова нашого товариства тверезості проводить індивідуальну роботу, так сказати, на дому, популяризуючи в народі цілі і задачі нашої спільної справи.
А почувши з-за тину, - «… адже обов’язок – святе діло», - бадьоро добавив:
- Чуєте?
І, штовхнувши хвіртку, ступив у двір.
Прищепа, побачивши кроків за десять від себе натовп людей, із завидною для його стадії сп’яніння спритністю схопився на ноги і кинувся поза коморою на подвір’я. Вихід з подвір’я на шлях був відрізаний членами комісії, вихід на город – закритою хвірткою. Прищепа шмигнув у чорну пащу повітки. На порозі перечепився, вибив тілом якісь дверцята і занурився в купу гною. Підняв голову і побачив перед собою свиняче рило.
- Тс-с, - приклав палець до губ.
Свиня хрюкнула.
- Цить! Могорич поставлю, тільки цить! – схопив обома руками свиню за рило, щосили стиснув.
- Куві-ік! – не своїм голосом заверещала свиня, брикнула, підстрибнула і, звільнивши рило, ракетою метнулася з повітки надвір.
Один з членів комісії, торпедований свинею, полетів між гуси.
- Га-га-га! – залунало на все подвір’я.
Дільничний інспектор кинувся в повітку, забачив Прищепу, схопив за плечі, аби підвести, та наразі відсмикнув руки, витер їх якоюсь ганчіркою, а потім взяв кусок мішковини, накинув Прищепі на спину та так і вивів його перед очі комісії – у гною, в розірваній сорочці, куском мішковини накритого і поверх тієї мішковини руками міліції підтримуваного.
- Що ж це ви, Семеновичу? – ледь не плакав голова сільради. – Як же можна? Ось комісія…, з області комісія…
- Я за діло, за діло пив! – кричав Прищепа, гублячи в сивому тумані п’яних очей і комісію, і голову сільради, і все-все на світі. – За товариство наше! Товариство тверезості!
А П’яниченко відкрив очі, побачив перед собою голову колгоспу й голову сільради, пробелькотів по складах:
- Спа-си-те-лі!
Та й поринув у глибокий, спокійний сон.
П’яниченко поганим пророком був – виключили-таки Івана Семеновича з членів товариства тверезості. Ще й штраф виписали чималий.
Місяць хворів Прищепа. Все жалівся дружині:
- Скільки роботи зробив, скільки душі вклав, а мене – за борт. За що? За якусь нещасну півлітру горілки, за товариство моє рідне й випиту ж. Несправедливо, Ганю, несправедливо.
Минуло півроку. Їздить зараз Іван Семенович, як і раніше, візком по селу, збирає по людських дворах молоко. Тільки кінь його знаменитий нині зветься по-конячому – Гнідко. І до всього того півроку вже минає, відколи все наше село, за винятком дітей до шістнадцяти років і трьох дорослих: Заболотної Лисеви, П’яниченка Івана й Прищепи Івана Семеновича; охоплене товариством тверезості.
На днях представники обласної міліції в нашому селі горілку «трусили». Вісім самогонних апаратів виявили, двісті двадцять п’ять літрів закваски і сто п’ятдесят два літра першосортного самогону. Штрафи на людей понакладали, судити декого обіцяли. Але нічого, живемо. Вчора весілля в Сергія Шиманського було – дочку заміж віддавав. Нівроку, добре пригощав – не жалів горілки.
Тільки Кирило Поліщук, новий голова товариства тверезості, та Семен Ломотряс, скарбник товариства, журяться, як його через півроку внески з людей доведеться збирати, коли вже й зараз дехто в селі ремствує:
- Як у товариство своє заманювали, золоті гори обіцяли – і вино в магазин завозитимуть, і самогон не труситимуть. Обманули, тепер і копійки від мене не отримають.
А Іван Семенович не йме віри Поліщуковій і Ломотрясовій журбі.
- Не хочуть працювати, - жаліється, - не дбають про товариство. Завалять, іроди, справу. А я ж те товариство своїми руками виліпив, своїм серцем обігрів і в люди вивів. В ньому ж душа моя. А вони її затоптати хочуть. Внесків зібрати не можуть, телепні. Та завезіть у магазин горілку чи якийсь дефіцит, зробіть накидку до ціни тихенько – от вам і внески. Пенькам діло в руки попало, пенькам. Ех, мене б назад, я б людям не те що головою, батьком був би.
І витирає Іван Семенович сльози. Плаче.
