- Слухай, цей хлопець якийсь дивний. Кожного разу, коли зупиняюся тут, в цьому кафе, одна і та ж музика... Кріс Рі...
Я обертаюся. Дивлюся на хлопця, про якого йде мова. Він обслуговує чергового відвідувача.
- Хотів його запитати про це якось. Але глянувши йому в очі, вирішив, що не слід.
Я зосереджено їм і нічого не відповідаю.
Чолов'яга за моїм столиком продовжує:
- Але ж насправді цікаво.
Я дивлюся на нього і кажу:
- А ти пам'ятаєш, яку мав популярність Кріс Рі у дівчат? Особливо, коли він став співати блюзи? О, це було щось! Дівчата просто обожнюють блюз. Щось чіпають ці звуки в їх душах. Деяким чоловікам це не зрозуміло... А може, це ревнощі...
Мій співрозмовник помітно радіє, що в нас зав'язався діалог. Дорога під колесами рефрижератора довга, нудна і одноманітна, а тут є нагода цю сірість чимось розбавити.
- Ось і дівчина цього хлопця обожнювала блюз. У неї в машині весь час звучали дві пісні по черзі - "Blue Cafe" та "You My Love". - продовжую я. - Це було, немов якась омана...
Чоловік дивиться на мене. Але розпитувати далі не ризикує.
- Тут усі знають цю історію. Ти, мабуть, нещодавно став далекобійником?
- Нещодавно... Але дивлюся, тут і картини незрозумілі на стінах. Скрізь одне і теж - намальовані краплі дощу на склі. Ніколи таких не бачив.
Я розумію, що доведеться розповісти.
- Ці картини його дівчина малювала. Вона взагалі якась дивна була. Сідала в машину і їздила під дощем. Все дивилася, як краплі води стікають по склу, роблячи доріжки. Вона казала, що в цих краплях видно увесь Всесвіт. Відзеркалюється ніби. Що саме в них він і є справжній. Одне слово, нісенітниця якась. Потім вона приїзджала додому і по пам'яті малювала картини - скло і краплі води назовні. Цими картинами був завалений увесь будинок. Вона ніяк не могла зупинитися, все малювала і малювала...
Мій співрозмовник дивиться на картини і говорить:
- Бачу... Скрізь скло… все в краплях, а от картини жодної немає схожої... І що було далі?
- Далі?.. Вона розбилася на машині. Поїхала собі, як завжди, був дуже сильний дощ... Коли ії знайшли, була зовсім… мов жива. Очі розплющені... Нібито продовжувала дивитися на скло, на свої краплі. А в машині звучав блюз.
Я замовкаю. Ми слухаємо пісню. Мені трохи ніяково, хоча ця історія для мене стара.
- Зрозуміло. - говорить дальнобійник, - Хлопець здурів, відкрив кафе, розвісив картини і весь час слухає блюз ... А що, якби вона залишилася жива?... Уяви... Вони з хлопцем живуть разом, у них величезне кохання, потім через декілька місяців перші сварки. Незабаром він починає їй зраджувати і навіть бити. І вона вже не малює свої ненормальні картини, не бачить в краплях води відображення Всесвіту. Швидко перетворюється на товсту і нудну тітку. У них декілька верескливих нудних дітей... Зовсім, як у мене... Борги за квартиру, увечері телевізор і пиво... Так, не весело...
- Я іноді думаю, що справжньої любові взагалі не буває. - говорю я. - Люди придумують її собі, щоб легше жити. Цей хлопчина слухає блюз і живе спогадами. Уявляє себе щасливим в минулому житті. Дивиться на її картини і думає: ось якби вона не поїхала тоді нікуди... Ми малюємо світ навколо себе фарбами, яких нам не вистачає. Так і є...
Я виговорюю це і відчуваю, що просто заздрю. Чому? Не можу собі пояснити...
Попереду дорога. Одноманітна та сіра... Як моє життя...
